Як БФ «Помагаєм» та Ukraine TrustChain підтримують маломобільних людей у Донецькій області
У квітні 2024 до України завітало справжнє літо. У Дніпрі +27, у Краматорську обіцяють так само. Навколо все в ніжно-зеленому й білому. Шалено квітують вишні й абрикоси, вздовж дороги пливуть білі хмаринки терену.
Наш водій обіцяє ближче до Краматорська, біля Андріївки, ще гарнішу ділянку дороги. Руслан мешкав у Краматорську з 2014 до 2022 року.
Два роки тому ми так само жадібно хапали очима заміську весняну красу за вікнами автобусу. Затишний чистенький Краматорськ майорів тюльпанами.
Ми минали його дорогою в Лисичанськ. Здавалося, війна вже триває безкінечно довго. Безкінечно довго просиділи в підвалах під обстрілами люди, яких ми везли до Дніпра. Коли за межами Лисичанська з’явився телефонний зв’язок, вони сприймали це як диво.
З тих пір минуло два роки, але в якомусь сенсі життя зупинилося, ніби ми затамували подих в очікуванні, завмерли і ніяк не можемо видихнути. Час тепер вимірюється кілометрами, на які пересувається лінія розмежування, повернутими і втраченими селами й містами.
Сьогодні у Краматорську на нас чекають 24 маломобільні людини: з інвалідністю і просто похилого віку. Ми веземо їм набори засобів гігієни та догляду, тонометри, тростини, ходунки, інвалідний візочок. Більшість із них не має ні сил, ні грошей, ні бажання залишати рідне місто, від обстрілів ховаються в коридорах, бо сил спускатися в підвал також нема.
Пані Ганна
Перша наша зустріч – із пані Ганною. Її охайний будиночок неподалік від річки Казенний Торець. На перший погляд здається, що її можна перестрибнути, але рік тому вона наробила біди місцевим мешканцям.
Після чергового вибуху було пошкоджено дамбу, й річка затопила все навколо. У будинку пані Ганни було півтора метри води. Тільки й встигли вивезти з чоловіком машину і документи. Багато чого тепер потрібно ремонтувати, але коштів на це нема, пенсія пані Ганни менше 3 000 грн.
Вона розповідає, що напочатку повномасштабного вторгнення виїжджали з чоловіком до Чехії, але фінанси не дозволили залишитися там довше, ніж на півроку. Повернулися додому.
Питаємо, чи не «прилітає» тут поруч. «Прилітає, - зітхає пані Ганна. – Але поки ще можна жити. Коли небезпека посилиться, знову доведеться їхати. Тому не тримаємо господарство, ані кішки, ні собаки. Лише трохи засадили город».
Наслідки «прилітів» ми бачимо дорогою приватним сектором. То там, то сям розбиті вікна й дахи.
Пані Лідія
Але й серед багатоповерхівок, здається, нема такої, де всі вікна були б цілі.
Вдома у пані Лідії темно. Шибки у спальні вибило у 2022 році, коли бомбили центральну площу, коштів на їхню заміну немає, вікна забиті дошками.
Пані Лідії 89 років, їй важко пересуватися навіть квартирою. Вона переживає, чи гарно вийде на фото, і радіє, що нещодавно її підстригли: «Так важко знайти перукаря, який прийде додому».
Її чоловік помер у 75 років, син загинув у 52. Вона лишилася сама. Є онук у Києві й племінники в Краматорську. «Коли почалося повномасштабне вторгнення, - розповідає пані Лідія, - вони підхопили мене - ну як же ми вас тут залишимо? – і повезли у Вінницю, рік я там пробула. А потом кажу: везіть мене, хоч у мішку, аби тільки додому».
Ми залишили пані Лідії, як і пані Ганні, засоби гігієни й постільну білизну.
Пані Жанна
Пані Жанна – привітна, усміхнена жінка. Їй 86, вона в дитинстві пережила Другу світову війну і ось застала ще одну.
«Добре, що мама погано чує, не нервує під час вибухів, - розповідає донька. – Я живу в сусідньому під’їзді, весь день то сиджу з онуками, то бігаю сюди, щоб допомагати мамі. Тільки після сьомої вечора можна трошки видихнути».
