Приховати, не можна оприлюднити?
Недавно мне встретилась авторская передача писателя и тележурналиста Дмитрия Быкова о благотворительности. Название выпуска не слишком оригинально: «Осторожно, благотворительность!»
Слава Богу, речь шла не об отмывании денег и мошенничествах фондов. Но некоторых благотворителей, по предположению авторов передачи, следует остерегаться потому, что цель их прежде всего – «пропиариться» на больных детях, сиротах и прочих незащищённых слоях населения. Задёшево купить нимб над головой.
Автора возмущают выложенные в Интернете фотографии добрых благотворителей на фоне бомжей. Возмущает видеокамера, с которой приезжает в детдом или колонию человек, в первый и последний раз решивший оказать помощь. Раздражает гламурная тусовка богатых жён, продающих свои поделки на благотворительном аукционе. «Это позволяет людям, далеко не белоснежным, чувствовать себя святыми!» - утверждает Дмитрий Быков. А ведь так быть не должно.
В последнее время среди богатых и знаменитых благотворительность, похоже, входит в моду. Мода на благотворительность – хорошо ли это? «Это здорово!» - ответили многие приглашённые сотрудники фондов. Что может быть плохого в моде на добрые дела? «Не слишком хорошо, - высказался общественный деятель Александр Гезалов. – Ведь мода приходит и уходит, а гражданская позиция должна оставаться незыблемой».
И это, конечно, верно. С точки зрения благотворителя и его совести правильней, чтобы именно гражданская позиция, а не сиюминутная эмоция им руководила. Но не нужно забывать о другой стороне благотворительности: непосредственном результате. Чем бы ни руководствовался благотворитель, деньги поступают на счета нуждающихся и кому-то становится легче жить…
Тем не менее, имена людей, оказавших помощь, треплют на все лады. «Если человек сделал что-то хорошее, он должен об этом молчать!» «Левая рука не должна знать, что делает правая!». Очень хочется крикнуть в защиту филантропов: они никому ничего не должны! Благотворительность – дело сугубо добровольное. Человек по природе своей корыстен. Тот, кто что-то кому-то бескорыстно даёт – уже заслуживает поощрения. А к нему предъявляют всё новые и новые требования. Как же: назвался груздём (благотворителем) – полезай в кузов (к народу и журналистам на язычок). Попробуй только не утаить свою причастность к какому-нибудь фонду! Состоятельные люди, известные актёры и так всегда на виду, их браки, дети, личная жизнь у всех на устах. Потому что почти невозможно скрыть ничего от вездесущих папарацци. Но вот сведения о своих бескорыстных даяниях надо беречь как зеницу ока. Как что-то интимное или постыдное. А не то… в газетах за добрые дела достанется больше, чем за пакости.
Хочется напомнить любителям повторять на всех углах библейское изречение о правой и левой руках другую заповедь: не судите, да не судимы будете! Что вам до чужой совести? Не лучше ли подумать прежде о своей?
Конечно, безнравственно, если какой-нибудь злой разбойник Бармалей, наркоторговец и коррупционер, даёт деньги на операцию только для того, чтобы показаться всем белым и пушистым. Но мне кажется, подобных случаев настолько мало, что и говорить о них не стоит.
Всё же обычно, когда люди дают деньги, их цель – именно сделать доброе дело. Мотивация может быть разной: от горя, приключившегося в собственной семье, до желания почувствовать себя хорошим. Есть разница между: казаться хорошим для окружающих и чувствовать себя хорошим. Последнее каждый из нас испытывает всякий раз, совершая положительный поступок.
Когда ко мне приходит старенький отец, и я 2-3 часа выслушиваю его скучные байки ни о чем, я, конечно, делаю это от сочувствия к нему одинокому. Но это только одна сторона медали. Вторая: я понимающе киваю для того, чтобы почувствовать себя хорошей дочерью и чутким человеком. Не другим донести этот факт, но самой быть в этом уверенной очень хочется. И, мне кажется, это абсолютно нормально. Если бы не это нравственное чувство внутри нас, не было бы вообще понятий хорошо – плохо.
