Есть в селе Никольском
Донецкой области Николо-Васильевский
монастырь. Свято-Васильевскому приходу уже более века. Ровно 100 лет назад
вместо старой деревянной церкви на деньги прихожан и благотворителей здесь был
отстроен новый каменный храм. Век его расцвета был короток – пришел октябрь
1917 года... Храм сильно пострадал от безбожников, но в 1954 году был
восстановлен с одной главой и колокольней и больше не закрывался. Еще после
октябрьского переворота в селе Никольское зародилось предание: когда в
Свято-Васильевский храм приедет служить монах, здесь откроются две обители. Так
и случилось. В 1986 году в Никольское приехал иеромонах Савватий – в
полуразрушенный храм без иконостаса и в обгоревший сарай вместо священнического
домика. Трудами игумена храм был
отреставрирован, построили паломническую гостиницу и настоятельские покои. В
1992 году архимандрит Савватий был пострижен в схиму с именем Зосима, а в 2001
и 2002 году открылись одна за другой Свято-Николаевская женская и
Свято-Васильевская мужская обитель.
Это не
совсем обычный монастырь – единственный в Украине, который называют «семейным».
Дело в том, что многие послушники там состоят между собой в родстве, например,
в женской обители поселяется сестра, а в мужской – брат. Или мать и сын. Кроме
обычных в монастыре мастерских, там есть Дом милосердия по уходу за престарелыми
и немощными. В нем живут не только монахи преклонных лет, но и обычные пожилые
люди, оставшиеся без помощи родных. Взаимную заботу и любовь, которой все здесь
проникнуто, мы не могли не почувствовать в первый же день нашей паломнической
поездки. И так случилось, что, приехав сюда довольно разношерстной компанией,
мы возвращались домой тоже единой семьей.
Мы
отправились туда в первые выходные после Покровы. Эти осенние дни обычно бывают
солнечными – тихая светлая погода стояла и в этот раз. В группе было 43
человека: ребята из онкологии, детки с ДЦП и другими непростыми проблемами
здоровья и, конечно, их родители.
И тут
надо сделать небольшое отступление. Дело в том, что хотя я работаю в программе «Здоровый
ребенок», не могу сказать, что все мы очень хорошо знаем наших подопечных.
Видим один или несколько раз у нас в офисе. Или приходим проведывать в
больницу. А кого-то я знаю только по фото и коротенькой статье. Что такое их
жизнь? Вечная борьба и страдания? Привычный повседневный труд? Много ли в ней места
для радости, отдыха, общения? Для меня очень было важно провести с ними эти 2
дня. Вместе путешествовать, посещать храм, сидеть за общим столом, вместе
исполнять послушание: нашей обязанностью было мыть посуду каждый раз после
трапезы.
Я
увидела, как в автобусе мама держит на руках ребенка с церебральным параличом и
всю дорогу массирует ему то ножку, то пальчики. Не терять ни минуты, ни единого
шанса, делать в прямом смысле слова все возможное,
чтобы отвоевать у болезни возможность стоять, идти, говорить… Я услышала, какое
множество песен знает слабовидящий Женя
Недовба. Их разучивает с ним бабушка. Потому что надо использовать все
возможности познания мира, раз подводит зрение. Там были близкие люди мальчика
из онкологии, которого уже с нами нет. Панихида об усопших начиналась до
службы, в 4 утра. Но из наших пришли туда не только люди, знавшие ребенка –
пошли мы все.
Вообще,
я не люблю бывать в храме со знакомыми. Молитва требует уединения. Но я
почему-то не чувствовала дискомфорта с этими людьми. У каждого был свой
разговор с Богом, но, наверное, не было человека, который не помянул бы в
молитвах спутников. Думаю, не все, кто был с нами в Николо-Васильевском
монастыре, часто посещают церковь, у кого-то не было крестика, и все же сюда
ехали не только для того, чтобы отдохнуть от повседневной рутины. Каждый,
наверное, ждал от паломничества чего-то более важного. Общения с Богом,
подсказки, помощи… И кажется, многие уехали «не с пустыми руками». Не с пустым
сердцем. К нашим родителям иногда подходили монахи, не дожидаясь вопросов и
просьб, что-то тихо им говорили. Я не знаю что, но хочется верить, что кто-то
получил нужную поддержку, у кого-то прибавилось духовных сил после этих бесед.
