Дитячий будинок сімейного типу Романенко: «Кожна наша дитина - невід'ємна складова нашого сімейного щастя»

Дитячий будинок сімейного типу Романенко: «Кожна наша дитина - невід'ємна складова нашого сімейного щастя»

Меня зовут Романенко Ольга Викторовна, моего мужа Роман Николаевич. Живем мы в городе Днепродзержинске Днепропетровской области. Еще недавно мы были приемной семьей. А в феврале 2013 года мы стали родителями–воспитатели детского дома семейного типа. Сейчас в нашей семье воспитывается один кровный ребенок - Валерия (2001 г.р.) и шесть приемных деток: Алина (1995 г.р.), ее брат Денис (2004 г.р.), трое ребят из одной семьи - Ваня (1997 г.р.), Настя (2003 г.р.), Георгий (2005 г.р.) и самая маленькая дочурка, Надюша (2011 г.р.).

Общаясь с другими приемными родителями, понимаешь, что истории приемных семей во многом похожи, и в чем-то разнятся. Но нас всех объединяет любовь к деткам, готовность открыть и подарить частичку своего сердца одному, а может даже и нескольким ребятам, которые нуждаются именно в нашей любви и поддержке. Мы с мужем мечтали о двоих детках. После появления на свет первой дочери Валерии у нас с мужем не было возможности родить еще одного ребеночка по состоянию здоровья. Но Лерка очень хотела братика или сестричку, и в очередной наш разговор о детях, она предложила: «Мама давай возьмем кого-то с детского дома». Вначале эта идея была, как мне казалось, нереальной, но прошло какое-то время и мы вернулись к этому разговору. Приняли решение - идем за деткой!!!

Мы с мужем очень быстро собрали все необходимые документы, прошли курсы для приемных родителей. И первой в нашу семью пришла Наденька, которой тогда было 11 месяцев. Когда мы ее забрали из дома малютки, она не умела сидеть, не ползала, не проявляла никаких эмоций. После трех месяцев проживания с нами она всему этому научилась, даже стала ходить и смеяться. Прошло какое-то время, и мы решили, что готовы взять еще деток.

Двухкомнатная квартира в городе Днепропетровске, в которой мы жили до сентября 2012 года, не позволяла нам взять еще детей. Ради этого мы продали нашу квартиру и переехали в Днепродзержинск в пятикомнатную квартиру. И начали активный поиск детей, которым нужна была семья. С Ваней Настей и Гошей мы познакомились в приюте, и сразу поняли, что они наши. Единственным нашим опасением было то, что у нас не было опыта воспитания детей – подростков, каковым на тот момент был Ванюша. Но общаясь с ребятами, поняли, что мы нужны этим детям и страхи понемногу отступили.

В феврале 2013 года наша семья пополнилась еще двумя ребятами, Алиной и Дениской. Их появление в нашей семье подтолкнуло нас к созданию детского дома семейного типа. Наши дети любят петь, рисовать, вышивать. Лера играет на гитаре, Гоша и Денис увлекаются футболом. По воскресеньям всей семьей ходим в храм, детки посещают воскресную школу. У нас есть мечта – машина, на которой мы все вместе смогли бы ездить, путешествовать. Хочется показать деткам как много вокруг красивых мест.

Каждый наш ребенок - неотъемлемая составляющая нашего семейного счастья. Хочется пожелать всем приемным мамам и папам терпения, мудрости в воспитании деток, а тем, кто еще в начале этого удивительного пути, найти своих малышей, которым вы нужны.

Я думаю, что продолжение нашей истории еще будет…

С уважением,

мама–воспитатель детского дома семейного типа

Романенко Ольга Викторовна

www.pomogaem.com.ua

Спілкуючись з іншими прийомними батьками, розумієш, що історії прийомних сімей десь схожі, і в чомусь різняться. Але нас всіх об'єднує любов до діток, готовність відкрити і подарувати частинку свого серця одному, а може навіть і кільком дітям, які потребують саме нашої любові і підтримки. Ми з чоловіком мріяли про двох діток. Після появи на світ першої дочки Валерії у нас з чоловіком не було можливості народити ще одну дитинку за станом здоров'я. Але Лєрка дуже хотіла братика або сестричку, і в черговій нашій розмові про дітей, вона запропонувала: «Мама давай візьмемо когось з дитячого будинку». Спочатку ця ідея була, як мені здавалося, нереальною, але пройшов якийсь час і ми повернулися до цієї розмови. Прийняли рішення - йдемо за дитинкою!

Ми з чоловіком дуже швидко зібрали всі необхідні документи, пройшли курси для прийомних батьків. І першою в нашу сім'ю прийшла Надійка, якій тоді було 11 місяців. Коли ми її забрали з дому малятии, вона не вміла сидіти, не повзала, не виявляла жодних емоцій. Після трьох місяців проживання з нами вона всьому цьому навчилася, навіть стала ходити і сміятися. Пройшов якийсь час, і ми вирішили, що готові взяти ще діток.

Двокімнатна квартира в місті Дніпропетровську, в якій ми жили до вересня 2012 року, не дозволяла нам взяти ще дітей. Заради цього ми продали нашу квартиру і переїхали до Дніпродзержинська в п'ятикімнатну квартиру. І почали активний пошук дітей, яким потрібна була сім'я. З Ванюшкою, Настюшкою та Гошою ми познайомилися в притулку, і відразу зрозуміли, що вони наші. Єдиним побоюванням було те, що у нас не було досвіду виховання дітей-підлітків, яким на той момент був Ваня. Але спілкуючись з дітьми, зрозуміли, що потрібні їм, і страхи потроху відступили.

У лютому 2013 року наша сім'я поповнилася ще двома малюками, Аліною та Денискою. Їх поява в нашій родині підштовхнула нас до створення дитячого будинку сімейного типу. Наші діти люблять співати, малювати, вишивати. Лєра грає на гітарі, Гоша і Денис захоплюються футболом. Щонеділі ми всією сім'єю ходимо в храм, дітки відвідують недільну школу. У нас є мрія - машина, на якій ми всі разом змогли б їздити, подорожувати. Хочеться показати діткам як багато навколо красивих місць.

Кожна наша дитина - невід'ємна складова нашого сімейного щастя. Хочеться побажати всім прийомним мамам і татам терпіння, мудрості у вихованні діток, а тим, хто ще на початку цього дивного шляху, знайти своїх малят, яким ви потрібні.

Я думаю, що продовження нашої історії ще буде...

З повагою,

мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу

Романенко Ольга Вікторівна

www.pomogaem.com.ua