«Здорово відчувати, що ти комусь потрібен».

img

Новини 1 367

«Здорово відчувати, що ти комусь потрібен».

Карина часто звонит мне поделиться впечатлениями от очередной поездки или встречи, а я делаю «монтаж» и излагаю все, что она хочет, на бумаге. По рассказам Карины очень легко писать статьи. Из нее не нужно вытягивать слова клещами, она всегда переполнена эмоциями и тонкими наблюдениями. Карина всегда в хорошем настроении, а даже если и грустит, у нее как будто на лбу написано: «Верю в лучшее». Я знаю очень немного таких людей. Их кажущаяся постоянная приподнятость духа связана с тем, что им никогда и в голову не придет вымещать свое дурное настроение на окружающих. И вместе с тем Карина очень искренний человек. Такое вот редкое свойство: я могу рассказать тебе обо всех своих тревогах, но не переложу на тебя ни грамма их тяжести.

На этот раз наш разговор начался с мастер-классов в Областной детской больнице на Космической.

Мы несколько раз были в этой больнице с Яном – в образе клоунов веселили деток. Но мне больше нравится заниматься там с ребятами: рисовать, лепить и прочее. И каждый вторник - с волонтерами или в одиночку – я еду на Космическую с сумкой рисовальных принадлежностей, которыми на ближайшее время обеспечила нас киевская компания ООО «Издательство «ПИОНЕР». Спасибо вам огромное!

Ездить в гематологическое отделение готовы не все волонтеры: там лежат дети с серьезными заболеваниями, а значит – там умирают. Люди боятся столкнуться со смертью, привязаться к ребенку, который уйдет. А я хожу туда не думая о смерти. Дети, которые там лежат, - просто дети и всё, такие же, как другие, они смеются и играют, смотрят мультики и делают уроки. На наши занятия заглядывает 13-летняя Ксюша, которая немного стесняется клеить открытки с малышами, и мальчик Денька, ему нет еще и трех, он не умеет держать ножницы, и все равно приходит – просто посидеть. Вот кстати, поэтому я и нуждаюсь в помощниках: часто нужен еще один человек просто для того, чтобы проследить за ножницами в руках младших ребят.

Когда я ехала в больницу две недели назад, был дождь, и никто из волонтеров не пришел. Собственно, мне тоже совсем не хотелось ехать, тянуло сходить в храм… Весна, а погода такая, что просто какая-то осенняя хандра накатывает. Но я все-таки отправилась в больницу, я же знала: дети ждут. И не зря, когда вижу их лица – хандра проходит мгновенно. Они просто замечательные. Я недавно услышала такую фразу: у каждого человека пустота внутри размером с Бога. И я отчетливо ощутила после того занятия: служить Богу можно не только в храме.

К нам на занятие однажды пришел мальчик. Хромает, искаженная речь, одна рука короче другой… Двое других мальчишек заявили, что сидеть рядом с ним не будут: от него плохо пахнет. Но я сказала, что все будут работать за одним столом или занятия не будет вообще. А мастерили мы открытки в технике квиллинга. Я была уверена, что мальчик с этим не справится, и предложила ему раскраску. Он порисовал немного, а потом все-таки захотел попробовать именно квиллинг. Мы дали ему сначала накручивать полоски на карандаш, а потом он взялся и за открытку. У него получилась одна из лучших работ! Потом дети разбежались показывать открытки родителям, ушел и он, а я стала собираться. И вот он вернулся: «А что, - спрашивает, - ты уже все убрала? Давай я тебе хоть клеенку помогу сложить». Ему было очень трудно. Но он сложил эту клеенку так тщательно, как не складываю я сама. Потом предложил провести меня. А прощаясь, положил мне руку на плечо и сказал: «Давай дружить!» Так захотелось обнять его в этот момент… Короче, они чудесные, эти ребята.


Карин, а расскажи, пожалуйста, с чего начиналось твое волонтерство?

Когда я училась в воскресной школе, мы на двунадесятые праздники ездили с концертами в детдом. Нам говорили, что гораздо больше концертов эти ребята нуждаются в общении, и мы всегда старались уделить им внимание, поговорить с ними. Но хотелось сделать для них что-то большее.

