Прийомна сім'я Демиденко: «Ура! Нам щастя привалило!»

Прийомна сім'я Демиденко: «Ура! Нам щастя привалило!»

Меня зовут Наталья Михайловна Демиденко, моего мужа - Владимир Николаевич. Мы приемные родители. Живем в городе Апостолово Днепропетровской области. Я бы хотела рассказать нашу историю.

 

О такой форме семейного воспитания как приемная семья я узнала на семинаре учителей в Днепропетровске. Приехала домой и говорю своему мужу: «У нас будет приемная семья!» Он насторожился, подумал, что со мной что-то случилось, может, съела что-то не то. Но со мной было все в порядке! Как раз наоборог, глаза открылись.

На тот момент у нас уже было трое сыновей, Олег, Роман и Владик. А мне очень хотелось доченьку. Знакомые стали отговаривать от этой идеи, но я для себе думала, если на это есть воля Бога, то все проблемы, про которые мне рассказывали, и с которыми нам придется столкнуться, обязательно решатся. Если чего–то сильно захотеть, можно добиться.

В ноябре 2007 года была создана приемная семья, в которой появилась наша первая доченька–звездочка под именем Аня (1999 г.р.). Ей было тогда восемь лет, а выглядела она на четыре. Это была кошечка, вернее тигренок, который ходил сам по себе куда хотел и когда хотел. Мы решили найти Анютке сестричку. Нашли девочку, но нам «вручили» ее брата, пообещав, что скоро документы сестры будут готовы, и мы и ее сможем забрать в семью. Так у нас появился Толик (1995 г.р.). На него можно положиться во всех житейских проблемах. Вот так мы и жили на протяжении шести лет.

 

Однажды к нам в гости пришла мама моего крестника и сказала: «Меня лишили родительских прав. Забери моих детей к себе. Я знаю, что им у тебя будет хорошо. А я обещаю, что найду работу и жилье и восстановлюсь в правах». Ситуация непростая, но допустить отдать детей в детский дом я не могла. Вот так в нашей семье появились еще два мальчугана, Сергей и Богдан (2001, 2009 г.р.). Сереже было десть лет, он мой крестник, и поэтому в семью он влился быстро, как-будто всю жизнь у нас и жил. А вот Богдану, которому было три, но выглядел на полтора, было тяжелей адаптироваться. Мне зачитали список его болезней и у меня волосы стали дыбом. Когда мы его привезли домой он почти не разговаривал. Но наша Анечка невозмутимо промолвила: «Ничего, с нами выговорится.» Устами младенца глаголит истина. Малыш стал говорить сложными предложениями, делает свои умозаключения, и пытается всех воспитывать. Он говорит: «Мама, сцясте пливалило!». И целует всех. Любит рисовать красками, говорит что он «худозьник».

У нас творческая семья, все дети чем-то увлекаются, ходят на кружки, секции. Аня - вокалистка. Учится в музыкальной школе, а на тренировках по волейболу, наверное, жила бы. Серега посещает художественную школу, а Владик - театр танца. Старшие мальчики увлекаются туризмом. У Романа своя столярная мастерская и всем младшим детишкам интересно, что же там у него жужжит.

 

Пройдя весь этот путь, я прекрасно понимаю, что самое главное в жизни - не богатство, а семейные ценности, забота о ближнем своем и любовь. Вот я и люблю свою семью без всяких условностей, просто потому, что они есть на свете…

Приемная мама,

Наталя ДЕМИДЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Про таку форму сімейного виховання як прийомна сім'я я дізналася на семінарі вчителів у Дніпропетровську. Приїхала додому і кажу своєму чоловікові: «У нас буде прийомна сім'я!» Він насторожився, подумав, що зі мною щось трапилося, може, з'їла щось не те. Але зі мною було все гаразд! Якраз навпаки, очі відкрилися.

На той момент у нас вже було троє синів, Олег, Роман і Владик. А мені дуже хотілося донечку. Знайомі стали відмовляти від цієї ідеї, але я для себе думала, якщо на це є воля Бога, то всі проблеми, про які мені розповідали, і з якими нам доведеться зіткнутися, обов'язково вирішаться. Якщо чогось сильно захотіти, можна досягнути.

У листопаді 2007 року була створена прийомна сім'я, у якій з'явилася наша перша донечка-зірочка на ім'я Аня (1999 р.н.). Їй було тоді вісім років, а виглядала вона на чотири. Це була кішечка, точніше тигреня, яке ходило само по собі куди хотіло і коли хотіло. Ми вирішили знайти Анюті сестричку. Відшукали дівчинку, але нам «вручили» її брата, пообіцявши, що скоро документи сестри будуть готові, і ми і її зможемо забрати в сім'ю. Так у нас з'явився Толік (1995 р.н.). На нього можна покластися у всіх життєвих проблемах. Ось так ми і жили протягом шести років.

Якось до нас у гості прийшла мама мого хрещеника і сказала: «Мене позбавили батьківських прав. Забери моїх дітей до себе. Я знаю, що їм у тебе буде добре. А я обіцяю, що знайду роботу і житло і відновлю права». Ситуація непроста, але допустити віддати дітей до дитячого будинку я не могла. Ось так у нашій сім'ї з'явилися ще два хлопчика, Сергій і Богдан (2001, 2009 р.н.). Сергійку було десть років, він мій хрещеник, і тому в сім'ю він влився швидко, ніби все життя у нас і жив. А ось Богдану, якому було три, але виглядав на півтора, було тяжче адаптуватися. Мені зачитали список його хвороб і волосся стало дибки. Коли ми його привезли додому, дитина майже не розмовляла. Але наша Ганнуся упевнено промовила: «Нічого, з нами виговоритися» Вустами немовляти глаголить істина. Малюк став говорити складними реченнями, робити розумні висновки, і навіть намагається всіх виховувати. Він каже: «Мамо, сцясте пливалило!». І цілує всіх. Любить малювати фарбами, каже що він «худозьник».

У нас творча сім'я, всі діти чимось захоплюються, ходять на гуртки, секції. Аня - вокалістка. Навчається в музичній школі, а на тренуваннях з волейболу, напевно, жила б. Сергійко відвідує художню школу, а Владик - театр танцю. Старші хлопчики захоплюються туризмом. У Романа своя столярна майстерня і всім молодшим дітлахам цікаво, що ж там у нього дзижчить.

Пройшовши весь цей шлях, я прекрасно розумію, що найголовніше в житті - не багатство, а сімейні цінності, турбота про ближнього свого і любов. Ось я і люблю свою сім'ю без усяких умовностей, просто тому, що вони є на світі...

Прийомна мама,

Наталя ДЕМИДЕНКО

www.pomogaem.com.ua