Еще на благотворителей любят набрасываться с обвинением «они замаливают свои грехи!» Меня всегда смущала нелогичность такого обвинения. Если замаливают, что тогда? Среди нас ходят святые и безгрешные? Нет. А если человек жил-жил неправедно, а однажды вдруг оглянулся и осознал, что хочет оставить на земле след посветлее? Разве делать добро – не хороший способ самому делаться чище? Если речь идёт о «делаться чище», а не «казаться чище». И совсем уж отдельная тема, что делая добро, далеко не всегда человек очищается. Но это всё связано с внутренними намерениями, глубинными психологическими подводными течениями, и поставить диагноз можно, только забравшись в шкуру и мысли самого благотворителя, что осуществить невозможно. Так зачем же строить догадки и поливать людей грязью, не имея для этого достаточных оснований? Я, конечно, в этих тонких материях всё очень сильно упрощаю, но критики филантропов более чем упрощают, они просто мажут людей чёрной или белой краской: если ты бел, то будь безупречным, если ты чёрен, так не высовывайся.
Вообще же, если оставить индивидуальные диагнозы и задаться вопросом, нужно ли скрывать собственную волонтёрскую деятельность и пожертвования, я думаю, ответ однозначен: не нужно. Потому что благотворительность не должна выглядеть чем-то постыдным и неприятным. Напротив, публичные благотворительные акции служат примером для сотен других людей. Они напоминают обществу, как тот чеховский молоточек, о существовании страждущих, они вдохновляют многих на добрые дела. Когда я уступаю пожилому человеку место в троллейбусе, мне хочется верить, что кто-то из подростков, едущих там же, почувствует это коротенькое дуновение тепла и станет поступать так же.
Стремиться к хорошему, делать хорошее не стыдно – а логично, нормально, естественно. И тот, кто ищет у каждого встречного-поперечного благотворителя скелеты в шкафу, скорее всего сам от своих скелетов ещё не избавился.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
Нещодавно мені зустрілася авторська передача письменника і тележурналіста Дмитра Бикова про благодійність. Назва випуску не надто оригінальна: «Обережно, благодійність!»
Слава Богу, мова йшла не про відмивання грошей і шахрайства фондів. Але деяких благодійників, за припущенням авторів передачі, слід остерігатися тому, що мета їх, перш за все - «пропіаритися» на хворих дітях, сиротах та інших незахищених верствах населення. Задешево купити німб над головою.
Автора обурюють викладені в Інтернеті фотографії добрих благодійників на фоні безхатьків. Обурює відеокамера, з якою приїжджає в дитбудинок або колонію людина, яка в перший і останній раз вирішила надати допомогу. Дратує гламурна тусовка багатих дружин, які продають свої вироби на благодійному аукціоні. «Це дозволяє людям, далеко не білосніжним, відчувати себе святими», - стверджує Дмитро Биков. Але ж так бути не повинно.
Останнім часом серед багатих і знаменитих благодійність, схоже, входить у моду. Мода на благодійність - чи добре це? «Це чудово!» - відповіло безліч запрошених співробітників фондів. Що може бути поганого в моді на добрі справи? «Не дуже добре, - висловився громадський діяч Олександр Гезалов. - Адже мода приходить і йде, а громадянська позиція повинна залишатися непорушною».
І це, звичайно, правильно. Із точки зору благодійника та його совісті правильніше, щоб саме громадська позиція, а не миттєва емоція ним керувала. Але не потрібно забувати про іншу сторону благодійності: безпосередній результат. Чим би не керувався благодійник, гроші надходять на рахунки тих, хто бідує і комусь стає легше жити...
