Было 14 января. Старый Новый год. Последний из любимых нашей страной зимних праздников. Последний из череды дней, выпадающих из календаря, когда днем тихо на улицах даже больших городов, а ночью гремят фейерверки. В эти дни мы отставляем будничные заботы и незавершенные дела, оглядываемся на прошедший год, подводим черту: итого, прибыло, убыло. Думаем, что сделали, что нет, и понемногу рождаются новые цели и планы.
В этот последний праздничный день собрались в театре Горького папы и мамы, и 550 детей, чтобы пообщаться вволю, повеселиться всласть, ну и заодно подвести итоги. Их объединило одно дело, одни цели, одни чувства. Их поздравляли государственные чиновники, бизнесмены и журналисты.
Кто-то говорил заученные фразы, кто-то экспромтом, кто-то избитые, стёртые слова, а кто-то искренне, сердечно. Впрочем, и избитое бывает искренним, а истина часто звучит банально. Но что-то запоминалось, что-то нет. Что-то трогало, а что-то проходило мимо. Хочется запечатлеть отдельные слова и моменты, как будто разложить пачку свежих фотографий. Да, сначала именно картинки, а потом уж слова. Потому что наблюдала я очень внимательно за братиками и сестричками этих огромных семей, за отношениями детей и родителей…
Заполненное детьми театральное фойе. Народ столпился вокруг клоуна, и все тянут вверх руки, как прилежный класс, всем хочется попасть шариками в баночку. Рядом за столами учат рисовать открытки и вырезать снежинки, и еще что-то загадочное крутят из бумаги. Стараются, лица сосредоточенные, а у некоторых прямо так вдохновенные.
Вот папа с малышом на плечах. Мальчику года три, он уютно разлегся на папиной голове. Оба неторопливо плывут в толпе, высматривая, куда бы причалить.
Двух девочек лет шести обнимает мама и улыбается издали третьей. Подходит и третья, тоже лет шести, прижимается к маме. Девочки смущенно косятся на камеру, мама им шепотом что-то объясняет.
Подросток держит на руках маленького мальчишку и показывает ему фотографии на стенде, а малыш тоже упорно смотрит в камеру. Вот эта парочка особенно приметна: нечасто встретишь у почти взрослого парня такое внимание к малышу.
Мама шестерых подростков отвечает на вопросы журналиста. Мальчики и девочки страшно серьёзны, то ли стараются произвести впечатление, то ли это от смущения, а мама улыбается и лучится жизнерадостностью за всех. Это Баранова Майя Анатольевна со своим семейством.
Если бы я не знала, что это фестиваль приемных семей – никогда и ни за что бы не поверила, что все эти дети – не кровные, не рождены этими мамами. «Не родные» - сказать нельзя. Попробуйте в беседе с такими родителями так выразиться - вам сразу же возразят: «Как это – не родные? Все они родные, все наши». И это родство во всём – в доверительных взглядах и крепких объятиях, в том, как бережно папа ведет за ручки двух девочек вниз по ступенькам лестницы. Каждая держится одной рукой за широченные перила, другой – за папу, и так держится, что ясно: папа надёжнее. Эти дети отличаются от сирот так же, как отличаются от них домашние детки. Дело не в ухоженности, а в лицах – на них беззаботность. Потому что их любят. Потому что есть надёжный тыл, и можно, ничего не боясь, познавать мир, играть, учиться, дружить.
А вот о чём здесь говорят. На одинаковые вопросы журналистов отвечают по-разному. Больше всего сошлись, пожалуй, в ответе на вопрос, как и почему решили взять ребёнка в семью. Смотрели передачи об уличных детях. Жалели. Как-то понемногу созрело решение. Фастуновы жили в большом доме, кровные дети росли, и родители однажды подумали: а ведь скоро уедут! И что нам, аукаться в этом доме? Вот чтоб его наполнить, и взяли деток. Стрельцовы рассказывают, что дети в семью пришли сами. Сын привёл одноклассника, которому некуда было идти, не смогли оставить мальчишку на улице. В другой приёмной семье радостно советуют: если не хотите старости… идите в первый класс! И папа с улыбкой гладит свою первоклашку по голове. А жить для себя – это некрасиво и эгоистично.
Вот с этим, пожалуй, можно поспорить. Всё, что делает человек для других, он делает и для себя в той же мере. Разве мало приобретают те, кто бескорыстно помогает другим? Разве счастливая улыбка ребёнка не согревает родителей так же, как обогрели они чужих деток, взяв их в семью?