Пані Жанна за фахом медик. 30 років вона співала в хорі ветеранів війни й труда Заслуженої міської капели Новокраматорського машинобудівного заводу. Вони їздили з гастролям навіть за межі країни.
Донька пані Жанни - інженер-конструктор. Вона розповідає, що в останні роки брала участь у проєктуванні споруд в Авдіївці, Маріуполі, з гордістю показує відео з конструкціями на Азовсталі. Тим важче їй зараз спостерігати за руйнуванням українських міст.
На наше питання, чому вони не полишають небезпечний Краматорськ, жінка розводить руками: «Куди ми з 86-річною бабусею? Їй потрібна фізична підтримка в самообслуговуванні, мій чоловік після операції, допомогти в цьому не може. Мені самій важко».
Ми пообіцяли родині за потреби допомогти з розміщенням у Дніпрі. Вони щиро дякують нам і нашим американським друзям Ukraine TrastChain за потужну підтримку засобами гігієни.
Пані Олена
Пані Олена окрім засобів гігієни, замовила тонометр, плед і матрас. Матрас потрібен чоловікові, він прикутий до ліжка, а дружина дуже погано бачить.
«Мені зробили операцію на очах за 26 000 грн, грошима допомогла онука. Три місяці я бачила непогано, а потім знову зір зіпсувався.
А тут ще й тонометр поламався. Тиск у мене буває і 230. А жити треба… Ми одне без одного з дідом не можемо. Я не бачу, а він бачить. Я ходжу, а він не ходить. Одна рука працює, інша – ні».
Онука пані Олени теж жила в Краматорську з двома маленькими дітками. Але коли її чоловік втратив у бойових діях руку і ногу, вони переїхали до Львова на протезування, там поки що й залишились. У Львові живе й невістка. Син пані Олени 20 років як загинув через онкозахворювання.
Вікна у квартирі заклеєні недарма. Коли поруч був вибух, розбило всі вікна на балконі, пошкодило балконні двері, а вікна лишилися цілі.
Найстарший адресат
Кожна родина – окрема історія. Ми довго шукаємо помешкання літнього чоловіка, будинку якого нема на Гугл Мапс. Він погано чує, тому уточнити адресу телефоном неможливо. Нарешті знаходимо і дуже радіємо, бо наша допомога тут дійсно потрібна. Чоловік не тільки недочуває, але й пересувається на милицях.
У ще одному будинку нас зустрічають дуже літні жінка з чоловіком. Жінка на милицях, але не вона наша клієнтка. Свекру жінки 99 років, саме йому ми привезли разом із засобами гігієни ходунки. Обличчя подружжя дуже втомлені. Хочеться чимось їх розрадити, і я починаю нахвалювати червонокнижні дібровні тюльпани у їхньому садочку. І справді чоловік оживає, розповідає, як привіз їх із лісу і як вони жваво розплодилися.
Повернення
Місію виконано, 24 адреси пройдено. Мчимо полями. Високовольтні вишки ціляться в небо: чи то стріли, чи то ракети? Я згадую вчорашній пост у фейсбуці: знайома опублікувала малюнок доньки, зроблений у дитсадочку, з космічним кораблем. «Мамо, а ти знаєш, що існують не лише ті ракети, що вбивають, а й такі, на яких можна полетіти в космос?»
Наші діти, на жаль, раніше дізнаються про ті, що вбивають. Наші старенькі питали в нас, із надією заглядаючи у вічі: «Ви знаєте, коли закінчиться війна?» Ми відповідали: «Не обіцяємо, що скоро, але точно закінчиться».
Закінчиться і ми поїдемо до Краматорська вставляти шибки, й до Бахмуту відбудовувати зруйноване. Віримо, сподіваємося, працюємо задля перемоги.
Разом поточний проєкт планує підтримати 72 родини з маломобільними людьми у Донецькій області. Дякуємо Ukraine TrustChain за допомогу українцям!
Ольга Левченко, 18.04.2024