Інша реальність: як волонтери БФ «Помагаєм» евакуюють людей з Лисичанська

img

Новости / Блог / Записки волонтера

Інша реальність: як волонтери БФ «Помагаєм» евакуюють людей з Лисичанська

Ми виїжджаємо з Дніпра рано-вранці. Залишки нічної темряви проганяє рожеве світло на обрії. Сонце встає, і на яскраво-салатові поля навколо лягають довгі тіні дерев із ще ажурним листям. Автобус мчить, але дорога рівна, і здається, що пливеш на кораблі.

До призначеного часу нам треба встигнути до Лисичанська, тобто проїхати за півдня чверть країни, а попереду багато блокпостів.

В автобусі, крім водія та мене, два штурмани: Віталій та Ірина. Вони відповідають за посадку, за розміщення пасажирів, готові відповідати на всі їхні запитання, консультувати щодо подальшого переміщення або розселення. Водія звуть Артем.

Артем та Віталій живуть у селі під Дніпром. Вони говорять про покос трави, ремонт мопеда і про те, як невмілий майстер клав грубку. Зелені поля змінюють коричневі, щойно зорані, та жовтий ріпак. І здається, що довкола не війна, а лише весна.

«Яскраве» життя

Я питаю в Ірини про її волонтерську працю штурмана евакуаційного автобуса. Виявляється, що це її другий рейс. Перший був відносно спокійний. Іра розповідає про те, як вони пили каву, зупинившись на заправці й бачили ракету, що летіла небом. Але поблизу обстрілів не було.

Розповідає, як її покликали в цей рейс: зателефонували та сказали, що інша штурман, на яку розраховували, після першого рейсу просто мовчки пішла з усіх чатів та перестала відповідати на повідомлення.

Ірина сміється з слів старого знайомого, який після розповіді про рейс позаздрив їй: «Яке яскраве в тебе життя!». Зауважує, що знайомому теж ніщо не заважає встати з дивана та вести таке саме «яскраве» життя.

Повернутися попри все

Ірина розповідає про знайому волонтерку, яка вивезла зі східної України своїх батьків, коли почалися обстріли. Живість залишили там. Через кілька днів мама зажадала будь-що повернутися за собаками й козами. Донька заплатила велику суму, і водій приватної автівки повіз її за тваринами. Вони потрапили під обстріл, волонтерку контузило, з носа пішла кров, але таки забрали звірів. Кіз кінець-кінцем продали, оскільки у місті не було де їх тримати. Продали за суму значно меншу, ніж заплатили за перевезення.

Інші родичі цієї сім'ї вже після вивезення тварин вирушили туди садити картоплю. Теж потрапили під обстріл, ледь лишилися живі…

Для нашого водія Артема це хвора тема – люди, які прагнуть повернутися на території, що знаходяться під артилерійським вогнем супротивника. Одна бабуся запитує: «Через тиждень повезете назад? Скільки вам потрібно заплатити?» Він відповідає: «Ні за які гроші, навіть і не мрійте». Інші старенькі приїхали на вокзал – і тут таки ж просяться назад. Мовляв, там у нас є дах над головою, а тут невідомо, що на нас чекає. Краще померти вдома.

Пізня хвиля евакуації

Інша гостра тема: погляди людей, які виїжджають у цю пізню хвилю, коли місто обстрілюють не перший тиждень.

Артем підозрює, що їм байдуже, «російський світ» навколо них чи український. Я заперечую, що вони просто тримаються за єдине майно, нерухомість, землю. Розповідаю, що я чула від переселенців про настрої у підвалах: у бомбосховищах кажуть, що «ми ніде нікому не потрібні». І лише виїжджаючи, отримуючи допомогу, облаштовуючись, люди розуміють, що підтримка є, і жити на орендованій квартирі у спокійному місці краще, ніж у підвалі під обстрілами.




Попутники

З Павлограда починаються терикони, свіжі, кольору землі, та старі, зарослі чагарником. Артем із утіхою показує мені одне з містечок: як чисто, затишно, дерева, квіти, скрізь урни. Майже всі міста й села, які ми проїжджаємо, виглядають такими, світлими та радісними. Тільки надто порожніми.

І місто К. також. Але чоловік, якого ми туди підвозимо, розповідає, що їде допомогти матері друга: туди було вночі кілька серйозних прильотів. Трохи пізніше ми знаходимо на відео п'ятиповерхівку з повністю знесеними балконами та віконними рамами. Постраждали житлові будинки, школа, дитячий садок, десятки поранених.

Ми беремо всіх, хто просить підвезти, їх небагато. Жінка років 45 їде на роботу до сусіднього селища. Запізнилася на ранковий робочий автобус підприємства, довелося «голосувати». Вона працює не на підприємстві – вона перукар. Розповідає, що з села виїхало дуже багато людей, а вона поки що тримається. Син воює. Чоловік в іншому селі, доглядає стареньких батьків, бачаться тільки на вихідних. "Залишаюся поки що, але як подивишся по телевізору, що вони з людьми роблять..." - вона хитає головою й витирає сльози.

