Не вірю
«Не верю…» С тех пор как я стала сотрудником благотворительной организации, эти слова слышу гораздо чаще, чем раньше. Причём от друзей и знакомых, которые раньше не подозревали меня во лжи…
Рассказываю о детских домах семейного типа в нашей области, об их количестве, о том, по сколько деток живёт в семьях, и слышу: «Ты хочешь сказать, их берут бескорыстно? Не верю». Или о том, что действительно собирают крупные суммы на лечение серьёзно больных детей, и в ответ: «Ну, если бы не ты мне это сказала, я бы не поверила». Но редко мой опыт, мои личные впечатления об искренности и добрых намерениях приёмных родителей и меценатов берутся в расчёт и имеют какой-то вес даже для ближайших друзей. Потому что крепко сидит в головах: рыба ищет где глубже, а человек где лучше. Не может быть, чтобы кто-то стал рисковать, принимая в семью ребёнка-инвалида. Не может быть, чтобы кто-то, не расчитывая на выгоду для себя, пожертвовал крупную сумму на лечение совершенно чужого человека.
Вот что интересно, когда рассказываешь, что в США, например, почти нет детдомов и не нужно публиковать фото ребёнка, больного лейкозом, чтобы найти средства на лечение (дают и так, без выжимающих слезу подробностей) – этому люди верят. Головой покачивают, удивляются, но верят. Как будто в «загранице» живут инопланетяне, с другим мышлением, другими эмоциями. А мы – ну что мы можем?
А ведь можем и должны – прежде всего, начать с себя. Не взять в семью ребёнка или срочно перевести энную сумму денег на благотворительные цели, а просто поверить, всего лишь поверить. В то, что есть люди, наши сограждане, которые на это способны. Усыновить ребёнка, взять в семью инвалида, быть им хорошей мамой. Посочувствовать не своим, совершенно чужим детям и помочь с деньгами на лечение. Есть такие люди, правда, и немало их. А в существовании их сомневаются. Ну вот просто как: не верю в снежного человека, так и не верю в благотворителя. Причём, что интересно, ничего не узнав, не разобравшись. Ну не верите – сходите проверьте, у мам в детской онкогематологии спросите, кто обеспечивает их лекарствами, у сироты, хорошо ли живется в приёмной семье. Никто не сходит и не попытается узнать. Не поверить ведь легче. И приятно вообще стоять на позиции, когда тебе доказывают, объясняют, приводят статистику, а ты глаза щуришь и головой покачиваешь: не верю! Станиславским просто себя чувствуешь. И нет приёма против этого «не верю», как против широкоизвестного строительного инструмента.
Наше неверие вовсе не так безобидно, как может показаться с первого взгляда. Из-за него люди, которые очень широко занимаются благотворительностью, скрывают свои имена. А значит, никогда не станут примером для подражания. Из-за него благотворительность считается чем-то чуть ли не постыдным и полулегальным. Из-за него человеку, сделавшему доброе дело, обязательно следует ожидать обвинений: «Грехи замаливаешь!» или «Деньги отмываешь!»
А ещё страшнее, что из-за неверия в других мы теряем веру в себя. Ведь если в обществе всерьёз считают, что никто вокруг искренне не жертвует и не помогает другим, напрашивается вывод, что это просто ненормально. Что психически полноценному, уравновешенному человеку бескорыстие вообще несвойственно. Легко ли самому решиться стать в такой компании белой вороной, попасть под обстрел неверия, прослыть «отмывателем денег» или просто дурачком? Тяжело. Вот и выходит, что в нашей стране стать причастным к благотворительности – означает перейти некий рубикон, пробиться через тернии, пусть даже собственных страхов...
Давайте верить в других. Давайте верить в себя. Это непросто, эта вера вытравлена в нас десятилетиями рабства, но она нам так необходима. Давайте верить, и значительно легче всем нам станет жить…
Узнать больше о благотворительности в Украине вы можете на нашем сайте.