А у кого-то просто стало больше покоя на душе после молитвы. Чьи-то мысли будет
согревать огонек негасимой лампады, что горит в поминовение старца Зосимы,
основавшего монастырь.
На
обратном пути мы общались не маленькими группками, как по дороге в монастырь, а
все вместе. Взаимопомощь рождает взаимопонимание. Поделились на две команды и
устроили состязание: кто кого перепоет. Здорово, что подтягивались даже те,
кому петь было, в общем-то, совсем нелегко. А потом
планировали следующую поездку. Скорей всего, в Святогорскую лавру, и, наверное,
весной. Но это будет уже другая история.
Спасибо руководству ООО «Автобус Днепр»
за предоставленный транспорт. Благодаря Вам мы посетили Свято-Никольскую
женскую и Свято-Васильевскую мужскую обитель.
Є в селі Нікольському Донецької області
Ніколо-Василівський монастир. Свято-Василівській парафіївже більше століття. Рівно 100 років тому замість старої дерев'яної церкви на
гроші парафіян і благодійників тут був відбудований новий кам'яний храм.ВІкйого розквіту бувкороткий - прийшов жовтень 1917 року... Храм сильно постраждав від безбожників,
але в 1954 році був відновлений з однією дзвіницею і більше не закривався. Ще
після жовтневого перевороту в селі Нікольське зародилася легенда:
коли в Свято-Василівський храм приїде служити монах, тут відкриються дві
обителі. Так і сталося. У 1986 році в Нікольське приїхав ієромонах Савваттій -
в напівзруйнований храм без іконостасу і в обгорілий сарай замість священичого
будиночка. Трудами ігумена храм був відреставрований, побудували паломницькийготель і настоятельські покої. У 1992 році архімандрит Саватій був пострижений
в схиму з ім'ям Зосима, а в 2001 і 2002 році відкрилися одна за одною
Свято-Миколаївська жіноча і Свято-Василівська чоловіча обитель.
Це не зовсім звичайний монастир - єдиний в
Україні, який називають «сімейним». Справа в тому, що багато послушниківтам складаються між собою у родинних стосунках, наприклад, у жіночій обителі оселяється
сестра, а в чоловічій - брат. Або мати і син. Крім звичайних у монастирі
майстерень, там є Будинок милосердя по догляду за старими та немічними. У ньому
живуть не тільки ченці похилого віку, а й звичайні люди похилого віку, що
залишилися без допомоги рідних. Взаємну турботу і любов, якої всі тут пройнято,
ми не могли не відчути в перший же день нашої паломницької поїздки. І так
сталося, що, приїхавши сюди досить різношерстої компанією, ми поверталися
додому теж єдиною сім'єю.
Ми вирушили туди у перші вихідні після
Покрови. Ці осінні дні зазвичай бувають сонячними - тиха світла погода стояла і
в цей раз. У групі було 43 людини: дітки з онкології, хворі наДЦП та іншими непростими проблемами здоров'я і, звичайно, їх батьки.
І тут треба зробити невеличкий відступ. Справа
в тому, що хоча я працюю в програмі «Здорова
дитина», не можу сказати, що всі ми дуже добре знаємо наших підопічних.
Бачимо один або кілька разів у нас в офісі. Або приходимо провідувати в
лікарні. А когось я знаю тільки по фото і коротенькій статті. Що таке їхнє
життя? Вічна боротьба та страждання? Звична повсякденнапраця?