Тогда мы с девочками из воскресной школы по собственному почину стали ходить в интернат на Тополе, где живут особые детки. Но через время поняли, что делаем что-то не так, врываемся в их мир, даем им какую-то надежду, и после этого им оставаться там еще тяжелее.

Еще однажды мы узнали, что на площади Островского зимой кормят нищих, и поехали помогать. Я стала тогда по-другому относиться к бездомным, поняла, что нельзя осуждать их за то, что так сложилась их жизнь.

Вместе с прихожанами Владимирского храма помогали больным деткам, и тогда я поняла, что для них важней всего материальная помощь, а ее оказать я не могла.

В нашем приходе мы поддерживали заключенных, писали письма, отправляли посылки. Все это учило толерантности, я поняла, что никого нельзя осуждать за ошибки.

А потом в молодежном православном лагере я встретила отца Андрея, и он предложил работать здесь. Мне всегда близка была тема сиротства, и я согласилась. Это было полтора года назад. Я как раз закончила университет и хотела лето отдохнуть, но в августе уже вовсю волонтерила в «Сиянии радуги».


Чем ты здесь занимаешься, какими проектами?

Помогаю Насте – то есть участвую во всем, что связано с больными детьми. Еще занимаюсь проектом «Подари ребенку радость», организовываю концерты, творческие занятия с больными детками. В пятницу состоится, например, концерт ко Дню здоровья. Потом я езжу с ребятами на экскурсии, и это мне очень по душе, я обожаю путешествовать.

А кто ты по образованию?

Инженер-технолог.

То есть ты совсем не работала по специальности?

Да. На старших курсах я занималась репетиторством с детками, мне это очень нравилось. Помню, я ехала однажды в транспорте, увидела на билборде заманчивую рекламу туристической фирмы и подумала: Господи, мне так нравится работать с детьми и я так люблю путешествовать! Сделай, чтобы моя работа была связана или с одним, или с другим! И вот сбылось сразу все: я работаю с детьми и путешествую.

Вообще я вижу, что главное – молиться и верить, и все сбудется. Я постоянно наблюдаю эту закономерность, занимаясь программой «Здоровый ребенок». Сейчас резко увеличилось количество деток с ДЦП, которым мы помогаем, в среднем требуется оплатить 4-6 путевок в Трускавец за месяц. А каждая путевка – около 6 тысяч. И вот каждый раз деньги как-то находятся.

Или просят у нас однажды в больнице: срочно нужны подгузники-«двойки». А купить не на что. И мы начинаем ломать голову, где их взять. Приходим в офис – и сразу же нам приносят 2 коробки подгузников – и именно «двоек».

Что тебе в работе сложнее всего?

Я очень переживаю, чтобы всем «срочникам», которым вот-вот требуется лечение, хватило денег. Хочется помочь всем. И чаще всего нам это удается.

Что тебя здесь больше всего радует?

Мне все здесь нравится. (Смеется). Раньше я побаивалась ехать в больницу. Сейчас все привычно, приятно видеть этих врачей и детей. Здорово, когда ты не просто помогаешь, а видишь, кому ты помогаешь. Нам разрешают иногда посмотреть на этих крох, которые родились с ничтожным весом и которых тем не менее выхаживают.

У нас замечательная организация. Когда я пришла сюда, больше всего меня впечатлило, что тут помогают не так, как другие, - здесь это делают разумно. То есть не просто ездят в детдома, а занимаются семейным устройством, и так далее. Разнообразных проектов с каждым днем все больше. Вот сейчас собираются устроить дом для мам в тяжелых жизненных обстоятельствах и реабилитационный центр для особых детей. Очень вдохновляет то, что мы не стоим на месте, а развиваемся.


Тебя изменила как-то работа в благотворительности?

Я повзрослела, стала уверенней в себе, теперь мне легче найти выход из сложной, конфликтной ситуации. Поняла, что не только мы помогаем детям, но и дети – нам. Здорово ощущать, что ты кому-то нужен.

