Не соромитися бути добрими
Чулпан Хаматову в передаче «Школа злословия» спросили: «Что самое трудное встретилось вам в вашей деятельности?» (Она занимается поиском средств для детей, больных лейкозом). И она ответила, вопреки ожиданиям ведущих, да и большинства телезрителей, наверное, что самое тяжелое – не бюрократические препоны, и даже не равнодушие и отказы в помощи, а отношение общественности и самих благотворителей к тому, что они делают. Во время передачи на радио «Эхо Москвы» сказали ей, что не по-христиански это – говорить о том, что занимаешься благотворительностью. По-христиански добро нужно делать тихо. И почти обвинили актрису в том, что основная цель ее деятельности – пиар. Да и многие знакомые Чулпан Хаматовой, по ее словам, внося свою лепту в помощь больницам, просят не распространяться об этом особенно. «Это как-то стыдно у нас…» - вот слова Чулпан. Побывав на благотворительных мероприятиях за рубежом, она поразилась, как просто, без лишних слов и задних мыслей, оказывают безвозмездную помощь нуждающимся там. Это просто принято, если у тебя есть деньги, часть их отдавать на благотворительные цели. «Это не замечательно, не прекрасно, это просто нормально», -говорит актриса. Об этом не надо кричать на каждом углу, но скрывать это незачем.
Я вспомнила об этом интервью, когда в субботу раздавала листовки возле «Терры». Со мной была маленькая дочь, и боюсь, многие подумали, что она одна из тех самых нуждающихся, для которых собирают подгузники и детское питание... Странное ощущение возникло у меня от сочувствующих торопливых взглядов, которые иногда бросали на нас, не желая встретиться глазами. Как будто люди не хотят сталкиваться с чужим горем, бегут от него, боятся соприкоснуться с ним хоть на секунду. Бегло просмотреть листовку – и выбросить поскорее. Даже положить в нашу корзину покупку – и побыстрей уйти… Будто давит на них сознание того, что рядом, совсем рядом – брошенные дети, тяжело больные, что кому-то необходима помощь. Я, конечно, старалась улыбаться пошире и держаться поуверенней – не нищие же мы! Но и на меня давили эти быстрые взгляды – это сочувствие вместе с мгновенно принятым решением не помогать, пусть поможет тот, кто побогаче, и мне хотелось отвести глаза и как-то было стыдно, неудобно за тех, кто прошел мимо, напустив на себя неприступный вид.
Ни в коем случае не хочу никого обвинить в равнодушии, тем более, что сама такая же: я, знаете ли, часто раньше не уступала место пожилым людям в транспорте, потому что… стеснялась! Сидела и страдала от желания встать и уступить и нежелания привлечь к себе внимание (подумают: вот еще какая культурная выискалась, выделиться хочет!). Никому об этом не говорила, пока не узнала, что я не одна такая – рассказал мне то же о себе знакомый. Удивительнейшая черта, не правда ли – бояться, стыдиться, стесняться делать добро!
Отчего это – от семидесяти советских лет всеобщего равенства и благополучия, когда помощь, казалось, никому не требовалась и опекало всех заботливейшее в мире государство? Тогда и привыкли мы закрывать глаза на то, что существуют горе, боль и нищета? Я не социолог и не психолог, не могу ответить на этот вопрос.
Скажу только: было много и таких прохожих, которые с открытой улыбкой и душой брали у меня листовки. Думаю, хороших людей и в нашей стране не меньше, чем на Западе. Думаю, их больше, чем плохих. Остается только – не стесняться быть добрыми.
Ольга Левченко
Чулпан Хаматову в інтерв’ю на передачі «Школа злослов'я» запитали: «З чим найскладнішим стикаєтесь ви у своїй діяльності?» (Вона займається пошуком коштів для дітей, хворих на лейкоз). І вона відповіла, всупереч сподіванням ведучих, та й, мабуть, більшості телеглядачів, що найважче – не бюрократичні перешкоди, і навіть не байдужість і відмови в допомозі, а ставлення загалу й самих доброчинців до того, що вони роблять. Під час передачі на радіо «Ехо Москви» сказали їй, що не по-християнськи це – розповідати про те, що займаєшся благочинністю. По-християнські добро треба робити тихо. І майже звинуватили актрису в тому, що основна ціль її діяльності – піар. Та й багато хто зі знайомих Чулпан, за її словами, докидаючи лепту в допомогу лікарням, просять дуже не розповсюджуватися про це . «Це якось соромно в нас…» - ось слова Чулпан. Відвідавши доброчинні заходи за кордоном, вона була вражена, як просто, без зайвих слів і задніх думок, надають допомогу нужденним там. Це просто прийнято, якщо в тебе є гроші, частину їх віддавати на благодійні цілі. «Це не чудово, не надзвичайно, це просто нормально», - каже актриса. Про це не потрібно кричати на кожному перехресті, але й приховувати це не треба.
Я згадала про це інтерв’ю, коли в суботу роздавала листівки біля «Терри». Зі мною була маленька донька, і боюся, багато хто подумав, що вона саме одна з тих нужденних, для яких збирають підгузки й дитяче харчування… Дивне відчуття виникло в мене від співчутливих квапливих поглядів, які інколи кидали на нас, не бажаючи зустрітися очима. Нібито люди не хочуть стикатися з чужим лихом, біжать від нього, бояться зіткнутися з ним хоч на мить. Поверхово продивитися листівку – і викинути скоріше. Навіть покласти в наш кошик покупку – і якнайшвидше піти. Ніби тисне на них усвідомлення того, що поруч, зовсім поруч – покинуті діти, тяжко хворі, що комусь необхідна допомога. Я, звісно, намагалася посміхатися ширше й дивитися впевненіше – не жебраки ж ми! Але й на мене тиснули ці швидкі погляди – це співчуття разом з миттєво прийнятим рішенням не допомагати – хай допоможе багатший, і мені хотілося відвести очі, і якось було соромно, незручно за тих, хто минав, напустивши на себе неприступний вигляд.
В жодному разі не хочу нікого звинуватити в байдужості, тим більше, що сама така ж: я, уявіть собі, часто раніше не поступалася місцем у транспорті літнім людям, тому що… соромилася! Сиділа і страждала від бажання встати й поступитися і небажання привернути до себе увагу (подумають: дивись яка культурна знайшлася, виділитися хоче!) Нікому про це не казала, поки не дізналася, що я не одна така – розповів мені те ж про себе знайомий. Дивовижна риса, чи не так – боятися, соромитися робити добро!
Чому це – від сімдесяти радянських років загальної рівності й благополуччя, коли допомоги, здавалося, ніхто не потребував і піклувалася про всіх найдбайливіша у світі держава? Тоді й звикли ми закривати очі на те, що існує горе, біль і страждання? Я не соціолог і не психолог, не можу відповісти на це питання.
Скажу тільки: було багато й таких перехожих, які з відкритою посмішкою й душею брали в мене листівки. Думаю, хороших людей і в нашій країні не менше, ніж на Заході. Думаю, їх більше, ніж поганих. Залишається тільки – не соромитися бути добрими.
Ольга Левченко
