Крила Ігоря Марченко
Об Игоре я впервые услышала год назад, когда только начинала работать в «Сиянии радуги». Мальчику искали средства для поездки в словацкий реабилитационный центр. Требовалось за какие-то пару месяцев собрать более 83 000 грн, немыслимую, как мне тогда показалось, сумму. Наши волонтёры провели уличную акцию «Добрые сердца Днепропетровска», посвящённую именно Игорю. Помню статью-отчёт: за день было собрано 3 400 грн… А потом вечером в офис позвонил человек, пожелавший перечислить для мальчика 50 000 грн. Это было похоже на чудо. Перехватывало горло, когда я читала об этом на сайте. Думаю, похожие ощущения возникали даже у видавших виды волонтёров. С тех пор я ни одну сумму не считала нереальной. А для Игорька собрали средства почти в срок, и на месяц позже, чем предполагалось, он отправился в Словакию.
История Игоря началась 11 марта 2009 года. Обнаружив, что открытое овальное окно в сердце мальчика стало, собственно, пороком сердца, врачи назначили на этот день операцию. Отверстие в сердечной перегородке должны были закрыть окклюдером. Операцию проводили в Днепропетровске, с участием киевского хирурга, присутствовал даже врач из Чехии. Но это не уберегло медиков от промаха: окклюдер уронили в правое предсердие, задев пучок Гиса. Дальше – рефлекторная остановка сердца и клиническая смерть. Слава Богу, мальчика вытащили, практически с того света, однако окклюдер установить так и не удалось, а отверстие в перегородке сильно расширили.
Выписали Игоря через 3 дня с головокружением и рвотой. Другие страшные последствия минут, проведённых в коме, скажутся несколько позже.
В апреле Игорь с мамой Светланой отправились в Словакию, чтобы всё-таки сделать операцию на сердце, необходимость которой возросла. В клинике Йозефа Машура им пошли навстречу во всём, даже выписали окклюдер из Австрии в пасхальные дни, когда сделать это было непросто. Операцию сделали 14 апреля и длилась она всего 10 минут. Но вздохнуть с облегчением Светлане Марченко не пришлось.
Вскоре после первой операции в Днепропетровске обнаружилось, что Игорь не вполне владеет правой ногой. Он стал прихрамывать. А затем бабушка, в село к которой для оздоровления отправили Игоря, заметила, что внук начал есть левой рукой. В ответ на расспросы Игорёк признался, что «правой неудобно, всё разливается». Оказалось, он молчал о возникшем неудобстве, чтобы родители не начали вновь водить его по врачам, которые, по-видимому, уже надоели тогда мальчику хуже горькой редьки. Он не знал ещё тогда, что скоро белые халаты станут для него совсем привычными… К моменту операции в Словакии правая рука была уже в тонусе (согнута в локте и приподнята), был искривлён позвоночник. Словацкие доктора подозревали, что причиной всему – кома, в которой мальчик побывал месяц назад.
Вернувшись на Украину, перепуганная мама позвонила в Киев хирургу, который оперировал Игоря. Тот пригласил их приехать. Сделали МРТ. Светлане не сообщили сразу о неутешительных результатах, но она сфотографировала снимок мобильным телефоном и отправила в Словакию. Тут уж и киевские врачи не стали тянуть и подтвердили вывод Йозефа Машура: во время первой операции случился ишемический инсульт, вследствие которого в левой височной доле погибли клетки головного мозга и образовалась ликворная полость, затронувшая и подкорковую часть. Именно эта часть мозга отвечает за двигательную функцию.
Судорожное напряжение руки (гиперкинез) и ослабление в ноге (гемипарез) – результат инсульта.
Когда родители начали собирать информацию, она была неутешительна: этот самый страшный зверь гиперкинез практически не лечится. А состояние Игоря всё ухудшалось, он стал иногда терять равновесие и падать, появились нарушения речи. Отчаяние несчастной мамы, несколько месяцев назад решившейся оперировать ребёнка, внешне практически здорового, доходило до предела. Но оно не заставляло опускать руки, а гнало в поиски всё новых и новых возможностей.
А возможностей оказалось не так уж много: приходилось просить, настаивать, добиваться, чтобы очередной реабилитационный центр взял Игоря на лечение. История Марченко получила широкую огласку, и многие отказывались принимать мальчика именно поэтому. Официальные же ответы звучали так: «Вы не наш пациент, мы реабилитируем детей с ДЦП» или «Вам нужен кардиолог, а у нас тут только терапевт дважды в неделю». 2 года Светлана с сыном тщетно обивали пороги реабилитационных центров и санаториев – им не сумели помочь нигде.