А Людмила Эдвардовна Чуб рассказывает о кровных своих детях, уже взрослых, которые росли вместе с приёмными. Для них уже взять ребёнка в семью – это естественно, и удивление вызывают скорей те, кто этого не делает. «У них уже сломаны все эти стереотипы, понимаете?»
Говорят о сложившихся семейных традициях. Майя Анатольевна описывает новогодний 10-килограммовый торт, пекут его каждый раз по новому рецепту и едят целую неделю. Это мама дарит детям. Они в долгу не остаются – каждый год втайне готовят для родителей спектакль. Валентина Сергеевна Фастунова рассказывает о вылазках на природу, на которые срываются вдруг, по наитию, и тем оно, наверное, приятнее, когда сам себе преподносишь сюрприз.
Ведут речь и о трудностях. Если бы не трудности, с которыми когда-то пришлось столкнуться Андрею Николаевичу Пинчуку, отцу десятерых детей, может, и не было бы этого фестиваля. «Когда приёмные родители доходят до черты… за которой открывается дорога в никуда… – говорит Андрей Николаевич, замолкая на секунду и что-то вспоминая, – очень важно не замыкаться в себе, общаться с такими же семьями, знать, что вы не одни с вашими проблемами».
К кому обращаетесь в трудные минуты? – спрашивают у родителей. Весёлая Майя Анатольевна утверждает, что у них трудных минут, в общем-то, не бывает. Не удивительно, обладая таким оптимизмом, нельзя не заразить им детей. Вряд ли с проблемами они не сталкиваются вовсе, просто чувство юмора и неспособность унывать сразу подсказывают правильное решение. Недаром Барановых признали «семьёй года». А Татьяна Георгиевна Тузенко, которая среди девятерых детей воспитывает двух мальчиков-инвалидов, трудностей не отрицает. И на вопрос, к кому обращаться, отвечает сразу: к Богу. И всем желает встретиться с Ним однажды. Между прочим, один из мальчиков, у которого в доме инвалидов не работали руки, теперь сам одевается, ест и пишет.
Камера словила обрывок разговора двух мам в фойе. Одна из них говорит: «У меня был тако-о-ой год!» – и делает большие глаза. Скорее всего, «тако-о-ой год» был у многих. Или даже 3 последних года. А кое у кого и 23. Но трудности всё же обсуждать особенно не хотят. Потому что преодолённые трудности называются победами. И вид у мамы, проводившей тяжёлый год, был очень гордый. И говорили больше о счастье, чем о проблемах.
Счастье, оно тоже у каждого своё. Нина Григорьевна Тутова, начальник днепропетровской областной службы по делам детей, говорила о счастье видеть в этом зале столько лиц. Полный театр домашних нарядных, весёлых и довольных ребят. Вчерашних сирот.
Папа-воспитатель Андрей Владимирович Стрельцов долго объясняет, какое счастье дождаться момента, когда ребёнок вдруг понимает, как нуждается в родителях, чувствует, что «мама» и «папа» – не просто слова, а нечто большее.
А для Валентины Ионовой больше, чем 55 поправленных судеб её воспитанников, значит сознание того, что её дело подхвачено многими другими, распространяется и развивается. Даже если завтра она не сможет больше брать детей – сироты не останутся без попечения.
Гости фестиваля – бизнесмены, государственные чиновники и коллеги по благотворительным организациям. Именно объединением этих трёх сил можно реально изменить что-то к лучшему. Бизнесмены-благотворители объясняют, почему помогают именно приёмным семьям, а не госучреждениям для сирот. Киевский предприниматель Александр Шмагора рассказывает, как несколько лет назад волей Божьего промысла у него на столе оказалось письмо отца Андрея. Александр помог, чем смог. С годами компания развивалась, доходы росли, росла и помощь, отправлявшаяся днепропетровским приёмным семьям. Александр говорит, как дорожит знакомством с отцом Андреем, и, слушая этого человека, нельзя заподозрить его в корыстных целях.
Директор запорожского благотворительного фонда Альберт Павлов, вручая премию путешественникам года, предложил начать традицию поездок друг к другу в гости. И тут же пригласил нескольких днепропетровских детей в свою приёмную семью. И тоже, знаете ли, верится, что если прямо здесь, в театре, одна из мам попросит разрешения остановиться у него с детьми, чтобы погулять на Хортице – не откажет.
