Приймна сім’я Гнилозуб: «Чотири синулі та доньки-лапатулі»
Ми - дружна сім'я гнилозубий з села Кам'янка Апостолівського району Дніпропетровської області. Мене звуть Людмила Іванівна, мого чоловіка - Віктор Олександрович. Живемо у великому красивому будинку, ведемо присадибне господарство. Народили, виховали і вивчили чотирьох кровних синів. Бажання і надія дочекатися доньку були настільки великі, що кількість дітей в родині нас ніколи не лякала, навпаки, народжувала впевненість і давала сили. Але так уже розпорядилася доля, що за станом здоров'я лікарі заборонили ще мати дітей. Але думки про доньку мене залишати не перестали. Так і снували перед очима картинки, як я заплітаю доньці косички і зав'язую бантики, одягаю красиві сукні, як готуємо разом смачні шедеври на кухні.
Не довго думаючи, ми з чоловіком порадилися і вирішили взяти собі дівчинку з дитячого будинку: обігріти її домашнім теплом, дати любов і ласку, щоб вона стала нам рідною, щоб не відчувала себе сиротою. Щоб ця дівчинка мала підтримку і в майбутньому знала, що її чекають, люблять і їй є куди приїхати.
У 2007 році ми з чоловіком поїхали в дитячий будинок і взяли додому на три дні шестирічну Оленку, щоб ближче познайомитися. Ми відразу ж зрозуміли, що це наша дитина, і Оленці сподобалося бути з нами, вона погодилася залишитися в нашій сім'ї. Тоді вона була дуже вразливою дитиною, всього боялася, ми хвилювалися, як її приймуть в школі. Наші переживання були марними, зараз у неї багато друзів. Наша донечка радує нас і оцінками, і поведінкою. Це перша помічниця в сім'ї, ніколи не потрібно нічого говорити, вона сама знає, що потрібно зробити. Багато читає, дуже любить грати з маленькими дітьми, можливо, в майбутньому стане вчителькою.
Через рік ми всією сім'єю вирішили, що можемо допомогти ще одній дитині, і взяли в сім'ю Віку. За свої тринадцять років вона встигла не тільки побачити, а й відчути на собі жорстокість цього світу, але це вже в минулому. Ми допомагаємо створювати їй світле сьогодення, і вчимо будувати гідне майбутнє. Дівчинка любить читати, дуже посидюча. В цьому році закінчила школу, готується до вступу в університет, мріє стати психологом.
Вся наша сім'я відразу ж полюбила дівчаток, і вони знайшли спільну мову. Наші сини сприймають їх як сестер. Звичайно, спочатку було дуже важко: сльози, безсонні ночі, хвороби. Але любов і домашній затишок лікують будь-які рани.
Ми вдячні Богові, що він нам дає сили, любові та доброти, яку ми віддаємо своїм дітям. Зараз ми з чоловіком вирішили взяти в свою сім’ю ще двох-трьох діточок. Вже звернулися із заявою до служби у справах дітей. Тому вважаємо, в історії нашої сім’ї все найкраще попереду.