На блокпостах перевіряють дедалі ретельніше. «Як би нас із усіма цими пасажирами не залишили на блокпосту», - хвилюється штурман.

«Пам'ятаєш перший пункт моїх правил? – повчально каже водій. – Роби добрі справи, і вони повернуться до тебе бумерангом».

Інша реальність

Ми все ближче до мети. Цивільний транспорт більше не зустрічається: лише військовий та машини швидкої допомоги. Проте на узбіччі бачимо розбиті автівки: людям, які потрапили на них в аварію, не до ремонту, вони поспішають урятувати свої життя.

Штурман та водій намагаються додзвонитися до Лисичанська: зв'язку немає. Телефонують синові нашого лисичанського контакта: той відповідає, що не може зв'язатися з батьком з учорашнього дня. Припускаємо, що пошкоджено вежу мобільного зв'язку.

З півночі вздовж усього горизонту мої супутники помічають струмки диму, що розповзаються. Я б не помітила їх, але ті, хто буває тут часто, уважніші за мене. Це обстріли на передовій. Їх не чути – лише дзвінкий спів птахів. Поля так само неоново зеленіють. Над блокпостами, прив'язані до довгих гілок, майорять українські прапори.

На під'їзді до Лисичанська водій та штурман обговорюють вибоїни в асфальті: які були раніше, а які – свіжі ушкодження від уламків снарядів. На узбіччі розбитий приватний будинок та паркан. Ми в'їжджаємо до міста. У багатьох будинках немає шибок. Ліворуч повністю вигорів супермаркет. Штурмани жартома називають його «Ле Сільпо». Мені показують, які руїни свіжі, які ще з 2014 року.

27 дорослих, 11 дітей та кіт

На місці збору на нас чекає кілька десятків людей. Багато літніх, але є й діти, підлітки, молоді люди. Віталій та Ірина виходять, голосно роз'яснюють, в якому порядку сідати в автобус, зупиняють занадто спритного чоловіка: першими заходять сім'ї з дітьми та старі люди.

Але місць вистачає всім. У нас 38 людей, із них 11 неповнолітніх. Наймолодшому, здається, років 6. І породистий котик. Котик поводиться ідеально.

Ще кілька хвилин на перекур. Водій спілкується з представником міської адміністрації, з волонтером, який регулярно їздить із Лисичанська до Києва. Волонтер розповідає про те саме: як важко переконати людей виїхати. Останніх своїх пасажирів йому знову довелося довго вмовляти.

Звучать залпи, вони набагато тихіше, ніж учора я чула в Дніпрі. Здається, вони далеко, але я розумію, що враження може бути помилковим: мінометний обстріл сам по собі тихіший, ніж вибухи ракет, які долітають до Дніпра. Але мої супутники не турбуються: отже, справді не близько.




«Здається, прийде осінь, а я так само їхатиму і бачитиму узбіччя»

«Ну що, Ольго, як вам це все? Інша реальність, правда? - запитує Артем.

"Звичайно", - погоджуюсь я. Я звикала до прикмет війни через новини в телеграмі, він – просто тут, на дорогах Донецької, Луганської, Харківської областей.

Артем евакуює людей із гарячих точок із перших днів війни. Їхня колона одного разу ледве врятувалася від прицільного обстрілу, й усе завершилося благополучно лише завдяки впевненому керівництву поліцейських, які їх супроводжували.

«От тільки вчора зацвіли абрикоси узбіччям – уже всі дерева зелені. Мені здається, завтра почне облітати листя – а я так само їхатиму й бачитиму лише ці узбіччя», - каже він.

Коли з'являється зв'язок

Ми рушаємо в дорогу назад. Люди розмовляють тихо, навіть діти. На блокпостах нас перевіряють набагато довше, ніж дорогою до Лисичанська: у салоні є чоловіки, не всі з них старі. Якоїсь миті телефони починають ловити мережу, й автобус оживає.

«Альо, альо! Зв'язку не було, от і не дзвонила. Два тижні без світла та води, два дні без зв'язку! Вже їду. Їду до Дніпра, там розберемося. Ой все, телефон сідає!» – кричить у слухавку жінка.

«Кажу тобі: живий. Це головне. Везе нас автобус. Везе в Дніпро на залізничний вокзал, а подальша моя доля невідома», - багатозначно повідомляє літній чоловік.

Усі віддзвонюються рідним і одразу стають балакучішими. Тут, на шляху між двома життєвими етапами, вони відносяться думками то вперед, у плани на майбутнє, то назад, у підвальне існування.

Між минулим та майбутнім

«От кому ми заважали? Жили-жили, наживали-наживали – все порохом пішло. 14-й рік я пересиділа у підвалі, думала, і цього разу пересиджу. А востаннє як шандарахнуло – так усе кинула та побігла на автобус».

«Я і не знаю, що там із квартирою, вікна залишила відчиненими... Скло повилітало віддразу, так може, хоч рами не випадуть».

«Розбило лікарню, повз яку ми їхали. От скажіть, навіщо вони стріляють по лікарнях, школах, садках, коледжах?»

