«Перемога! Пішло!»
Игорь Марченко и его мама Светлана, наши давние знакомые, сейчас на пути в Словакию, где их ждет очередной курс реабилитации в клинике «Адели». Четыре недели они проведут там, а потом на неделю отправятся в Венгрию, в клинику «Сопрон».
Когда Светлане позвонила волонтер нашей организации с радостной новостью о том, что собраны средства на очередную поездку в «Адели», мама тут же сообщила об этом Игорю. По телефону, потому что Игорек гостил у бабушки с дедушкой. Через некоторое время телефон Светланы запел опять: удивленная бабушка поинтересовалась, что такого сказала Светлана сыну – он бегает совершенно вне себя от радости. Ответ мамы не был для бабушки неожиданностью – подобные симптомы у Игоря проявляются всегда перед поездкой в словацкую клинику.
Я звонила Свете 14 сентября – они были уже на пути в Словакию. «Вот сейчас подъехали к Ужгороду, а он уже приподнимает руку», - рассказывает Света. Игорек ждет поездок в «Адели», как настоящего праздника, и по дороге туда эмоции переполняют его настолько, что организм начинает использовать какие-то потайные, резервные ресурсы.
В Словакии мальчика ждет нелегкий труд, огромное количество процедур, сменяющих одна другую: «костюм космонавта», лазерная терапия, кислородная камера, акупунктура… Без всего этого путь к выздоровлению закрыт. Но сейчас Светлана под впечатлением от последней поездки в клинику «Сопрон». Магнитотерапия, с помощью которой там работают с больными, если применять ее регулярно, поистине творит чудеса. Переломным часто является одиннадцатый курс, после него, случается, начинают ходить даже парализованные после травмы позвоночника люди. Причем, самое замечательное, метод действует вне зависимости от срока давности травмы. Лечение последствий инсульта, как у Игорька, обычно бывает эффективным, только если оно начато в течение 3-х лет после инсульта, а ведь пока семья Марченко безуспешно пыталась реабилитировать мальчика в Украине и потом искала средства для поездки за рубеж, прошло два с половиной года. Но для магнитотерапии, это, как оказалось, не имеет никакого значения.
В последнюю поездку (это седьмое для Марченко посещение «Сопрон») доктор Юдит Малит вдруг решила проверить результат лечения на данном этапе и обратилась к мальчику: «Игорь, покажи-ка, что ты можешь». И он показал. Такого не ожидала ни мама, ни он сам, ни, по-видимому, даже доктор. Игорь разжал кулак и поднял кисть. Совершенно самостоятельно (раньше он мог сделать подобное, только надавливая здоровой рукой на определенные точки). «Надо было видеть эту солидную женщину-профессора, которая подпрыгнула и закричала на английском и на венгерском: «Победа! Пошло!», - рассказывает Светлана. Мама, конечно, не в меньшем восторге, чем профессор…
Как хочется верить, что однажды после курса в «Сопроне», необходимость ездить туда для Игорька отпадет, и он станет обычным школьником, исправно посещающим занятия, будет рисовать правой рукой и играть на синтезаторе, как сейчас мечтает. Хотя таким, как был до болезни, он точно уже не станет. Мне кажется, такие переломные моменты в жизни меняют отношение к ней даже в этом возрасте… Игорь знает, что такое несчастье, но знает и то, что сочувствие и поддержку порой можно найти там, где совсем не ждешь, у незнакомых людей.
Дай Бог, чтобы эта маленькая промежуточная победа скоро стала настоящей ПОБЕДОЙ болезни. Думаю, многие из нас тогда мысленно радостно запрыгают вместе с добрым доктором венгерской клиники. Удачи тебе, Игорь!
Помочь больному ребёнку можно, перечислив средства на наш расчетный счет с пометкой «Марченко Игорь» или передать лично.
