«Разом із дітьми ми формуємо довіру до світу». Бесіда з дитячим психологом мережі «Пані патронеса»
С июня 2020 года в Днепре работает сеть помощи пострадавшим от домашнего насилия «Пани патронесса», в которую входят 9 общественных и благотворительных организаций, в том числе и БФ «Помогаем». С самого начала мы акцентировали свое внимание на том, что если в семье, где происходит домашнее насилие, есть дети – они всегда в числе пострадавших, даже если насилие направлено не по отношению к ним. Поэтому очень важное место среди наших сотрудников занимает детский психолог.
Сегодня мы публикуем интервью с детским психологом общественной организации «Альтернативний рух» и сети «Пани патронесса» Натальей Валовской.
Н. В.: Моя практика как психолога началась с магистратуры. Мне предложили выбор: идти работать в сизо или в армию. Я выбрала второе. Был 2013 год, а потом настал 2014-й. Я работала с добровольцами, служившими на блокпостах, теми, кто прошел бои в аэропорту, Дебальцево, Иловайске. Позже приходилось работать с выпускниками интернатов.
Все эти люди в той или иной степени страдают от ПТСР, посттравматического синдрома. Его же переживают дети и взрослые, пострадавшие от домашнего насилия. Возможно, поэтому мне было легче начать работать с ними.
О. Л.: Как вообще проходит работа с детьми? Правильно я понимаю, что с подростками у психолога происходит беседа, как со взрослыми, но это возможно только с определенного возраста? А как работают с малышами?
Н. В.: С детьми младшего возраста общаются с помощью метафорических, интерактивных техник. Ну, например, методика «несуществующее животное». Ребенок рисует несуществующее животное, описывает его – и это помогает узнать, что переживает сам ребенок, что его тревожит. Все, что он рассказывает, он берет из своего опыта, никакая информация не может быть абсолютно выдуманной.
Мы работаем со страшными снами, со страхами вообще. Можно нарисовать этот страшный сон, раскрасить его, а потом перевести в другую плоскость, сделать не страшным. Например, уничтожить рисунок или сделать его смешным. Или предлагаем ребенку подумать, кто может ему помочь в страшном сценарии. Выдуманный персонаж, реальный родственник или друг.
На стрессовую ситуацию человек реагирует всегда через подсознание. Именно с подсознанием работают в арт-терапевтических практиках.
Мы очень много лепим: лепка здорово помогает проработать боль, страх, гнев, которые ребенок запрятал поглубже. Когда травматическая ситуация случается впервые, мы реагируем, открыто выплескивая эмоции. Когда это происходит систематически – чувства загоняются внутрь. И вот когда в руки попадает глина, материал, который можно формировать руками, все эти эмоции высвобождаются, трансформируются в ресурс. Это помогает избежать проявления агрессии в дальнейшем (а она вероятна, как по отношению к окружающим, так и к себе самому). И конечно, как лепка, так и рисуночные техники отлично развивают образное мышление, мелкую моторику, речь.
О. Л.: А как понять, что работа ребенка с психологом идет успешно? Есть какие-то маркеры, цели, которые должны быть достигнуты?
Н. В.: У детей, пострадавших от домашнего насилия, нарушено восприятие окружающего мира, нарушены адекватные реакции, модели коммуникации между людьми. Закрываясь от пугающей реальности, они построили себе «пирамидку», в которой живут. И вот, когда они начинают обычным образом реагировать – это уже новая ступенька развития.
Например, девочке Т. очень хочется быть хорошей, удобной девочкой. Разлила ли воду, вымазалась в краску – она сразу пугается, ойкает. Я демонстрирую ей, что это абсолютно нормальная ситуация, что нужно всего лишь вытереть воду, вымыть руки.
Мы с ними сейчас формируем доверие к миру. Им нужен значимый взрослый, который покажет им такую модель адекватного общения и мировосприятия.
Для меня показательно уже то, что Т. начала демонстрировать мне аутоагрессию: бить себя по голове. Аутоагрессия была у нее и раньше, но она боялась обнаружить ее перед взрослым. Сейчас я это вижу – значит, она больше мне доверяет. Теперь будем работать над тем, чтобы давать выход эмоциям иначе, без агрессии.
О. Л.: А что будет, если такой ребенок не будут общаться с психологом?
Н. В.: К сожалению, он может перенести этот сценарий в свою взрослую жизнь и выбрать потом роль агрессора (например, по отношению к собственным детям) или жертвы (выбирая себе агрессивных партнеров). И без работы со специалистом избежать этого почти невозможно.
Насилие – такая токсичная вещь, что даже дети, находившиеся во время насилия в доме, что-то наблюдавшие или слышавшие, тоже являются потерпевшими. Они дорисовывают в своей голове картинки, возможно, даже более страшные, чем реальность.
