Меня зовут Шмойлова Анна Пимоновна, живу я вместе со своей большой семьёй в селе Каменка Апостоловского района Днепропетровской области.
У каждого человека приходит время в жизни, когда задаёшь себе вопросы: Кто я? Как прожил жизнь? Что сделал полезного?
Вот и я задаю себе такие вопросы. Пытаюсь ответить искренне и откровенно, как на исповеди перед Богом.
Во-первых, я вырастила троих кровных деток, дала им высшее образование, достойное воспитание. Мне не стыдно за них, я горжусь своими детьми. Это и есть счастье.
Во-вторых, я предоставила уют и тепло шести деточкам-сиротам. И не только в своём доме, а и в сердце.
Шесть лет назад я задумалась над тем, что мои кровные детки подросли, стали самостоятельными, у меня большой дом, а есть деточки, которые воспитываются в детских домах, у которых нет семьи. И стало как-то грустно на душе. Я решила взять в свою семью деток-сирот, обогреть их теплом своего сердца, сделать все, чтобы они почувствовали, что у них есть семья.
Сначала взяла на воспитание двух мальчиков, чернявого Станислава и светленького Юрку. В день, когда я их забирала к себе, Юре исполнялось 12 лет. Так что ребенок впервые в жизни праздновал свой День рождения в семье. Его счастью не было границ. Оказалось, что у Юры есть еще 15-летний брат Игорь, который воспитывается в другом интернате. Какой же радостью и благодарностью наполнились глаза Юрки, когда он узнал о моем решении взять брата Игоря к нам в семью. Так у меня появилось еще трое деток.
Через год взяла за руку и, как оказалось, навсегда, 8-летнего Валерика и 5-летнюю Любочку.
Я медик по образованию, поэтому все болезни, все осложнения со здоровьем детей решала сама. Были и бессонные ночи, иногда отчаяние, были и радость, и слёзы, но никогда не было разочарования. И вот прошло шесть лет, и когда где-то звучит слово «сирота», дети не желают его слышать. Мы с этим почти справились.
У нас дружная, крепкая семья. Старшие детки заботятся о младших, стараются помочь друг другу. А сколько благодарности я вижу в их глазах, в их поступках по отношению к себе. Иногда я думаю, что самый счастливый человек в мире – это я.
Быть родителями – это самое прекрасное в жизни каждого человека. А оплата за родительское сердце – любовь ребёнка. Я хочу обратиться к людям, которым достаток и жильё позволяют взять детей на воспитание: «Не бойтесь брать деток в свою семью, хотя это и нелегкое дело, но благодарное. Согрейте теплом своего сердца ту кроху, которая не знает родительской любви и заботы. Пусть поможет Вам Бог узнать то счастье, которое узнала я, воспитывая и согревая одинокие детские души».
Мене звуть Шмойлова Анна Пимонівна, живу я разом зі своєю великою сім’єю в с. Кам’янка Апостолівського району Дніпропетровської області.
У кожної людини настає час в житті, коли задаєш собі питання: Хто я? Як прожив життя? Що зробив корисного?
От і я ставлю собі такі питання. Намагаюсь відповісти відверто і щиро, як на сповіді перед Богом.
По-перше, я виростила трьох кровних діток, дала їм вищу освіту, достойне виховання. Мені не соромно за них, я пишаюсь своїми дітьми. Це і є щастя.
По-друге, я надала затишок і тепло шістьом діточкам-сиротам. І не тільки в своєму помешканні, а й в серці.
Шість років тому я замислилась над тим, що мої кровні дітки підросли, стали самостійними, у мене великий будинок, а є діточки, які виховуються в дитячих будинках, у яких немає родини. І стало мені якось сумно на душі. Я вирішила взяти в свою сім’ю діток-сиріт, обігріти їх теплом свого серця, зробити все, щоб вони відчули, що в них є родина.
Спочатку взяла на виховання двох хлопчаків, чорнявого Станіслава та білявого Юрка. В день, коли я їх забирала до себе, Юрі виповнювалось 12 років. Тож дитина вперше в житті святкувала свій День народження в сім’ї. Його щастю не було меж. Виявилось, що в Юри є ще 15-річний брат Ігор, який виховується в іншому інтернаті. Якою радістю і вдячністю наповнились очі Юрка, коли він дізнався про моє рішення взяти брата Ігоря до нас в сім’ю. Так у мене стало ще троє діток.
Через рік взяла за руку і, як виявилось, назавжди, 8-річного Валерика і 5-річну Любочку.
Я медик за освітою, тому всі хвороби, усі ускладнення зі здоров’ям дітей вирішувала сама. Були й безсонні ночі, іноді, відчай, були і радості, і сльози, але ніколи не було розчарування. Та ось пройшло шість років і, коли десь звучить слово «сирота», діти не бажають його чути. Ми з цим, майже, впорались.
У нас дружна, міцна сім’я. Старші дітки піклуються про менших, намагаються допомогти один одному. А скільки вдячності я бачу в їх очах, у їхніх вчинках по відношенню до себе. Іноді я думаю, що найщасливіша людина в світі – це я.
Бути батьками – це найпрекрасніше в житті кожної людини. А плата за батьківське серце – любов дитини. Я хочу звернутися до людей, у яких статок та помешкання дозволяє взяти діток на виховання: «Не бійтеся брати діток у свою родину, хоч це й нелегка справа, але вдячна. Зігрійте теплом свого серця оту крихітку, яка не знає батьківської любові і турботи. Хай допоможе Вам Бог пізнати те щастя, яке пізнала я, виховуючи і зігріваючи одинокі дитячі душі».
Мене звуть Шмойлова Анна Пимонівна, живу я разом зі своєю великою сім’єю в с. Кам’янка Апостолівського району Дніпропетровської області.