«Здорово відчувати, що ти комусь потрібен».

Карина часто звонит мне поделиться впечатлениями от очередной поездки или встречи,
а я делаю «монтаж» и излагаю все, что она хочет, на бумаге. По рассказам Карины
очень легко писать статьи. Из нее не нужно вытягивать слова клещами, она всегда
переполнена эмоциями и тонкими наблюдениями. Карина всегда в хорошем
настроении, а даже если и грустит, у нее как будто на лбу написано: «Верю в
лучшее». Я знаю очень немного таких людей. Их кажущаяся постоянная приподнятость
духа связана с тем, что им никогда и в голову не придет вымещать свое дурное
настроение на окружающих. И вместе с тем Карина очень искренний человек. Такое
вот редкое свойство: я могу рассказать тебе обо всех своих тревогах, но не
переложу на тебя ни грамма их тяжести.
На этот раз наш разговор начался с мастер-классов в Областной
детской больнице на Космической.
Мы несколько раз были в этой больнице с Яном – в образе
клоунов веселили деток. Но мне больше нравится заниматься там с ребятами: рисовать,
лепить и прочее. И каждый вторник - с
волонтерами или в одиночку – я еду на Космическую с сумкой рисовальных
принадлежностей, которыми на ближайшее время обеспечила нас киевская компания
ООО «Издательство «ПИОНЕР». Спасибо вам огромное!
Ездить в гематологическое отделение готовы не все
волонтеры: там лежат дети с серьезными заболеваниями, а значит – там умирают.
Люди боятся столкнуться со смертью, привязаться к ребенку, который уйдет. А я
хожу туда не думая о смерти. Дети, которые там лежат, - просто дети и всё,
такие же, как другие, они смеются и играют, смотрят мультики и делают уроки. На
наши занятия заглядывает 13-летняя Ксюша, которая немного стесняется клеить
открытки с малышами, и мальчик Денька, ему нет еще и трех, он не умеет держать
ножницы, и все равно приходит – просто
посидеть. Вот кстати, поэтому я и нуждаюсь в помощниках: часто нужен еще один
человек просто для того, чтобы проследить за ножницами в руках младших ребят.

Когда я ехала в больницу две недели назад, был дождь, и
никто из волонтеров не пришел. Собственно, мне тоже совсем не хотелось ехать, тянуло
сходить в храм… Весна, а погода такая, что просто какая-то осенняя хандра накатывает.
Но я все-таки отправилась в больницу, я же знала: дети ждут. И не зря, когда
вижу их лица – хандра проходит мгновенно. Они просто замечательные. Я недавно
услышала такую фразу: у каждого человека пустота внутри размером с Бога. И я
отчетливо ощутила после того занятия: служить Богу можно не только в храме.
К нам на занятие однажды пришел мальчик. Хромает,
искаженная речь, одна рука короче другой… Двое других мальчишек заявили, что
сидеть рядом с ним не будут: от него плохо пахнет. Но я сказала, что все будут
работать за одним столом или занятия не будет вообще. А мастерили мы открытки в
технике квиллинга. Я была уверена, что мальчик с этим не справится, и
предложила ему раскраску. Он порисовал немного, а потом все-таки захотел
попробовать именно квиллинг. Мы дали ему сначала накручивать полоски на
карандаш, а потом он взялся и за открытку. У него получилась одна из лучших
работ! Потом дети разбежались показывать открытки родителям, ушел и он, а я
стала собираться. И вот он вернулся: «А что, - спрашивает, - ты уже все убрала?
Давай я тебе хоть клеенку помогу сложить». Ему было очень трудно. Но он сложил
эту клеенку так тщательно, как не складываю я сама. Потом предложил провести
меня. А прощаясь, положил мне руку на плечо и сказал: «Давай дружить!» Так
захотелось обнять его в этот момент… Короче, они чудесные, эти ребята.
Карин, а расскажи, пожалуйста, с чего начиналось твое волонтерство?
Когда я училась в воскресной школе, мы на двунадесятые
праздники ездили с концертами в детдом. Нам говорили, что гораздо больше
концертов эти ребята нуждаются в общении, и мы всегда старались уделить им
внимание, поговорить с ними. Но хотелось сделать для них что-то большее.
Тогда мы с девочками из воскресной школы по собственному
почину стали ходить в интернат на
Тополе, где живут особые детки. Но через время поняли, что делаем что-то
не так, врываемся в их мир, даем им какую-то надежду, и после этого им
оставаться там еще тяжелее.
Еще однажды мы узнали, что на площади Островского зимой
кормят нищих, и поехали помогать. Я стала тогда по-другому относиться к
бездомным, поняла, что нельзя осуждать их за то, что так сложилась их жизнь.
Вместе с прихожанами Владимирского храма помогали больным
деткам, и тогда я поняла, что для них важней всего материальная помощь, а ее
оказать я не могла.
В нашем
приходе мы поддерживали заключенных, писали письма, отправляли посылки. Все это
учило толерантности, я поняла, что никого нельзя осуждать за ошибки.
А потом в
молодежном православном лагере я встретила отца Андрея, и он предложил работать
здесь. Мне всегда близка была тема сиротства, и я согласилась. Это было полтора
года назад. Я как раз закончила университет и хотела лето отдохнуть, но в
августе уже вовсю волонтерила в «Сиянии радуги».

