Вона приносить перемогу.
У этой малышки звонкое имя – Вероника. С греческого его можно перевести как «приносящая победу». А можно сократить до простого славянского «Вера», очень созвучного по смыслу греческому. И кроха уже потихонечку побеждает – пока свой тяжёлый диагноз. У девочки врождённая тромбоцитопения – пониженное количество тромбоцитов в крови. Заболевание это более чем серьёзное, но прогнозы врачей в случае Вероники настолько хороши, что к 5 годам, возможно, при должном уходе диагноз будет снят.
Но есть ещё одна важнейшая вещь, которую очень нужно победить малышке – одиночество. Из года и двух месяцев её коротенькой жизни у неё ни дня не было мамы. Точнее, мам у Веронички много в Доме малютки… А нужна одна – и насовсем.
Вот мы и ищем родителей для малышки. Причём достаточно храбрых и решительных родителей. Которых не испугает ни диагноз, ни физический недостаток девочки. Дело в том, что врождённой тромбоцитопении часто сопутствуют деформации ручек. У Вероники нет плечевых костей, при этом абсолютно полноценные и подвижные кисти – она свободно берёт игрушки.
Вот ведь как неумолимы законы генетики, не хватило какого-то белка, засбоила хромосома – и повисла на волоске сначала жизнь ребёнка, а теперь, когда угрозы жизни почти нет – возможность иметь семью, нормально развиваться, любить и радоваться всё равно под вопросом. Учитывая то, что кроха родилась не где-нибудь в Германии, например, а в нашей стране, где общество относится к инвалидам сами знаете как, где отказ матери от особого ребёнка практически в порядке вещей, а усыновление таких деток – случай нечастый.
Если же вспомнить не о биологических законах, а о законах мироздания, больше всего, конечно, хочется спросить за что. За что невинной новорожденной крохе это испытание, этот крест на всю жизнь? Но люди мудрые учат спрашивать не «за что», а «для чего». Для чего этот внешний изъян? Возможно, для того, чтобы девочка искала в себе дополнительные душевные ресурсы, пытаясь возместить физический недостаток? Может быть, для того, чтобы крепость духа обрели её будущие родители? Или осмелиться предположить: это для того, чтобы Вероника встретила свою настоящую маму взамен той, в душе которой не нашлось любви для больной девочки?
Волонтёр, рассказавшая мне о Веронике, говорила, что самое яркое впечатление о ней – улыбка. Она улыбается каждому, кто улыбнётся ей, любому, кто возьмёт её на руки. На руках у волонтёров, у мамочек юных пациентов гематологии Вероника и проводит большую часть того времени, которое лежит в больнице. С ней носятся и играют, обкладывают подушками, дают погремушки и разговаривают, а она платит всем своей ясной улыбкой. Ради общения малышка готова забыть о сне и еде. И самое тяжёлое – оставить Вероничку в кровати, когда пора уходить… Она цепляется за взрослых изо всех своих крошечных силёнок и кричит, и смотрит взрослыми глазами человека, которого предали…
В возрасте, когда дети потихоньку начинают ходить, Вероника даже ещё не сидит. Но связано это вовсе не с диагнозом и не с физической особенностью, а с условиями жизни. Даже в самом прекрасном детдоме всё у детей происходит позже: и первый шаг, и первое слово, и в весе они обычно отстают. Работники Дома малютки, напуганные серьёзной болезнью, берегут Веронику, как могут, сдувая с неё пылинки, а ведь так трудно сделать первый шаг, когда взрослые вокруг видят в нём прежде всего опасность…
Веронику ещё ждёт медицинское обследование, подробного заключения ещё не сделал врач-ортопед, но, скорей всего, протезирование, которое можно сделать в Украине, позволит девочке не бояться косых взглядов и чувствовать себя вполне полноценным человеком. Тем болем, что с самообслуживанием у неё проблем не возникнет. А интеллектуально она абсолютно здорова.
