Прийомна сім'я Ярина тепер знає рецепт любові та щастя!
Мене зовуть Ярина Оксана Олегівна, мого чоловіка – Ярина Сергій Васильович. Ми мешкаємо в селі Личково Магдалинівського району Дніпропетровської області.
Що можна розповісти про нашу сім’ю? Начну з себе. Ще в юності я мріяла про майбутнє, просила у Бога любимого та люблячого чоловіка, діток і хотіла усиновити діточок. Але тоді я і уявити не могла наскільки більше того, що просиш може дати Бог! А Він дає!
Ми з Сергієм одружились ще, будучи студентами третього курсу ДДАУ. В скорому часі народилась наша перша доця – Таюся. Вона від народження слухняна, кмітлива та світла дитина. Виховувати її дуже легко і приємно, тому мрії про усиновлення діток в моїй душі невпинно розгорались.
Коли зачепила цю тему в розмові з чоловіком, отримала у відповідь тверде «Ні!». Сергій, на відміну від мене, реаліст - здібний спокійно та врівноважено оцінити любу життєву ситуацію і не прийме ніколи рішення не виваживши всі «за» і «проти». А на той момент переважали «проти». Адже, житла свого не було, мешкали з батьками, не було стабільного заробітку. Тому усиновлення ще довгі роки залишалось для мене мрією. Але Бог працював над цим питанням, готував наші серця, укріплював наш союз і вирішував планомірно всі наші матеріальні потреби.
Ви скажете: «До чого тут Бог?»
Розповім вам один досвід з минулого. Як зараз пам’ятаю, то був ясний червневий день. Ми з чоловіком їхали на машині по дорозі. На той момент ми вже багато через що пройшли: наші відносини були випробувані на міцність, ми освоїли улюблену спеціальність, побували за кордоном, де і збирались залишитися мешкати, але я розуміла, що в чужій країні мрії про усиновлення доведеться залишити ще на довгий час. Проте, ми вважаємо, а Бог розташовує. І так вийшло, що Йому я стала довіряти раніше, ніж Сергій. Тому і вийшла така розмова. Я в черговий раз зачепила тему про усиновлення, на що Сергій відповів, що е неможливо, хто довірить діток нам, адже у нас немає ні житла, ні роботи, ні стабільного доходу. Але я запропонувала ввірити все в руки Божі та діяти, і завірила чоловіка, що Бог все угледить, адже для Нього немає нічого неможливого. А саме головне - Бог не хоче, щоб діти були сиротами.
Так протягом року ми придбали будинок, привели його в житловий стане, влаштувались на хороші роботи, придбали стабільність. І пригадалась нам ця розмова рівно через рік, коли наша сім’я вже збільшилась на три дитини.
Я ніколи не забуду той день, коли ми забирали їх... Бодя і Соня знаходились в Дніпропетровському притулку, а Эдік в Нікопольському дитячому будинку. Ми спочатку забрали молодших, а потім разом поїхали за Эдіком, до речі, ми забирали діток в день народження Таїсії. Дивний збіг – чи не правда!
Пам’ятаю вираз обличчя Сергія і його слова, які він промовив з сяючим обличчям: «Сьогодні я в три рази щасливіший, ніж в той день, коли забирав Таїсію з пологового будинку!!!» І я розділяла його почуття. А діти!!! Ви собі й уявити не можете, наскільки багато чому вони можуть навчити нас, навчених життям дорослих. Я на їх прикладі в той день зрозуміла, як е радіти звичайній зеленій траві, яка розвівається вітром. Вони її обхвачували руками, цілували, ниряли в неї, бігали. Дуже важко підібрати слова, щоб описати той сплеск емоцій, котрий ми спостерігали в той день по дорозі в Нікополь.
Эдік тоді більшу частину дня простояв біля вікна, ждучи нас. Адже ми приїхали за ним в другій половині дня, ще й дощ почався. І хлопчик висказав нам тоді свої переживання: «Я думав, що ви не приїдете, адже дощ почався. Я плакав».
