Приймна сім’я Гнилозуб: «Чотири синулі та доньки-лапатулі»

img

Наші родини 2 192

Приймна сім’я Гнилозуб: «Чотири синулі та доньки-лапатулі»

Мы – дружная семья Гнилозуб из села Каменка Апостоловского района Днепропетровской области. Меня зовут Людмила Ивановна, моего мужа - Виктор Александрович. Живём в большом красивом доме, ведем приусадебное хозяйство. Родили, воспитали и выучили четверых кровных сыновей. Желание и надежда дождаться лапочку-дочку было настолько велико, что большое количество детей в семье нас никогда не пугало, наоборот, рождало уверенность и давало силы. Но так уж распорядилась судьба, что по состоянию здоровья врачи запретили еще иметь детей. Но мысли о дочке меня покидать не перестали. Так и мелькали перед глазами картинки, как я заплетаю дочке косички и завязываю бантики, одеваю красивые платья, как готовим вместе вкусные шедевры на кухне.

Не долго думая, мы с мужем посоветовались и решили взять себе девочку из детского дома: обогреть её домашним теплом, дать любовь и ласку, чтобы она стала нам родной, чтобы не чувствовала себя сиротой. Чтобы эта девочка имела поддержку и в будущем знала, что её ждут, любят и ей есть куда приехать.

В 2007 году мы с мужем поехали в детский дом и взяли домой на три дня шестилетнюю Леночку, чтобы поближе познакомиться. Мы сразу же поняли, что это наш ребёнок, и Леночке понравилось быть с нами, она согласилась остаться в нашей семье. Тогда она была хрупким ребёнком, всего боялась, мы волновались, как её примут в школе. Но все было напрасно, дети приняли Леночку хорошо, сейчас у неё много друзей. Наша доченька радует нас и оценками, и поведением. Это первая помощница в семье, никогда не нужно ничего говорить, она сама знает, что нужно сделать. Много читает, очень любит играть с маленькими детьми, возможно, в будущем станет учительницей.

Через год мы всей семьёй решили, что можем помочь ещё одному ребёнку, и взяли в семью Вику. За свои тринадцать лет она успела не только повидать, но и ощутить на себе жестокость этого мира, но это уже в прошлом. Мы помогаем создавать ей светлое доброе настоящее, и учим строить достойное будущее. Девочка любит читать, очень усидчивая. В этом году окончила школу, готовится к поступлению в университет, мечтает стать психологом.

Вся наша семья сразу же полюбила девочек, и они нашли общий язык. Наши сыновья воспринимают их как сестер. Конечно, сначала было очень тяжело: слёзы, бессонные ночи, болезни. Но любовь и домашний уют лечат любые раны.

Мы благодарны Богу за то, что он нам даёт силы, любовь и доброту, которую мы отдаем своим детям. Сейчас мы с мужем решили взять в свою семью еще двух-трёх деточек. Уже обратились с заявлением в службу по делам детей. Поэтому считаем, что в истории нашей семьи все лучшее впереди.

 

Ми - дружна сім'я гнилозубий з села Кам'янка Апостолівського району Дніпропетровської області. Мене звуть Людмила Іванівна, мого чоловіка - Віктор Олександрович. Живемо у великому красивому будинку, ведемо присадибне господарство. Народили, виховали і вивчили чотирьох кровних синів. Бажання і надія дочекатися доньку були настільки великі, що кількість дітей в родині нас ніколи не лякала, навпаки, народжувала впевненість і давала сили. Але так уже розпорядилася доля, що за станом здоров'я лікарі заборонили ще мати дітей. Але думки про доньку мене залишати не перестали. Так і снували перед очима картинки, як я заплітаю доньці косички і зав'язую бантики, одягаю красиві сукні, як готуємо разом смачні шедеври на кухні.

Не довго думаючи, ми з чоловіком порадилися і вирішили взяти собі дівчинку з дитячого будинку: обігріти її домашнім теплом, дати любов і ласку, щоб вона стала нам рідною, щоб не відчувала себе сиротою. Щоб ця дівчинка мала підтримку і в майбутньому знала, що її чекають, люблять і їй є куди приїхати.

 У 2007 році ми з чоловіком поїхали в дитячий будинок і взяли додому на три дні шестирічну Оленку, щоб ближче познайомитися. Ми відразу ж зрозуміли, що це наша дитина, і Оленці сподобалося бути з нами, вона погодилася залишитися в нашій сім'ї. Тоді вона була дуже вразливою дитиною, всього боялася, ми хвилювалися, як її приймуть в школі. Наші переживання були марними, зараз у неї багато друзів. Наша донечка радує нас і оцінками, і поведінкою. Це перша помічниця в сім'ї, ніколи не потрібно нічого говорити, вона сама знає, що потрібно зробити. Багато читає, дуже любить грати з маленькими дітьми, можливо, в майбутньому стане вчителькою.

Через рік ми всією сім'єю вирішили, що можемо допомогти ще одній дитині, і взяли в сім'ю Віку. За свої тринадцять років вона встигла не тільки побачити, а й відчути на собі жорстокість цього світу, але це вже в минулому. Ми допомагаємо створювати їй світле сьогодення, і вчимо будувати гідне майбутнє. Дівчинка любить читати, дуже посидюча. В цьому році закінчила школу, готується до вступу в університет, мріє стати психологом.

 Вся наша сім'я відразу ж полюбила дівчаток, і вони знайшли спільну мову. Наші сини сприймають їх як сестер. Звичайно, спочатку було дуже важко: сльози, безсонні ночі, хвороби. Але любов і домашній затишок лікують будь-які рани.

 

Ми вдячні Богові, що він нам дає сили, любові та доброти, яку ми віддаємо своїм дітям. Зараз ми з чоловіком вирішили взяти в свою сім’ю ще двох-трьох діточок. Вже звернулися із заявою до служби у справах дітей. Тому вважаємо, в історії нашої сім’ї все найкраще попереду.

 

Залиште свій коментар