Чи багато в ній місця для радості, відпочинку, спілкування? Для мене дуже було
важливо провести з ними ці 2 дні. Разом подорожувати, відвідувати храм, сидіти
за спільним столом, разом виконувати послух: нашим обов'язком було мити посуд
кожен раз після трапези.
Я побачила, як в автобусі мама тримає на руках
дитину з церебральним паралічем і всю дорогу масажує йому то ніжку, то
пальчики. Не втрачати ні хвилини, ні єдиного шансу, робити в прямому сенсі
слова все можливе, щоб відвоювати у хвороби можливість стояти, йти, говорити...
Я почула, щобезліч пісень знає Женя Недовба з вадами зору. Їх розучує з ним бабуся. Тому що
треба використовувати всі можливості пізнання світу, раз підводить зір. Там
були близькі люди хлопчика з онкології, якого вже з нами немає. Панахида за
спочилих починалася до служби, в 4 ранку. Але з наших прийшли туди не тільки
люди, що знали дитину - пішли ми всі.
Взагалі, я не люблю бувати у храмі зі
знайомими. Молитва вимагає самоти. Але я чомусь не відчувала дискомфорту з цими
людьми. У кожного була своя розмова з Богом, але,
напевно, не було людини, яка не згадала би у молитвах
супутників. Думаю, не всі, хто був з нами в Ніколо-Василівському монастирі,
часто відвідують церкву, у когось не було хрестика, і все ж сюди їхали не
тільки для того, щоб відпочити від повсякденної рутини. Кожен, напевно, чекав
від паломництва чогось більш важливого. Спілкування з Богом, підказки,
допомоги... І здається, багато хто виїхав «не з порожніми
руками». Не з порожнім серцем. До наших батькам іноді
підходили ченці, не чекаючи запитань і прохань, щось тихо їм говорили. Я не
знаю що, але хочеться вірити, що хтось отримав потрібну підтримку, у когось
додалося духовних сил після цих бесід. А у когось просто стало більше спокою на
душі після молитви. Чиїсь думки буде зігрівати вогник незгасної лампади, що
горить в поминання старця Зосима, який заснував монастир.
На зворотному шляху ми спілкувалися не
маленькими групками, як по дорозі в монастир, а всі разом. Взаємодопомога
народжує взаєморозуміння. Поділилися на дві команди і влаштували змагання: хто
кого переспіває. Здорово, що підтягувалися навіть ті, кому співати було,
загалом-то, зовсім нелегко. А потім планували наступну поїздку. Скоріше всього,
у Святогірську лавру, і, напевно, навесні. Але це буде вже інша історія.
Спасибі керівництву ТОВ «Автобус Дніпро» за
наданий транспорт. Завдяки Вам ми відвідали Свято-Нікольську жіночу та
Свято-Василівську чоловічу обитель.
Є в селі Нікольському Донецької області
Ніколо-Василівський монастир. Свято-Василівській парафіївже більше століття. Рівно 100 років тому замість старої дерев'яної церкви на
гроші парафіян і благодійників тут був відбудований новий кам'яний храм.ВІкйого розквіту бувкороткий - прийшов жовтень 1917 року... Храм сильно постраждав від безбожників,
але в 1954 році був відновлений з однією дзвіницею і більше не закривався. Ще
після жовтневого перевороту в селі Нікольське зародилася легенда:
коли в Свято-Василівський храм приїде служити монах, тут відкриються дві
обителі. Так і сталося. У 1986 році в Нікольське приїхав ієромонах Савваттій -
в напівзруйнований храм без іконостасу і в обгорілий сарай замість священичого
будиночка. Трудами ігумена храм був відреставрований, побудували паломницькийготель і настоятельські покої. У 1992 році архімандрит Саватій був пострижений
в схиму з ім'ям Зосима, а в 2001 і 2002 році відкрилися одна за одною
Свято-Миколаївська жіноча і Свято-Василівська чоловіча обитель.