 

Беседовала Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Карина часто дзвонить мені поділитися враженнями від чергової поїздки або зустрічі, а я роблю «монтаж» і викладаю все, що вона хоче, на папері. За розповідями Карини дуже легко писати статті. З неї не потрібно витягати слова кліщами, вона завжди переповнена емоціями і тонкими спостереженнями. Карина завжди в гарному настрої, а навіть якщо і сумує, у неї наче на лобі написано: «Вірю в краще». Я знаю дуже небагато таких людей. Їх уявна постійна піднесеність духу пов'язана з тим, що їм ніколи і в голову не прийде зганяти свій поганий настрій на оточуючих. І разом з тим Карина дуже щира людина. Така от рідкісна властивість: я можу розповісти тобі про всі свої тривоги, але не перекласти на тебе ні грама їх тяжкості.

 

Цього разу наша розмова почалася з майстер-класів в Обласній дитячій лікарні на Космічній.

Ми кілька разів були в цій лікарні з Яном - в образі клоунів веселили діток. Але мені більше подобається займатися там з малечею: малювати, ліпити та інше. І кожен вівторок - з волонтерами або поодинці - я їду на Космічну з сумкою малювальних приладдя, якими на найближчий час забезпечила нас київська компанія ТОВ «Видавництво «ПІОНЕР». Дякуємо вам!

Їздити в гематологічне відділення готові не всі волонтери: там лежать діти з серйозними захворюваннями, а значить - там вмирають. Люди бояться зіткнутися зі смертю, прив'язатися до дитини, яка от-от піде. А я ходжу туди не думаючи про смерть. Діти, які там лежать, - просто діти і все, такі ж, як інші, вони сміються і грають, дивляться мультики і роблять уроки. На наші заняття заглядає 13-річна Ксюша, яка трохи соромиться клеїти листівки з малюками, і хлопчик Дєнька, йому немає ще й трьох, він не вміє тримати ножиці, і все одно приходить - просто посидіти. От до речі, тому я і потребую помічників: часто потрібна ще одна людина просто для того, щоб простежити за ножицями в руках молодших.

Коли я їхала до лікарні два тижні тому, був дощ, і ніхто з волонтерів не прийшов. Власне, мені теж зовсім не хотілося їхати, тягнуло сходити в храм... Весна, а погода така, що просто якась осіння хандра нападає. Але я все-таки вирушила до лікарні, я ж знала: діти чекають. І не даремно, коли бачу їх - хандра проходить миттєво. Вони просто чудові. Я недавно почула таку фразу: у кожної людини порожнеча всередині розміром з Бога. І я чітко відчула після того заняття: служити Богу можна не тільки в храмі.

До нас на заняття одного разу прийшов хлопчик. Кульгає, погано розмовляє, одна рука коротша за іншу... Двоє інших хлопчаків заявили, що сидіти поруч з ним не будуть: від нього погано пахне. Але я сказала, що всі будуть працювати за одним столом або заняття не буде взагалі. А майстрували ми листівки в техніці квілінг. Я була впевнена, що хлопчик з цим не впорається, і запропонувала йому розмальовку. Він помалював трохи, а потім все-таки захотів спробувати саме квіллінг. Ми дали йому спочатку накручувати смужки на олівець, а потім він узявся і за листівку. У нього вийшла одна з кращих робіт! Потім діти розбіглися показувати листівки батькам, пішов і він, а я стала збиратися. І ось він повернувся: «А що, - питає, - ти вже все прибрала? Давай я тобі хоч клейонку допоможу скласти». Йому було дуже важко. Але він склав цю клейонку так ретельно, навіть краще за мене. Потім запропонував провести мене. А прощаючись, поклав мені руку на плече і сказав: «Давай дружити!» Так захотілося обійняти його в цей момент... Коротше, вони чудові, ці діти.

Карін, а розкажи, будь ласка, з чого починалося твоє волонтерство?

Коли я вчилася в недільній школі, ми на двунадесяті свята їздили з концертами в дитбудинок. Нам говорили, що набагато більше за концерти ці діти мають потребу в спілкуванні, і ми завжди намагалися приділити їм увагу, поговорити з ними. Але хотілося зробити для них щось більше.

