Всупереч усьому

Во дворе отдыхают люди в колясках. Дальше – холл, дежурная записывает мою фамилию - и длинные коридоры. Больше похоже на общежитие, а не на больницу, чего, собственно, и следовало ожидать. Я останавливаюсь возле нужной двери. Надпись цветными карандашами на листочке оповещает: «Нагорные Андрей, Наташа, Света и Сережа – дружная семья».

Дружная – это уж точно. Дружная, веселая, гостеприимная… можно долго подбирать эпитеты. Не люблю слово «позитивная», лучше так: светлая. Не хотелось оттуда уходить. И весь день до вечера поглядываю иногда на их фото. Лица Андрея и его старшей дочери Светы, правда, светились, извините за тавтологию, во время разговора. И как здорово, что на фото они остались именно такими. А у Наташи, жены Андрея лучился теплом голос. Улыбаться Наташе труднее. Трудно им и делать многое из того, что нам даётся без труда.

По этому поводу приходят на ум другие эпитеты и ассоциации. Это очень стойкая семья. Сильная. Храбрая. Не так уж мало людей, которым, как им, приходится выживать, каждый день, задаваясь вопросом, чем завтра обедать, приходится отстаивать право быть вместе. Но очень мало людей, которые в подобных условиях сохраняют такой оптимизм и жизнелюбие, такое бережное отношение друг к другу.

Лучше по порядку. Андрей родился в Светловодске. В год ему поставили диагноз – ДЦП. Мать и не помышляла о том, чтобы сбыть малыша на государственное попечение, но… такое впечатление, что эта самая пресловутая система затягивает в себя все живое, будто воронка. Не смогли уговорить маму добрые врачи сдать ребенка-инвалида в интернат – так спрут дотянется до него другим щупальцем. В 4 года мама оставила Андрея в санатории «Хаджибей» на реабилитацию. Когда приехала забирать ребенка, ей сообщили: он умер. Умер и похоронен на кладбище, где больницы хоронят биологический материал. Так что и могилу его не ищите. С тем и уехала несчастная мать домой. А Андрей, живой и невредимый, остался. Объяснение банально до мурашек по коже: просто в санатории перепутали документы. Без бумажки, ты, извини, даже не букашка. В этой стране дети, инвалиды, неимущие становятся, кажется, немножко предметами, которыми чиновники могут распорядиться по собственному усмотрению или по халатности забыть, потерять…

 

Потом менялись города и интернаты. В конце концов, Андрей Нагорный оказался в Днепропетровске в детдоме-интернате на Чичерина.

Наташина судьба привела её сюда же совсем другим путём. До 6 лет девочка, больная ДЦП, жила с родителями. Потом они развелись, и мама отправила Наташу в детский дом в Цюрупинске. Тут государственная опека показала себя с противоположной стороны, чем в случае с Андреем. Наташу вместе с другими детьми собрались оперировать, для этого и перевели в Днепропетровск. Но мама (посещавшая Наташу примерно раз в год) подписала отказ от операции. Побоялась, что будет хуже… Последний раз Наташа видела её в 16 лет.

В детдоме на Чичерина Андрей с Наташей знали друг друга не лучше, чем ребята, которые учатся в одной школе. А когда после 18 лет переехали в дом инвалидов (больше идти им было некуда), подружились, а вскоре и поженились.

Тогда же, ещё до рождения детей, начали разыскивать родителей Андрея. В милиции узнали адрес по именам, указанным в его свидетельстве о рождении. Приехали в Светловодск, нашли этот адрес. Дома был дед Андрея. Узнав, что перед ним стоит внук, он упал в обморок. Пришла с работы мама, собрались другие родственники. Удивлению и радости не было предела: человек, которого много лет назад похоронили и оплакали, оказался жив. Родные предложили остаться с ними и жить у дяди. Но Наталья с Андреем отказались. Не хотелось переезжать из Днепропетровска в крохотный городок, не хотелось становиться обузой для родственников. Сейчас Нагорные каждое лето всей семьёй ездят в Светловодск, возвращаются нагруженные продуктами и консервацией.