Чем ты здесь
занимаешься, какими проектами?
Помогаю
Насте – то есть участвую во всем, что связано с больными детьми. Еще занимаюсь
проектом «Подари ребенку радость», организовываю концерты, творческие занятия с
больными детками. В пятницу состоится, например, концерт ко Дню здоровья. Потом
я езжу с ребятами на экскурсии, и это мне очень по душе, я обожаю
путешествовать.
А кто ты по
образованию?
Инженер-технолог.
То есть ты
совсем не работала по специальности?
Да. На
старших курсах я занималась репетиторством с детками, мне это очень нравилось.
Помню, я ехала однажды в транспорте, увидела на билборде заманчивую рекламу
туристической фирмы и подумала: Господи, мне так нравится работать с детьми и я
так люблю путешествовать! Сделай, чтобы моя работа была связана или с одним,
или с другим! И вот сбылось сразу все: я работаю с детьми и путешествую.
Вообще я
вижу, что главное – молиться и верить, и все сбудется. Я постоянно наблюдаю эту
закономерность, занимаясь программой «Здоровый ребенок». Сейчас резко
увеличилось количество деток с ДЦП, которым мы помогаем, в среднем требуется
оплатить 4-6 путевок в Трускавец за месяц.
А каждая путевка – около 6 тысяч. И вот каждый раз деньги как-то
находятся.
Или просят у
нас однажды в больнице: срочно нужны подгузники-«двойки». А купить не на что. И
мы начинаем ломать голову, где их взять. Приходим в офис – и сразу же нам
приносят 2 коробки подгузников – и именно «двоек».
Что тебе в
работе сложнее всего?
Я очень
переживаю, чтобы всем «срочникам», которым вот-вот требуется лечение, хватило
денег. Хочется помочь всем. И чаще всего нам это удается.

Что тебя здесь
больше всего радует?
Мне все
здесь нравится. (Смеется). Раньше я побаивалась ехать в больницу.
Сейчас все привычно, приятно видеть этих врачей и детей. Здорово, когда ты не
просто помогаешь, а видишь, кому ты помогаешь. Нам разрешают иногда посмотреть
на этих крох, которые родились с ничтожным весом и которых тем не менее выхаживают.
У нас
замечательная организация. Когда я пришла сюда, больше всего меня впечатлило,
что тут помогают не так, как другие, - здесь это делают разумно. То есть не
просто ездят в детдома, а занимаются семейным
устройством, и так далее. Разнообразных проектов с каждым днем все больше. Вот
сейчас собираются устроить дом для мам в тяжелых жизненных обстоятельствах и
реабилитационный центр для особых детей. Очень вдохновляет то, что мы не стоим
на месте, а развиваемся.
Тебя
изменила как-то работа в благотворительности?
Я
повзрослела, стала уверенней в себе, теперь мне легче найти выход из сложной,
конфликтной ситуации. Поняла, что не только мы помогаем детям, но и дети – нам.
Здорово ощущать, что ты кому-то нужен.

