Прийомна сім'я Добрянських: «Сирота в дім - щастя в нім»
Меня зовут Добрянская Марина Борисовна, моего мужа – Добрянский Юрий Петрович. Мы живём в Новомосковском районе, в посёлке Гвардейском. В нашей семье четверо детей: дочь Маша, студентка, 18 лет, сын Владик, 12 лет, и приемные малыши-двойняшки, Маша и Ваня, 6 лет, которые появились в нашей семье в 2007 году.
Мои старшие дети очень хотели братика или сестричку, и всё спорили между собой. Владик хотел мальчика, а Настя девочку. Как-то на школьном собрании выступали сотрудники районного центра социальных служб для семи, детей и молодёжи, и рассказывали о детках, которым очень нужны были семьи. С одной из сотрудниц, как оказалось, мы жили в одном доме. По дороге домой она рассказала, что в нашей районной больнице находятся малыши-двойняшки. В ужасном состоянии, истощенные до дистрофии, не умеют ходить, говорить, кусаются, в общем, с синдромом "маугли". Дома я рассказала своим детям (муж был в командировке). Нам очень захотелось хоть чем-то им помочь. Мы собрали игрушки, одежду, подгузники. Я позвонила сотруднице центра и с ней, как волонтер, поехала в больницу. Когда я увидела малышей, то просто сжалось сердце. Они напоминали мне несчастных птенчиков, которые выпали из гнезда. Перепугано-настороженные глаза, худющие до синевы. Я подошла к ним, посмотрела и твердо сказала, что это мои дети. В следующий раз я приехала со старшими детьми. Малыши сразу к ним потянулись. Через месяц дети жили с нами. Когда приехал муж из командировки, крепко обнял их, и пошутил: «Вот так и уезжай. Пока отсутствовал - в семье прибавление».
Когда мы их забрали из больницы, у них было очень плохое состояние здоровья. В возрасте 2 года и 4 месяца они только издавали звуки. Год за годом малыши догнали своих сверстников. За время пребывания в нашей семье они сняты с учета: невропатолога, хирурга, кардиолога, окулиста, стоматолога. Сейчас они совершенно нормальные дети. Они очень общительные, ласковые, жизнерадостные. Ванюша всегда мне дарит цветы, а если их нет, то рисует и дарит. Он ведет себя, как настоящий мужчина, всегда скажет что-то приятное, очень терпеливый. Любит гонять мяч, играть в футбол с Владиком. Машенька настоящая помощница, очень наблюдательная, внимательная. Любит помогать по хозяйству. Сейчас это уверенные в себе дети. С Владиком очень любят ходить на гимнастику. Любят свою собаку Гретту и мечтают о большом говорящем попугае. Машенька и Ванечка любимчики в нашей семье. Старшие дети в них «души не чают».
В этом году у нас большая радость - они пошли в первый класс. Мы очень за них переживали, как они справятся. Владик каждую перемену бегал к ним в класс, чтобы посмотреть, не обижает ли их кто-нибудь. Но все оказалось замечательно. Всеобщими усилиями и стараниями мы оказались на втором уровне адаптации. Когда на школьном собрании хвалили наших малышей, у нас с мужем внутри все ликовало. Как радовались за них Настя и Владик...
Как-то недавно Настя меня спросила: "Мама, если можно было бы вернуть время назад, как бы ты поступила?" Конечно очень трудно было, я даже не представляла насколько. Но мы с мужем очень хотим, чтобы наши дети выросли достойными людьми. Чтобы они оставались такими же добрыми, отзывчивыми, заботливыми. Чтобы никогда не перешагнули через свою совесть, всегда помогали ближним в беде. И никогда не зачерствели их сердца. Может быть и они в будущем тоже захотят взять и обогреть чью-то израненную душу. Ведь не зря сказано: "Сирота в дом - счастье в нём". А мы с мужем посмотрим на свою прожитую жизнь и подумаем, что не зря её прожили...
Если и вы хотите взять ребёнка в семью, на нашем сайте вы сможете найти всю необходимую информацию.