А потом родилась Света. «Вам не чинили препятствий, когда вы решили сохранять беременность?» - спрашиваю я. «Нет, - отвечает Наташа. Других отговаривали, бывало такое, - и на мой немой вопрос отвечает, - да, здесь ещё четыре семьи с детками». «Как же вы не побоялись, что не справитесь с малышом?» - «Я тогда об этом не задумывалась, - смеётся Наташа. – Мы первые родили ребёнка, а за нами и другие осмелели».

Детям Нагорных 7 и 13 лет. Они абсолютно здоровы. Младший Серёжа в начале нашего разговора играл с другом на балконе и попутно помогал родителям проводить мне экскурсию по квартире, а потом отправился гулять на улицу, оставив мне только размытый силуэт на снимке. А Света, старшая, активно принимала участие в нашей беседе.

У Нагорных первая и вторая группа инвалидности. Самое главное, считают они, что могут самостоятельно ходить. Неспособность передвигаться без коляски меняет жизнь кардинально. Могут они и работать. Андрей 3 года проработал на заводе, на производстве пластмассовых цветов. Наташа тоже была оформлена на заводе… «На самом деле, - объясняет мне она, - предприятия часто набирают инвалидов фиктивно, чтобы не платить налоги. Дают им небольшую часть зарплаты и даже не предлагают выходить к станку». Наташа пыталась устроиться в АТБ по соседству уборщицей – бесполезно. «Мы хотим работать, - но найти хоть какое-то место почти невозможно. Никто не занимается трудоустройством инвалидов», - сетуют они.

Весь доход семьи – та часть пенсии родителей, которую они получают на руки. Три четверти пособия оставляет себе интернат: на еду, одежду, коммунальные услуги. Остаётся ни больше, ни меньше – 500 гривен в месяц. На четверых. «Что ж интернат, - спрашиваю, - хотя бы еду-одежду предоставляет?» Здесь кормят, сообщают Нагорные. Правда так, что иногда только взглянешь на еду – и идешь домой сооружать что-то на электропечке. Одежду почти не выдают уже давно. Говорят, ждите. Чего ждать, совершенно неясно. Вот только жильём интернат обеспечивает. Вернее, общежитием. У семьи две маленькие комнатки, давно не ремонтированные, но чистенькие, одна из которых служит кухней, и еще санузел.

На Серёжу путёвки в интернат нет: когда он родился, уже действовал указ, по которому запрещается содержать детей в домах престарелых. Так что на него не распространяется и тарелка жидкого санаторного супа. Родные помогают только продуктами, но не деньгами.

 

Сколько дней просуществует сейчас семья из четверых человек на 500 гривен? На что они живут? На какие деньги собирают в сентябре детей в школу, чем питаются, в конце концов? Ответ простой, только говорить о нем родителям непросто. У Андрея есть работа – каждый день он просит о помощи прихожан у церкви. На этот заработок покупают продукты, на эти средства Света училась до прошлого года не в обычной школе - в гимназии. «Дальше не потянули…» - с сожалением и, как бы оправдываясь, говорят родители.

«Ишь, чего им ещё – в гимназии детей учить!» - возмутится кто-то. А почему нет? А почему человек, которому повезло в нашей стране родиться инвалидом, должен смириться со своим бесправным и нищим существованием? Не рожать детей, не претендовать на хорошее образование, на работу? На всё то, что каждый из нас, здоровых, считает своим неотъемлемым правом. А им, выходит, надо знать своё место? Сидеть в резервации на окраине города, есть государственную перловку и не высовываться? Я от всей души надеюсь, что этот абзац я пишу зря. И что некому и незачем доказывать, что инвалиды так же хотят учиться, работать, растить деток, покупать им игрушки и шоколадки, как и мы с вами. И имеют на это полное право.

