Записки волонтера: «Чому я?»
Я всегда была очень далека от волонтерской деятельности. Даже плохо представляла себе, кто такие волонтеры. А когда получила об этом представление – поняла, что мне это совершенно чуждо. Это для тех, казалось мне, у кого слишком много свободного времени. Нет семьи, любимого занятия, друзей. Нет, в общем, эти волонтеры, конечно, молодцы: бескорыстно помогают другим… Но, по-моему, им просто нечего делать, в глубине души считала я. Всегда есть куча непеределанных добрых дел у себя дома и на профессиональном поприще. И я плохо представляла себе ситуацию, в которой могла бы отложить все свое запланированное и неосуществленное и заняться делами сирот или инвалидов.
«Кто людям помогает, тот тратит время зря. Хорошими делами прославиться нельзя», - пела Шапокляк. Нет, ясное дело, речь не о том, чтобы прославиться. А всего лишь о времени. Которого убийственно мало. И так уже выбиваешься из сил в попытках сделать день резиновым…
И главное: можно ли что-то всерьез изменить в этом мире? В нем всегда будут существовать беспризорные дети, смертельно больные люди, обиженные и угнетенные, сколько бы не старались добровольцы… Их попытки жалки и обречены на провал, это ясно, как дважды два.
Вот такого мнения я и придерживалась, да и вообще особо не углублялась в эти вопросы, пока не прочитала книгу, ставшую одной из моих любимых, роман Джона Фаулза «Коллекционер». Его героиня, в которую я влюбилась от всей души, казалась мне недостижимым идеалом и образцом для подражания, молодая художница, студентка, была волонтером. И тут я впервые задумалась о том, что это не от нечего делать, что этим можно заниматься всерьез. И в словах этой девушки я нашла важные для меня ответы.
Хочется привести цитату из ее беседы с другим главным героем романа, человеком довольно ограниченным и циничным. Речь у них шла о водородной бомбе (действие происходит в середине ХХ века, когда развернула свою деятельность Кампания за ядерное разоружение). Собеседник ее не верил, что акции волонтеров реально могут что-то изменить. Вот ее слова: «Ну хорошо, давайте на минуту предположим, что все то доброе, что человек может сделать ради человечества, ни к чему хорошему не приведет. Такое предположение смехотворно, но допустим. Но ведь речь идет о каждом из нас. Я не думаю, что Движение за ядерное разоружение способно поначалу сколько-нибудь значительно повлиять на действия правительства. Здесь приходится смотреть правде в глаза. Но те, кто участвуют в этом движении, показывают и себе и другим, что им не все равно, что будет с человечеством. Это помогает хотя бы сохранить самоуважение. И помогает увидеть всем другим ленивым, злым, обиженным на весь мир, утратившим надежду, всем, похожим на вас, что есть такие, кому не безразлично, что кто-то принимает близко к сердцу судьбы мира. Мы пытаемся пристыдить вас и этим заставить вас задуматься. И начать действовать».
У девушки этой вовсе не было свободного времени (она понимала: чтобы стать художником, требуется неустанный каждодневный труд и учеба, нужно посвятить этому всю себя). И все же она находила время, чтобы раздавать листовки на улицах, надписывать конверты с воззванием, собирать деньги для детей-сирот.
Меня тронули слова о сохранении самоуважения, о демонстрации неравнодушия. И тронула меня еще вот эта фраза: «A c чего, вы думаете, начиналось христианство? Или еще что-нибудь такое? С крохотной горстки людей, которые верили и надеялись».
И мне, честное слово, стало немного стыдно, что я так снисходительно относилась к этим людям. Нет, я вовсе не побежала тут же записываться в волонтеры, день был по-прежнему не резиновый и приоритеты были расставлены в пользу моих близких, учебы и работы. Я просто изменила свое мнение о волонтерском труде, стала серьезней к этому относиться.
А однажды, через несколько лет, задумалась о волонтерской деятельности относительно к себе. Трудно сказать, что послужило толчком к этому. Рождение ли ребенка, и вдруг ставшая невыносимо отчетливой и пугающей мысль о том, что вот таких вот маленьких, розовеньких, беззащитных бросают мамы и они остаются совершенно одни на белом свете? Инвалидность близкого человека? Принцип «помогу я – помогут когда-нибудь и мне»? Или просто я доросла до сознания того, что и это должен кто-то делать? Так почему бы не я?
Хотя слишком громко сказано: «задумалась о волонтерской деятельности». Задумалась о том, что я просто смогу немного чем-то кому-то помочь, чужим и незнакомым людям, которые в помощи нуждаются. По мере сил, не выходя из дому, за собственным компьютером, уделив несколько минут в день… Эта помощь, по сути, не для кого-то, это помощь моей собственной душе, это просто работа над собой, одна из ее разновидностей. Пусть мой вклад - капля, но из капель состоит море. И когда я увижу на сайте фотографии и фамилии тех, кому стало хоть немного легче жить на свете, буду знать, что какое-то небольшое усилие приложила к этому и я, что отчасти это результат и моих стараний. И буду знать, что мне не все равно не только на словах.
Ольга Левченко
Узнать больше о волонтерстве в Украине вы можете на нашем сайте.