Тоді ми з дівчатками з недільної школи стали ходити в інтернат на Тополі, де живуть особливі дітки. Але через деякий час зрозуміли, що робимо щось не так, вриваємося в їхній світ, даємо їм якусь надію, і після цього їм залишатися там ще важче.

Ще одного разу ми дізналися, що на площі Островського взимку годують жебраків, і поїхали допомагати. Я стала тоді по-іншому ставитися до бездомних, зрозуміла, що не можна засуджувати їх за те, що так склалося їхнє життя.

Разом з парафіянами Володимирського храму допомагали хворим діткам, і тоді я зрозуміла, що для них важливіше всього матеріальна допомога, а її надати я не могла.

У нашій парафії ми підтримували ув'язнених, писали листи, відправляли посилки. Все це вчило толерантності, я зрозуміла, що нікого не можна засуджувати за помилки.

А потім у молодіжному православному таборі я зустріла отця Андрія, і він запропонував працювати тут. Мені завжди близька була тема сирітства, і я погодилася. Це було півтора року тому. Я саме закінчила університет і хотіла літо відпочити, але в серпні вже щосили волонтерила в «Сяйві веселки».

Чим ти тут займаєшся, якими проектами?

Допомагаю Насті - тобто беру участь у всьому, що пов'язано з хворими дітьми. Ще займаюся проектом «Подаруй дитині радість», організовую концерти, творчі заняття з хворими дітками. У п'ятницю відбудеться, наприклад, концерт до Дня здоров'я. Потім я їжджу з дітьми на екскурсії, і це мені дуже до душі, я обожнюю подорожувати.

А хто ти за освітою?

Інженер-технолог.

Тобто ти зовсім не працювала за фахом?

Так. На старших курсах я займалася репетиторством з дітками, мені це дуже подобалося. Пам'ятаю, я їхала одного разу в транспорті, побачила на білборді привабливу рекламу туристичної фірми і подумала: Господи, мені так подобається працювати з дітьми і я так люблю подорожувати! Зроби, щоб моя робота була пов'язана або з одним, або з іншим! І ось збулося відразу все: я працюю з дітьми і подорожую.

Взагалі я бачу, що головне - молитися і вірити, і все збудеться. Я постійно спостерігаю цю закономірність, займаючись програмою «Здорова дитина». Зараз різко збільшилася кількість діток з ДЦП, яким ми допомагаємо, в середньому потрібно оплатити 4-6 путівок у Трускавець за місяць. А кожна путівка - близько 6 тисяч. І от кожен раз гроші якось знаходяться.

Або просять у нас одного разу в лікарні: терміново потрібні підгузки-«двійки». А купити - нема грошей. І ми починаємо ламати голову, де їх взяти. Приходимо в офіс - і відразу ж нам приносять 2 коробки підгузків - і саме «двійок».

 

Що для тебе в роботі найскладніше?

Я дуже переживаю, щоб усім «терміновим», яким ось-ось потрібне лікування, вистачило грошей. Хочеться допомогти всім. І найчастіше нам це вдається.


Що тебе тут найбільше радує?

Мені все тут подобається. (Сміється). Раніше я побоювалася їхати до лікарні. Зараз приємно бачити лікарів і дітей. Здорово, коли ти не просто допомагаєш, а бачиш, кому ти допомагаєш. Нам дозволяють іноді подивитися на цих крихіток, які народилися недоношеними.

У нас чудова організація. Коли я прийшла сюди, найбільше мене вразило, що тут допомагають не так, як інші, - тут це роблять розумно. Тобто не просто їздять в дитбудинки, а займаються сімейним влаштуванням, і так далі. Різноманітних проектів з кожним днем ​​все більше. Ось зараз збираються влаштувати будинок для мам у важких життєвих обставинах і реабілітаційний центр для особливих дітей. Дуже надихає те, що ми не стоїмо на місці, а розвиваємося.

Тебе змінила якось робота в благодійності?

Я подорослішала, стала впевненіше в собі, тепер мені легше знайти вихід зі складної, конфліктної ситуації. Зрозуміла, що не тільки ми допомагаємо дітям, а й діти - нам. Здорово відчувати, що ти комусь потрібен.


Розмовляла Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Залиште свій коментар