Дитячий будинок сімейного типу Лубенець: «Хочеться дарувати дітям любов, турботу і допомогти стати щасливими»

Дитячий будинок сімейного типу Лубенець: «Хочеться дарувати дітям любов, турботу і допомогти стати щасливими»

 

Меня зовут Лубенец Алла Николаевна, моего мужа Лубенец Валерий Николаевич. У нас трое кровных детей: Виталий (1991 г.р.), Андрей (2003 г.р.) и Мария (2009 г.р.) и восемь приёмных деток. Мы живем в городе Верхнеднепровске Днепропетровской области.

В нашей с мужем жизни произошло неприятное событие, которое могло закончиться для нас трагически. 27 декабря 2007года в гололёд мы с мужем попали в аварию. За сто семьдесят шесть метров тормозного пути, я поняла, что моих на то время двух детей ждёт детский дом. В тот момент я произнесла: «Господи! Помоги нам, ведь наши дети не будут никому нужны».

Через шесть месяцев после аварии я узнала о том, что недалеко от нас умерла тридцати трехлетняя женщина, у которой осталось трое деток. Четырнадцатилетний Максим Чернов, его семилетний брат Женя и Даничка, которому на тот момент исполнилось два года. От голода он сосал грудь у мертвой матери. Я поехала и забрала мальчиков к себе, пока за ними приедут их родственники. Вечером они позвонили и сказали, что дети им не нужны.

В ту ночь мы с мужем не смогли уснуть, так как нам пришлось принимать решение, о том, что детей, у которых случилась такая трагедия нельзя бросать, им надо помочь. И тогда я подумала, что может, и нам дарована жизнь после аварии, чтобы мы прочувствовали страх за своих детей, и не бросили этих малышей, оказавшихся в беде. На следующий день к нам приехала комиссия и взяла с нас честное слово, что мы в срочном порядке расширим жилую площадь, чтобы дети могли остаться в семье. В 2008 году я все - таки оформила опеку над Максимом (1994 г.р.), Женей (2001 г.р.) и Даниилом (2006 г.р.). Мы стали для них второй семьей после смерти матери. Пока оформлялись документы на опеку, оказалось, что у нас будет ещё ребёнок.

Весной 2009 года мы начали ремонтно-строительные работы, имея на руках нашего третьего малыша - двухмесячную дочку Машу. Через год из постройки 1921 года, которая была сплетена из лозы и без фундамента, у нас вырос домик-грибок. С общей площади 43 кв.м. наш дом увеличился до 104. И это только на первом этаже. Осталось закончить дополнительную площадь на втором этаже, лестницу между этажами.

Летом 2012 года мы увидели на сайте Запорожья мальчика с ВИЧ, очень похожего на моего брата, и были готовы его забрать к себе. Но пока оформлялись документы, его забрали в другую семью. Но мы на этом не остановились. И когда в Никополе закрывался детский дом «Ромашка», где осталось четверо деток, мы взяли к себе Сашу Найденова (1999 г.р.). Так у нас появился еще один сынишка.

Осенью того же года нам предложили взять братиков – двойняшек, Вячеслава и Александра (2003 г.р.) и их сестричек Кристиночку (1997 г.р.) и Алину (2006 г.р.). У детей пропала без вести мама. Наша семья пополнилась еще детворой.

Максим Чернов успешно закончил с грамотами Криворожский военно-спортивный лицей и вместе с нашим кровным сыном Виталием поступил в Винницкое высшее профессиональное училище Львовского государственного университета безопасности жизнедеятельности. В планах на будущее он хочет продолжить обучение в Академии. Младший брат Максима, Женя, учится в пятом классе. Он занимается волейболом, имеет грамоты за достижения в спорте и за активное участие в жизни школы. Самый младший из братьев, Даниил, этой осенью пойдет в первый класс. А самая маленькая наша доченька Маша, которой четыре года, волнуется, с кем будет играть, когда Алина и Данилка пойдут в школу, где уже учатся Вячеслав, два Саши и Кристина. В ближайшем будущем мы планируем устроить ребят в кружки по интересам, а пока у них еще проходит адаптация в школе, в семье. Дети потихоньку привыкают к новым условиям. Им сейчас необходимо научиться выполнять какие–то задания, привыкнуть к тому, что от них будут требовать придерживаться определенных правил. Ребятам необходимо привыкнуть к традициям в нашей семье, в обществе. Ведь у них за плечами сложный жизненный опыт, который наложил на их детские души и сердца тяжелый отпечаток. Они очень нуждаются в нашей любви и поддержке.

Наша семья очень любит выезды на природу и любоваться красотами нашего живописного края. Вместе собираем грибы, устраиваем пикники, активно отдыхаем с пользой для здоровья ребят и их развития. Такие выезды дают нам всем возможность побыть больше времени вместе, отвлечься от будничных проблем и забот. Так приятно видеть улыбки ребятишек, их счастливые лица. Хочется дарить им любовь, заботу и помочь стать счастливыми. Сегодня наша семья – это единое целое. Это дом, в котором есть любовь, добро, взаимопонимание и поддержка.