Проект «Хочу жить!»
www.pomogaem.com.ua
Ігор Марченко та його мама Світлана, наші давні знайомі, зараз на шляху до Словаччини, де їх чекає черговий курс реабілітації в клініці «Аделі». Чотири тижні вони проведуть там, а потім на тиждень відправляться до Угорщини, в клініку «Сопрон».
Коли Світлані подзвонила волонтер нашої організації з радісною новиною про те, що зібрані кошти на чергову поїздку в «Аделі», мама тут же повідомила про це Ігорю. По телефону, тому що Ігорьок гостював у бабусі з дідусем. Через деякий час телефон Світлани заспівав знову: здивована бабуся поцікавилася, що такого сказала Світлана синові - він бігає як навыжений від радості. Відповідь мами не була для бабусі несподіванкою - подібні симптоми у Ігоря проявляються завжди перед поїздкою в словацьку клініку.
Я дзвонила Свєті 14 вересня - вони були вже на шляху до Словаччини. «Ось зараз під'їхали до Ужгороду, а він уже піднімає руку», - розповідає Світлана. Ігорьок чекає поїздок в «Аделі», як справжнього свята, і по дорозі туди емоції переповнюють його настільки, що організм починає використовувати якісь потайні, резервні ресурси.
У Словаччині хлопчика чекає нелегка праця, величезна кількість процедур: «костюм космонавта», лазерна терапія, киснева камера, акупунктура... Без усього цього шлях до одужання закритий. Але зараз Світлана під враженням від останньої поїздки в клініку «Сопрон». Магнітотерапія, за допомогою якої там працюють з хворими, якщо застосовувати її регулярно, насправді творить чудеса. Переломним часто є одинадцятий курс, після нього, починають ходити навіть паралізовані після травми хребта люди. Причому, що найцікавіше, метод діє незалежно від терміну давності травми. Лікування наслідків інсульту, як у Ігорка, зазвичай буває ефективним, тільки якщо воно розпочато протягом 3-х років після інсульту, а адже поки родина Марченко безуспішно намагалася реабілітувати хлопчика в Україні і потім шукала засоби для поїздки за кордон, минуло два з половиною роки. Але для магнітотерапії, це, як виявилося, не має ніякого значення.
В останню поїздку (це сьоме для Марченко відвідування «Сопрон») лікар Юдіт Маліт раптом вирішила перевірити результат лікування на даному етапі і звернулася до хлопчика: «Ігор, покажи-но, що ти можеш». І він показав. Такого не очікувала ні мама, ні він сам, ні, мабуть, лікар. Ігор розтулив кулак і підняв кисть. Абсолютно самостійно (раніше він міг зробити подібне, тільки натискаючи здоровою рукою на певні точки). «Треба було бачити цю солідну жінку-професора, яка підстрибнула й закричала англійською і угорською: «Перемога! Пішло!», - розповідає Світлана. Мама, звичайно, не в меншому захваті, ніж професор...
Як хочеться вірити, що одного разу після курсу в «Сопрон», необхідність їздити туди для Ігорка відпаде, і він стане звичайним школярем, що справно відвідує заняття, буде малювати правою рукою і грати на синтезаторі, як зараз мріє. Хоча таким, як був до хвороби, він точно вже не стане. Мені здається, такі переломні моменти в житті змінюють ставлення до нього навіть у цьому віці... Ігор знає, що таке нещастя, але знає і те, що співчуття і підтримку інколи можна знайти там, де зовсім не чекаєш, у незнайомих людей.
Дай Бог, щоб ця маленька проміжна перемога скоро стала справжньою ПЕРЕМОГОЮ хвороби. Думаю, багато хто з нас тоді подумки радісно застрибає разом з добрим доктором угорської клініки. Щасти тобі, Ігоре!
Допомогти можна, перерахувавши кошти на наш розрахунковий рахунок з поміткою «Марченко Ігор» або передати особисто.
Проект «Хочу жити!»
www.pomogaem.com.ua
