Історія сімейного виховання дітей-сиріт
Усыновления детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки, существует с незапамятных времен. Одним из первых источников о семейном устройстве стали законы вавилонского царя Хаммурапи (так называемый Кодекс Хаммурапи), написанные приблизительно в1780 г. до н. э. Данные законы регулировали немало областей жизни, в т.ч. ответственность и права сторон при принятии ребенка в семью. В частности, было написано:
– в § 185 – если человек взял на усыновление и вырастил малолетнего, который был брошен родителями, этот воспитанник не может быть востребованным назад по иску;
– в § 186 – если человек взял на усыновление малолетнего, который позднее познал своего отца или мать, то этот воспитанник может вернуться в дом своего родного отца;
– в § 191 – если человек, который взял на усыновление малолетнего и вырастил его, а тот работал у него в доме, потом завел родных детей и пожелал вернуть воспитанника, то этот приемный сын не должен уйти ни с чем.
Давние иудейские законы устанавливали, что дети-сироты должны жить в семьях своих родственников, обязанность которых заботиться о них до совершеннолетия.
В Древней Греции афинские семьи брали на усыновление детей по большей части по причине бездетности или отсутствия сыновей в браке. Когда же впоследствии в семье рождался наследник, то усыновление все равно оставалось действительным, а усыновленный ребенок был равен в правах с родными детьми и наследовал имущество родителей наравне со всеми.
В Древнем Риме усыновление в начале своего существования получает юридическую форму, правовую, которая впоследствии через Византию перешла к христианскому миру.
Христианские императоры до Юстиниана I включительно, определяли усыновление гражданско-правовым актом, с помощью которого усыновитель, выполнив определенные требования закона, принимал в семью, на место сына или внука, другое лицо со всеми личными и имущественными последствиями.
В Византии усыновления имели очень распространенный характер. Императоры, цари, принимали в свои семьи детей, которые впоследствии чаще сами становились лицами «царской крови». История свидетельствует о таких примерах: в1078 г. императрица Мария, жена Никифора ІІІ Вотаниата, усыновила Алексея, который впоследствии стал императором; императрица Зоя усыновила Михаила, который унаследовал императорский трон и стал императором Михаилом V Калифату в1034 г.
Начальные усыновления осуществлялись лишь церковными освящениями, отдельными молитвами – Божественными, а позже, за времена правления Юстиниана І (519 год) усыновление стало оформляться гражданской процедурой, но церковное освящение было обязательным. Служители церкви также определяли, что брачные отношения между усыновителем и усыновленным являются невозможными.
На Руси, во времена княжеских правлений, забота о детях, которые были сиротами, возлагалась, в первую очередь, на частные лица, чаще – князей. Это считалось делом богоугодным. За времена правления Ярослава Мудрого очень уважались семейные традиции и благополучие людей. Главной ячейкой общества считалась семья. Материалы летописей свидетельствуют, что в Киевском государстве наибольшую власть имели князья, и именно они чаще всего брали под опеку и усыновляли осиротевших детей, строили сиротские дома, отдавали по своему усмотрению детей в приемные семьи. Остальное же население занималось благотворительной деятельностью относительно таких детей, но в целом не усыновляла на законных основаниях, а лишь заботилась о них. Церковь предоставляла таким детям жилье, еду и защиту, от всех, кто мог им причинить зло. Киевские князья (в911 г.) брали под свою опеку обычно мальчиков, учили их военному делу, наукам, Закону Божьему, определенным ремеслам. Сама система помощи обездоленным детям, опека над сиротами, бедными и попрошайками - называлась «общественным приглядыванием». Христианская семейная мораль распространялась по всей Руси. И это выражалось не только в опеке духовенства над сиротами, предоставлении им жилья при монастырях и представлении милостыни попрошайкам и обездоленным детям, но и в распространении «искусственного сыновства», то есть принятии «постороннего» в семью. В семье, которая брала на усыновление постороннего ребенка, вместе жили и биологические дети, и приемные, и рабы.
В1037 г. Ярослав Мудрый выдал сборник законов «Русская правда», в котором заложены идеи гуманного правления. В нем также шла речь о задании охраны матерей, что непосредственно способствовало бы предотвращению сиротства.
За времена правления Екатерины ІІ законодательство по вопросам усыновления существенных изменений не претерпело, родительская власть над детьми не имела ограничений, и положение детей в целом было затруднительным или даже жалким. Дети-сироты прикреплялись к «воспитателям», становились впоследствии их крепостными, зависели от них физически, и морально. Но следует отметить, что стали появляться общественные учреждения, в которые принимали подброшенных незаконнорожденных детей, где они воспитывались до совершеннолетия, после чего «получали свободную». Преимущественно в таких учреждениях были подкидыши купцов или мещан, которых учили «приличному его состоянию ремеслу или промыслу».
Екатерина ІІ находилась под воздействием западноевропейских просветительских идей, и опека над сиротами в государственной политике занимала значительное место. С одной стороны, она приказывала устраивать их в семьи «добропорядочных и моральных людей», из другой – в воспитательные дома («госпитали»), чтобы «уменьшить нищету и бедность, воспитывать детей с пользой и на благо человечеству». В воспитательных домах выращивали «новую породу людей», детей-граждан, которые «способны служить Отчизне делами рук своих в разных искусствах и ремеслах». Но идея «новой социальной прослойки» потерпела крах, потому что огромное количество детей просто умирали в такой системе воспитания. Следовательно, государство опять стало перед необходимостью семейного воспитания и усыновления, необходимостью «лучших наставлений воспитанников в семьях крестьян делу мастера, фабриканта или плугаря», где жизнь «простая, естественная, как она есть, а не те ходячие инструкции».
Усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, існує здавна. Одним із перших джерел про сімейне влаштування стали закони вавилонського царя Хаммурапі (так званий Кодекс Хаммурапі), написані приблизно у 1780 р. до нашої ери. Ці закони регулювали чимало сфер життя, в т. ч. відповідальність і права сторін при прийнятті дитини в сім’ю. Зокрема, було написано:
– у § 185 – якщо людина взяла в усиновлення малолітнього, який був занедбаним, і виростила його, то цей вихованець не може бути витребуваним назад за позовом;
– у § 186 – якщо людина взяла в усиновлення малолітнього, а коли взяла, той пізнав свого батька або матір, то цей вихованець може повернутися в дім свого рідного батька;
– у § 191 – якщо людина, яка взяла в усиновлення малолітнього і виростила його, а той працював у неї в домі, потім завела рідних дітей і забажала повернути вихованця, то цей прийомний син не повинен піти ні з чим…
Давні іудейські закони встановлювали, що діти-сироти повинні жити в сім’ях своїх родичів, обов’язок яких піклуватися про них до повноліття.
У Давній Греції афінські сім’ї всиновлювали дітей здебільшого з причини бездітності або відсутності синів у шлюбі. Коли ж згодом у родині народжувався спадкоємець. То усиновлення все одно залишалось дійсним, а усиновлена дитина була рівна у правах з рідними дітьми і спадкувала майно батьків нарівні з усіма.
У Давньому Римі усиновлення на початку свого існування отримує юридичну форму, правову, яка згодом через Візантію перейшла до християнського світу.
Християнські імператори до Юстиніана І включно визначали усиновлення цивільно-правовим актом, за допомогою якого усиновитель, виконавши певні вимоги закону, приймав у сім’ю на місце сина чи онука іншу особу із усіма особистими чи майновими наслідками.
У Візантії усиновлення мали дуже поширений характер. Імператори, царі приймали до своїх родин дітей, які згодом частіше самі ставали особами «царської крові». Історія свідчить про такі приклади: у 1078 р. імператриця Марія, дружина Никифора ІІІ Вотаніата, всиновила Олексія, який згодом став імператором; імператриця Зоя всиновила Михайла, який успадкував імператорський трон і став імператором Михайлом V Каліфату 1034 р.
Початкові усиновлення здійснювалися лише церковними освяченнями, окремими молитвами – Божественними, а пізніше, за часи правління Юстиніана І (519 рік) усиновлення стало оформлюватися цивільною процедурою, але церковне освячення було обов’язковим. Служителі церкви також визначали, що шлюбні відносини між усиновителем та усиновленим є неможливими.
На Русі за часів княжої доби турбота про дітей, які були сиротами, покладалася, насамперед, на приватних осіб, частіше – князів. Це вважалося справою богоугодною. За часи правління Ярослава Мудрого дуже шанувалися сімейні традиції і благополуччя людей. Головним осередком суспільства вважалася родина. Матеріали літописів свідчать, що в Київській державі найбільшу владу мали князі, і саме вони найчастіше брали під опіку та всиновляли посиротілих дітей, будували сирітські будинки, віддавали на свій розсуд дітей у прийми. Решта ж населення займалася доброчинною діяльністю щодо таких дітей, але загалом не всиновляла на законних підставах, а лише піклувалася про них. Церква надавала таким дітям житло, їжу та захист від усіх, хто міг їм заподіяти зло. Київські князі (911 р.) брали під свою опіку зазвичай хлопчиків, навчали їх військовій справі, наукам, Закону Божому, певним ремеслам. Сама система допомоги знедоленим дітям, опіка над сиротами, бідними та жебраками називалася «громадським призрінням». Християнська сімейна мораль поширювалася по всій Русі. І це виражалося не тільки в опіці духовенства над сиротами, наданні їм житла при монастирях та подаванні милостині жебракам і знедоленим дітям, а й у розповсюдженні «штучного синівства», тобто прийнятті «стороннього» в родину. В сім’ї, які всиновлювали сторонню дитину, разом жили і свої діти, і раби, і прийми.
У 1037 р. Ярослав Мудрий видав збірник законів «Руська правда», в якому закладені ідеї гуманного правління, а також йшлося про завдання охорони матерів, що безпосередньо сприяло б запобіганню сирітства.
За часи правління Катерини ІІ законодавство з питань усиновлення суттєвих змін не зазнало, батьківська влада над дітьми не мала обмежень і становище дітей загалом було скрутним або навіть жалюгідним. Діти-сироти закріплялися за «вихователями», ставали згодом їх кріпаками, залежали від них фізично, і морально. Але слід зазначити, що почали з’являтися громадські установи, в які приймали підкинутих незаконнонароджених дітей, де вони виховувалися до повноліття, після чого «отримували вільну». Переважно в таких установах були підкидьки купців чи міщан, котрих навчали «пристойному його стану ремеслу або промислу».
Катерина ІІ перебувала під впливом західноєвропейських просвітницьких ідей, і опіка над сиротами в державній політиці посідала значне місце. З одного боку, вона наказувала влаштовувати їх у сім’ї «доброчинних та моральних людей», з іншого – у виховні будинки («шпиталі»), щоб «зменшити злидарство та бідняцтво, виховувати дітей з користю та на пожиток людськості». У виховних будинках вирощували «нову породу людей», дітей-громадян, які «спроможні слугувати Вітчизні справами рук своїх у різних мистецтвах та ремеслах». Але ж ідея «нового соціального прошарку» зазнала краху, тому що величезна кількість дітей просто помирала в такій системі виховання. Отже, держава знову постала перед необхідністю сімейного виховання й усиновлення, необхідністю «кращої настанови вихованців у сім’ях селян справі майстра, фабриканта чи плугаря», де життя «просте, природне, як воно є, а не ті ходячі інструкції».