Всё же так считают не все. 3 года назад кто-то из интернатских родителей написал жалобу на руководство в вышестоящие инстанции. Реакция не заставила себя ожидать – в интернат явились с проверкой органы опеки и приняли решение, что такие тяжелые инвалиды (да к тому же такие бедные!) детей воспитывать не могут. «У одних отобрали детей и распихали по интернатам. У другой женщины пожалели – единственный ребёнок и родить она больше не сможет». – «Вас тоже пожалели?» - «Куда там! Ходили, собирали справки, нанимали адвоката». – «На какие деньги?» - спрашиваю я и думаю: буду знать, где спросить телефон адвоката, если кто-то решит, что у меня дома недостаточно полон холодильник… Услуги юриста помог оплатить Серёжин крёстный. Был суд. Детей оставили. «А те, у кого отобрали детей, не собирали справки?» - «Нет, они просто на словах просили оставить…»

А потом мы переходим к нуждам. Мне уже говорили, что семье необходимы продукты, одежда и бытовая техника. О продуктах Наташа говорит сразу. Да, всегда нужны любые продукты в сыром виде. Нужны деньги на проезд и питание детей в школе – на это каждый месяц уходит 110 грн. за каждого ребёнка. Около 500 грн. от Нагорных ждут в школе за учебники, рабочие тетради, контурные карты и прочее. Спрашиваю об одежде, вспоминают самое необходимое. Папе – зимнюю обувь, Свете – осеннюю. Верхнюю одежду им же. Мама долго отпирается: «Куртками в случае чего мы со Светой можем обменяться, размер обуви только у нас разный…» Отшучиваются, предлагают снабдить одеждой и обувью самого мелкого члена семьи, который свернулся у Светы на коленях, укрывшись хвостом. Решаем, что он все же как-нибудь перебьётся.

Перехожу к бытовой технике и выразительно смотрю в сторону самовара и электропечки, которые более органично смотрелись бы в музее, чем в квартире. «А что, у нас всё есть!» - отказывается Андрей. «Электрочайник, - говорю, - хорошо бы. И электроплиту». Насчет плиты глава семьи всё-таки соглашается, а по поводу необходимости чайника ещё долго преследуют сомнения. Вот стиральная машина и телевизор есть, правда стиралка иногда барахлит. Был и старенький компьютер, годившийся разве что для игр, но давно сломался.

Что нужно ещё? Пожимают плечами. «Вот только в дни рожденья…» Мне не сразу становится ясно, что к дням рожденьям, как и к Новому году, совершенно нечего друг другу дарить. Кроме, конечно, любви и тепла. Этого здесь хватает.

А я весь день буду чувствовать себя немножко не в своей тарелке. Я ведь не на шутку вчера страдала оттого, что «ложится» Интернет на втором ноутбуке. И оттого, что повысили цену на съёмную квартиру. И считаю, что мне безумно тяжело воспитывать ребёнка без бабушек, которые живут далеко. А у кого-то вот бабушки близко… А у кого-то ни бабушек, ни интернета, ни работы, ни квартиры, ни даже продуктов. И они способны радоваться жизни вопреки всему…

 Семье Нагорных на данный момент нужны: 

 

• около 500 грн для оплаты учебников и тетрадей в школе;
• одежда: мужская зимняя куртка, р. 48-50 (Андрею), демисезонная куртка на девочку-подростка, р. 46-48 (Свете);
• обувь: мужская зимняя, р. 42 (Андрею), демисезонная и зимняя женская обувь, р. 38-39 (Свете), р. 37 (Наташе);
• электроплитка и электрочайник.

 

 Семье регулярно требуются: 

Cнаружі ця будівля виглядає цілком приязно, як бувалий радянський санаторій: довге, перекреслене безперервними рядами балконів, воно потопає в листі старого парку. Його навіть називають інколи санаторієм. Але водій маршрутки зрозуміє вас, тільки якщо ви попросите зупинити біля Будинку престарілих. Це дійсно будинок-інтернат для інвалідів та престарілих у Придніпровську.

У дворі відпочивають люди у візках. Далі - хол, чергова записує моє прізвище - і довгі коридори. Більше схоже на гуртожиток, а не на лікарню, чого, власне, і слід було очікувати. Я зупиняюся біля потрібної двері. Напис кольоровими олівцями на листочку оповіщає: «Нагорні Андрій, Наташа, Свєта й Серьожа - дружна сім'я».

