Прийомна сім'я Овчинникової: «Я потрібна їм, а це значить, життя триває»
Меня
зовут Овчинникова Валентина Дмитриевна. Я приемная мама четверых моих ребят–молодцев.
Живем мы в городе Днепропетровске. В феврале 2013 года к себе в семью я приняла
как своих родных Дениса (1995 г.р.), его брата Сергея (1997 г.р.) и Алексея (1995
г.р.). Через месяц наша семья пополнилась еще одним мальчишкой, Мишей (1995 г.р.).
В силу своего возраста я не могла взять малышей, но ведь этим уже почти
взрослым ребятам тоже нужна семья. Не каждый решится воспитывать уже взрослого
и состоявшегося как личность ребенка. А я решилась, и не жалею об этом. Ведь,
несмотря на то, что мои сыновья уже взрослые они нуждаются в поддержке и
понимании. У них за плечами жизнь,
которую они прожили как в своих семьях, так и в детских домах. У каждого из них
своя тяжелая жизненная история. Двухлетний Сережа и трехлетний Денис Паленные попали
в детский дом, когда их родители отбывали наказание в тюрьме, и прожили там
семь лет, пока их родители не освободились из тюрьмы. Через два года ребята
опять были устроены в тот же детский дом. Потом опять прошло два года и мальчишек снова вернули в семью после
очередного освобождения родителей. На этом страдания детей не окончились. Прожив
в семье полтора года, дети опять попали в детский дом и оттуда уже не
возвратились в семью, так как их родители умерли. Страшно даже подумать какую
психологическую травму пришлось пережить моим мальчишкам. Алеша Шевченко попал
в детский дом в 2010 году после смерти мамы. Его папа пропал без вести. У Миши
Ягненкова в 2007 году умерли родители, и он был устроен в детский дом. Так и выживали
ребята без родительской заботы и поддержки. Сейчас Денис, Сергей, Алеша и Миша
учатся в строительном училище, они будут электриками.
Возможно, кто-то подумает: «зачем ей
все это нужно?». Мое желание помогать детям, которые остались без семейного
очага появилось после того как в 1975 году я родила своего первенца, а на
второй день после родов мне сообщили, что мой ребенок умер. Но я, конечно же,
не поверила этому. Я до сих пор уверена, что мой сын жив. Что он, где то живет
в другой семье. Спустя десять лет я начала свою жизнь с чистого листа. В 1993
году я усыновила Диму, а в 2004 году оформила опеку над одиннадцатилетним Толиком. Они уже выросли,
стали самостоятельными. Но у меня есть еще желание и силы отдавать свою любовь
и заботу детям, которые в них нуждаются. Мне очень хочется создать детский дом
семейного типа, и я думаю, что у меня все получится. Хочется помочь детям в
жизненном круговороте, бросить им спасательный круг надежды, протянуть им свою
руку помощи. Не только я даю ребятам свое тепло и заботу, но и они мне дают
возможность помогать им. Очень хочется надеяться на то, что наша семья в скором
будущем пополнится новыми детишками, а мы
с нетерпением будем их ждать.
С уважением,
приемная мама
Овчинникова Валентина
Дмитриевна
Мене звуть
Овчинникова Валентина Дмитрівна. Я цілодобово мама чотирьох моїх
хлопців-молодців. Живемо ми в місті Дніпропетровськ. У лютому 2013 року до себе
в сім'ю я прийняла як своїх рідних Дениса (1995 р.н.), його брата Сергія (1997
р.н.) та Олексія (1995 р.н.). Через місяць наша сім'я поповнилася ще одним
хлопчиськом, Мішею (1995 р.н.). У силу свого віку я не могла взяти малюків, але
ж цим вже майже дорослим хлопцям теж потрібна сім'я. Не кожен зважиться
виховувати вже дорослу людину. А я зважилася, і не шкодую про це. Адже,
незважаючи на те, що мої сини вже дорослі вони потребують підтримки і розуміння.
У них за плечима життя, яке вони прожили як у своїх сім'ях, так і в дитячих
будинках. У кожного з них своя важка життєва історія. Дворічний Сергійко та
трирічний Денис потрапили в дитячий будинок, коли їхні батьки відбували
покарання у в'язниці, і прожили там сім років, поки їх батьки не звільнилися з
в'язниці. Через два роки хлопці знову були влаштовані в той же дитячий будинок.
Потім знову пройшло два роки і хлопчаків знову повернули в сім'ю після
чергового звільнення батьків. На цьому страждання дітей не скінчилися. Проживши
в сім'ї півтора року, діти знову потрапили в дитячий будинок і звідти вже не
повернулися в сім'ю, так як їх батьки померли. Страшно навіть подумати яку
психологічну травму довелося пережити моїм хлопчакам. Альоша Шевченко потрапив
у дитячий будинок у 2010 році після смерті мами. Його тато просто пропав без вісті. У Михайла Ягненкова в 2007 році
померли батьки, і він був влаштований у дитячий будинок. Так і виживали хлопці
без батьківського піклування та підтримки. Зараз Денис, Сергій, Альоша і Міша
навчаються в будівельному училищі, вони будуть електриками.
Можливо, хтось
подумає: «навіщо їй все це потрібно?». Моє бажання допомагати дітям, які
залишилися без родинного вогнища з'явилося після того як у 1975 році я народила
свого первістка, а на другий день після пологів мені повідомили, що моя дитина
померла. Але я, звичайно ж, не повірила цьому. Я досі впевнена, що мій син живий і знаходиться в іншій сім'ї. Через
десять років я почала своє життя з чистого аркуша. У 1993 році я усиновила
Діму, а в 2004 оформила опіку над одинадцятирічним Толіком. Вони вже виросли,
стали самостійними. Але у мене є ще бажання і сили віддавати свою любов і
турботу дітям, які їх потребують. Мені дуже хочеться створити дитячий будинок
сімейного типу, і я думаю, у мене це
вийде. Хочеться допомогти дітям у життєвому круговороті, кинути їм рятувальний
круг надії, простягнути їм свою руку допомоги. Не тільки я даю хлопцям своє
тепло і турботу, але і вони мені дають можливість допомагати їм. Дуже хочеться
сподіватися на те, що наша сім'я в недалекому майбутньому поповниться новими
діточками, а ми з нетерпінням будемо їх чекати.
З повагою,
прийомна мама
Овчинникова Валентина
Дмитрівна
