Дитячий будинок сімейного типу Лискіних: «З покоління в покоління».
Ми - сім'я Лискіних з Новомосковська. Мене звати Ніна Іванівна, а мого чоловіка - Віталій Олексійович.
Розповідь про нашу сім'ю хочу почати з того часу, коли ми з чоловіком молоді та гарні стояли на весільному рушнику і приймали вітання з побажаннями. Вони були різними: від «здоров'я, любові, довгих років життя» до «діточок з футбольну команду замість нещодавно загиблого «Пахтакора».
Йшли роки. Було все: здоров'я, любов, ось тільки з діточок був один тільки Андрійко і все... Бажання мати великий будинок, велику родину не йшло геть, і рішення було прийняте.
Якщо не дає Бог мати кровних дітей, значить, Він підготував нам долю іншу. Адже ті малюки, у кого немає сім'ї, ні в чому не винні. Вони теж прийшли в цей світ, сподіваючись, стати щасливими і зробити щасливим когось. І тепер через багато-багато років я розумію, що вони прийшли в цей світ для мене. Вони увійшли в моє серце, мою душу, мій дім назавжди!
Першими переступили наш поріг відразу шість дітлахів. Вони всі були дуже різні, але у них у всіх була одна спільна риса - «синдром вихованця дитбудинку». Бо вони всі свої 4-5-6-7 років з першого дня життя і до нашої зустрічі прожили в дитячому будинку.
Труднощі були в перший рік «спільного» життя неймовірні. Їм до всього потрібно було звикнути: до кольорового мила (що його не можна їсти), до шампуню (який не можна пити), до продуктів (які завжди є), але їх обов'язково хочеться заховати на потім. Ми всі разом звикали вільно пересуватися в будинку, дворі, на вулиці.
Пройшов рік. Побачивши, як діти змінилися, підросли, зміцніли, душа співала від задоволення і радості. І з'явилося нове бажання ще комусь допомогти.
Нова малеча з'являлася в будинку майже кожен рік. Були нові проблеми, йшли старі. Діти підростали, закінчували навчальні заклади, влаштовували свої долі: женилися, заміж виходили. А на їх місце в будинку приходили ті, кому ми були потрібні. Ось і зараз, коли за плечима вже більше двадцяти трьох років життя нашої родини, ми ще повні сил, сповнені бажання і любові. Завжди, у всі часи, малюки додавали життя, робили його необхідним. Адже вони такі довірливі, наївні, беззахисні, одного разу віддали в твою велику долоню свої крихітні рученята - повірили нам назавжди.
Настуня, Іннуся - наша відрада, промінчики щастя, втіха. Як же добре, що вони з'явилися в нашому домі. Скільки любові проявилось у старших дітей до них і скільки турботи. Навіть дорослі хлопці беруть їх на руки, грають і співають їм пісеньки.
Доля кожного в Його руках. Я зрозуміла це тоді, коли мій єдиний кровний син і його дружина, не маючи можливості мати своїх діток, своє життя віддали прийомним дітям. А ми з чоловіком радіємо цьому і тому, що наш будинок завжди повний як дітей, так і гостей. Часто приходять невістки, дочки, сини ведуть своїх діток - наших онуків - в їх «сімейний будинок». Туди, де почалося і пройшло їх дитинство, і де рідними вони залишаться назавжди. Це і є СІМ'Я! Заради цього варто жити!