У трех из четырех детей, с которыми я сейчас работаю, одинаковая реакция на внезапные громкие звуки – вернее, отсутствие реакции. Они не вскрикивают, молчат, а потом тихонько спрашивают: «А что это такое было?» Из них еще нужно будет вытащить испуг, как нормальную реакцию на раздражитель.
О. Л.: У меня есть ощущение, что в Днепре не просто найти психолога, работающего с детьми, пострадавшими от домашнего насилия. Таких специалистов действительно мало?
Н. В.: Мне трудно ответить на этот вопрос. Многие психологи реагируют на такой запрос: «О, это так важно, но так сложно!» Трудность в том, что тяжело проследить динамику, результат. Кому-то страшно столкнуться с этой травмирующей темой.
Меня она не пугает, конечно, во многом из-за опыта работы с военными, с людьми, терявшими близких и друзей. Я чувствую достаточно эмпатии, сочувствия, я готова стать для них человеком, которому можно довериться.
О. Л.: На последней встрече сети шла речь о том, что вы готовы работать не только с пострадавшими, но и с абьюзерами. Это действительно так?
Н. В.: Да, при наличии запроса готова. Я как раз завершила курс обучения в университете по теме «Психокорекція осіб, які вчинили агресивні та насильницькі дії». У нас в проекте есть подопечная женщина, много лет живущая с абьюзером, сделавшая несколько попыток уйти, и каждый раз она возвращается. Она не мыслит своей жизни без него. А у него есть запрос на работу с психологом. И я готова попробовать.
Как правило, люди становятся абьюзерами в двух случаях: их родители так вели себя с ними, и дети перенесли этот сценарий в свою жизнь, либо же это психопатия, врожденное отсутствие способности к эмпатии. Во втором случае все очень сложно, в первом – можно добиться результатов, работая с психологом. Это сложно, очень сложно, но возможно, психика нейропластична.
О. Л.: Наталья, если не секрет, почему вы выбрали эту непростую профессию? Почему работаете в том числе и на волонтерских началах?
Н. В.: Я всегда отвечаю на это: из эгоистических побуждений. Мне нравится спокойная и комфортная жизнь, я хочу жить среди адекватных людей, в нормальном социуме. Дети, сейчас страдающие от домашнего насилия, будут расти с нашими детьми. И очень важно, чтобы они проработали свои травмы и успешно интегрировались в общество.
Интервью провела и подготовила Ольга Левченко
З червня 2020 року в Дніпрі працює мережа допомоги постраждалим від домашнього насильства «Пані патронеса», в яку входять 9 громадських і благодійних організацій, в тому числі й БФ «Помагаєм». З самого початку ми акцентували свою увагу на тому, що якщо в родині, де відбувається домашнє насильство, є діти, – вони завжди в числі постраждалих, навіть якщо насильство чиниться не стосовно них. Тому дуже важливу роль серед наших співробітників відіграє дитячий психолог.
Сьогодні ми публікуємо інтерв'ю з дитячим психологом громадської організації «Альтернативний рух» і мережі «Пані патронеса» Наталією Валовською.
Н. В .: Моя практика як психолога почалася з магістратури. Мені запропонували вибір: йти працювати у слідчий ізолятор або в армію. Я вибрала друге. Був 2013 рік, а потім настав 2014-й. Я працювала з добровольцями, які служили на блокпостах, тими, хто пройшов бої в аеропорту, Дебальцевому, Іловайську. Пізніше доводилося працювати з випускниками інтернатів.
Всі ці люди в тій чи іншій мірі страждають від ПТСР, посттравматичного синдрому. Його ж переживають діти й дорослі, які постраждали від домашнього насильства. Можливо, тому мені було легше почати працювати з ними.
О. Л .: Як взагалі проходить робота з дітьми? Правильно я розумію, що з підлітками у психолога відбувається бесіда, як із дорослими, але це можливо тільки з певного віку? А як працюють із малюками?
Н. В .: З дітьми молодшого віку спілкуються за допомогою метафоричних, інтерактивних технік. Ну, наприклад, методика «неіснуюча тварина». Дитина малює неіснуючу тварину, описує її – і це допомагає дізнатися, що переживає сама дитина, що її турбує. Все, що вона розповідає, вона бере зі свого досвіду, жодна інформація не може бути абсолютно вигаданою.
Ми працюємо зі страшними снами, зі страхами взагалі. Можна намалювати цей страшний сон, розфарбувати його, а потім перевести в іншу площину, зробити не страшним. Наприклад, знищити малюнок або зробити його смішним. Або пропонуємо дитині подумати, хто може її допомогти в страшному сценарії. Вигаданий персонаж, реальний родич або друг.
На стресову ситуацію людина реагує завжди через підсвідомість. Саме з підсвідомістю працюють в арт-терапевтичних практиках.