Однажды вышли на знаменитого киевского нейрохирурга, занимавшегося аналогичными проблемами у взрослых. Завидев Игоря, хирург спросил: «Вы из Днепропетровска? Марченко? Да, я слышал о вашем случае. К сожалению, помочь вам не смогу. И вряд ли кто-то поможет». В ответ на изменившийся взгляд Светланы сказал: «Иногда вылечить может только мама. Ищите пути». И мама продолжила искать.
А Игорь времени даром не терял. За месяц он научился писать и рисовать левой рукой. Тогда же он вдруг стал отличником в школе. Удивлённым родителям Игорёк раскрыл секрет своей внезапной «гениальности»: на уроках при неосторожном движении правая рука непроизвольно поднималась. Приходилось отвечать, а соответственно и готовиться к урокам.
В 2011 году появился шанс, который никак нельзя было упускать. Игоря пригласила словацкая клиника «Адели», предположив, что там ему смогут помочь. У родителей появилась надежда, но появилась и необходимость оплаты курса лечения в «Адели». Последняя операция стоила свыше 11 000 евро, деньги собирались по частям и в долг. Финансовые ресурсы семьи истощены были совершенно. Осталось только добиваться получения государственной квоты для поездки в Словакию. И началась борьба с Минздравом.
В общем и целом, это, конечно, была война моськи со слоном. На все уверения Светланы в том, что украинские центры либо не принимают Игоря, либо занятия там совершенно безрезультатны, неврологи твердили одно: мальчику могут помочь на Украине, нечего ездить за рубеж развозить государственные деньги. И заодно позорить отечественную медицину, как намекнули маме Игоря в днепропетровском горздраве. За месяц Светлана 7 раз съездила в Киев, обивая разные пороги, но всё оказалось безрезультатным. Что ещё она могла сделать? Выходя из кабинета одного высокопоставленного медика, не выдержала и сказала, что их профессия, конечно, неминуемо приводит к цинизму, но все циники становятся людьми, когда что-то случается с их детьми и внуками. Это сильно воздействовало на оппонента эмоционально, он стал убеждать Светлану, что Игорь стопроцентно восстановим, что функции левого полушария возьмёт на себя правое и т.д., но документы так и не подписал.
Крупные украинские фонды также по разным причинам отказали Светлане.
К тому времени папа Игоря как раз потерял работу, было уже продано всё, что только можно было продать, машину отдали за долги… Но когда положение казалось совсем уж безысходным, случилось то, чего никто не ждал: знакомые прониклись несчастьем в семье Марченко и собрали деньги на курс реабилитации в «Адели».
Долгожданная поездка состоялась, 2 недели мальчик провёл в Словакии. Результат хотелось назвать не иначе как чудом: у Игоря совершенно выровнялись позвоночник и нога, даже рука, 2 года не сгибавшаяся, вдруг стала ему повиноваться. Однажды, проснувшись среди ночи в клинике, он закричал: «Мама, рука работает!» и 60 раз сжал и разжал кулак. По совету специалистов клиники стали принимать препарат янтарной кислоты, и прекратились проблемы с речью. Когда вскоре после курса в «Адели» Игорь с мамой уже на Украине зашли в реабилитационный центр «Возрождение», Светлана стала рассказывать врачу о том, что у сына гиперкинез, врач нетерпеливо сказала: «Где же ваш сын? Ведите». - «Так вот же он», - удивилась мама. Врач была удивлена не меньше: мальчик выглядел практически здоровым.