Карина часто дзвонить
мені поділитися враженнями від чергової поїздки або зустрічі, а я роблю
«монтаж» і викладаю все, що вона хоче, на папері. За розповідями Карини дуже
легко писати статті. З неї не потрібно витягати слова кліщами, вона завжди
переповнена емоціями і тонкими спостереженнями. Карина завжди в гарному
настрої, а навіть якщо і сумує, у неї наче на лобі написано: «Вірю в краще». Я
знаю дуже небагато таких людей. Їх уявна постійна піднесеність духу пов'язана з
тим, що їм ніколи і в голову не прийде зганяти свій поганий настрій на
оточуючих. І разом з тим Карина дуже щира людина. Така от рідкісна властивість:
я можу розповісти тобі про всі свої тривоги, але не перекласти на тебе ні грама
їх тяжкості.
Цього
разу наша розмова почалася з майстер-класів в Обласній дитячій лікарні на
Космічній.
Ми
кілька разів були в цій лікарні з Яном - в образі клоунів веселили діток. Але
мені більше подобається займатися там з малечею: малювати, ліпити та інше. І
кожен вівторок - з волонтерами або поодинці - я їду на Космічну з сумкою
малювальних приладдя, якими на найближчий час забезпечила нас київська компанія
ТОВ «Видавництво «ПІОНЕР». Дякуємо
вам!
Їздити
в гематологічне відділення готові не всі волонтери: там лежать діти з
серйозними захворюваннями, а значить - там вмирають. Люди бояться зіткнутися зі
смертю, прив'язатися до дитини, яка от-от піде. А я ходжу туди не думаючи
про смерть. Діти, які там лежать, - просто діти і все, такі ж, як інші, вони
сміються і грають, дивляться мультики і роблять уроки. На наші заняття заглядає
13-річна Ксюша, яка трохи соромиться клеїти листівки з малюками, і хлопчик Дєнька, йому
немає ще й трьох, він не вміє тримати ножиці, і все одно приходить - просто
посидіти. От до речі, тому я і потребую помічників: часто потрібна ще одна людина
просто для того, щоб простежити за ножицями в руках молодших.