Ольга Левченко
pomogaem.com.ua
«Не вірю ...» З того часу, як я стала співробітником благодійної організації, ці слова чую набагато частіше, ніж раніше. Причому, від друзів і знайомих, які ніколи не підозрювали мене в брехні ...
Розповідаю про дитячі будинки сімейного типу в нашій області, про їх кількість, про те, скільки діток живе в сім'ях, і чую: «Ти хочеш сказати, їх беруть безкорисливо? Не вірю». Або про те, що дійсно збирають великі суми на лікування серйозно хворих дітей, і у відповідь: «Ну, якби не ти мені це сказала, я б не повірила». Але рідко мій досвід, мої особисті враження про щирість і добрі наміри прийомних батьків та меценатів беруться до уваги та мають якусь вагу навіть для найближчих друзів. Бо міцно сидить в головах: риба шукає де глибше, а людина де краще. Не буває такого, щоб хтось став ризикувати, приймаючи в сім'ю дитину-інваліда. Не може бути, щоб хтось, не розраховуючи на вигоду для себе, пожертвував велику суму на лікування зовсім чужої людини.
Ось що цікаво, коли розповідаєш, що в США, наприклад, майже немає дитбудинків і не потрібно публікувати фото дитини, хворої на лейкоз, щоб знайти кошти на лікування (дають і так, без видушуючих сльозу подробиць) - цьому люди вірять. Головою похитують, дивуються, але вірять. Неначе «закордоном» живуть інопланетяни, з іншим мисленням, іншими емоціями. А ми - ну що ми можемо?
Але ж можемо і повинні - перш за все, почати з себе. Не взяти в сім'ю дитину або терміново перевести енну суму грошей на благодійні цілі, а просто повірити, всього лише повірити. У те, що є люди, наші співгромадяни, які на це здатні. Усиновити дитину, взяти в сім'ю інваліда, бути їм хорошою мамою. Поспівчувати не своїм, абсолютно чужим дітям і допомогти грошима на лікування. Є такі люди, правда, і їх чимало. А в їх існуванні сумніваються. Ну от просто як: не вірю в снігову людину, так не вірю і в благодійника. Причому, що цікаво, нічого не дізнавшись, не розібравшись. Ну не вірите - сходіть перевірте, у мам в дитячій онкогематології запитаєте, хто забезпечує їх ліками, у сироти, чи добре живеться в прийомній сім'ї. Ніхто не сходить і не спробує дізнатися. Адже не повірити легше. І приємно взагалі стояти на позиції, коли тобі доводять, пояснюють, наводять статистику, а ти очі щулиш і головою похитуєш: не вірю! Станіславським просто себе відчуваєш. І немає прийому проти цього «не вірю», як проти широковідомого будівельного інструменту.
Наше невір’я зовсім не таке вже й безневинне, як може здаватися на перший погляд. Через нього люди, які дуже широко займаються благодійністю, приховують свої імена. А отже, ніколи не стануть прикладом для наслідування. Через нього благодійність вважається чимось мало не ганебним і напівлегальним. Через нього людині, яка зробила добру справу, обов'язково слід очікувати звинувачень: «Гріхи замолюєш!» Або «Гроші відмиваєш!»
А ще страшніше, що через невір'я в інших ми втрачаємо віру в себе. Адже якщо в суспільстві всерйоз вважають, що ніхто навколо не жертвує щиро і не допомагає іншим, напрошується висновок, що це просто ненормально. Що психічно повноцінній, врівноваженій людині безкорисливість взагалі не властива. Чи легко самому наважитися стати в такій компанії білою вороною, потрапити під обстріл невіри, уславитися «відмивачем грошей» або просто дурником? Важко. Ось і виходить, що в нашій країні стати причетним до благодійності - означає перейти якийсь рубікон, пробитися через терни, нехай навіть власних страхів...
Давайте вірити в інших. Давайте вірити в себе. Це непросто, ця віра витравлена в нас десятиліттями рабства, але вона нам так необхідна. Давайте вірити, і всім нам значно легше стане жити...
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