О словацкой клинике Светлана готова рассказывать бесконечно. О том, как мальчика заставляют серьёзно работать с 8 до 16, но в какой игровой форме, с какими поощрениями это преподносится. Как специалисты, работая с Игорем, спрашивают у него разрешения ответить на телефонный звонок, даже в отсутствие мамы. Как после нескольких дней пребывания в клинике для детей устраивается праздник, со сладким столом, вручением подарков и дипломов. Как танцуют там детки, сделавшие в клинике свои первые шаги… Наконец, как Игорь, приехав туда в очередной раз, вошёл в холл и от радости поднял обе руки – одинаково, будто и не было болезни. «Что, можно обратно ехать?» - спросила мама. «Ты не понимаешь, - ответил сын. - Я бы хотел здесь жить…»
Перед второй поездкой, когда средства искал уже наш фонд и сбор запоздал, рука и позвоночник опять согнулись. Но прогресс с каждым разом всё больше. В последний раз в клинике «запустили» плечо, мышцы которого 3 года были полностью стянуты. Стали работать 3 пальца. Есть надежда, что в самом скором времени Игорь начнет перебирать всеми пальчиками. Всего он должен пройти как минимум 6 курсов восстановления в «Адели». Очень помогают мальчику также в венгерской клинике «Сопрон», которую порекомендовали словацкие специалисты. Воздействие магнитным полем на подкорку мозга даёт в случае Игоря замечательные результаты. Проблема только в том, что курсы надо проводить со строгой регулярностью, с промежутком максимум в 6 недель, иначе проблемы возвращаются.
К сожалению, я не знакома с Игорьком, но после рассказов мамы и восторгов наших волонтёров, понимаю, почему он так всех очаровал.
Ну, во-первых, он без ума от животных, а животные без ума от него. Дельфиниха, с которой занимался Игорь, приревновала его к другим дельфинам, обняла и не захотела выпускать, шокировав сотрудников центра. Выходя однажды из дельфинария, Игорь выдохнул: «У меня сейчас такое настроение – я бы летал!» После иппотерапии мальчик пришёл в восхищение от лошадей. Теперь просит маму купить лошадь и дельфина.
Игорь занимается в художественной школе и в музыкальной, 2 года играл на флейте, теперь должен выбрать для себя трубу или саксофон. Очень хотелось бы ему играть на синтезаторе, но болезнь пока не позволяет. Нельзя Игорю играть и в футбол, который так любит: это опасно искривлением позвоночника.
В Словакии мальчик открыл для себя бассейн и научился плавать, когда однажды ему забыли дать спасательный пояс. Причём поплыл не по кругу, как это обычно бывает у людей с гемипарезом, а нормально, по прямой, при этом умудрялся ещё выполнять какие-то нормативы. Тренеры, которые, в общем-то, с Игорем не занимались, только наблюдали, вместе ему аплодировали.
Одним словом, и швец, и жнец, и на дуде игрец. И вообще, «летал бы». Может быть, в «Адели» и крылья помогут отрастить?
Побывав в Словакии на горе Восхождения Христа, Игорь вдруг решил помолиться в гроте Девы Марии у Её иконы. «О чём же ты просил?» - спросила потом мама. «Чтобы у всех детей работали ручки и ножки», - ответил сын.
Когда Игоря незаслуженно обидел в школе сосед по парте (а обижали его поначалу много из-за внешних проявлений болезни), он долго огорчался: «Ну за что?». Потом решил: «Ладно, я на три дня от него отсяду, и у него это пройдёт». Детская наивность, непосредственность? Или открытость, доброта, стремление прощать во что бы то ни стало?
И последнее. В Словакии Игорька фотографировали и брали интервью для клиники. Не хотелось ему сниматься, но сказали: «Это почти твоя работа, за это тебе делают скидку» - сцепил зубы и пошёл. Корреспондент спросил, кем он хочет стать. И Игорь в очередной раз удивил маму: «Заниматься благотворительностью. Люди столько нам помогают, я тоже так хочу».
Спасибо Вам, люди, жертвовавшие для Игорька большие и малые суммы, оплатившие Игорю с мамой столько путёвок в Словакию и Венгрию! Вы не просто помогаете ребёнку восстановить здоровье и не просто делаете его маму счастливой – вокруг них, среди тех, кто знает об истории Марченко, создаётся какое-то особое поле бескорыстия, благодарности, любви. Вы растите в других веру в добро и желание делать добро. Вот теперь сам Игорь захотел к нам присоединиться. И пусть его намерения ещё много раз изменятся – мне кажется, он вырастет прекрасным человеком. Будем ждать тебя, Игорёк!
Перечислить средства можно на наш расчетный счет с пометкой «Для Игоря Марченко».
