Дитячий будинок сімейного типу Ольховських: «Рідними не народжуються, рідними стають»

Дитячий будинок сімейного типу Ольховських: «Рідними не народжуються, рідними стають»

Меня зовут Ольховская Татьяна Владимировна, моего мужа - Ольховский Владимир Николаевич, наша большая дружная семья живет в селе Желтое Апостоловского района Днепропетровской области.

Свою супружескую жизнь мы начали 15 лет назад. Так сложилось, что Бог не дал нам детей. В 2008 году после долгих раздумий и колебаний, мы решили обратиться за помощью в службу по делам детей для получения информации по устройству детей в семейные формы воспитания. После долгих обсуждений мы решили создать приемную семью и взять на воспитание двух детей. Вскоре нам предложили познакомиться с детьми в Апостоловском приюте для детей.

При первой встрече с детками наши сердца дрогнули. Встретившись взглядами с детьми, мы почувствовали, что они наши родные. В то время Юрасику было 5 лет, а Юлечке 3 годика. Взяв их в свою семью, мы поняли, какое это счастье быть матерью и отцом. С первых дней совместного проживания они нас стали называть мамой и папой. Такое было впечатление, что они здесь и родились. Нам даже говорили, что они похожи на нас. За долгие годы мы были так счастливы услышать родное слово «мама» и «папа», услышать их смех и услышать благодарность и радость маленьких сердец. С тех пор мы почувствовали, наконец, что такое счастье в семье.

В 2010 году в период выборов наша дочь спросила, нельзя ли попросить у президента денег на сестренку. С такой просьбой мы снова обратились в службу. И вскоре так сложилась судьба, что нам «аист» подбросил еще двух очаровательных сестер: двухлетнюю Викусю и четырехлетнюю Женечку. При встрече с ними описать то чувство, которое мы испытали, невозможно. Так наша семья стала еще счастливее. Детки быстро адаптировались.

А потом мы взяли в свою семью двенадцатилетнюю прекрасную Дианочку. Так наша семья стала детским домом семейного типа - большой дружной семьей. С пополнением нашей семьи начали создавать все необходимые условия для проживания, воспитания и отдыха детей. Для каждого ребенка создали свой уголок.

Родными не рождаются, родными становятся. В этом мы убедились, глядя на наших счастливых детей.

Устроившись в нашу семью, дети первый раз встречали Новый Год, узнали, что есть такой праздник как День рождения, что его празднуют с подарками.

Сначала были небольшие проблемы со здоровьем, можно сказать, что у всех детей. Со временем все наладилось, кроме маленькой, у нее врожденный порок сердца. Каждые полгода мы проходим обследование в Областном кардиологическом центре. Уже даже на 2012 год было назначено плановое оперативное лечение, но наши молитвы были услышаны. Какая это была радость! Радость со слезами на глазах, когда мы услышали, что все прошло и не нужно делать операцию... Плакали все, кто находился в кабинете, кроме малышки. Она не понимала, что происходит. Ужасный диагноз исчез, это подарок судьбы, произошло чудо.

Наша семья очень дружная, в ней царит любовь и тепло. Хотя у каждого ребенка свой характер, но ко всем мы находим подход. Они радуются встрече с нами, приходя со школы, наперегонки несут дневники, показывают оценки. Дети очень любят помогать нам: работать вместе во дворе, огороде, помогать на кухне, особенно месить тесто. Не важно, что они сделают, главное, что у них есть это желание работать, ведь они еще маленькие.

Дети настолько творческие, что по вечерам они не скучают: устраивают дискотеки, вечера показа мод, причесок. В этих развлечениях они раскрывают себя с разных сторон. Также любят рисовать, увлекаются плетением из бисера, особенно это хорошо умеет Дианка. В школе проходил конкурс «Мисс школы», в котором она победила. Вообще, детки наши очень старательные и добрые.

В 2011 году районная власть нас определила лучшей семьей года. На праздновании Дня села наш двор удостоился почетным званием лучшего.

Однажды к нам пришла гостья, которая проживала в этом доме раньше. Зайдя, она затаила дыхание (это было видно по ее выражению лица), а потом сказала: «Ваш дом похож на семейное «гнездышко», в котором чувствуется любовь, тепло и уют»...

Мы бы очень хотели, чтобы побольше людей чувствовало то счастье, то тепло, ту любовь, которое испытываем мы теперь, взяв в свою семью детей. Какое это счастье видеть в детских глазах радость и любовь - это чувство невозможно передать в словах.