Коли
я їхала до лікарні два тижні тому, був дощ, і ніхто з волонтерів не прийшов.
Власне, мені теж зовсім не хотілося їхати, тягнуло сходити в храм... Весна, а
погода така, що просто якась осіння хандра нападає. Але я все-таки вирушила до
лікарні, я ж знала: діти чекають. І не даремно, коли бачу їх - хандра проходить
миттєво. Вони просто чудові. Я недавно почула таку фразу: у кожної людини
порожнеча всередині розміром з Бога. І я чітко відчула після того заняття:
служити Богу можна не тільки в храмі.
До
нас на заняття одного разу прийшов хлопчик. Кульгає, погано розмовляє,
одна рука коротша за іншу... Двоє інших хлопчаків заявили, що сидіти поруч з
ним не будуть: від нього погано пахне. Але я сказала, що всі будуть працювати
за одним столом або заняття не буде взагалі. А майстрували ми листівки в
техніці квілінг. Я була впевнена, що хлопчик з цим не впорається, і
запропонувала йому розмальовку. Він помалював трохи, а потім все-таки захотів
спробувати саме квіллінг. Ми дали йому спочатку накручувати смужки на олівець,
а потім він узявся і за листівку. У нього вийшла одна з кращих робіт! Потім
діти розбіглися показувати листівки батькам, пішов і він, а я стала збиратися.
І ось він повернувся: «А що, - питає, - ти вже все прибрала? Давай я тобі хоч
клейонку допоможу скласти». Йому було дуже важко. Але він склав цю клейонку так
ретельно, навіть краще за мене.
Потім запропонував провести мене. А прощаючись, поклав мені руку на плече і
сказав: «Давай дружити!» Так захотілося обійняти його в цей момент... Коротше,
вони чудові, ці діти.
Карін,
а розкажи, будь ласка, з чого починалося твоє волонтерство?
Коли
я вчилася в недільній школі, ми на двунадесяті свята їздили з концертами
в дитбудинок. Нам говорили, що набагато більше за концерти ці діти
мають потребу в спілкуванні, і ми завжди намагалися приділити їм увагу,
поговорити з ними. Але хотілося зробити для них щось більше.
Тоді
ми з дівчатками з недільної школи стали ходити в інтернат на Тополі, де живуть
особливі дітки. Але через деякий час
зрозуміли, що робимо щось не так, вриваємося в їхній світ, даємо їм якусь
надію, і після цього їм залишатися там ще важче.
Ще
одного разу ми дізналися, що на площі Островського взимку годують жебраків, і
поїхали допомагати. Я стала тоді по-іншому ставитися до бездомних, зрозуміла,
що не можна засуджувати їх за те, що так склалося їхнє життя.
Разом
з парафіянами Володимирського храму допомагали хворим діткам, і тоді я
зрозуміла, що для них важливіше всього матеріальна допомога, а її надати я не
могла.
У
нашій парафії ми підтримували ув'язнених, писали листи, відправляли посилки.
Все це вчило толерантності, я зрозуміла, що нікого не можна засуджувати за
помилки.
А
потім у молодіжному православному таборі я зустріла отця
Андрія, і він запропонував працювати тут. Мені завжди близька була тема
сирітства, і я погодилася. Це було півтора року тому. Я саме закінчила
університет і хотіла літо відпочити, але в серпні вже щосили волонтерила в «Сяйві веселки».
Чим
ти тут займаєшся, якими проектами?
Допомагаю
Насті - тобто беру участь у всьому, що пов'язано з хворими дітьми. Ще займаюся
проектом «Подаруй дитині радість», організовую концерти, творчі заняття з
хворими дітками. У п'ятницю відбудеться, наприклад, концерт до Дня здоров'я.
Потім я їжджу з дітьми
на екскурсії, і це мені дуже до душі, я обожнюю подорожувати.
А
хто ти за освітою?
Інженер-технолог.
Тобто
ти зовсім не працювала за фахом?
Так.
На старших курсах я займалася репетиторством з дітками, мені це дуже
подобалося. Пам'ятаю, я їхала одного разу в транспорті, побачила на білборді
привабливу рекламу туристичної фірми і подумала: Господи, мені так подобається
працювати з дітьми і я так люблю подорожувати! Зроби, щоб моя робота була пов'язана
або з одним, або з іншим! І ось збулося відразу все: я працюю з дітьми і
подорожую.
Взагалі
я бачу, що головне - молитися і вірити, і все збудеться. Я постійно спостерігаю
цю закономірність, займаючись програмою «Здорова дитина». Зараз різко збільшилася
кількість діток з ДЦП, яким ми допомагаємо, в середньому потрібно оплатити 4-6
путівок у Трускавець за місяць. А кожна путівка - близько 6 тисяч. І от кожен
раз гроші якось знаходяться.
Або
просять у нас одного разу в лікарні: терміново потрібні підгузки-«двійки». А
купити - нема грошей.
І ми починаємо ламати голову, де їх взяти. Приходимо в офіс - і відразу ж нам
приносять 2 коробки підгузків - і саме «двійок».
Що
для тебе
в роботі найскладніше?
Я
дуже переживаю, щоб усім «терміновим»,
яким ось-ось потрібне лікування, вистачило грошей. Хочеться допомогти всім. І
найчастіше нам це вдається.

Що
тебе тут найбільше радує?
Мені
все тут подобається. (Сміється). Раніше я побоювалася їхати до лікарні. Зараз приємно
бачити лікарів і дітей. Здорово, коли ти не просто допомагаєш, а бачиш, кому ти
допомагаєш. Нам дозволяють іноді подивитися на цих крихіток, які народилися недоношеними.
У
нас чудова організація. Коли я прийшла сюди, найбільше мене вразило, що тут
допомагають не так, як інші, - тут це роблять розумно. Тобто не просто їздять в
дитбудинки, а займаються сімейним влаштуванням, і так далі. Різноманітних
проектів з кожним днем все
більше. Ось зараз збираються влаштувати будинок для мам у важких життєвих
обставинах і реабілітаційний центр для особливих дітей. Дуже надихає те, що ми
не стоїмо на місці, а розвиваємося.
Тебе
змінила якось робота в благодійності?
Я подорослішала,
стала впевненіше в собі, тепер мені легше знайти вихід зі складної, конфліктної
ситуації. Зрозуміла, що не тільки ми допомагаємо дітям, а й діти - нам. Здорово
відчувати, що ти комусь потрібен.