Я завжди була дуже далекою від волонтерської діяльності. Навіть не здогадувалась, хто такі волонтери. А коли отримала уявлення про це – зрозуміла, що це мене зовсім не цікавить. Це для тих, здавалося мені, у кого забагато вільного часу. Хто не має родини, улюбленої справи, друзів. Ні, взагалі-то, ці волонтери, звісно, молодці: безкорисливо допомагають іншим… Але, можливо, їм просто нема чим зайнятися, в глибині душі вважала я. Завжди є купа незроблених добрих справ у себе вдома й на професійній ниві. І навіть не уявляла собі ситуацію, в якій могла б відкласти раптом все своє заплановане й нездійснене та зайнятися справами сиріт чи інвалідів.
«Кто людям помогает, тот тратит время зря. Хорошими делами прославиться нельзя», - співала Шапокляк. Ні, ясна річ, мова не про славу. А всього лише про час. Якого катастрофічно не вистачає. Вже й так знесилюєшся у спробах розтягнути день…
І найголовніше: чи можна взагалі щось всерйоз змінити в цьому світі? В ньому завжди будуть існувати безпритульні діти, смертельно хворі люди, ображені й пригнічені, як би не старалися добровольці. Їхні спроби жалюгідні й приречені, це зрозуміло, як два помножити на два.
Ось такого погляду я й дотримувалася, та й взагалі не дуже заглиблювалася в ці питання, доки не прочитала книгу, що стала однією з моїх улюблених, роман Джона Фаулза «Колекціонер». Його героїня, в яку я закохалася від усього серця, яка здавалася мені недосяжним ідеалом і взірцем, молода художниця, студентка, була волонтером. І тут я вперше замислилася… Цим можна займатися всерйоз! І в словах цієї дівчини я знайшла важливі для мене відповіді.
Хочу навести цитату з її бесіди з іншим головним героєм роману, людиною досить обмеженою й цинічною. Мова йшла в них про водневу бомбу (події відбуваються в середині ХХ століття, коли розгорнула свою діяльність Кампанія за ядерне роззброєння). Співбесідник її не вірив, що акції волонтерів реально можуть щось змінити. Ось її слова: «Ну добре, давайте на хвилину уявимо, що все те добро, що людина може зробити заради людства, ні до чого не призведе. Таке ствердження смішне, та припустимо. Але ж мова йде про кожного з нас. Я не думаю, що Рух за ядерне роззброєння здатний спочатку хоч як-небудь вплинути на дії уряду. Тут доводиться дивитися правді у вічі. Але ті, хто бере участь у цьому русі, демонструють і собі, й іншим, що їм не все одно, що буде з людством. Це допомагає хоча б зберегти самоповагу. І допомагає побачити всім іншим ледачим, лихим, ображеним на весь світ, усім, хто втратив надію, схожим на вас, що є такі, кому не байдуже, що хтось бере до серця долі світу. Ми намагаємося присоромити вас і цим примусити вас замислитися. І почати діяти».
Ця дівчина зовсім не мала вільного часу (вона розуміла: щоб стати художником, потрібні навчання та невпинна щоденна праця, треба присвятити цьому всю себе). І все ж вона знаходила час, щоб роздавати листівки, надписувати конверти із закликами, збирати гроші для дітей-сиріт.
Мене зворушили слова про збереження самоповаги, про демонстрацію небайдужості. І зворушила мене ще ця фраза: «А з чого, ви думаєте, почалося християнство? Або ще щось на зразок цього? З крихітної купки людей, які вірили й сподівалися».
І мені, відверто кажучи, стало трохи соромно, що я так зневажливо ставилася до цих людей. Ні, я зовсім не побігла в ту ж мить записуватися до волонтерів, день був усе ще не безрозмірний і пріоритети були розставлені на користь моїх близьких, навчання та роботи. Я просто змінила свою думку про волонтерський труд, стала серйозніше до нього ставитися.
А якось, через кілька років, замислилась про волонтерську діяльність стосовно себе. Важко сказати, що підштовхнуло мене до цього. Народження дитини і нестерпно чітка й грізна думка про те, що таких ось манюсіньких, рожевих, беззахисних кидають матері й вони залишаються однім-однісінькі на білому світі? Інвалідність близької людини? Принцип «допоможу я – допоможуть колись і мені»? Чи просто я доросла до усвідомлення того, що й це має хтось робити? Так чому б не я?
Хоча занадто гучно сказано: «замислилась про волонтерську діяльність». Замислилась про те, що я просто зможу трохи чимось комусь допомогти, чужим і незнайомим людям, які потребують допомоги. По змозі, хай не виходячи з дому, за власним комп’ютером, приділивши кілька хвилин на день… Ця допомога, по суті, не для когось, це допомога моїй власній душі, це просто робота над собою, один з її різновидів. Хай мій внесок – крапля, але з крапель складається море. І коли я побачу на сайті фотографії й прізвища тих, кому стало хоча б трошки легше жити на світі, буду знати, що якесь невелике зусилля доклала до цього й я, що частково це результат і моїх старань. І буду знати, що мені не все одно не тільки на словах.
Ольга Левченко