 

www.pomogaem.com.ua

Мене зовуть Ольховська Тетяна Володимирівна, мого чоловіка - Ольховський Володимир Миколайович, наша велика дружна сім’я мешкає в селі Жовте Апостолівського району Дніпропетровської області.

Своє подружнє життя ми розпочали 15 років тому. Так склалося, що Бог не дав нам діточок. В 2008 році після довгих роздумів та вагань, ми вирішили звернутися за допомогою у службу у справах дітей для отримання інформації по влаштуванню дітей в сімейні форми виховання. Після довгих обговорень ми вирішили створити прийомну сім’ю та взяти на виховання двох діток. Незабаром нам запропонували познайомитись з дітками в Апостолівському притулку для дітей.

При першій зустрічі з дітьми наші серця затремтіли. Зустрівшись поглядами з дітками, ми відчули, що вони наші рідні. На той час Юрасику було 5років, а Юлечці 3 рочки. Взявши їх у свою родину, ми зрозуміли, яке це щастя бути матір’ю та батьком. З перших днів спільного проживання вони нас почали називати мамою та татом. Таке було враження, що вони тут і народились. Нам, навіть, казали, що вони схожі на нас. За довгі роки ми були такі щасливі почути слова «мама» й «тато», почути їх сміх та відчути подяку та радість маленьких сердець. Відтоді ми відчули, нарешті, що таке щастя в родині.

В 2010році в період виборів наша донечка запитала у нас, чи не можна попросити у президента коштів на сестричку. З таким проханням ми знову звернулися до служби. І незабаром так склалася доля, що нам «лелека» підкинула двох чарівних сестричок: дворічну Вікусю та чотирирічну Євгенку. При зустрічі з ними описати те відчуття, яке ми пережили, неможливо. Так наша родина стала ще багатшою і щасливішою. Дітки швидко адаптувалися.

А потім ми взяли в свою сім’ю дванадцятирічну чарівну Діаночку. Так наша родина стала дитячим будинком сімейного типу, великою дружною сім’єю. З поповненням нашої сім’ї почали створювати всі необхідні умови для проживання, виховання та відпочинку дітей. Для кожної дитини створили свій куточок.

Рідними не народжуються, рідними стають. В цьому ми переконалися, дивлячись на наших щасливих діток.

Влаштувавшись в нашу сім’ю, діти перший раз зустрічали Новий Рік, дізнались що є таке свято як День народження, що його святкують з подарунками.

Спочатку були невеликі проблеми зі здоров’ям, можна сказати що у всіх дітей. З часом все владналося, крім найменшої, у неї вроджений порок серця. Кожні півроку ми проходимо обстеження в Обласному кардіологічному центрі. Вже, навіть, на 2012 рік було призначене планове оперативне лікування, але наші молитви були почуті. Яка це була радість, це радість зі сльозами на очах, коли ми почули, що все минуло і не потрібно робити операцію… Плакали всі, хто знаходився в кабінеті, окрім маленької. Вона не розуміла, чого всі плачуть. Жахливий діагноз зник, це подарунок долі, сталося чудо.

Наша родина дуже дружня, в ній панує любов та тепло. Хоч в кожної дитини свій характер, але до всіх ми знаходимо підхід. Вони радіють зустрічі з нами, приходячи зі школи, наввипередки несучи щоденники, показують оцінки. Діти дуже люблять допомагати нам: працювати разом на подвір’ї, городі, допомагати на кухні, особливо місити тісто. Не важливо що вони зроблять, головне, що в них є це бажання працювати, адже вони ще маленькі.

Дітлахи настільки творчі, що вечорами вони не нудьгують: влаштовують дискотеки, вечори показу мод, зачісок. У цих розвагах вони розкривають себе з різних сторін. Також люблять малювати, захоплюються плетінням з бісеру, особливо це добре виходить у Діаночки. У школі організувався конкурс «Міс школи», в якому вона перемогла. Взагалі діточки наші дуже старанні і добрі .

В 2011 році районна влада нас визначила кращою сім’єю року. На святкуванні Дня села наше подвір’я визначили найкращим.

Якось до нас завітала гостя, яка проживала до нас в цьому будинку. Зайшовши, вона затаїла подих (це було видно з її погляду), а потім сказала: «Ваша домівка схожа на сімейне «гніздечко», в якій відчувається любов, тепло та затишок»…

Ми б дуже хотіли, щоб побільше людей відчувало те щастя, те тепло, ту любов, що відчуваємо ми тепер, взявши в свою родину діточок. Яке це щастя бачити в дитячих очах радість і любов – це відчуття неможливо передати в словах.

www.pomogaem.com.ua