«Ага, позавчора розбили школу та садок».

«Отож я й вирішила їхати. Не могла більше слухати. Щось таке страшне вдарило… Весь час здається, що б'ють у твою хату, а вона чомусь стоїть і стоїть. Здається, що вийдеш – і все розбите. Виходиш, а біля будинку наче все ціле. Але слухати це більше неможливо».

«У швидку, поліцію не додзвонитися. Сьогодні додзвонився, завтра ні. Воду возять пожежники, але скільки ж там води».

«Ми місяць жили у підвалі школи. Виходили на світ посидіти на сходах. Мало хто наважиться на 300 метрів відійти до магазину за хлібом. А хто за кілометр відійшов – той герой. Деякі бабусі як десь далеко ухнуло – відразу ж шкандибають вниз, у підвал. А ми вже розрізняли за звуком міномети та «гради».

«А ви знаєте, скільки коштує доїхати з Лисичанська до Дніпра, якщо наймати? 2000 грн. З вами, дякувати Богу, безкоштовно».

«Цукор по 80 грн, борошно по 50 – як же так жити?»

«Спекотно, ой спекотно в чоботях, але що робити, нічого іншого немає. У чому була, у тому й вискочила»

«Я поїду до сина до Рівного. Не хочеться нахлібником до дітей, але доведеться».

«Тату, а як же ми спатимемо без подушки? А ми поїдемо поїздом? А ми до Львова поїдемо чи до Канади?»

Віталій та Ірина розповідають людям про можливість їхати з вокзалу далі, на захід України, телефонують на вокзал дізнатися про евакуаційні вагони. Багато пасажирів хочуть їхати далі, до Львова. Дехто телефонує знайомим або волонтерам у Дніпрі, домовляється про ночівлю.




Кафе з павичами та черга на заправці

Блокпостів дедалі менше. Ми зупиняємось на 20 хвилин біля придорожної кав’ярні. Барменші виносять піднос гарячих пиріжків. Наші пасажири миттю скуповують пиріжки, замовляють шаурму, хотдоги та каву. Дівчина за стійкою розуміє, що це переселенці. Коли люди просять якийсь товар, радить зайти в магазинчик поряд, де дешевше. За кав’ярнею затишний дизайнерський садок і вольєр з павичами. Цвіте бузок та тюльпани. Весняна ідилія.

Сідаємо в автобус, і я беру інтерв'ю у жінки, яка їде з дочкою 13 років. Вони харків'янки, приїхали до Лисичанська до бабусі в гості за пару днів до 24 лютого. Розповідають, як жили між квартирою, приватним будинком та підвалом. Розповідають, як важко дізнатися про евакуацію через перебої з інтернетом та зв'язком.

У Павлограді величезна черга заправляється, а нам не вистачає палива. Артем домовляється із заправниками, повертається схвильований, але з перемогою: «Я сказав, що якщо тільки 15 літрів, то я їм просто тут висаджу людей, ніж стану потім із ними посеред траси». Нас заправляють без черги й так, щоби вистачило до Дніпра.

Коли в'їжджаємо до Дніпра, спадають сутінки, світять ліхтарі. Бабуся позаду мене вражена: «Ще ж не темно! Куди ж стільки ліхтарів? У нас якщо дві лампочки на все місто знайдеш, то добре».

Люди занепокоєно зазирають у вікна багатоповерхівок: «А що, світла у будинках немає?» - «Є, - кажу, - це світломаскування. Трохи згодом і вуличне освітлення вимкнуть».

Обличчя війни

Чверть автобуса ми висаджуємо у Дніпрі: вони знайшли собі місце для ночівлі. Решта їде до вокзалу. Там штурмани спрямовують їх до кас: на сьогодні обіцяли 4 евакуаційні вагони до Львова. Показують, де знаходиться привокзальний шелтер.

Люди розходяться. Вже 9 вечора, але ми чекаємо на багатодітну сім'ю з поїзда, яка зуміла дістатися з Волновахи, – Артем відвезе їх у наш Шелтер під Дніпром. Забираємо та вирушаємо. Я схожу раніше, у своєму районі Дніпра.

Наступними днями я уважно прочитаю про обстріл міста К. Про 15-річну дівчинку з Б., яка з простріленими ногами везла поранених дорослих до лікарні. Про знищену авіабомбою школу в селі за 12 км від Лисичанська. У школі ховалося все село. 60 людей не змогли витягти з-під завалів. Дорогу до Лисичанська протягом тижня закриють для цивільних.

Після поїздки мешканці цих містечок будуть для мене не просто якимись чужими українцями, а матимуть живі обличчя.

Я згадуватиму Артема й «закон бумаранга», в який він так вірить. Я не надто вірю в закон бумеранга, але вірю в людей. Таких як Артем, Віталій, Ірина. Як команда нашого фонду та шелтера. І сотні тисяч інших українців, яким своєю чи не своєю волею довелося стати «воїнами світла». Але коли вже довелося, то вони обов'язково його захистять.

Ольга Левченко

Залиште свій коментар