Не залишай!
«После родов ребёнка мне не показали. Унесли, а спустя 5 часов вызвали меня к заведующей. Та сказала: пиши отказ, у тебя даун», - у мамы семилетнего малыша, который скачет по лесенкам детской площадки, прерывается голос. «20 дней пробыл он в детдоме, пока ходила по врачам и библиотекам, узнавала всё, что могла, о синдроме Дауна. Поняла, что ребёнок должен быть в семье».
Как часто приходится слышать о подобном давлении врачей на новоиспечённую маму, аргументируется оно чаще всего так: «В доме ребёнка ему будет лучше. Вы не сможете ухаживать за ним так, как квалифицированные медработники». Я не знаю, почему они так говорят, намеренно или нет вводят в заблуждение. Возможно, сами верят в это. Но есть статистика. Например, относительно синдрома Дауна. Известно, что из «даунят», оставленных «в системе», до года погибает половина, а из живущих в семьях рано умирает только 10%.
Семья нужна любому ребёнку. А «особому» - особенно. Любовь и внимание способны делать чудеса и лечить неизлечимые болезни. То, что в интернате ребёнку чаще всего плохо – это очевидный факт. А особому – плохо вдвойне. Разве заменит одна нянечка на десятерых мамины нежные руки? Разве можно без мамы чувствовать себя защищённым?
К сожалению, в большинстве наших интернатов для детей-инвалидов воспитанники не живут, а влачат существование. Часто не получая адекватного лечения и обучения, обходясь без элементарных средств гигиены и прогулок на свежем воздухе. После того как эти дети оказываются не нужны своим родителям, общество отправляет их в резервации, лишая их возможности учиться, работать, общаться с людьми не «особыми», да просто лишая свободы… Чаще всего они остаются в системе до конца своих дней, из такого детдома дорога одна – во взрослый интернат для инвалидов.
А печальнее всего, что государство, вкладывая огромные суммы в содержание подобных учреждений, ничтожно мало поддерживает мам, которые решили самостоятельно растить особого ребёнка. На повседневный уход, лечение и реабилитацию требуются немалые деньги, а папы-добытчики часто оставляют такие семьи. И готовность бороться сменяется отчаянием…
Никто не имеет морального права агитировать женщину принимать то или иное решение относительно судьбы её ребёнка. Просто хочется напомнить, что есть люди, готовые бескорыстно помочь нуждающимся, есть организации, где не нужно стоять месяцами в очередях, чтобы получить материальную помощь. А тем, кто хочет сделать доброе дело, - рассказать о детях и родителях, чья жизнь – страдание и подвиг. А ведь на их лицах могут цвести улыбки, вопреки всем диагнозам…
Принять решение растить дома ребёнка-инвалида – значит, в корне изменить свою судьбу. В сторону уменьшения комфорта и роста ответственности. А ещё это значит изменить его судьбу. Дать крохотному и беззащитному существу самое главное – свою любовь и защиту. А взамен принять его любовь и доверие. И дело тут уже в здоровье и полноценности не тела, а души…
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
«Після пологів дитину мені не показали. Забрали, а через 5 годин викликали мене до завідуючої. Та сказала: пиши відмову, у тебе даун», - у мами семирічного малюка, який стрибає по драбинках дитячого майданчика, переривається голос. «20 днів пробув він у дитбудинку, поки ходила по лікарях і бібліотеках, дізнавалася все, що могла, про синдром Дауна. Зрозуміла, що дитина повинна бути в сім'ї».
Як часто доводиться чути про подібний тиск лікарів на новоспечену маму, аргументується він найчастіше так: «У будинку дитини йому буде краще. Ви не зможете доглядати за ним так, як кваліфіковані медпрацівники». Я не знаю, чому вони так кажуть, навмисно чи ні вводять в оману. Можливо, самі вірять в це. Але є статистика. Наприклад, щодо синдрому Дауна. Відомо, що із «даунят», що залишилися «в системі», до року гине половина, а з тих, що живуть в сім'ях, рано вмирає тільки 10%.
Сім'я потрібна будь-якій дитині. А «особливому» - особливо. Любов і увага здатні робити дива і лікувати невиліковні хвороби. Те, що в інтернаті дитині найчастіше погано - це очевидний факт. А особливому – вдвічі погано. Хіба замінить одна нянечка на десятьох мамині ніжні руки? Хіба можна без мами відчувати себе захищеним?
На жаль, у більшості наших інтернатів для дітей-інвалідів вихованці не живуть, а ледь існують. Часто не отримуючи адекватного лікування і навчання, обходячись без елементарних засобів гігієни і прогулянок на свіжому повітрі. Після того як ці діти виявляються непотрібними своїм батькам, суспільство відправляє їх у резервації, позбавляючи їх можливості вчитися, працювати, спілкуватися з людьми не «особливими», та просто позбавляючи волі... Найчастіше вони залишаються в системі до кінця своїх днів, з такого дитбудинку дорога одна - в дорослий інтернат для інвалідів.
А найсумніше, що держава, вкладаючи величезні суми на утримання подібних установ, мізерно мало підтримує мам, які вирішили самостійно ростити особливу дитину. На повсякденний догляд, лікування та реабілітацію потрібні чималі гроші, а татусі-добувачі часто залишають такі сім'ї. І готовність боротися змінюється відчаєм...
Ніхто не має морального права агітувати жінку приймати те чи інше рішення щодо долі її дитини. Просто хочеться нагадати, що є люди, готові безкорисливо допомогти нужденним, є організації, де не потрібно стояти місяцями в чергах, щоб отримати матеріальну допомогу. А тим, хто хоче зробити добру справу, - розповісти про дітей і батьків, чиє життя - страждання і подвиг. Адже на їхніх обличчях можуть цвісти посмішки, всупереч всім діагнозам...
Прийняти рішення ростити дитини-інваліда вдома - значить, в корені змінити свою долю. У бік зменшення комфорту та зростання відповідальності. А ще це означає змінити його долю. Дати крихітному і беззахисному створінню найголовніше - свою любов і захист. А натомість прийняти його любов і довіру. І справа тут вже в здоров'ї і повноцінності не тіла, а душі...
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