Дружна - це вже точно. Дружна, весела, гостинна ... можна довго підбирати епітети. Не люблю слово «позитивна», краще так: світла. Не хотілося звідти йти. І весь день до вечора поглядаю іноді на їх фото. Особи Андрія та його старшої дочки Світлани, правда, світилися, вибачте за тавтологію, під час розмови. І як здорово, що на фото вони залишилися саме такими. А у Наташі, дружини Андрія лучілся теплом голос. Посміхатися Наташі важче. Важко їм і робити багато чого, що нам дається без зусиль.

З цього приводу спадають на думку інші епітети і асоціації. Це дуже стійка сім'я. Сильна. Хоробра. Не так уже й мало людей, котрим, як їм, доводиться виживати, кожен день задаючись питанням, чим завтра обідати, доводиться відстоювати право бути разом. Але дуже мало людей, які в подібних умовах зберігають такий оптимізм і життєлюбність, таке дбайливе ставлення одне до одного.

Краще по порядку. Андрій народився у Світловодську. У рік йому поставили діагноз - ДЦП. Мати й не подумувала про те, щоб збути малюка на державне піклування, але ... таке враження, що ця сама горезвісна система затягує в себе все живе, ніби воронка. Не змогли умовити маму добрі лікарі здати дитину-інваліда до інтернату - так спрут дотягнеться до нього іншим щупальцем. В 4 роки мама залишила Андрія в санаторії «Хаджибей» на реабілітацію. Коли приїхала забирати дитину, їй повідомили: син помер. Помер і похований на кладовищі, де лікарні ховають біологічний матеріал. Так що й могилу його не шукайте. З тим і поїхала нещасна мати додому. А Андрій, живий і неушкоджений, залишився. Пояснення банально до мурашок по шкірі: а просто в санаторії переплутали документи. Без папірця, ти, вибач, навіть не комашка. У цій країні діти, інваліди, незаможні стають, здається, трошки предметами, якими чиновники можуть розпорядитися на власний розсуд або по халатності забути, втратити...

Потім мінялися міста та інтернати. Зрештою, Андрій Нагорний опинився в Дніпропетровську в дитбудинку-інтернаті на Чичеріна.

Наталчина доля привела її сюди ж зовсім іншим шляхом. До 6 років дівчинка, хвора на ДЦП, жила з батьками. Потім вони розлучилися, і мама відправила Наташу в дитячий будинок у Цюрупинську. Тут державна опіка показала себе з протилежного боку, ніж у випадку з Андрієм. Наташу разом з іншими дітьми зібралися оперувати, для цього і перевели до Дніпропетровська. Але мама (відвідувала Наташу приблизно раз на рік) підписала відмову від операції. Побоялася, що буде гірше ... Останній раз Наташа бачила її в 16 років.

У дитбудинку на Чичеріна Андрій з Наташею знали один одного не краще, ніж хлопці, які навчаються в одній школі. А коли після 18 років переїхали в будинок інвалідів (більше йти їм було нікуди), подружилися, а незабаром і одружилися.

Тоді ж, ще до народження дітей, почали розшукувати батьків Андрія. У міліції дізналися адресу по іменах, зазначеним в його свідоцтві про народження. Приїхали в Світловодськ, знайшли цю адресу. Вдома був дід Андрія. Дізнавшись, що перед ним стоїть онук, він втратив свідомість. Прийшла з роботи мама, зібралися інші родичі. Подиву й радості не було меж: чоловік, якого багато років тому поховали і оплакали, виявився живий. Рідні запропонували залишитися з ними і жити у дядька. Але Наталя з Андрієм відмовилися. Не хотілося переїжджати з Дніпропетровська в крихітне містечко, не хотілося ставати тягарем для родичів. Зараз Нагорні кожне літо всією сім'єю їздять в Світловодськ, повертаються навантажені продуктами і консервацією.

