Інклюзія в школі: що змінилося за десять років і що досі потребує змін

img

Новини / Закони / Доступність / Здоровʼя / Підтримка родини 0

Інклюзія в школі: що змінилося за десять років і що досі потребує змін

Десять лет назад в общеобразовательных школах начали массово создаваться инклюзивные классы. В 2017 году новый Закон Украины «Об образовании» законодательно закрепил право детей с особыми образовательными потребностями (ООП) на доступ к образованию.

За это время изменилась и сама школа, и понимание инклюзии в обществе.

Что сейчас происходит, когда ребенок с особыми образовательными потребностями приходит в общеобразовательную школу? Достаточно ли для инклюзии просто определить ребенку место за партой и назначить ассистента?

Мы решили разобраться в этом на примере истории Дмитрия, мальчика с расстройством аутического спектра (РАС), который учится в четвертом классе одного из днепровских общеобразовательных учреждений на инклюзивной форме.

Чтобы избежать неудобств, мы сменили имена мальчика и мамы и не будем называть школу.

Подобные истории мы не раз слышали от других родителей детей из ООП. Чтобы проверить это предположение, мы провели небольшой опрос среди родителей детей из ООП, имеющих опыт инклюзивного обучения. Его результаты разместим в конце материала, после рассказа Татьяны.

Подготовка к школе. «Этим специалистам я буду благодарна навсегда»

«В школу Дмитрий готовился в психологическом коррекционном центре. Это специалисты, которым я буду навсегда благодарна.

Светлана, нейропсихологиня и АВА-терапевтка, занималась с Димой индивидуально. Еще одно занятие в неделю было с логопединей. Я рассказывала ей, на что реагирует Дмитрий, и она сразу включала это в занятие.

На занятиях по физиотерапии ребенка учили чувствовать свое тело, следовать инструкциям, ходить за руки парами – то есть тому поведению, которое нужно в школе. На коммуникационных упражнениях они учились взаимодействовать и общаться с другими детьми в процессе игры.

Специалистка, которая на занятиях играла на фортепиано, заметила, что Дима чувствует ритм – значит, и речь будет. Другие занятия тоже работали прежде всего на понимание обращенной речи. Именно в этом центре Дима научился выполнять просьбы. А по карточкам Домана он еще и научился читать.

К школе готовился не только Дима, но и мама Татьяна

Школа – это крутая возможность для ребенка с РАС. Я хотела, чтобы он там пол дня находился один, учился ориентироваться в пространстве, развивался, взаимодействовал с другими детьми.

Я прошла замечательный онлайн-курс от центра «Старт»: «АВА-терапия и инклюзия».

Думаю, такие занятия должны проходить обе стороны: и семья, и педагоги. Когда твой ребенок идет в школу, это очень полезная подготовка. Я, например, узнала, что учитель должен адаптировать материал для ребенка, и массу другой полезной информации.

Первый опыт в школе

Когда мы пришли в нашу школу, началось все очень хорошо. Директор приняла нас с радостью и назначила нам ассистента. Но вскоре возникли трудности.

Кроме Димы (он нуждается в четвертом уровне поддержки), ассистентка работала с еще одним учеником с ООП. Поскольку он лучше разговаривал и шел на контакт, она уделяла ему больше внимания. Дмитрием она занималась по «остаточному» принципу.

Когда второй мальчик капризничал на уроках, ассистентка вела его считать ступеньки или в ресурсную комнату, а Диму оставляла одного. Однажды она его просто потеряла. После этого стала водить его с собой, хотя это его отвлекало.

Ассистентка часто оставляла Дмитрия на задней парте, занимаясь с другим мальчиком. В это время Дима мог просто лечь на пол под парту.

Я просила: «Неправильно, чтобы Дима был постоянно позади, пересаживайте его. Там, где это не навредит, можно применять к нему обычные правила».

«Я знаю, что работает с моим сыном и готова передать это учителям»

Я пыталась рассказать ассистентке, что узнала полезного на курсах: как общаться с сыном, какие методы использовать. Я не знаю, как учить всех детей, но знаю, что работает с моим сыном.

Когда мы начали считать и перешли за пределы десятка, мне сказали: «Ребенок не способен дальше осваивать программу, у него четвертый уровень, это его “потолок”. Мы дадим Дмитрию калькулятор».

Я удивилась: «А как же дальше? Он будет отставать все больше?» Мне ответили, что можно продолжать считать в пределах десятка все последующие годы учебы в школе.

