Сім’я Шендрик: «Поділися щастям з тими, у кого його немає»
Меня зовут Шендрик Елена Николаевна, моего мужа – Шендрик Александр Анатольевич. Мы проживаем в городе Днепродзержинске Днепропетровской области.
Мечта каждой женщины – стать матерью, подарить материнское тепло, заботу, ласку самому дорогому на свете человечку – ребёнку. Моя мечта сбылась. Мы с супругом – это две неразлучные половинки единого целого. Появление на свет нашей доченьки Софийки в 2004 году было для нас огромнейшим счастьем, которое ещё больше сблизило и укрепило нашу семью. А сердце в груди подсказывало, что счастьем можно поделиться с теми, у кого его нет.
Дети - это цветы жизни. Но почему-то, когда речь идет о приемных детях, некоторые люди реагируют с неким пренебрежением. Ведь чужих детей не бывает, они все одинаковые, просто некоторым немножко не повезло с родителями, но все они хотят иметь и маму, и папу, и дедушку, и бабушку, хотят чувствовать тепло, заботу, ласку.
Многие люди боятся взять на себя такую ответственность - воспитывать приемных детей. В целом дети такие же, как и родные, ни чем не отличаются, те же проблемы и те же заботы, бывает и с родными не всегда все гладко.
Нам всегда было жалко детей, которые остались без родителей по каким-то причинам. Смотря фильмы, передачи на эту тему, невольно наворачиваются слезы на глаза. И мы пошли на праздник в один из детских домов. Замечательные детишки рассказывали стихи, пели песни, танцевали, среди них есть очень одаренные дети. «Ну как не стать родителями вон тому мальчику в белой рубашке и с бабочкой», - подумали мы. Уж очень он нам приглянулся, и тогда мы решились. Но мальчик, его звали Стасик, оказался с сюрпризом - у него еще два брата и сестра возрастом от 9 до 14 лет.
- Ну, ничего!- сказал наш папа. Мы же хотели иметь большую семью! Пожалуйста, мечта сбылась!
Дети сразу согласились и были очень счастливы от того, что наконец-то нашли маму и папу.
С июня 2011 года мы стали одной семьей. Мы не можем сказать, что было трудно, первые три месяца пролетели просто мгновенно. Дети очень дружные, сплоченные, любящие, с первого дня называют мамой и папой, а это так приятно.
Спустя полгода мы решились на второй шаг и взяли еще троих детишек, тоже родных между собой. Теперь мы называемся детским домом семейного типа. Наша семья состоит из 10 человек. Старший 16-летний сын Евгений – главный помощник в доме, даже на кухне, увлекается футболом, участвует во всех спортивных мероприятиях школы. 14-летний Владислав - очень домашний ребенок, любит печь хлеб, варить компот, мечтает стать поваром. 13-летняя Анастасия – мамина правая рука по хозяйству, помогает младшим с уроками, увлекается танцами и пением. 12-летний Александр, 8-летний Андрей и 9-летний Станислав посещают кружок боевого искусства и картинга, и дома славные помощники, могут пожарить картошку, пекли сами печенье по рецепту с Интернета. Анастасия увлекается рукоделием, рисованием. София с шести лет выбрала себе необычайный музыкальный инструмент - бандуру, занимается в музыкальной школе, участвует в концертах и в фестивалях. Вот такая у нас замечательная семья, которой мы гордимся. В июле у нас большой праздник - сразу шесть именинников, включая нашу бабушку, которую они очень любят.
На сегодняшний день мы ни капли не жалеем о нашем поступке и надеемся, что нас никто за это не осуждает, в дальнейшем планируем увеличить свою семью… Мы благодарны тем людям, которые помогают детям приобрести семью.
Мене зовуть Шендрик Олена Миколаївна, мого чоловіка – Шендрик Олександр Анатолійович. Ми мешкаємо в місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області.
Мрія кожної жінки – стати матір’ю, подарити материнське тепло, турботу, ласку самій дорогій на світі людині – дитині. Моя мрія збулась. Ми з чоловіком – це дві нерозлучні половинки одного цілого. Поява на світ нашої донечки Софійки в 2004 році була для нас самим великим щастям, яке ще більше зблизило і укріпило нашу сім’ю. Проте серце в грудях підказувало, що щастям можна поділитися з тими, у кого його немає.
Діти - це квіти життя. Але чомусь, коли мова йде про прийомних дітей, деякі люди реагують із певним зневагою. Адже чужих дітей не буває, вони всі однакові, просто деяким трішки не пощастило з батьками, але всі вони хочуть мати і маму, і тата, і дідуся, і бабусю, хочуть відчувати тепло, турботу, ласку.
Багато людей бояться взяти на себе таку відповідальність - виховувати прийомних дітей. В цілому діти такі ж, як і рідні, ні чим не відрізняються, ті ж проблеми і ті ж турботи, буває і з рідними не завжди все гладко.
Нам завжди було шкода дітей, які залишилися без батьків з якихось причин. Дивлячись фільми, передачі на цю тему, мимоволі навертаються сльози на очі. І ми пішли на свято в один з дитячих будинків. Чудові діти розповідали вірші, співали пісні, танцювали, серед них є дуже обдаровані діти. «Ну як не стати батьками он того хлопчика у білій сорочці з метеликом», - подумали ми. Вже дуже він нам сподобався, і тоді ми зважилися. Але хлопчик, його звали Стас, виявився із сюрпризом - у нього ще два брати і сестра віком від 9 до 14 років.
- Ну, нічого, - сказав наш тато. Ми ж хотіли мати велику родину! Будь ласка, мрія збулася! Діти відразу погодилися і були дуже щасливі від того, що нарешті знайшли маму і тата.
З червня 2011 року ми стали однією родиною. Ми не можемо сказати, що було важко, перші три місяці пролетіли миттєво. Діти дуже дружні, згуртовані, люблячі, з першого дня називають нас мамою і татом, це так приємно.
Через півроку ми зважилися на другий крок і взяли ще трьох діточок, теж рідних між собою. Тепер ми називаємося дитячим будинком сімейного типу. Наша сім'я складається з 10 чоловік. Старший 16-річний син Євген - головний помічник у будинку, навіть на кухні, захоплюється футболом, бере участь у всіх спортивних заходах школи. 14-річний Владислав - дуже домашня дитина, любить пекти хліб, варити компот, мріє стати кухарем. 13-річна Анастасія - мамина права рука по господарству, допомагає молодшим з уроками, захоплюється танцями і співом. 12-річний Олександр, 8-річний Андрій та 9-річний Станіслав відвідують гурток бойового мистецтва і картингу, і вдома славні помічники, можуть посмажити картоплю, пекли самі печиво за рецептом з Інтернету. Анастасія захоплюється прикладним мистецтвом, малюванням. Софія з шести років вибрала собі надзвичайний музичний інструмент - бандуру, займається в музичній школі, бере участь в концертах і фестивалях. Ось така у нас чудова сім'я, якою ми пишаємося. У липні у нас велике свято - відразу шість іменинників, включаючи нашу бабусю, яку вони дуже люблять.
На сьогоднішній день ми ні краплі не шкодуємо про наш вчинок і сподіваємося, що нас ніхто за це не засуджує, надалі плануємо збільшити свою сім'ю... Ми вдячні тим людям, які допомагають дітям придбати сім'ю.