Такое вот единение и взаимопомощь. Когда смотришь на этих сплочённых людей, очень хочется внести и свою лепту в то, чтоб лица их детей оставались такими же спокойными и счастливыми. Не каждый может выделять для этого деньги или время. Так уж ли это плохо? Депутат Олег Царёв озвучил очень важную вещь. Призвав оказывать приёмным семьям посильную помощь, добавил: «А если не можете – просто уделите внимание своим детям».
Есть афоризм Матери Терезы: «Что вы можете сделать для укрепления мира во всем мире? Идите домой и любите свою семью». Любите, чтобы ваши дети научились любить. И зла на Земле станет меньше.
Люди, собравшиеся на старый Новый год в театре Горького, так и поступают – просто любят свои семьи. Но всё же делают больше: ведь семьёй для них стали совершенно чужие дети. Душевных сил и любви хватает на чужих, как и на своих.
Символично, что спектакль детского театра «Золотой ключик», представленный гостям фестиваля, был тоже о любви, преодолевающей все препятствия, - «Алые паруса», по мотивам повести Грина.
И хотя приёмные дети в этот день гости и зрители, без демонстрации их артистических талантов не обошлось. Среди этих семей столько поющих, как же в рождественские дни не спеть колядки! Нет ничего красивее, чем детские голоса, взлетающие к сводам театра: «Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився!».
И напоследок самая светлая картинка фестиваля: митрополит Ириней, улыбаясь, рассыпает пшеницу в зрительный зал и на сцену, где стоят актёры «Золотого ключика», и попутно рассказывает о значении этого древнего обычая, о том, что в каждом зёрнышке заложена жизнь, которую надо беречь и за которую надо бороться, и тогда зёрна принесут плоды.
Бороться не с оружием в руках, но всё с той же любовью. Об этой же борьбе говорил и Андрей Николаевич Пинчук, приглашая всех своих «коллег»-родителей в эти новогодние дни остановиться, отдышаться, оглянуться и с новыми силами устремиться вперёд. Пожелаем же им вместе с владыкой Иринеем мира, благоденствия и радости.
Ольга Левченко, волонтер ДОБО «Сияние радуги»
Було 14 січня. Старий Новий рік. Останній з улюблених нашою країною зимових свят. Останній з низки днів, що випадають з календаря, коли вдень тихо на вулицях навіть великих міст, а вночі гримлять феєрверки. У ці дні ми відкладаємо буденні турботи і незавершені справи, озираємося на минулий рік, підводимо риску: разом, прибуло, вибуло. Думаємо, що зробили, що ні, і потроху народжуються нові цілі та плани.
В цей останній святковий день зібралися в театрі Горького тата й мами, і 550 дітей, щоб поспілкуватися досхочу, повеселитися досхочу, ну і заодно підвести підсумки. Їх об'єднала одна справа, одні цілі, одні почуття. Їх вітали державні чиновники, бізнесмени та журналісти.
Хтось говорив завчені фрази, хтось експромтом, а хтось щиро, сердечно. Втім, і завчене буває щирим, а істина часто звучить банально. Але щось запам'ятовувалося, щось ні. Щось зворушувало, а щось проходило повз. Хочеться закарбувати окремі слова і моменти, як ніби розкласти пачку свіжих фотографій. Так, спочатку саме картинки, а потім вже слова. Тому що спостерігала я дуже уважно за братиками і сестричками цих величезних сімей, за відносинами дітей і батьків...
Заповнене дітьми театральне фойє. Народ стовпилися навколо клоуна, і всі тягнуть вгору руки, як старанний клас, всім хочеться потрапити кульками в баночку. Поруч за столами вчать малювати листівки і вирізати сніжинки, і ще щось загадкове крутять з паперу. Стараються, зосереджені, а у деяких прямо таки натхненні.
Ось тато з малюком на плечах. Хлопчику роки три, він затишно розлігся на татовій голові. Обидва неквапливо пливуть у натовпі, виглядаючи, куди б причалити.
Двох дівчаток років шести обіймає мама і посміхається здалеку третій. Підходить і третя, теж років шести, притискається до мами. Дівчата зніяковіло поглядають на камеру, мама їм пошепки щось пояснює.
Підліток тримає на руках маленького хлопчика і показує йому фотографії на стенді, а малюк теж завзято дивиться в камеру. Ось ця парочка особливо помітна: нечасто зустрінеш у майже дорослого хлопця таку увагу до малюка.
Мама шістьох підлітків відповідає на запитання журналіста. Хлопчики і дівчатка страшно серйозні, чи то намагаються справити враження, чи то від збентеження, а мама посміхається і випромінює життєрадісність за всіх. Це Баранова Майя Анатоліївна зі своїм сімейством.