Якщо, читаючи цю розповідь, ви роздумуєте над тим, чи брати діток - не сумнівайтеся - брати! Вони Вас, ні, вибачте, нас всіх навчать жити, і жити по-справжньому. Навчать любити, прощати, радіти, сміятися, навчать терпінню і змінять наші серця.
Так, нам було важко, дуже вадко було в перший рік. Хоча психологи й попереджали про те, що перший етап - це адаптація, і перший час малюки будуть показувати лише свої кращі якості, але у нас все було не так. Весь негатив пережитих ними років обрушився на нас відразу ж. Але нам повезло, діти самі мали бажання розлучитися з минулим. Так, комусь було важче, комусь легше, проте треба віддати їм належне, вони намагались з усіх сил - у нас найкращі діти (мабуть, так скаже кожна мама про своє дитятко).
Пригадую Эдіка, яким він був три роки назад: невпевнений в собі, постійно характеризував себе як «балбес безтолковий», навіть хода його видавала, сутулі плечі, опущена голова, руки схрещені за спиною. Бачили б ви його зараз - красивий, впевнений в собі парубок, любимий всіма дівчатками в класі та й не тільки. Але на шляху до цього перевтілення, скільки було сліз, розмов, пояснень, впевнений в любові й прийнятті. Слава Богу - це вже позаду.
В особі Боді ми отримали «гіперактив». Його діти, навіть, прозвали «Вжик». У нас билось і ламалось все, починаючи стаканами й закінчуючи насосною станцією. Всі верхівки дерев і любі висоти - наші. Дивись і дивись. Та, що там, ВСЬОГО НЕ РОЗПОВІСИ, і по сей день наш Богдаша - шустрик невгомонний. Правда, навчився трішки берегти речі, хоча одяг на ньому до сих пір рветься чомусь!!!! Зате він добрий і щедрий на любов хлопчак, поважає дорослих і просто любить життя.
Важче всього прийшлось з Софійкою. В свої сім з половиною років вона приїхала до нас з нульовим запасом знань, і давалось їй навчання ой як важко, і в великому ступені, звичайно, ще через лінь. Для чого вчити віршики? Для чого вчити цифри? Для чого потрібні букви? На листі паперу не передаси, скільки сил і емоцій ми витратили, щоб допомогти їй освоїти ази математики та читання. Та, й не зрозуміє ніхто, хто не проходив через таке. Букви були розвішені по всьому будинку, малюнки цифр, рахували лапки у котиків, їх було то три, то дві, то п’ять, але ні як не чотири. Над книгами плакали ми вдвох (тато, як чоловік говорив, що сльози - доля слабких). Пройшов час і тепер ми і пишемо, і читаємо, і рахуємо, не відмінно, але це вже перемога!!! Зате, яке у неї сердечко! Це дитя не пройде мимо жодної бродячої тваринки, обласкає всіх котів і собак, поділиться останнім з другом.
Через рік у нашій родині з'явився ще один малюк, Андрійко, який відразу став загальним улюбленцем через свою веселу вдачу та вміння дружити. Хоча до сих пір в його поведінці простежується недовіра до дорослих і якесь побоювання. Проте, сподіваюсь, ми це переможемо, адже разом ми сильні. В одній мудрій книзі сказано «И нитка втроє складена не скоро порветься». А нас он скільки! Аж вісім. Адже, рік назад лелека приніс нам Михасю. В період кормління груддю дуже хотілось взяти ще малюка, залишеного мамою і викормити разом з Мишуткою. Але не судилось, соціальні служби відмовили нам через невелику житлову площу будинку. А як хотілося б подарувати любов і ласку ще діткам. Адже немає в житті більшої цінності, ніж сім’я і діти.
Ми вдячні Богу, що Він подарував нам найпрекрасніше - діток. З ними біда - не біда і трава зеленіша, і сонце яскравіше світить!!!!!!!!!!!!