Місце благодаті
Есть на земле места, где успокаивается сердце, где страшные проблемы кажутся уже не такими огромными, а горе не таким все поглощающим, где любовь и благодать ощущаешь всем телом – православные монастыри.
Рано утром в субботу 19 мая мы выехали в Свято-Покровский Красногорский женский монастырь. Всех людей в автобусе объединяло одно – дети. У кого-то из родителей сейчас самый тяжелый момент - борьба с болезнью ребенка, у кого-то - дети – ангелы, были родители, у которых дети закончили основное лечение. Все ехали молиться и просить у Него за своих деток.
Мы все знаем, что все, что не делается к лучшему, но почему-то каждый раз нам нужны для этого подтверждения. Так и в этот раз. Поездка планировалась на начало мая, но ее пришлось перенести. И мы не пожалели: не было такой изнуряющей жары, погода была замечательная: непалящее солнце и легкий веторок. В Черкассах на берегу Днепра был привал, где состоялась общая трапеза.
В монастырь мы приехали за 15 минут до вечерней службы, но никто не торопил нас, матушки провели в трапезную, и ждали пока мы пообедаем. Такой простой и вкусной пищи не бывает нигде кроме монастырей.
После трапезы мы пошли на вечернюю службу. В храмах монастыря нет электричества, он освещается горящими свечами – красота завораживающая. А может быть это и есть та благодать, от которой потом так не хотелось уезжать.
Сейчас службы идут в летнем храме, но для нас открыли зимний, где все смогли приложиться к иконам и всем надели венок, созданный руками людей, в память о событии явления чудотворной иконы Дубинской.
Утром состоялось то, ради чего мы все ехали в монастырь: воскресная литургия, молебен о здравии и панихида.
После трапезы все решили прогуляться к источнику. Вода в колодце ледяная, но среди нас не оказалось ни одного человека, который бы не облился целебной водой. А некоторые, такие как Танечка Третьяк, еще и по три раза!
После двух дней проведенных в тишине, спокойствии, умиротворении возвращаться домой не хотелось. Провожая нас, матушки передали клубнику, каравай и множество сладостей.
Мне всегда казалось, что монахини очень сдержанные, даже немного суровые, но теперь мнение кардинально изменилось в противоположную сторону. Такой теплой встречи, такого внимания и любви никогда не забудешь.
ФОТООТЧЕТ
Проект «Жизнь после больницы»
www.deti.dp.ua
Є на землі місця, де заспокоюється серце, де страшні проблеми здаються вже не такими величезними, а горе потроху відступає, де любов і благодать відчуваєш всім тілом - православні монастирі.
Рано вранці в суботу 19 травня ми виїхали в Свято-Покровський Красногірський жіночий монастир. Всіх людей в автобусі об'єднувало одне - діти. У когось з батьків зараз найважчий момент - боротьба з хворобою дитини, у когось - діти - ангели, були батьки, у яких діти закінчили основне лікування. Всі їхали молитися і просити у Нього за своїх діток.
Ми всі знаємо, що все, що не робиться на краще, але чомусь кожен раз нам потрібні для цього підтвердження. Так і цього разу. Поїздка планувалася на початок травня, але її довелося перенести. І ми не пошкодували: не було такої виснажливої спеки, погода була чудова: лагідне сонце і легкий вітерець. У Черкасах на березі Дніпра була зупинка, де відбулася спільна трапеза.
У монастир ми приїхали за 15 хвилин до вечірньої служби, але ніхто не квапив нас, матушки провели в трапезну, і чекали, поки ми пообідаємо. Такий простої і смачної їжі не буває ніде крім монастиря.
Після трапези ми пішли на вечірню службу. У храмах монастиря немає електрики, користуються свічками - краса зачаровує. А може бути це і є та благодать, від якої потім так не хотілося їхати.
Зараз служби йдуть у літньому храмі, але для нас відкрили зимовий, де всі змогли прикластися до ікон і всім наділи вінок, створений руками людей, в пам'ять про подію явища чудотворної ікони Дубинської.
Вранці відбулося те, заради чого ми всі їхали в монастир: літургія, молебен та панахида.
Після трапези всі вирішили прогулятися до джерела. Вода в колодязі крижана, але серед нас не виявилося жодної людини, яка б не облилася цілющою водою. А деякі, такі як Таня Третьяк, ще й по три рази!
Після двох днів проведених у такій тиші та спокої повертатися додому не хотілося. Проводжаючи нас, матушки передали полуницю, коровай і безліч солодощів.
Мені завжди здавалося, що черниці дуже стримані, навіть трохи суворі, але тепер думка кардинально змінилася в протилежну сторону. Такої теплої зустрічі, такої уваги і любові ніколи не забудеш.
ФОТОЗВІТ
Проект «Життя після лікарні»
www.deti.dp.ua