Меня это не устроило. Я нашла конструктор «Нумикон» и с его помощью научила сына считать дома. Заламинировала распечатанный бумажный «Нумикон» и принесла его в школу.

И что вы думаете: после второго класса мы убрали «Нумикон», потому что Дмитрий научился решать примеры с трехзначными числами.

Ассистентка научила Дмитрия хорошо писать, но не выдерживала ровный тон общения.

Во втором классе все-таки пришлось сменить ассистентку учителя. Нужно было сделать это раньше, но я не настаивала, потому что знаю, как непросто найти помощника.

Наша первая ассистентка была хорошая «предметница»: научила Диму хорошо писать прописными буквами. Но ей было сложно постоянно соблюдать ровный тон общения — а это очень важно для детей с РАС.

С ними нужно быть терпеливым, озвучить инструкцию и ждать. Ассистентка пыталась ускорить Диму, иногда нервничала, приходила в школу в разном настроении. Это вызвало у сына соответствующую реакцию. Потом он просто перестал воспринимать ее команды.

Это увидела директор, когда пришла на занятие, и нам назначили другую ассистентку. Мы довольны: она ищет подход к Дмитрию. Я дома учу его, рассказываю ей о своем опыте – и она подхватывает.

«Мой ребенок не отвечает ожиданиям»

Я постоянно слышу в школе, что он не успевает, не выполняет, не, не, не… Создается впечатление, что его оценивают не в соответствии с индивидуальными целями, прописанными в ИПР, а сравнивают с другими детьми, без особых образовательных потребностей.

А если он не может догнать ровесников, то говорят примерно так: «Пусть сидит, тихо слушает. Мне некогда его вызвать к доске. У меня 35 таких».

Поэтому многое мы догоняем дома.

У Димы проблема с изложением и устными развернутыми ответами, потому что он не использует речь для коммуникации.

Но за лето мы изучили таблицу умножения. Сейчас ребенок совершает все четыре действия, решает простые задачи в пределах первого класса. И эти методики тоже предложены мной.

«Мои советы педагоги часто воспринимают так, будто я вхожу в сферу их компетенций»

Мне было важно понимать, что изучает Дима, чтобы мы с учительницей могли согласовать подходы. Я хотела проходить с ним тему дома, чтобы он легче воспринимал ее в классе. Потому я заранее просила учебные планы. Но индивидуальная программа есть только на бумаге, реально она не используется.

Я пробовала адаптировать материал сама и предлагала его в школе. Учительница обижалась: "А я подготовила свой материал, я старалась, а вам опять все не так".


Но ведь тесты, которые она подготовила, он не пройдет. Для ребенка с РАС там не хватает визуализации, не хватает многократного повторения. К сожалению, иногда мои предложения рассматривались как критика.

Родители хорошо знают своего ребенка и могут являться важным источником информации для педагогов. Со школьной логопединей у нас хорошее сотрудничество: оно всегда идет нам навстречу, и это работает, Дима продвигается на ее занятиях.

«А вы знаете, как сложно…»

С самого начала возник вопрос с тем, как учительница видела свою роль. Она четко ставила границы: «Таня, я не занимаюсь с вашим Димой».

Создавалось впечатление, что адаптация материалов — это ответственность исключительно ассистентки, которая потом делала отчеты. На самом деле это не так, учитель должен адаптировать материал.

Позже я нашла полезный курс об инклюзии и предложила его педагогам. Директор его заплатила, ассистентка прошла обучение. Но создалось впечатление, что они просто не хотят или не умеют это применять.

На уроках "Я исследую мир" материал для Дмитрия никто не адаптировал. Когда на первом уроке он теряет внимание, работать на следующих тоже становится сложно. Поэтому нам просто разрешили пропускать первые уроки.

Пару раз педагоги говорили мне: «А вы знаете, как сложно с Димой…»

Я понимаю, что работать с детьми из ООП может быть сложно. Но ведь не я одна должна искать способы, как помочь сыну освоить материал.

Взаимодействие со специалистами инклюзивно-ресурсного центра не сложилось

Я знаю, что в команду сопровождения ребенка должны быть включены специалисты инклюзивно-ресурсного центра. Но на практике они только слушали отчеты онлайн, а необходимой помощи я не чувствовала. Поэтому у нас возникали споры.