Когда я искала информацию о дефектах, подобных Вероничкиному, встретила много удивительных материалов. Среди них 2 видеоролика. Один о трёх мамочках, у которых совсем нет рук. Я не умею и вряд ли когда-то научусь с такой скоростью, осторожностью и точностью менять ребёнку подгузник и накладывать себе макияж руками, как они делают это ногами. Другой о девочке, у которой вместо рук только кисти. На видео она сама без всяких проблем одевается, обувается, рисует. А ведь у неё ещё проблемы с суставами ног… Беда нашей Веронички просто ничтожна в сравнении со многими страшными заболеваниями, которые «устраивают» человеку заблудившиеся хромосомы. И болезнь её – несравнима по последствиям с теми страданиями, которые принесёт ей сиротство, если она не найдёт семью.
Люди, неравнодушные к девочке, сделали всё, чтобы помочь ей поскорее обрести родителей. Нашли хороших врачей, которые вскоре обследуют Веронику, поторопили государственных служащих, ответственных за подготовку её документов для семейного устройства. Теперь для малышки открыты пути как приёмной семьи и опеки, так и усыновления.
Храбрые и любящие сердца, откликнитесь, найдите Веронику, она ждёт папу и маму! Загляните в её глаза – может быть, ждёт именно вас?
P.S. В день встречи с волонтёром детской больницы, после разговора о Веронике, я гуляла с дочерью в университетском парке и встретила парня, студента скорей всего, с таким же, как у Вероники, дефектом рук. Удивительно, конечно, но я не о совпадении подумала тогда. Мальчик был очень стильно одет. У него было на редкость красивое лицо и уверенный взгляд. Первое, что пришло в голову: девочки за таким штабелями должны падать… А потом я поразилась, насколько этот парень внутренне сильней меня. Конечно, дорогой ценой ему далась эта сила. Но всё же очень чувствовался этот внутренний стержень. Кто из нас счастливей, кто полноценней, трудно сказать…
Ольга Левченко
Тел. Ленинской службы по делам детей (г. Днепропетровск) - (056)785-24-29
www.deti.dp.ua
У цієї дівчинки дзвінке ім'я - Вероніка. З грецького його можна перевести як «приносить перемогу». А можна скоротити до простого слов'янського «Віра», дуже співзвучного за змістом грецькому. І маля вже потихеньку перемагає - поки що свій важкий діагноз. У дівчинки вроджена тромбоцитопенія - знижена кількість тромбоцитів у крові. Захворювання це більш ніж серйозне, але прогнози лікарів у разі Вероніки настільки обнадійливі, що до 5 років, можливо, при належному догляді діагноз буде знятий.
Але є ще одна найважливіша річ, яку дуже потрібно перемогти дівчинці - самотність. З року і двох місяців її коротенького життя у неї ні дня не було мами. Точніше, мам у Вероніки багато в Будинку маляти... А потрібна одна - і назовсім.
Ось ми і шукаємо батьків для маляти. Причому досить хоробрих і рішучих батьків. Яких не злякає ні діагноз, ні фізична вада дівчинки. Справа в тому, що вродженої тромбоцитопенії часто супроводжують деформації ручок. У Вероніки немає плечових кісток, при цьому абсолютно повноцінні і рухливі кисті - вона вільно бере іграшки.
Які все ж таки невблаганні закони генетики, не вистачило якогось білка, засбоїла хромосома - і повисло на волосині спочатку життя дитини, а тепер, коли загрози життю майже немає - можливість мати сім'ю, нормально розвиватися, любити і радіти все одно під питанням. Враховуючи те, що крихітка народилася не де-небудь в Німеччині, наприклад, а в нашій країні, де суспільство ставиться до інвалідів самі знаєте як, де відмова матері від особливої дитини практично норма, а усиновлення таких діток - випадок нечастий.
Якщо ж згадати не про біологічні закони, а про закони світобудови, найбільше, звичайно, хочеться запитати за що. За що невинній новонародженій крихті це випробування, цей хрест на все життя? Але люди мудрі вчать питати не «за що», а «для чого». Для чого ця зовнішня вада? Можливо, для того, щоб дівчинка шукала в собі додаткові душевні ресурси, намагаючись відшкодувати фізичний недолік? Може бути, для того, щоб міцність духу здобули її майбутні батьки? Або наважитися припустити: це для того, щоб Вероніка зустріла свою справжню маму замість тієї, в душі якої не знайшлося любові для хворої дівчинки?
