Прийомна сім'я Стрельцових: «Ось таке «випадкове» щастя!»
Меня зовут Стрельцова Татьяна Митрофановна, моего мужа – Стрельцов Андрей Владимирович. Мы живём в Покровском районе Днепропетровской области.
Мы с мужем и не думали, что у нас когда-нибудь будет такая большая и крепкая семья. История нашей приёмной семьи началась с одного случая, который произошёл четыре года назад. Как-то к нам домой пришёл одноклассник нашего сына Дениса, Максим. Загулялись они до позднего вечера. Денис попросил разрешения остаться Максиму у нас ночевать. Мы с мужем спросили у Максима, не будут ли его родители против этого, возможно будут волноваться. Он сказал, что предупредил их. На следующий день история повторилась. Мы решили узнать причину, по которой ребёнок не хочет ночевать дома. И услышали рассказ, от которого мы были в шоке. Мы и раньше знали, что семья Максима пьющая, но то, что рассказал нам мальчуган, было просто чудовищным. Вот с того времени он и остался у нас, время от времени наведываясь к своим родителям. Но видя их отношение к себе, возвращался к нам. Так было на протяжении двух месяцев. Но лето подходило к концу, и надо было детей собирать в школу. Мы собрали в школу и Максима. После этого мы предупредили классного руководителя, что Максим живёт у нас уже два месяца. Классный руководитель связалась со службой по делам детей, начальник которой сказала нам, что ребёнка нужно официально оформить в нашу семью, иначе его ждёт приют для детей. К этому времени все мы привыкли к Максиму. Поэтому без колебаний решили оставить его у себя в семье. Но вскоре стало известно, что у Максима есть родной брат Денис, который после всех злоключений оказался в больнице. После больницы Денис пришёл к нам домой и попросил, чтобы мы его тоже взяли к себе в семью. Ну как мы могли отказать ему в желании жить с нами. Так в нашей семье стало четверо детей: трое сыночков и лапочка дочка.
Но вскоре наша дочь Катюша стала поговаривать, что ей нужна ещё и сестричка. Мы с мужем задумались и решили, что где четверо детей, там и ещё двое не помеха. Так через три месяца из Кривого Рога мы привезли Инну и Колю. Но прожили они в нашей семье всего пять месяцев, так как их биологическая мать восстановила свои родительские права через суд. Нет худа без добра. Может быть мы подтолкнули её, забрав детей за300 км. А до этого дети находились в государственном учреждении больше двух лет. И с её стороны ничего не предпринималось, чтобы забрать детей оттуда. Но главное, что теперь дети с матерью.
Мы приняли решение помочь ещё и другим детям. И, не откладывая в долгий ящик, мы занялись поиском деток. Мы взяли из приюта ещё одну доченьку Светочку и сыночка Виталика, которые вот уже год живут с нами.
Но мы решили на этом не останавливаться и взять ещё одного или двух детей в нашу семью. Так как трое наших сыновей уже почти взрослые. А мы с мужем привыкли, что детей у нас много и в доме никогда не бывает тихо, всегда шум и гам. Вот такая короткая история нашей большой, крепкой, дружной семьи, у которой, мы надеемся, будет счастливое продолжение.
Мене звуть Стрельцова Тетяна Митрофанівна, мого чоловіка - Стрельцов Андрій Володимирович. Ми живемо в Покровському районі Дніпропетровської області.
Ми з чоловіком і не думали, що у нас колись буде така велика і міцна сім'я. Історія нашої прийомної сім'ї почалася з одного випадку, який стався чотири роки тому. Якось до нас додому прийшов однокласник нашого сина Дениса, Максим. Загралися вони до пізнього вечора. Денис попросив дозволу залишити Максима у нас ночувати. Ми з чоловіком запитали у Максима, чи не будуть проти його батьки. Він сказав, що попередив їх. Наступного дня історія повторилася. Ми вирішили дізнатися причину, через яку дитина не хоче ночувати вдома. І почули розповідь, від якої були шоковані. Ми і раніше знали, що родина Максима питуща, але те, що розповів нам хлопчина, було просто жахливим. Ось з того часу він і залишився у нас. Час від часу навідуючись до своїх батьків, бачачи їхнє ставлення до себе, знову доовертався до нас. Так було протягом двох місяців. Але літо добігало кінця, і треба було дітей збирати до школи. Ми зібрали й Максима. Після цього ми попередили класного керівника, що хлопчик живе з нами вже два місяці поспіль. Класний керівник зв'язалася зі службою у справах дітей, керівник якої сказала нам, що дитину треба офіційно оформити в нашу сім'ю, інакше його чекає притулок для дітей. До цього часу всі ми звикли до Максима. Тому без вагань вирішили залишити його у себе в сім'ї. Але незабаром стало відомо, що у Максима є рідний брат Денис, який після всіх пригод опинився в лікарні. Після лікарні Денис прийшов до нас додому і попросив, щоб ми його теж взяли до себе в сім'ю. Ну як ми могли відмовити йому в бажанні жити з нами. Так у нашій родині стало четверо дітей: троє синочків і маленька донька.
Незабаром наша донька Катруся стала говорити про сестричку. Ми з чоловіком задумалися і вирішили, що де четверо дітей - там ще двоє. Так через три місяці з Кривого Рогу ми привезли Інну та Колю. Але прожили вони в нашій родині всього п'ять місяців, тому що їх біологічна мати відновила свої батьківські права через суд. Немає лиха без добра. Можливо, ми підштовхнули її, забравши дітей за300 км, які до цього перебували в державній установі більше двох років. За цей час з її боку не було ніякої ініціативи, щоб забрати їх звідти. Але головне, що тепер діти з матір'ю!
Ми прийняли рішення допомогти ще й іншим дітям. І, не відкладаючи в довгий ящик, ми зайнялися пошуком. Ми взяли з притулку ще одну донечку Світланку та синочка Віталіка, які ось уже рік живуть з нами.
Але ми вирішили на цьому не зупинятися і взяти ще одного або двох малят в нашу сім'ю. Так як троє наших синів вже майже дорослі. А ми з чоловіком звикли, що дітей у нас багато і в будинку ніколи не буває тихо, завжди шум і гам. Ось така коротка історія нашої великої, міцної, дружної сім'ї, яка, ми сподіваємося, буде мати щасливе продовження.
Мене звуть Стрельцова Тетяна Митрофанівна, мого чоловіка - Стрельцов Андрій Володимирович. Ми живемо в Покровському районі Дніпропетровської області.