Тим не менш, імена людей, що надали допомогу, тріпають на всі лади. «Якщо людина зробила щось добре, вона повинна про це мовчати!» «Ліва рука не повинна знати, що робить права!». Дуже хочеться крикнути на захист філантропів: вони нікому нічого не повинні! Благодійність - справа суто добровільна. Людина за своєю природою корислива. Той, хто щось комусь безкорисливо дає - вже заслуговує заохочення. А до нього пред'являють все нові й нові вимоги. Як же: назвався груздьом (благодійником) - лізь у кузов (до народу і журналістам на язичок). Спробуй тільки не приховати свою причетність до якого-небудь фонду! Заможні люди, відомі актори і так завжди на виду, їх шлюби, діти, особисте життя у всіх на вустах. Тому що майже неможливо приховати нічого від всюдисущих папараці. Але відомості про свої безкорисливі давання треба берегти як зіницю ока. Як щось інтимне або ганебне. А не те... в газетах за добрі справи дістанеться більше, ніж за капості.
Хочеться нагадати любителям повторювати повсюди біблійний вислів про праву і ліву руки іншу заповідь: не судіть, та не судимі будете! Що вам до чужої совісті? Чи не краще подумати перш про свою?
Звичайно, аморально, якщо який-небудь злий розбійник Бармалей, наркоторговець і корупціонер, дає гроші на операцію тільки для того, щоб здаватися всім білим і пухнастим. Але мені здається, подібних випадків настільки мало, що й говорити про них не варто.
Все ж, зазвичай, коли люди дають гроші, їх мета - саме зробити добру справу. Мотивація може бути різною: від горя, яке трапилося у власній родині, до бажання відчути себе хорошим. Є різниця між: здаватися хорошим для оточуючих і відчувати себе хорошим. Останнє кожен з нас відчуває кожного разу, коли робить позитивний вчинок.
Коли до мене приходить старенький батько, і я 2-3 години вислуховую його нудні байки ні про що, я, звичайно, роблю це від співчуття до нього самотнього. Але це тільки одна сторона медалі. Друга: я розуміюче киваю для того, щоб відчути себе гарною дочкою і чуйною людиною. Не іншим донести цей факт, але самій бути в цьому впевненою дуже хочеться. І, мені здається, це абсолютно нормально. Якби не це моральне почуття всередині нас, не було б взагалі понять добре - погано.
Ще на благодійників люблять накидатися з обвинуваченням «вони замолюють свої гріхи!» Мене завжди бентежила нелогічність такого звинувачення. Якщо замолюють, що тоді? Серед нас ходять святі й безгрішні? Ні. А якщо людина жила-жила неправедно, а одного разу раптом озирнулася і усвідомила, що хоче залишити на землі більш світлий слід? Хіба робити добро - не хороший спосіб самому зробитися чистіше? Якщо мова йде про «робитися чистіше», а не «здаватися чистішим». І зовсім вже окрема тема, що роблячи добро, далеко не завжди людина очищається. Але це все пов'язано з внутрішніми намірами, глибинними психологічними підводними течіями, і поставити діагноз можна, тільки забравшись у шкіру й думки самого благодійника, що здійснити неможливо. Так навіщо ж будувати здогадки і поливати людей брудом, не маючи для цього достатніх підстав? Я, звичайно, в цих тонких матеріях все дуже сильно спрощую, але критики філантропів більш ніж спрощують, вони просто мажуть людей чорною або білою фарбою: якщо ти білий, то будь бездоганним, якщо ти чорний, так не висовуйся.
Взагалі ж, якщо залишити індивідуальні діагнози й задатися питанням, чи потрібно приховувати власну волонтерську діяльність і пожертвування, я думаю, відповідь однозначна: не потрібно. Тому що благодійність не повинна виглядати чимось ганебним і неприємним. Навпаки, публічні благодійні акції служать прикладом для сотень інших людей. Вони нагадують суспільству, як той чеховський молоточок, про існування стражденних, вони надихають багатьох на добрі справи. Коли я поступаюся літній людині місцем у тролейбусі, мені хочеться вірити, що хтось із підлітків, які їдуть там же, відчує цей коротенький подих тепла і стане чинити так само.
Прагнути до хорошого, робити гарне не соромно - а логічно, нормально, природньо. І той, хто шукає у кожного зустрічного благодійника скелети у шафі, швидше за все, сам від своїх скелетів ще не позбувся.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