На мой вопрос – «Ребенок иногда реагирует на шум и падает на пол: возможно, вы что-то посоветуете?» - специалист ответила: «Это не мы вас тестировали, вас тестировал другой ИРЦ. Приходите, мы вас перетестируем, и тогда я отвечу на вопросы».

«Я решила, что лучше быть счастливой, чем быть правой»

И тогда я просто снизила ожидания от школы. Решила: ребенок в безопасности, читает, пишет, рабочие тетради заполнены. Я дома с ним работаю, мы понемногу продвигаемся. Истерик больше нет.

Понемногу я стала замечать положительные сдвиги. Новая учительница и новая ассистентка хорошо сработались. Ассистентка равномерно работает с обоими детьми.

Когда Дима не может работать со всеми, но нужно оставаться в классе, ему достают сенсорную коробку. Там есть мячики-антистресс, пластилин «Липака», головоломка. Он может отвлечься от основной задачи, что-то слепить. Когда тяжело, может пойти в ресурсную комнату и побыть одному. А если он в ресурсе, то делает свое задание.

Я продолжаю настаивать на том, чтобы ребенок участвовал в жизни класса. И педагоги помнят об этом. Иногда дают задачу, которую он может выполнить в рамках общей темы, вызывают к доске и записывают для меня видео.

В конце третьего класса я решила, что лучше быть счастливой, чем быть правой. Я стала хвалить педагогов, сказала: «Спасибо, вы лучшие!» Они этого не ожидали, им было приятно.

«Стучите – и вам откроют»

В целом, у нас все-таки есть позитивный опыт.

Развивается Дима, меняется школа. Я думаю, что другие пришедшие за нами дети попадут в более адаптированную среду.

В этом году у нас опять новая ассистентка, очень опытная учительница. Первое впечатление очень хорошее: она сразу принялась искать сильные стороны сына и хвалить его.

Есть ощущение, что все меняется к лучшему. Мне хочется поддержать других родителей и сказать им: стучите во все двери – вам обязательно откроют.


Опыт других семей

Чтобы понять, насколько типична история Татьяны и Дмитрия, мы провели мини-опрос для родителей детей с инвалидностью. 52% опрошенных родителей считают, что такая ситуация достаточно типична. 42% отметили, что их дети были в подобной ситуации, 31% – что их дети получили в школе больше поддержки, 15% - что их дети получили в школе меньше поддержки. 

Среди наиболее распространенных препятствий родители называли не отсутствие инклюзии как таковой, а следующие проблемы:

- неслаженность работы команды сопровождения ребенка;

- заниженные или, напротив, завышенные ожидания от ребенка;

- неготовность педагогов адаптировать материалы к урокам;

- отсутствие нужных профессионалов в школе (логопеда, дефектолога, физиотерапевта);

- отсутствие поддержки специалистов ИРЦ в учебном процессе.

Мы также спросили родителей, изменилась ли ситуация с инклюзивным образованием за последние пять лет. 52% отметили, что она улучшилась или значительно улучшилась, 36% не заметили существенных изменений.

Что меняется — и что еще требует изменений

История одной семьи не может описать всю систему инклюзивного образования. Но она помогает увидеть конкретные ситуации, в которых инклюзия может работать лучше. И результаты нашего опроса показывают, что многие из описанных трудностей знакомы и другим родителям.

В то же время, важно видеть и другое: за последние годы система меняется, и многие родители отмечают положительную динамику.

Не стоит забывать и о контексте, в котором сегодня работает украинская школа. Это условия полномасштабной войны с нехваткой ресурсов, кризисом кадров и тяжелым эмоциональным фоном. Устали не только дети, но и специалисты, ежедневно работающие под звуки взрывов.

Это не отменяет права ребенка на качественное образование и необходимости совершенствовать инклюзивное обучение, но помогает видеть инклюзивное образование как общую задачу, требующую ресурсов, знаний и командной работы.

Инклюзия ежедневно создается конкретными действиями взрослых: адаптированы ли задания, есть ли у ребенка достаточно времени на выполнение, заметил ли учитель его сильные стороны пригласил ли к совместной деятельности. Решения, которые кажутся незначительными, могут существенно изменить ежедневный опыт ребенка.

Для этого не нужна идеальная школа. Нужна команда, готовая видеть конкретного ребенка, совместно искать решения, ставить реальные цели и идти к ним.

Ольга Левченко, 22.09.2026

Десять років тому в українських загальноосвітніх школах почали масово створюватися інклюзивні класи. А у 2017 році новий Закон України «Про освіту» законодавчо закріпив право дітей з особливими освітніми потребами (ООП) на доступ до освіти.