По всем вопросам обращаться по тел: +38 056 732-48-07 +38 99-937-75-58 Анастасия Осипова
Проект «Хочу жить!»
www.deti.dp.ua
Про Ігоря я вперше почула рік тому, коли тільки починала працювати в «Сяйві веселки». Хлопчику шукали кошти для поїздки в словацький реабілітаційний центр. Потрібно було за якісь два місяці зібрати понад 83 000 грн, неймовірну, як мені тоді здалося, суму. Наші волонтери провели вуличну акцію «Добрі серця Дніпропетровська», присвячену саме Ігорю. Пам'ятаю статтю-звіт: за день було зібрано 3400 грн... А потім увечері в офіс зателефонував чоловік, який побажав перерахувати для хлопчика 50000 грн. Це було схоже на диво. Перехоплювало дихання, коли я читала про це на сайті. Думаю, схожі відчуття виникали навіть у бувалих волонтерів. Відтоді я жодну суму не вважала нереальною. А для Ігорька зібрали кошти майже вчасно, і на місяць пізніше, ніж передбачалося, він відправився до Словаччини.
Історія Ігоря почалася 11 березня 2009 року. Виявивши, що відкрите овальне вікно в серце хлопчика стало, власне, пороком, лікарі призначили на цей день операцію. Отвір у серцевій перегородці повинні були закрити оклюдером. Операцію проводили в Дніпропетровську, за участю київського хірурга, був присутній навіть лікар з Чехії. Але це не вберегло медиків від помилки: оклюдер упустили в праве передсердя, зачепивши пучок Гіса. Далі - рефлекторна зупинка серця й клінічна смерть. Слава Богу, хлопчика витягли, практично з того світу, проте оклюдера встановити так і не вдалося, а отвір в перегородці сильно розширили.
Виписали Ігоря через 3 дні з запамороченням і нудотою. Інші страшні наслідки хвилин, проведених у комі, позначаться дещо пізніше.
У квітні Ігор з мамою Світланою вирушили до Словаччини, щоб все-таки зробити операцію на серці, необхідність якої зросла. У клініці Йозефа Машура їм пішли назустріч у всьому, навіть виписали оклюдер з Австрії у великодні свята, коли зробити це було вкрай непросто. Операцію зробили 14 квітня й тривала вона всього 10 хвилин. Але зітхнути з полегшенням Світлані Марченко не довелося.
Незабаром після першої операції в Дніпропетровську виявилося, що Ігор не повністю володіє правою ногою. Він став кульгати. А потім бабуся, в село до якої відправили Ігоря для оздоровлення, помітила, що онук почав їсти лівою рукою. На запитання бабусі малий зізнався, що «правою незручно, усе розливається». Виявилося, він мовчав про незручність, щоб батьки не почали знову водити його по лікарях, які, мабуть, уже набридли тоді хлопчикові гірше від гіркої редьки. Він не знав ще тоді, що невдовзі білі халати стануть для нього зовсім звичними... До моменту операції в Словаччині права рука була вже в тонусі (зігнута в лікті і піднята), був викривлений хребет. Словацькі лікарі підозрювали, що причиною всьому - кома, в якій хлопчик побував місяць тому.
Повернувшись в Україну, перелякана мама зателефонувала до Києва хірургові, який оперував Ігоря. Той запросив їх приїхати. Зробили МРТ. Світлані не повідомили відразу про невтішні результати, але вона сфотографувала знімок мобільним телефоном і відправила до Словаччини. Тут вже й київські лікарі не стали тягнути і підтвердили висновок Йозефа Машура: під час першої операції трапився ішемічний інсульт, внаслідок якого у лівій скроневій частці загинули клітини головного мозку й утворилася лікворна порожнина, яка зачепила й підкоркову частину. Саме ця частина мозку відповідає за рухову функцію. Судомна напруга руки (гіперкінез) і ослаблення в нозі (геміпарез) - результат інсульту.
Коли батьки почали збирати інформацію, вона була невтішна: цей самий страшний звір гіперкінез практично не лікується. А стан Ігоря все погіршувався, він став іноді втрачати рівновагу й падати, з'явилися порушення мови. Розпач нещасної мами, яка кілька місяців тому зважилася оперувати дитину, зовні практично здорову, доходив до межі. Але він не змушував опускати руки, а гнав на пошуки все нових і нових можливостей.
А можливостей було небагато: доводилося, просити, наполягати, домагатися, щоб черговий реабілітаційний центр взяв Ігоря на лікування. Історія Марченка отримала широкий розголос, і багато хто відмовлявся приймати хлопчика саме через це. Офіційні ж відповіді звучали так: «Ви не наш пацієнт, ми реабілітуємо дітей з ДЦП» або «Вам потрібен кардіолог, а в нас тут тільки терапевт двічі на тиждень». Два роки Світлана з сином марно оббивали пороги реабілітаційних центрів і санаторіїв - їм не змогли допомогти ніде.
