Міфи про меценатів
Кроме ложных представлений о благотворительных фондах существуют мифы собственно о благотворителях. Казалось бы, парадокс: о тех, кто оказывает безвозмездную помощь нуждающимся, спасает чье-то здоровье или судьбу, а иногда жизнь, создаётся масса отрицательных стереотипов, зачастую теми, кто никого не спасает и помощи никому, кроме своих близких, не оказывает…
Одно из главных заблуждений, распространённых на постсоветском пространстве: благотворительность – это денежные пожертвования. Следовательно, человек небогатый быть благотворителем по определению не может. И чаще всего ему даже в голову не приходит, что он может помочь тем, кому живётся гораздо тяжелее. А между тем в добро можно претворить не только деньги. Есть ещё одна бесценная вещь: время. Хоть капля свободного времени есть практически у каждого. И 2-3 часа в неделю, регулярно выделяемые несколькими людьми, материализуются в неоценимые услуги для неимущих, больных или детей-сирот. В эти 2-3 часа можно раздавать листовки, участвовать в тренингах, играть с детьми в Доме малютки, писать статьи или создавать дизайн тех самых листовок – да всех возможностей не перечислить. Можно создать собственное волонтёрское движение, можно присоединиться к уже существующим. Главное, захотеть. И человек, не имеющий, казалось бы, ничего, сможет делиться многим.
Если же говорить именно о денежных взносах, то тут существует аналогичный миф: помогать должны те, у кого своих денег, как говорится, куры не клюют. На это хочется ответить прежде всего: помогать не должен никто. Благотворительность – дело добровольное. Но пожертвовать может каждый. Не стыдно жертвовать и десятку, и пятёрку, и гривну. Потому что если каждый взрослый украинец внесёт ежемесячно хотя бы гривну, ни одному больному лейкозом ребёнку не придётся ждать дорогостоящих препаратов и операций и терять драгоценные для здоровья недели и месяцы. Будут спасены все, кого позволяет спасти современная медицина.
Другое очень и очень вредное заблуждение: благотворительность должна быть анонимной. Скромность прежде всего. Так думают часто и сами жертвователи, боясь, что их обвинят в саморекламе, и скрывают свою деятельность любой ценой. Дошло до того, что в нашем обществе быть благотворителем уже чуть ли не стыдно. И выбор у состоятельного известного человека из двух зол: слыть бесчеловечным скрягой или бессовестным хвастуном. Выходит, доброе дело теряет всю свою ценность, если о нём узнаёт общественность? Абсурд. Вовсе незачем скрывать то, что может послужить примером бескорыстия и взаимопомощи. Мало того, благотворительность иногда нужно не только не скрывать, но ещё и говорить о ней как можно громче, чтобы привлечь внимание государства и общества к глобальным проблемам, которые нужно решать.
И ещё один способ облить грязью благотворителей: все они без исключения замаливают свои грехи. Между тем по статистике чаще всего помогают как раз те, кто благополучен и счастлив (это вовсе не означает богат) и хочет поделиться этим своим состоянием с другими. Пожелаем же всем нам благополучия, счастья и добрых сердечных порывов!
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
Библиотека, умная благотворительность
Крім помилкових уявлень про благодійні фонди існують міфи власне про благодійників. Здавалося б, парадокс: про тих, хто надає безоплатну допомогу нужденним, рятує чиєсь здоров'я або долю, а іноді життя, створюється маса негативних стереотипів, часто тими, хто нікого не рятує і допомоги нікому, крім своїх близьких, не надає...
Одна з головних помилок, поширених на пострадянському просторі: благодійність - це грошові пожертвування. Отже, людина небагата бути благодійником за визначенням не може. І найчастіше їй навіть в голову не приходить, що вона може допомогти тим, кому живеться набагато важче. А між тим в добро можна втілити не тільки гроші. Є ще одна безцінна річ: час. Хоч крапля вільного часу є практично у кожного. І 2-3 години на тиждень, регулярно виділяються кількома людьми, матеріалізуються в неоціненні послуги для незаможних, хворих або дітей-сиріт. У ці 2-3 години можна роздавати листівки, брати участь у тренінгах, грати з дітьми в Будинку маляти, писати статті або створювати дизайн тих самих листівок - так всіх можливостей не перерахувати. Можна створити власне волонтерський рух, можна приєднатися до вже існуючих. Головне, захотіти. І людина, що не має, здавалося б, нічого, зможе ділитися багатьом.
Якщо ж говорити саме про грошові внески, то тут існує аналогічний міф: допомагати повинні ті, у кого своїх грошей, як кажуть, кури не клюють. На це хочеться відповісти насамперед: допомагати не повинен ніхто. Благодійність - справа добровільна. Але пожертвувати може кожен. Не соромно жертвувати і десятку, і п'ятірку, і гривню. Бо якщо кожен дорослий українець внесе щомісяця хоча б гривню, жодному хворому на лейкоз дитині не доведеться чекати дорогих препаратів та операцій і втрачати дорогоцінні для здоров'я тижні і місяці. Будуть врятовані всі, кого дозволяє врятувати сучасна медицина.
Інша дуже і дуже шкідлива омана: благодійність повинна бути анонімною. Скромність перш за все. Так думають часто і самі жертводавці, боячись, що їх звинуватять в саморекламі, і приховують свою діяльність. Дійшло до того, що в нашому суспільстві бути благодійником вже мало не соромно. І вибір у заможної відомої людини з двох зол: вважатися нелюдським скнарою або безсовісним хвальком. Виходить, добра справа втрачає всю свою цінність, якщо про неї дізнається громадськість? Абсурд. Зовсім нема чого приховувати те, що може послужити прикладом безкорисливості і взаємодопомоги. Мало того, благодійність іноді потрібно не тільки не приховувати, а ще й говорити про неї як можна голосніше, щоб привернути увагу держави і суспільства до глобальних проблем, які потрібно вирішувати.
І ще один спосіб облити брудом благодійників: всі вони без винятку замолюють свої гріхи. Тим часом за статистикою найчастіше допомагають саме ті, хто благополучний і щасливий (це зовсім не означає багатий) і хоче поділитися цим своїм станом з іншими. Побажаємо ж всім нам благополуччя, щастя і добрих сердечних поривів!
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
