Не соромитися бути добрими

img

Нотатки волонтера

Не соромитися бути добрими

Чулпан Хаматову в інтерв’ю на передачі «Школа злослов'я» запитали: «З чим найскладнішим стикаєтесь ви у своїй діяльності?» (Вона займається пошуком коштів для дітей, хворих на лейкоз). І вона відповіла, всупереч сподіванням ведучих, та й, мабуть, більшості телеглядачів, що найважче – не бюрократичні перешкоди, і навіть не байдужість і відмови в допомозі, а ставлення загалу й самих доброчинців до того, що вони роблять. Під час передачі на радіо «Ехо Москви» сказали їй, що не по-християнськи це – розповідати про те, що займаєшся благочинністю. По-християнські добро треба робити тихо. І майже звинуватили актрису в тому, що основна ціль її діяльності – піар. Та й багато хто зі знайомих Чулпан, за її словами, докидаючи лепту в допомогу лікарням, просять дуже не розповсюджуватися про це . «Це якось соромно в нас…» - ось слова Чулпан. Відвідавши доброчинні заходи за кордоном, вона була вражена, як просто, без зайвих слів і задніх думок, надають допомогу нужденним там. Це просто прийнято, якщо в тебе є гроші, частину їх віддавати на благодійні цілі. «Це не чудово, не надзвичайно, це просто нормально», - каже актриса. Про це не потрібно кричати на кожному перехресті, але й приховувати це не треба.

Я згадала про це інтерв’ю, коли в суботу роздавала листівки біля «Терри». Зі мною була маленька донька, і боюся, багато хто подумав, що вона саме одна з тих нужденних, для яких збирають підгузки й дитяче харчування… Дивне відчуття виникло в мене від співчутливих квапливих поглядів, які інколи кидали на нас, не бажаючи зустрітися очима. Нібито люди не хочуть стикатися з чужим лихом, біжать від нього, бояться зіткнутися з ним хоч на мить. Поверхово продивитися листівку – і викинути скоріше. Навіть покласти в наш кошик покупку – і якнайшвидше піти. Ніби тисне на них усвідомлення того, що поруч, зовсім поруч – покинуті діти, тяжко хворі, що комусь необхідна допомога. Я, звісно, намагалася посміхатися ширше й дивитися впевненіше – не жебраки ж ми! Але й на мене тиснули ці швидкі погляди – це співчуття разом з миттєво прийнятим рішенням не допомагати – хай допоможе багатший, і мені хотілося відвести очі, і якось було соромно, незручно за тих, хто минав, напустивши на себе неприступний вигляд.

В жодному разі не хочу нікого звинуватити в байдужості, тим більше, що сама така ж: я, уявіть собі, часто раніше не поступалася місцем у транспорті літнім людям, тому що… соромилася! Сиділа і страждала від бажання встати й поступитися і небажання  привернути до себе увагу (подумають: дивись яка культурна знайшлася, виділитися хоче!) Нікому про це не казала, поки не дізналася, що я не одна така – розповів мені те ж про себе знайомий. Дивовижна риса, чи не так – боятися, соромитися робити добро!

Чому це – від сімдесяти радянських років загальної рівності й благополуччя, коли допомоги, здавалося, ніхто не потребував і піклувалася про всіх найдбайливіша у світі держава? Тоді й звикли ми закривати очі на те, що існує горе, біль і страждання? Я не соціолог і не психолог, не можу відповісти на це питання.

Скажу тільки: було багато й таких перехожих, які з відкритою посмішкою й душею брали в мене листівки. Думаю, хороших людей і в нашій країні не менше, ніж на Заході. Думаю, їх більше, ніж поганих. Залишається тільки – не соромитися бути добрими.

 

Ольга Левченко

 

Залиште свій коментар