А потім народилася Свєта. «Вам не чинили перешкод, коли ви вирішили зберігати вагітність?» - Запитую я. «Ні, - відповідає Наташа. Інших відмовляли, бувало таке, - і на моє німе запитання відповідає, - так, тут ще чотири сім'ї з дітками ». «Як же ви не побоялися, що не впораєтеся з малюком?» - «Я тоді про це не замислювалася, - сміється Наталя. - Ми перші народили дитину, а за нами й інші осміліли ».

Дітям Нагорних 7 і 13 років. Вони абсолютно здорові. Молодший Серьожа на початку нашої розмови грав з одним на балконі й водночас допомагав батькам проводити для мене екскурсію по квартирі, а потім відправився гуляти на вулицю, залишивши мені тільки розмитий силует на знімку. А Свєта, старша, активно брала участь у нашій розмові.

У Нагорних перша й друга група інвалідності. Найголовніше, вважають вони, що можуть самостійно ходити. Нездатність пересуватися без коляски змінює життя кардинально. Можуть вони й працювати. Андрій 3 роки пропрацював на заводі, на виробництві пластмасових квітів. Наташа теж була оформлена на заводі ... «Насправді, - пояснює мені вона, - підприємства часто набирають інвалідів фіктивно, щоб не платити податки. Дають їм невелику частину зарплати і навіть не пропонують виходити до верстата ». Наташа намагалася влаштуватися в АТБ по сусідству прибиральницею - марно. «Ми хочемо працювати, - але знайти хоч якесь місце майже неможливо. Ніхто не займається працевлаштуванням інвалідів », - нарікають вони.

Весь дохід сім'ї - та частина пенсії батьків, яку вони отримують на руки. Три чверті державної допомоги залишає собі інтернат: на їжу, одяг, комунальні послуги. Залишається ні більше, ні менше - 500 гривень на місяць. На чотирьох. «Що ж інтернат, - питаю, - хоча б їжу-одяг надає?» Тут годують, повідомляють Нагорні. Правда так, що іноді тільки поглянеш на їжу - і йдеш додому вигадувати щось на електроплитці. Одяг майже не видають вже давно. Кажуть, чекайте. Чого чекати, зовсім незрозуміло. Ось тільки житлом інтернат забезпечує. Вірніше, гуртожитком. У сім'ї дві маленькі кімнатки, давно не ремонтовані, але чистенькі, одна з яких служить кухнею, і ще санвузол.

На Сергійка путівки в інтернат немає: коли він народився, вже діяв указ, за ​​яким забороняється утримувати дітей у будинках престарілих. Так що на нього не поширюється й тарілка рідкого санаторного супу. Рідні допомагають тільки продуктами, але не грошима.

Скільки днів проіснує зараз сім'я з чотирьох чоловік на 500 гривень? На що вони живуть? На які гроші збирають у вересні дітей в школу, чим харчуються, в кінці кінців? Відповідь проста, тільки говорити про нього батькам непросто. У Андрія є робота - щодня він просить про допомогу парафіян у церкві. На цей заробіток купують продукти, на ці кошти Світла вчилася до минулого року не в звичайній школі - в гімназії. «Далі не потягнули ...» - з жалем і, наче виправдовуючись, кажуть батьки.

«Ач, чого їм ще - в гімназії дітей вчити!» - Обуриться хтось. А чому ні? А чому людина, якій пощастило в нашій країні народитися інвалідом, повинен змиритися зі своїм безправним і злиденним існуванням? Не народжувати дітей, не претендувати на хорошу освіту, на роботу? На все те, що кожен з нас, здорових, вважає своїм невід'ємним правом. А їм, виходить, треба знати своє місце? Сидіти в резервації на околиці міста, їсти державну перловку і не висовуватися? Я від усієї душі сподіваюся, що цей абзац пишу даремно. І що нікому не треба доводити, що інваліди так само хочуть вчитися, працювати, ростити дітей, купувати їм іграшки і шоколадки, як і ми з вами. І мають на це повне право.