Одного разу вийшли на відомого київського нейрохірурга, який займався аналогічними проблемами в дорослих. Побачивши Ігоря, хірург запитав: «Ви з Дніпропетровська? Марченко? Так, я чув про ваш випадок. На жаль, допомогти вам не зможу. І навряд чи хтось допоможе». У відповідь на розгублений погляд Світлани сказав: «Іноді вилікувати може тільки мама. Шукайте шлях». І мама продовжила шукати.
А Ігор часу дарма не втрачав. За місяць він навчився писати й малювати лівою рукою. Тоді ж він раптом став відмінником у школі. Здивованим батькам малий розкрив секрет своєї раптової «геніальності»: на уроках при необережному русі права рука мимоволі піднімалася. Доводилося відповідати, а відповідно й готуватися до уроків.
У 2011 році з'явився шанс, який ніяк не можна було упускати. Ігоря запросила словацька клініка «Аделі», припустивши, що там йому зможуть допомогти. У батьків з'явилася надія, але з'явилася й необхідність оплати курсу лікування в «Аделі». Остання операція коштувала понад 11 000 євро, гроші збиралися по частинах і в борг. Фінансові ресурси сім'ї були зовсім виснажені. Залишилося тільки домагатися отримання державної квоти для поїздки в Словаччину. І почалася боротьба з МОЗ.
Взагалі-то, це була війна моськи зі слоном. На всі запевнення Світлани в тому, що українські центри або не приймають Ігоря, або заняття там зовсім безрезультатні, неврологи правили своє: хлопчикові можуть допомогти на Україні, нема чого їздити за кордон розвозити державні кошти. І заразом ганьбити вітчизняну медицину, як натякнули мамі Ігоря в дніпропетровському міському відділі охорони здоров'я. За місяць Світлана 7 разів з'їздила до Києва, оббиваючи різні пороги, але все виявилося марним. Що ще вона могла зробити? Виходячи з кабінету одного високопоставленого медика, не витримала й сказала, що їхня професія, звичайно, неминуче призводить до цинізму, але все циніки стають людьми, коли щось трапляється з їхніми дітьми й онуками. Це сильно вплинуло на опонента емоційно, він став переконувати Світлану, що фізичний стан Ігор стовідсотково можна відновити, що функції лівої півкулі візьме на себе праве тощо, але документи так і не підписав.
Великі українські фонди також з різних причин відмовили Світлані.
На той час тато Ігоря якраз втратив роботу, було вже продано все, що тільки можна було продати, машину віддали за борги... Але коли становище здавалося зовсім вже безвихідним, трапилося те, чого ніхто не чекав: знайомі перейнялися нещастям в сім'ї Марченко і зібрали гроші на курс реабілітації в «Аделі».
Довгоочікувана поїздка відбулася, 2 тижні хлопчик пробув у Словаччині. Результат хотілося назвати не інакше як дивом: у Ігоря абсолютно вирівнялися хребет і нога, навіть рукою, яка 2 роки не згиналася, він раптом зміг рухати. Одного разу, прокинувшись серед ночі в клініці, він закричав: «Мама, рука працює!» І 60 раз стиснув і розтиснув кулак. За порадою фахівців клініки стали приймати препарат янтарної кислоти, і припинилися проблеми з мовою. Коли незабаром після курсу в «Аделі» Ігор з мамою вже на Україні зайшли в реабілітаційний центр «Відродження», Світлана стала розповідати лікарю про те, що у сина гіперкінез, лікарка нетерпляче сказала: «Де ж ваш син? Ведіть». - «Так ось же він», - здивувалася мама. Лікарка була здивована не менше: хлопчик виглядав практично здоровим.
Про словацьку клініку Світлана готова розповідати нескінченно. Про те, як хлопчика змушують серйозно працювати з 8 до 16 - але в якій ігровій формі, з якими заохоченнями це підноситься. Як фахівці, працюючи з Ігорем, запитують у нього дозволу відповісти на телефонний дзвінок, навіть за відсутності мами. Як після кількох днів перебування в клініці для дітей влаштовується свято, із солодощами, врученням подарунків та дипломів. Як танцюють там дітки, які зробили в клініці свої перші кроки... Нарешті, як Ігор, приїхавши туди в черговий раз, увійшов до передпокою і від радості підняв обидві руки - однаково легко, ніби й не було хвороби. «Що, можна назад їхати?» - Запитала мама. «Ти не розумієш, - відповів син. - Я б хотів тут жити...»