Мене звуть Добрянська Марина Борисівна, мого чоловіка – Добрянський Юрій Петрович. Ми живемо в Новомосковському районі, у селищі Гвардійське. У нашій родині четверо дітей: дочка Маша, студентка, 18 років, син Владик, 12 років, і прийомні двійнята, Маша та Ваня, їм по 6 років, з'явилися в нашій родині в 2007 році.
Мої старші діти дуже прагнули братика або сестричку, і все сперечалися між собою. Владик хотів хлопчика, а Настя - дівчинку. Якось на шкільних зборах виступали співробітники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, і розповідали про дитей, яким дуже потрібні були родини. З однієї зі співробітниць, як виявилося, ми жили в одному будинку. По дорозі додому вона розповіла, що в нашій районній лікарні перебувають двійнята. У жахливому стані, виснажені до дистрофії, не вміють ходити, говорити, кусаються, загалом, із синдромом «манглі». Удома я розповіла своїм дітям (чоловік був у відрядженні). Нам дуже захотілося хоч чимось їм допомогти. Ми зібрали іграшки, одяг, підгузки. Я подзвонила співробітниці центру й з нею, як волонтер, поїхала в лікарню. Коли я побачила малят, серце кров’ю облилося. Вони нагадували мені нещасних пташенят, які випали із гнізда. Перелякані та насторожені очі, худесенькі, блідесенькі... Я підійшла до них, подивилася й твердо сказала, що це мої діти. Наступного разу я приїхала зі старшими дітьми. Малята відразу до них потягнулися. Через місяць двійнята жили з нами. Коли приїхав чоловік з відрядження, міцно обійняв їх, і пожартував: «От так і виїдь. Поки був відсутній - у родині поповнення».
Коли ми їх забрали з лікарні, у них був дуже поганий стан здоров'я. У віці 2 року й 4 місяця вони тільки видавали звуки. Рік за роком малята наздогнали своїх однолітків. За час перебування в нашій родині вони зняті з обліку: невропатолога, хірурга, кардіолога, окуліста, стоматолога. Зараз вони зовсім здорові діти. Вони дуже товариські, ласкаві, життєрадісні. Ванюша завжди мені дарує квіти, а якщо немє живих, дарує намальовані. Він поводиться, як справжній чоловік, завжди скаже щось приємне, дуже терплячий. Любить ганяти м'яч, грати у футбол із Владиком. Марійка справжня помічниця, дуже спостережлива, уважна. Любить допомагати у господарстві. Вони впевнені в собі. Із Владиком люблять ходити на гімнастику. Люблять свою собаку Гретту та мріють про великого папугу. Марійка та Ваня мазунчики в нашій родині. Старші діти на них не налюбуються.
Цього року в нас велика радість - вони пішли в перший клас. Дуже за них переживали. Влад кожну зміну бігав до них у клас, щоб подивитися, не чи кривдить їх хто-небудь. Але все виявилося чудово. Загальними зусиллями й стараннями ми опинилися на другому рівні адаптації. Коли на шкільних зборах хвалили наших малят, у нас із чоловіком усередині все раділо. Як тішаться Настя та Владик...
Якось недавно Настя мене запитала: «Мама, якщо можна було б повернути час назад, як би ти зробила?» Звичайно дуже важко було, я навіть не представляла наскільки. Але ми із чоловіком дуже прагнемо, щоб наші діти виросли гідними людьми. Щоб вони залишалися такими ж добрими, чуйними, турботливими. Щоб ніколи не переступили через свою совість, завжди допомагали близьким у лиху годину. І ніколи не зачерствіли їхні серця. Можливо, й вони в майбутньому теж захочуть взяти та обігріти чиюсь поранену душу. Адже не даремно сказано: «Сирота в дім - щастя в нім». А ми із чоловіком подивимося на своє прожите життя й подумаємо, що не даремно його прожили...
Мене звуть Добрянська Марина Борисівна, мого чоловіка – Добрянський Юрій Петрович. Ми живемо в Новомосковському районі, у селищі Гвардійське.