Все ж так вважають не всі. 3 роки тому хтось із інтернатських батьків написав скаргу на керівництво у вищестоящі інстанції. Реакція не змусила себе чекати - в інтернат з'явилися з перевіркою органи опіки і прийняли рішення, що такі важкі інваліди (та до того ж такі бідні!) Дітей виховувати не можуть. «В одних відібрали дітей і розіпхали по інтернатах. В іншої жінки пошкодували - єдина дитина і народити вона більше не зможе ». - «Вас теж пожаліли?» - «Куди там! Ходили, збирали довідки, наймали адвоката ». - «За які гроші?» - Запитую я і думаю: буду знати, де запитати телефон адвоката, якщо хтось вирішить, що у мене вдома недостатньо повний холодильник ... Послуги юриста допоміг оплатити Серьожини хресний. Був суд. Дітей залишили. «А ті, у кого відібрали дітей, не збирали довідки?» - «Ні, вони просто на словах просили залишити ...»

А потім ми переходимо до потреб. Мені вже говорили, що родині необхідні продукти, одяг і побутова техніка. Про продукти Наташа говорить відразу. Так, завжди потрібні будь-які продукти в сирому вигляді. Потрібні гроші на проїзд і харчування дітей в школі - на це кожен місяць йде 110 грн. за кожну дитину. Близько 500 грн. від Нагорних чекають в школі за підручники, робочі зошити, контурні карти та інше. Запитую про одяг, згадують найнеобхідніше. Татові - зимове взуття, Світі - осінню. Верхній одяг їм же. Мама довго відмовляється: «Куртками в разі чого ми зі Свєтою можемо обмінятися, розмір взуття тільки у нас різний ...» Віджартовуються, пропонують забезпечити одягом і взуттям самого дрібного члена сім'ї, який згорнувся у Свєти на колінах, сховавшись хвостом. Вирішуємо, що він все ж таки якось переб'ється.

Переходжу до побутової техніки і виразно дивлюся в сторону самовара і електропічкі, які більш органічно виглядали б у музеї, ніж у квартирі. «А що, у нас усе є!» - відмовляється Андрій. «Електрочайник, - кажу, - добре б. І електроплиту ». Щодо плити глава сім'ї таки зі мною погоджується, а з приводу необхідності чайника ще довго переслідують сумніви. Ось пральна машина і телевізор є, щоправда перша іноді капризує. Був і старенький комп'ютер, придатний хіба що для ігор, але давно зламався.

Що потрібно ще? Знизують плечима. «Ось тільки в дні народження ...» Мені не відразу стає зрозуміло, що до днів народження, як і до Нового року, зовсім нічого одне одному дарувати. Окрім, звичайно, любові й тепла. Цього тут вистачає.

А я весь день буду відчувати себе трошки не в своїй тарілці. Адже я не на жарт страждала вчора від того, що «лягає» Інтернет на другому ноутбуці. І через те що підвищили платню за квартиру. І вважаю, що мені шалено тяжко виховувати дитину без бабусь, які живуть далеко . А у когось ось бабусі близько ... А у когось ні бабусь, ні інтернету, ні роботи, ні квартири, ні навіть продуктів. І вони здатні радіти життю всупереч усьому...

 Сім'ї Нагорних на даний момент потрібні: 

• Близько 500 грн для оплати підручників і зошитів у школі;

• Одяг: чоловіча зимова куртка, р. 48-50 (Андрію), демисезонний куртка на дівчинку-підлітка, р. 46-48 (Світі);

• Взуття: чоловіча зимова, р. 42 (Андрію), демисезонний і зимова жіноче взуття, р. 38-39 (Свєті), р. 37 (Наташі);

• Електроплитка і електрочайник.

 Сім'ї регулярно потрібні: 

•  Будь-які сирі продукти харчування;
•  220 грн на місяць на проїзд і харчування дітей в школі.

Це все, про що вони попросили. Але я думаю, що Сергій (7 років) і Світла (13 років) не відмовилися б від усього, що потрібно дітям в їхньому віці: іграшок, книжок, одягу - не тільки верхній і т. д. Гардероб батьків теж навряд чи відрізняється різноманітністю . Давайте допоможемо родині тим, що в наших силах!