Якби я не знала, що це фестиваль прийомних сімей - ніколи і ні за що б не повірила, що всі ці діти - не кровні, не народжені цими мамами. «Не рідні» - сказати не можна. Спробуйте в бесіді з такими батьками так висловитися - вам відразу ж заперечать: «Як це - не рідні? Всі вони рідні, всі наші». І це спорідненість у всьому - в довірчих поглядах і міцних обіймах, в тому, як дбайливо тато веде за ручки двох дівчаток вниз сходами. Кожна тримається однією рукою за широченні перила, інший - за тата, і так тримається, що ясно: тато надійніше. Ці діти відрізняються від сиріт так само, як відрізняються від них домашні дітки. Справа не в доглянутості, а в обличчях - на них безтурботність. Тому що їх люблять. Тому що є надійний тил, і можна, нічого не боячись, пізнавати світ, грати, вчитися, дружити.
А ось про що тут говорять. На однакові запитання журналістів відповідають по-різному. Найбільше зійшлися, мабуть, у відповіді на питання, як і чому вирішили взяти дитину в сім'ю. Дивились передачі про вуличних дітей. Жаліли. Якось потроху дозріло рішення. Фастунови жили у великому будинку, кровні діти росли, і батьки одного разу подумали: адже скоро поїдуть! І що нам, аговкатися в цьому будинку? Ось щоб його наповнити, і взяли діток. Стрельцови розповідають, що діти в сім'ю прийшли самі. Син привів однокласника, якому нікуди було йти, не змогли залишити хлопчика на вулиці. В іншій прийомній сім'ї радісно радять: якщо не хочете старості... йдіть в перший клас! І тато з посмішкою гладить свою першокласницю по голові. А жити для себе - це некрасиво і егоїстично.
Ось з цим, мабуть, можна посперечатися. Все, що робить людина для інших, вона робить і для себе в тій же мірі. Хіба мало отримують ті, хто безкорисливо допомагає іншим? Хіба щаслива усмішка дитини не зігріває батьків так само, як обігріли вони чужих діток, взявши їх в сім'ю?
А Людмила Едвардівна Чуб розповідає про кровних своїх дітей, вже дорослих, які росли разом з прийомними. Для них вже взяти дитину в сім'ю - це природно, і здивування викликають скоріше ті, хто цього не робить. «У них вже зламані всі ці стереотипи, розумієте?»
Говорять про сімейні традиції, що склалися. Майя Анатоліївна описує новорічний 10-кілограмовий торт, печуть його кожного разу за новим рецептом і їдять цілий тиждень. Це мама дарує дітям. Вони в боргу не залишаються - щороку потай готують для батьків спектакль. Валентина Сергіївна Фастунова розповідає про вилазки на природу, на які зриваються раптом, з натхненням, і тим воно, напевно, приємніше, коли сам собі підносиш сюрприз.
Ведуть мову і про труднощі. Якби не труднощі, з якими колись довелося зіткнутися Андрію Миколайовичу Пінчуку, батькові десятьох дітей, може, і не було б цього фестивалю. «Коли прийомні батьки доходять до межі... за якою відкривається дорога в нікуди... - говорить Андрій Миколайович, замовкаючи на секунду і щось згадуючи, - дуже важливо не замикатися в собі, спілкуватися з такими ж сім'ями, знати, що ви не одні з вашими проблемами».
До кого звертаєтеся у важкі хвилини? - Запитують у батьків. Весела Майя Анатоліївна стверджує, що у них важких хвилин, загалом-то, не буває. Не дивно, володіючи таким оптимізмом, не можна не заразити їм дітей. Навряд чи з проблемами вони не стикаються зовсім, просто почуття гумору і нездатність сумувати відразу підказують правильне рішення. Недарма Барановим визнали «сім'єю року». А Тетяна Георгіївна Тузенко, яка серед дев'яти дітей виховує двох хлопчиків-інвалідів, труднощів не заперечує. І на запитання, до кого звертатися, відповідає відразу: до Бога. І всім бажає зустрітися з Ним одного разу. Між іншим, один з хлопчиків, у якого в будинку інвалідів не працювали руки, тепер сам одягається, їсть і пише.
Камера упіймала уривок розмови двох мам у фойє. Одна з них каже: «У мене був таки-и-ий рік», - і робить великі очі. Швидше за все, «таки-и-ий рік» був у багатьох. Або навіть 3 останні роки. А в декого і 23. