Дитячий будинок сімейного типу Махиня - Гордієнко: «Хоч і чужі по крові, але по духу рідніше рідних»

Дитячий будинок сімейного типу Махиня - Гордієнко: «Хоч і чужі по крові, але по духу рідніше рідних»

 

Меня зовут Махиня Татьяна Владимировна, моего мужа Гордиенко Дмитрий Анатолиевич. Я инвалид II группы с детства, по образованию бухгалтер-экономист. Мой муж майор милиции. С нами живут мои родители - мама-пенсионер, отец-инвалид войны II группы, участник ликвидации на ЧАЭС.

 

Наша история, как приемной семьи, началась в 2008 году. В один прекрасный день меня посетила мысль - почему бы нам, помимо своего ребенка, не взять к себе еще одного из детского дома? Дочери Катюше тогда было 10 лет, школьница и умница, и вообще очень талантлива девочка. Разве мы не можем еще одного ребенка сделать счастливее? Когда я решила сказать мужу о своем решении, была уверена, он меня не поддержит. Ведь по роду своей службы он каждый день сталкивается с трудными детьми и подростками, с неблагополучными семьями, в которых они воспитываются. Но вопреки моим опасениям, он первый меня и поддержал. Сказал, мол, не просто жизнь проживем, но еще и кому-то поможем. Родители меня тоже очень поддержали. Когда начали интересоваться детьми, нам в службе по делам детей сказали, что есть в нашем детском отделении больницы подходящая по возрасту девочка. Фамилию нам сказали, а имя нет. Мы зашли с мужем в отделение и навстречу нам выбежал маленький человечек, который взял меня за руку. Лысенький, худенький, непонятно - девочка или мальчик. Мы подошли к медсестре и сказали, что нам дали направление для знакомтва с ребенком, и мы бы хотели познакомиться с девочкой. На что медсестра ответила:

- Так вот же она - ваша Милана! И указала на того самого человечка, который стоял рядом со мной. У меня выступили слезы, почему-то я думала встретить совсем другого ребенка. И в эти минуты я поняла, что другой ребенок мне не нужен. Милане было тогда три годика. Она была истощена, у нее была пневмония, дистрофия, рахит, судороги. Медсестра сказала, что зачем нам такой ребенок нужен, что она волчонок - никому не верит, ни с кем не общается. После этих слов я не могла уже думать о каком-то другом ребенке. Мы молча вышли с мужем из больницы. Постояв минуту, которая показалась мне вечностью, муж спросил: «Ну что?». А я в ответ ему сказала: «Давай больше не будем никого смотреть». В день празднования Старого Нового года мы приняли окончательное решение, о том, что Миланочка обязательно должна жить с нами. Но оказалось, что у Миланы есть старший брат Ярослав, который старше ее на шесть лет. Я не спала по ночам, всё думала, ведь воспитывать приемного, да и уже взрослого ребенка - большая ответственность.

 

Когда мы пришли в приют в городе Днепродзержинске знакомиться с братом Миланы, Ярославом (1999 г.р.) оказалось, что мой муж по долгу службы неоднократно с ним встречался. К Ярославу в приют никто за полгода не приходил, никто не проведывал, и когда он увидел знакомое лицо моего мужа, он взял его за руку и заплакал... У мужа у самого слезы навернулись. Когда вышли из приюта, уже ничего друг другу не говорили. Мы знали, что заберем двоих. После того, как мы взяли приемных детей, я начала агитацию среди своих знакомых, чтобы хотя бы еще один ребенок имел возможность воспитываться в семье, а не в детском доме. У меня получилось. Через год моя родная старшая сестра взяла двоих ребятишек.

Она работает заместителем начальника пенсионного фонда в г. Ирпень Киевской области. Решение ей давалось тяжело, так как она одна воспитывает сына, но теперь она нисколько не жалеет об этом. У нее девочка и мальчик. Оказалось, что у них есть старшая сестра Марина Кушнир (1997 г.р.). Так как у нас большой дом и жилая площадь позволяла, мы решили взять её к себе в семью. Я просто не могла оставить эту девочку в приюте! Службы по делам детей Белой Церкви и Днепропетровской области помогли в решении этой проблемы.

Сагитировала свою двоюродную сестру, у которой нет своих детишек, взять двух девочек на воспитание. Так что у меня есть последователи, которые очень благодарны мне за то, что я это сделала и подала им пример.

В 2011 году у нас родилась дочка Анечка. Мы подумали с мужем и решили, что за такой щедрый подарок от Господа Бога, мы должны принять в свою семью столько детей, сколько сможем. И взяли еще двоих мальчиков Иннокентия (2003 г.р.) и Владислава (1997 г.р.) Мама Иннокентия умерла. Не смотря на то, что родственников у него немало, но ребенок остался один со своей бедой. Очень хороший мальчишка. Владислав прожил десять лет в Днепродзержинском детском доме. Он добрый парень. Занимается спортом, очень любит футбол. Очень отзывчивый, всегда придет на помощь, только позови.

У нас в планах взять еще детишек в наш детский дом семейного типа, который был открыт на базе приемной семьи в сентябре 2012 года.

Наши дети талантливые, кто рисует, кто поет, кто танцует, кто спортом занимается. Дети ценят то, что мы им даем, боятся нас потерять, все нам помогают. И так приятно смотреть, что никого мы не потеряли, и никого нигде не забыли. Мы их всех любим! Так и живем все вместе. Хоть и не кровные, но по духу роднее родных! За это счастье я буду благодарить Бога всю жизнь!

С уважением,

мама–воспитатель детского дома семейного типа

Татьяна Владимировна МАХИНЯ

www.pomogaem.com.ua

Наша історія, як прийомної сім'ї почалася в 2008 році. В один прекрасний день мене відвідала думка - чому б нам, крім своєї дитини, не взяти до себе ще одну з дитячого будинку? Доньці Катюші тоді було 10 років. Вона школярка і розумниця, і взагалі дуже талановита дівчинка. Хіба ми не можемо ще одну дитину зробити щасливішою? Коли я вирішила сказати чоловікові про своє рішення, то думала, він мене не підтримає. Адже за родом своєї служби він щодня стикається з важкими дітьми та підлітками, з неблагополучними сім'ями, в яких вони виховуються. Але всупереч моїм побоюванням, він перший мене і підтримав. Сказав, мовляв, не просто життя проживемо, але ще і комусь допоможемо. Батьки мене теж дуже підтримали.

Коли почали цікавитися дітьми, нам у службі у справах дітей сказали, що є в нашому дитячому відділенні лікарні підходяща за віком дівчинка. Прізвище нам сказали, а ім'я не повідомили. Ми зайшли з чоловіком у відділення, а назустріч нам вибіг маленький чоловічок, який взяв мене за руку. Лисенький, худенький, незрозуміло - дівчинка чи хлопчик. Ми підійшли до медсестри і сказали, що нам дали направлення для знайомства з дитиною, і ми б хотіли познайомитися з дівчинкою. На що медсестра відповіла: «Так ось же вона - ваша Мілана!», і вказала на те саме маля, яке стояло поруч зі мною. У мене виступили сльози. Чомусь я думала зустріти зовсім іншу дитину. І в ці хвилини я зрозуміла, що інша дитина мені не потрібна. Мілані було тоді три рочки. Вона була виснажена, у неї була пневмонія, дистрофія, рахіт, судоми. Медсестра сказала, що навіщо нам така дитина потрібна, що вона, мов вовченя, нікому не вірить, ні з ким не спілкується. Після цих слів я не могла вже думати про якусь іншу дитину. Ми мовчки вийшли з чоловіком з лікарні. Постоявши хвилину, яка здалася мені вічністю, чоловік запитав: «Ну що?». А я у відповідь йому сказала: «Давай більше не будемо нікого дивитися».

У день святкування Старого Нового року ми прийняли остаточне рішення, про те, що Міланочка обов'язково повинна жити з нами. Але виявилося, що у Мілани є старший брат Ярослав, який старший за неї на шість років. Я не спала ночами, все думала, адже виховувати прийомну, та й вже дорослу дитину - велика відповідальність. Коли ми прийшли до притулку в місті Дніпродзержинську знайомитися з братом Мілани, Ярославом (1999 р.н.) виявилося, що мій чоловік з обов'язку служби неодноразово з ним зустрічався. До Ярослава в притулок ніхто за півроку не приходив, ніхто не провідував, і коли він побачив знайоме обличчя мого чоловіка, він взяв його за руку і заплакав... У чоловіка у самого сльози навернулися на очі. Коли вийшли з притулку, вже нічого один одному не говорили. Ми знали, що заберемо двох.

Після того, як ми взяли прийомних дітей, я почала агітацію серед своїх знайомих, щоб хоча б ще одна дитина мала можливість виховуватися в сім'ї, а не в дитячому будинку. У мене вийшло.

Через рік моя рідна старша сестра взяла двох дітлахів. Вона працює заступником начальника пенсійного фонду в м. Ірпінь Київської області. Рішення їй давалося важко, так як вона одна виховує сина, але тепер вона анітрохи не шкодує про це. У неї дівчинка і хлопчик. Виявилося, що у них є старша сестра Марина (1997 р.н.). Так як у нас великий будинок і житлова площа дозволяла, ми вирішили взяти її до себе в сім'ю. Я просто не могла залишити цю дівчинку в притулку! Служба у справах дітей Білої Церкви і Дніпропетровській області допомогли у вирішенні влаштування дитини з іншої області.

Також я загітувала свою двоюрідну сестру, у якої немає своїх діточок, взяти двох дівчаток на виховання. Так що у мене є послідовники, які дуже вдячні мені за те, що я це зробила і подала їм приклад. У 2011 році у нас народилася донька Ганнуся. Ми подумали з чоловіком і вирішили, що за такий щедрий подарунок від Господа Бога, ми повинні прийняти в свою сім'ю стільки дітей, скільки зможемо. І взяли ще двох хлопчиків Інокентія (2003 р.н.) та Владислава (1997 р.н.) Мама Інокентія померла. Не дивлячись на те, що родичів у нього чимало, але дитина залишилася сам на сам зі своєю бідою. Дуже хороший хлопчисько. Владислав прожив десять років у Дніпродзержинському дитячому будинку. Він добрий хлопець. Займається спортом, дуже любить футбол. Чуйний, завжди прийде на допомогу, тільки поклич.

У нас в планах взяти ще діточок в наш дитячий будинок сімейного типу, який був відкритий на базі прийомної сім'ї у вересні 2012 року. Наші діти талановиті, хто малює, хто співає, хто танцює, хто спортом займається. Діти цінують те, що ми їм даємо, бояться нас втратити, все нам допомагають. І так приємно дивитися, що нікого ми не втратили, і нікого ніде не забули. Ми їх усіх любимо! Так і живемо всі разом. Хоч і не кровні, але по духу рідніше рідних! За це щастя я буду дякувати Богові все життя!

З повагою,

мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу

Тетяна Володимирівна МАХИНЯ

www.pomogaem.com.ua