Перед другою поїздкою, коли кошти шукав вже наш фонд і збір запізнився, рука і хребет знову зігнулися. Але прогрес з кожним разом все більше. В останній раз в клініці «запустили» плече, м'язи якого 3 роки були повністю стягнуті. Стали працювати 3 пальці. Є надія, що найближчим часом Ігор почне перебирати всіма пальчиками. Всього він повинен пройти як мінімум 6 курсів відновлення в «Аделі». Дуже допомагають хлопчикові також в угорській клініці «Сопрон», яку рекомендували словацькі фахівці. Вплив магнітним полем на підкірку мозку дає в разі Ігоря чудові результати. Проблема тільки в тому, що курси треба проводити, суворо дотримуючись регулярності, з максимальним інтервалом у 6 тижнів, інакше проблеми повертаються.
На жаль, я не знайома з Ігорем особисто, але після розповідей мами і захопленихвідгуків наших волонтерів, розумію, чому він так всіх причарував.
По-перше, він в захваті від тварин, а тварини - від нього. Дельфініха, з якою займався Ігор, приревнувала його до інших дельфінів, обняла й не захотіла випускати, здивувавши співробітників центру. Виходячи одного разу з дельфінарію, Ігор видихнув: «У мене зараз такий настрій - я б літав!» Після іпотерапії хлопчик прийшов в захоплення від коней. Тепер просить маму купити коня і дельфіна.
Ігор займається в художній школі і в музичній, 2 роки грав на флейті, тепер має вибрати для себе трубу або саксофон. Дуже хотілося б йому грати на синтезаторі, але хвороба поки не дозволяє. Не можна Ігорю грати й у футбол, який він так любить: це небезпечно викривленням хребта.
У Словаччині хлопчик відкрив для себе басейн і навчився плавати, коли одного разу йому забули дати рятувальний пояс. Причому поплив не по колу, як це зазвичай буває у людей з геміпарезом, а нормально, по прямій, при цьому примудрявся ще й виконувати якісь нормативи. Тренери, які, загалом-то, з Ігорем не займалися, лише спостерігали, разом йому аплодували.
Одним словом, і швець, і жнець, і на дуді грець. І взагалі, «літав би». Може, в «Аделі» й крила допоможуть відростити?
Побувавши в Словаччині на горі Сходження Христа, Ігор раптом вирішив помолитися в гроті Діви Марії біля Її ікони. «Про що ж ти просив?» - Запитала потім мама. «Щоб у всіх дітей працювали ручки й ніжки», - відповів син.
Коли Ігоря даремно образив в школі сусід по парті (а кривдили його спочатку багато через зовнішні прояви хвороби), він довго засмучувався: «Ну за що?». Потім вирішив: «Гаразд, я на три дні від нього відсяду, і в нього це мине». Дитяча наївність, безпосередність? Або відкритість, доброта, прагнення пробачати попри все?
І останнє. У Словаччині Ігорька фотографували й брали інтерв'ю для клініки. Не хотілося йому зніматися, але сказали: «Це майже твоя робота, за це тобі роблять знижку», - зчепив зуби і пішов. Кореспондент запитав, ким він хоче стати. І Ігор в черговий раз здивував маму: «Займатися благодійністю. Люди стільки нам допомагають, я теж так хочу».
Спасибі Вам, люди, за те, що жертвували для Ігорька великі й малі суми, що оплатили Ігорю з мамою стільки путівок до Словаччини та Угорщини! Ви не просто допомагаєте дитині відновити здоров'я і не просто робите його маму щасливою - навколо них, серед тих, хто знає про історію Марченка, створюється якесь особливе поле безкорисливості, вдячності, любові. Ви вселяєте в інших віру в добро і бажання творити благо. Ось тепер сам Ігор захотів до нас приєднатися. І нехай його наміри ще багато раз зміняться - мені здається, він виросте прекрасною людиною. Будемо чекати на тебе, Ігоре!
Перерахувати кошти можна на наш розрахунковий рахунок з позначкою «для Марченка Ігоря».
По всим питанням звертатися за тел: +38 056 732-48-07, +38 99-937-75-58 Анастасія Осіпова
Проект «Хочу жити!»
www.deti.dp.ua