Волонтер, яка розповіла мені про Вероніку, казала, що найяскравіше враження про неї - усмішка. Вона посміхається кожному, хто посміхнеться їй, кожному, хто візьме її на руки. На руках у волонтерів, у матусь юних пацієнтів гематології Вероніка і проводить велику частину того часу, який лежить в лікарні. З нею носяться і грають, обкладають подушками, дають брязкальця і розмовляють, а вона платить всім своєю ясною усмішкою. Заради спілкування маля готове забути про сон та їжу. І найважче - залишити Вероніку в ліжку, коли час йти... Вона чіпляється за дорослих з усіх своїх крихітних сил і кричить, і дивиться дорослими очима людини, яку зрадили...
У віці, коли діти потихеньку починають ходити, Вероніка навіть ще не сидить. Але пов'язано це зовсім не з діагнозом і не з фізичною особливістю, а з умовами життя. Навіть в самому прекрасному дитбудинку все у дітей відбувається пізніше: і перший крок, і перше слово, і у вазі вони зазвичай відстають. Працівники Будинку маляти, налякані серйозною хворобою, бережуть Вероніку, як можуть, здуваючи з неї пилинки, але ж так важко зробити перший крок, коли дорослі навколо бачать в ньому перш за все небезпеку...
Вероніку ще чекає медичне обстеження, лікар-ортопед ще не зробив детального медичного висновку, але, скоріше за все, протезування, яке можна зробити в Україні, дозволить дівчинці не боятися косих поглядів і відчувати себе цілком повноцінною людиною. Тим паче, що з самообслуговуванням у неї проблем не виникне. А інтелектуально вона абсолютно здорова.
Коли я шукала інформацію про дефекти, подібних цій дівчинці, зустріла багато дивних матеріалів. Серед них 2 відеоролика. Один про трьох матусь, у яких зовсім немає рук. Я не вмію і навряд чи колись навчуся з такою швидкістю, обережністю і точністю міняти дитині підгузок і накладати собі макіяж руками, як вони роблять це ногами. Інший про дівчинку, у якої замість рук тільки кисті. На відео вона сама без всяких проблем одягається, взувається, малює. Але ж у неї ще проблеми з суглобами ніг... Біда нашої Вероніки зовсім незначна в порівнянні з багатьма страшними захворюваннями, які «влаштовують» людині хромосоми, що заблукали. І хворобу її не порівняєш за наслідками з тими стражданнями, які принесе їй сирітство, якщо вона не знайде родину.
Люди, небайдужі до дівчинки, зробили все, щоб допомогти їй швидше знайти батьків. Знайшли хороших лікарів, які незабаром обстежать Вероніку, поквапили державних службовців, відповідальних за підготовку її документів для сімейного влаштування. Тепер для маляти відкриті шляхи як прийомної сім'ї, опіки, так і усиновлення.
Хоробрі і люблячі серця, відгукніться, знайдіть Вероніку, вона чекає на тата і маму! Загляніть в її очі - можливо, вона чекає сааме на вас?
P.S. В день зустрічі з волонтером дитячої лікарні, після розмови про Вероніку, я гуляла з донькою в університетському парку і зустріла хлопця, студента скоріше за все, з таким же, як у Вероніки, дефектом рук. Дивно, звичайно, але я не про збіг подумала тоді. Хлопчик був дуже стильно одягнений. У нього було на рідкість гарне обличчя і впевнений погляд. Перше, що спало на думку: дівчатка за таким штабелями повинні падати... А потім я була вражена, наскільки цей хлопець внутрішньо сильніше мене. Звичайно, дорогою ціною йому далася ця сила. Але все ж дуже відчувався цей внутрішній стержень. Хто з нас щасливіше, хто повноцінної, важко сказати...
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