За цей час змінилася і сама школа, і суспільне розуміння інклюзії.

Що зараз відбувається, коли дитина з особливими освітніми потребами приходить до загальноосвітньої школи? Чи достатньо для інклюзії просто визначити дитині місце за партою та призначити асистента? 

Ми вирішили подивитися на це через історію Дмитра, хлопчика з розладом аутичного спектра (РАС), який вчиться в четвертому класі одного з дніпровських загальноосвітніх закладів на інклюзивній формі.

Щоб уникнути незручностей, ми змінили імена хлопчика та мами і не будемо називати школу. 

Подібні історії ми не раз чули від інших батьків дітей з ООП. Щоб перевірити це припущення, ми також провели невелике опитування серед батьків дітей з ООП, які мають досвід інклюзивного навчання. Його результати розмістимо наприкінці матеріалу, після розповіді Тетяни.

Підготовка до школи. «Цим фахівцям я буду вдячна назавжди»

«До школи Дмитро готувався у психологічному корекційному центрі. Це фахівці, яким я буду назавжди вдячна.

Світлана, нейропсихологиня та АВА-терапевтка, займалася з Дмитриком індивідуально. Ще одне заняття на тиждень було з логопединею. Я розповідала їй, на що реагує Дмитро — і вона одразу включала це в заняття. 

На заняттях з фізіотерапії дитину вчили відчувати своє тіло, виконувати інструкції, ходити за руки парами - тобто тої поведінки, яка потрібна в школі. На комунікаційних заняттях вони вчилися взаємодіяти та спілкуватися з іншими дітьми у процесі гри.

Фахівчиня, яка на заняттях грала на фортепіано, помітила, що Дмитрик відчуває ритм — отже, мовлення буде. Та й інші заняття працювали на розуміння зверненого мовлення. Саме в цьому центрі Діма навчився виконувати прохання. А за картками Домана він ще й навчився читати.

До школи готувався не тільки Дмитро, а й мама Тетяна

Школа — це крута можливість для дитини з РАС. Я хотіла, щоб він там пів дня знаходився сам, вчився орієнтуватися у просторі, розвивався, взаємодіяв з іншими дітьми.

Я пройшла чудовий онлайн-курс від центру «Старт»: «АВА-терапія і інклюзія».

Вважаю, що ці заняття повинні пройти обидві сторони: і сім’я, і педагоги. Коли твоя дитина йде до школи, це дуже корисна підготовка. Я, наприклад, дізналася, що вчитель має адаптувати матеріал для дитини, і отримала чимало іншої корисної інформації

Перший досвід у школі

Коли ми прийшли до нашої школи, почалося все дуже добре. Директор прийняла нас радо, знайшла і призначила нам асистента. Але невдовзі виникли труднощі.

Окрім Дмитра (він потребує четвертого рівня підтримки), асистентка допомагала ще одному учню з ООП. Оскільки він краще розмовляв і йшов на контакт, їй було простіше приділяти йому більше уваги. Дмитром вона займалася за «залишковим» принципом.

Коли другий хлопчик вередував на уроках, асистентка вела його рахувати сходинки або до ресурсної кімнати, а Дмитра залишала самого. Одного разу вона його просто загубила. Після того почала водити його з собою, хоча це його відволікало.

Асистентка часто залишала Дмитра на задній парті, займаючись з іншим хлопчиком. В цей час Діма міг просто лягти на підлогу під парту. 

Я просила: «Неправильно, щоб Діма був постійно позаду, пересаджуйте його. Там, де це не нашкодить, можна застосовувати до нього звичайні правила».

«Я знаю, що працює з моїм сином і готова передати це вчителям»

Я намагалася розповісти асистентці, що корисного дізналася на курсах: як спілкуватися з сином, які методи використовувати. Я не знаю, як навчати всіх дітей, але знаю, що працює з моїм сином.

Коли ми почали рахувати і перейшли за межі десятка, мені сказали: «Дитина не спроможна далі освоювати програму, у неї четвертий рівень, це її “стеля”. Ми дамо Дмитру калькулятор».

Я здивувалася: «А як же далі? Він буде відставати все більше?» Мені відповіли, що можна продовжувати рахувати в межах десятка і надалі, до дев’ятого класу.

Мене це не влаштувало. Я знайшла конструктор «Нумікон» і опанувала з ним рахування вдома. Заламінувала роздрукований паперовий «Нумікон» і принесла його до школи.