С уважением,

мама–воспитатель

Алла Николаевна ЛУБЕНЕЦ

www.pomogaem.com.ua

 

 

У нашому житті відбулася неприємна подія, яка могла закінчитися для нас трагічно. 27 грудня 2007 року в ожеледь ми з чоловіком потрапили в аварію. За сто сімдесят шість метрів гальмівного шляху, я зрозуміла, що моїх, на той час двох дітей, чекає дитячий будинок. У той момент я вимовила: «Господи! Допоможи нам, адже наші діти не будуть нікому потрібні».

Через шість місяців після аварії я дізналася про те, що недалеко від нас померла тридцятитрирічна жінка, у якої залишилося троє діток. Чотирнадцятирічний Максим Чернов, його семирічний брат Женя і Данечка, якому на той момент виповнилося два роки. Від голоду він смоктав груди у мертвої матері. Я поїхала і забрала хлопчиків до себе, поки за ними приїдуть їхні родичі. Увечері вони подзвонили і сказали, що діти їм не потрібні.

У ту ніч ми з чоловіком не змогли заснути, так як нам довелося приймати рішення, про те, що дітей, у яких трапилася така трагедія, не можна кидати, їм треба допомогти. І тоді я подумала, що може, і нам дароване життя після аварії, щоб ми відчули страх за своїх дітей, і не кинули цих малюків, які опинилися в біді. Наступного дня до нас приїхала комісія і взяла з нас чесне слово, що ми в терміновому порядку розширимо житлову площу, щоб діти могли залишитися в сім'ї. У 2008 році я нарешті оформила опіку над Максимом (1994 р.н.), Женею (2001 р.н.) і Данилом (2006 р.н.). Ми стали для них другою родиною після смерті матері. Поки оформлялися документи на опіку, виявилося, що у нас буде ще дитина.

Навесні 2009 року ми почали ремонтно-будівельні роботи, маючи на руках нашого третього малюка - двомісячну доньку Машу. Через рік з будівлі 1921 року, яка була сплетена з лози і без фундаменту, у нас виріс будиночок-грибок. З загальної площі 43 кв.м. наша хата збільшилася до 104. І це тільки на першому поверсі. Залишилось закінчити додаткову площу на другому поверсі, сходи між поверхами.

Влітку 2012 року ми побачили на сайті Запоріжжя хлопчика з ВІЛ, дуже схожого на мого брата, і були готові його забрати до себе. Але поки оформлялися документи, його забрали в іншу сім'ю. Та ми на цьому не зупинилися. І коли в Нікополі закривався дитячий будинок «Ромашка», де залишилося четверо діток, ми взяли до себе Сашу Найдьонова (1999 р.н.). Так у нас з'явився ще один синочок.

Восени того ж року нам запропонували взяти братиків - двійнят, В'ячеслава і Олександра (2003 р.н.) та їх сестричок Христину (1997 р.н.) і Аліну (2006 р.н.). У дітей пропала безвісти мама. Наша сім'я поповнилася ще дітворою.

Максим Чернов успішно закінчив із грамотами Криворізький військово-спортивний ліцей і разом з нашим кровним сином Віталієм вступив до Вінницького вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. У планах на майбутнє він хоче продовжити навчання в Академії. Молодший брат Максима, Женя, навчається в п'ятому класі. Він займається волейболом, має грамоти за досягнення в спорті та за активну участь у житті школи. Наймолодший з братів, Данило, цієї осені піде в перший клас. А найменша наша донечка Маша, якій чотири роки, хвилюється, з ким буде грати, коли Аліна та Данилко підуть до школи, де вже навчаються В'ячеслав, два Саші і Христина. У найближчому майбутньому ми плануємо влаштувати дітей у гуртки по інтересам, а поки у них ще проходить адаптація в школі, в сім'ї. Діти потихеньку звикають до нових умов. Їм зараз необхідно навчитися виконувати якісь завдання, звикнути до того, що від них вимагатимуть дотримуватися певних правил. Дітям необхідно звикнути до традицій в нашій сім'ї, в суспільстві. Адже у них за плечима складний життєвий досвід, який наклав на їх дитячі душі і серця важкий відбиток. Вони дуже потребують нашої любові та підтримки.

Наша сім'я дуже любить виїзди на природу і милуватися красотами нашого мальовничого краю. Разом збираємо гриби, влаштовуємо пікніки, активно відпочиваємо з користю для здоров'я та розвитку. Такі виїзди дають нам всім можливість побути більше часу разом, відволіктися від буденних проблем і турбот. Так приємно бачити посмішки дітлахів, їх щасливі обличчя. Хочеться дарувати їм любов, турботу і допомогти стати щасливими. Сьогодні наша сім'я - це єдине ціле. Це будинок, в якому є любов, добро, взаєморозуміння і підтримка.

З повагою,

мама-вихователь

Алла Миколаївна ЛУБЕНЕЦЬ

www.pomogaem.com.ua