Ми дуже багато ліпимо: ліплення чудово допомагає пропрацювати біль, страх, гнів, які дитина заховала глибше. Коли травматична ситуація трапляється вперше, ми реагуємо, відкрито проявлючи емоції. Коли це відбувається систематично – почуття заганяються всередину. І ось, коли в руки потрапляє глина, матеріал, який можна формувати руками, всі ці емоції вивільняються, трансформуються в ресурс. Це допомагає уникнути прояву агресії надалі (а вона можлива, як по відношенню до оточуючих, так і до себе самого). І звичайно, як ліплення, так і малюнкові техніки добре розвивають образне мислення, дрібну моторику, мовлення.
О. Л .: А як зрозуміти, що робота дитини з психологом йде успішно? Є якісь маркери, цілі, які мають бути досягнуті?
Н. В .: У дітей, які постраждали від домашнього насильства, порушене сприйняття навколишнього світу, порушені адекватні реакції, моделі комунікації між людьми. Закриваючись від страшної реальності, вони побудували собі «пірамідку», в якій живуть. І ось, коли вони починають звичайним чином реагувати – це вже нова сходинка розвитку.
Наприклад, дівчинці Т. дуже хочеться бути хорошою, зручною дівчинкою. Розлила воду, вимазалася в фарбу - вона відразу лякається, йойкає. Я демонструю їй, що це абсолютно нормальна ситуація, що потрібно всього лише витерти воду, вимити руки.
Ми з ними зараз формуємо довіру до світу. Їм потрібен значущий дорослий, який покаже їм таку модель адекватного спілкування та світосприйняття.
Для мене показово вже те, що Т. почала демонструвати мені аутоагресію: бити себе по голові. Аутоагресія була у неї і раніше, але вона боялася виявити її перед дорослими. Зараз я це бачу - значить, вона більше мені довіряє. Тепер будемо працювати над тим, щоб давати вихід емоціям іншим чином, без агресії.
О. Л .: А що буде, якщо така дитина не спілкуватиметься з психологом?
Н. В .: На жаль, вона може перенести цей сценарій у своє доросле життя й вибрати потім роль агресора (наприклад, стосовно власних дітей) або жертви (вибираючи собі агресивних партнерів). І без роботи з фахівцем уникнути цього майже неможливо.
Насильство – така токсична річ, що навіть діти, які перебували під час насильства вдома, щось спостерігали або чули, теж є потерпілими. Вони домальовують у своїй голові картинки, можливо, навіть більш страшні, ніж реальність.
У трьох із чотирьох дітей, із якими я зараз працюю, однакова реакція на раптові гучні звуки - вірніше, відсутність реакції. Вони не скрикують, мовчать, а потім тихенько запитують: «А що це таке було?» З них ще потрібно буде витягнути переляк, як нормальну реакцію на подразник.
О. Л .: У мене є відчуття, що в Дніпрі не просто знайти психолога, який працює з дітьми, постраждалими від домашнього насильства. Таких фахівців дійсно мало?
Н. В .: Мені важко відповісти на це питання. Багато психологів реагують на такий запит: «О, це так важливо, але так складно!» Труднощі в тому, що важко простежити динаміку, результат. Хтось боїться зіткнутися з цією травмуючою темою.
Мене вона не лякає, звичайно, перед усім через досвід роботи з військовими, з людьми, які втрачали близьких і друзів. Я відчуваю достатньо емпатії, співчуття, я готова стати для них людиною, якій можна довіритися.
О. Л .: На останній зустрічі мережі йшлося про те, що ви готові працювати не тільки з постраждалими, а й з абьюзерамі. Це дійсно так?
Н. В .: Так, при наявності запиту готова. Я щойно завершила курс навчання в університеті за темою «Психокорекція осіб, які вчинили агресівні та насільніцькі дії». У нас у проекті є підопічна жінка, вона багато років живе з кривдником, уже зробила кілька спроб піти, і щоразу вона повертається. Не мислить свого життя без нього. А у нього є запит на роботу з психологом. І я готова спробувати.
Як правило, люди стають аб’юзерами у двох випадках: їхні батьки так поводилися з ними, а діти перенесли цей сценарій у своє життя, або ж це психопатія, вроджена відсутність здатності до емпатії. У другому випадку все дуже складно, в першому - можна досягти результатів, працюючи з психологом. Це складно, дуже складно, але можливо, психіка нейропластична.
О. Л .: Наталя, якщо не секрет, чому ви обрали цю непросту професію? Чому працюєте в тому числі й на волонтерських засадах?
Н. В .: Я завжди відповідаю на це: з егоїстичних мотивів. Мені подобається спокійне й комфортне життя, я хочу жити серед адекватних людей, в нормальному соціумі. Діти, які зараз страждають від домашнього насильства, будуть рости з нашими дітьми. І дуже важливо, щоб вони пропрацювали свої травми й успішно інтегрувалися в суспільство.
Інтерв'ю провела й підготовила Ольга Левченко