І що ви думаєте: після другого класу ми прибрали «Нумікон», бо Дмитро опанував рахунок.

Асистентка навчила Дмитра гарно писати, але не витримувала рівний тон спілкування

У другому класі все-таки довелося змінити асистентку вчителя. Потрібно було зробити це раніше, але я не наполягала, бо знаю, як непросто знайти асистента.

Наша перша асистентка була хороша «предметниця»: навчила Дмитрика гарно писати прописними літерами. Але їй було складно постійно дотримуватися рівного тону спілкування — а це дуже важливо для дітей з РАС.

З ними потрібно бути терплячим, озвучити інструкцію — і чекати. Асистентка намагалася пришвидшити Діму, іноді нервувала, приходила до школи в різному настрої. Це викликало у сина зворотну реакцію. Згодом він просто перестав сприймати її команди.

Потім це побачила директорка, коли прийшла на заняття, і нам призначили іншу асистентку. Ми задоволені: вона шукає підхід до Дмитра. Я вдома вчу його, розповідаю їй про свій досвід — і вона підхоплює.

«Моя дитина не відповідає очікуванням»

Я постійно чую в школі, що він не встигає, не виконує, не, не, не… Складається враження, що його оцінюють не відповідно до індивідуальних цілей, прописаних в ІПР, а порівнюють з іншими дітьми, без особливих освітніх потреб.

А якщо він не може наздогнати ровесників, то кажуть приблизно так: «Нехай сидить, слухає тихенько. Мені нема коли його викликати до дошки. У мене 35 таких».

Тому багато що ми наздоганяємо вдома.

У Діми проблема з переказом та усними розгорнутими відповідями, бо він не використовує мовлення для комунікації.

Але за літо ми вивчили таблицю множення. Зараз дитина робить усі чотири дії з числами з трьох цифр, вирішує прості задачі в межах першого класу. І ці методики також запропоновані мною.

«Мої поради педагоги часто сприймають так, ніби я заходжу у сферу їхніх компетенцій»

Мені було важливо розуміти, що вивчає Діма, щоб ми з учителькою могли узгодити підходи. Я хотіла проходити з ним тему вдома, щоб він легше сприймав її у класі. Тому я заздалегідь просила навчальні плани. Але індивідуальна програма є тільки на папері, реально нею не користуються.

Я пробувала адаптувати матеріал сама і пропонувала його у школі. Вчителька відповідала: «А я підготувала свій матеріал, я старалася, а вам знову все не так». 


Але ж тести, які вона підготувала, він не пройде, там не вистачає візуалізації, не вистачає багаторазового повторення. На жаль, іноді мої пропозиції сприймалися як критика.

Батьки добре знають свою дитину і можуть бути важливим джерелом інформації для педагогів. Зі шкільною логопединею у нас хороша співпраця: вона завжди йде нам назустріч, і це працює, Діма просувається на її заняттях.

«А ви знаєте, як складно…»

З самого початку виникло питання з тим, як учителька бачила свою роль. Вона чітко ставила межі: «Таню, я не займаюся з вашим Дмитром». 

Складалося враження, що адаптація матеріалів — це відповідальність виключно асистентки, яка потім робила звіти. Насправді, це не так, вчитель має адаптувати матеріал.

Пізніше я знайшла корисний курс про інклюзію і запропонувала його педагогам. Директорка його сплатила, асистентка пройшла навчання. Але склалося враження, що вони просто не хочуть чи не вміють це застосовувати. 

На уроках «Я досліджую світ» матеріал для Дмитра ніхто не адаптував. Коли на першому уроці він втрачає фокус уваги, працювати на наступних теж стає складно. Отже, нам просто дозволили пропускати перші уроки.

Пару разів педагоги говорили мені: «А ви знаєте, як складно з Дмитром…» 

Я розумію, що працювати з дітьми з ООП може бути складно. Але ж не я одна маю шукати способи, як залучити сина до навчання.

Взаємодія з фахівцями інклюзивно-ресурсного центру не склалася

Я знаю, що до групи супроводу дитини мають за потреби долучатися фахівці інклюзивно-ресурсного центру. Але на практиці вони лише слухали звіти онлайн, а необхідної допомоги я не відчувала. Через це у нас виникали суперечки.

На моє питання - «Дитина іноді реагує на шум і падає на підлогу: можливо, ви щось порадите?» - фахівчиня відповіла: «Це не ми вас тестували, вас тестував інший ІРЦ. Приходьте, ми вас перетестуємо, і тоді я відповім на запитання».

«Я вирішила, що краще бути щасливою, ніж правою»

І тоді я просто знизила очікування до школи. Вирішила: дитина в безпеці, читає, пише, робочі зошити заповнені. Я вдома з ним працюю, ми потроху просуваємося. Істерик більше немає.

Потроху я стала помічати позитивні зрушення. Нова вчителька і нова асистентка гарно спрацювалися. Асистентка рівномірно працює з обома дітьми.

Коли Дмитрик не може працювати з усіма, але потрібно залишатися в класі, йому дістають сенсорну коробку. Там є м’ячики-антистрес, пластилін «Ліпака», головоломка. Він може відволіктися від основної задачі, щось зліпити. Коли важко, може піти до ресурсної кімнати й побути на самоті. А якщо він у ресурсі, то робить своє завдання.

Я продовжую наполягати на тому, щоб дитина брала участь у житті класу. І педагоги пам’ятають про це. Іноді дають завдання, яке він може виконати в рамках спільної теми, викликають до дошки і записують для мене відео.

В кінці третього класу я вирішила, що краще бути щасливою, ніж бути правою. Я стала хвалити педагогів, сказала: «Дякую, ви найкращі!» Вони цього не очікували, їм було приємно.

«Стукайте - і вам відкриють»

Зрештою ми все ж маємо позитивний досвід.

Розвивається Діма, змінюється школа. Я думаю, що інші діти, які прийдуть за нами, потраплять у більш адаптоване середовище.

У цьому році нам знову змінили асистентку, це дуже досвідчена вчителька. Перше враження дуже хороше: вона відразу почала шукати сильні сторони сина і хвалити його.

Є відчуття, що все змінюється на краще. Мені хочеться підтримати інших батьків і сказати їм: стукайте в усі двері - вам обов’язково відкриють.


Досвід інших родин

Щоб зрозуміти, наскільки типовою є історія Тетяни та Дмитра, ми провели міні-опитування для батьків дітей з інвалідністю. 52% опитаних батьків вважають, що така ситуація досить типова. 42% зазначили, що їхні діти були в подібній ситуації, 31% - що їхні діти отримали у школі більше підтримки. 15% зазначили, що їхні діти отримали у школі менше підтримки, ніж Дмитро.

Серед найбільш розповсюджених перешкод батьки називали не відсутність інклюзії, як такої, а наступні проблеми:
 - незлагодженість роботи команди супроводу дитини;
 - занижені чи, навпаки, завищені очікування від дитини;
 - неготовність педагогів адаптувати матеріали для уроків;
 - відсутність необхідних фахівців у школі (логопеда, дефектолога, фізіотерапевта);
 - відсутність підтримки фахівців ІРЦ під час навчального процесу.

Ми також запитали батьків, чи змінилася ситуація з інклюзивною освітою за останні п’ять років. 52% зазначили, що вона покращилася або значно покращилася, 36% не помітили суттєвих змін.

Що змінюється — і що ще потребує змін

Історія однієї родини не може описати всю систему інклюзивної освіти. Але вона допомагає побачити конкретні ситуації, у яких інклюзія може працювати краще. І результати нашого опитування показують, що чимало з описаних труднощів знайомі й іншим батькам.

Водночас важливо бачити й інше: за останні роки система змінюється, і багато батьків відзначають позитивну динаміку. 

Не варто забувати й про контекст, у якому сьогодні працює українська школа. Це умови повномасштабної війни з браком ресурсів, кризою кадрів і тяжким емоційним фоном. Виснажені не лише діти, а й фахівці, які щодня працюють під звуки вибухів. 

Це не скасовує права дитини на якісну освіту та необхідності вдосконалювати інклюзивне навчання, але допомагає бачити інклюзивну освіту як спільне завдання, яке потребує ресурсів, знань та командної роботи.

Інклюзія щодня створюється конкретними діями дорослих: чи адаптували завдання, чи дали дитині достатньо часу, чи помітили сильну сторону, чи запросили до спільної діяльності. Рішення, які спочатку здаються незначними, можуть суттєво змінити щоденний досвід дитини. 

Для цього не потрібна ідеальна школа. Потрібна команда, яка готова бачити конкретну дитину, спільно шукати рішення, ставити реальні цілі і йти до мети. 

Ольга Левченко, 22.09.2026

Залиште свій коментар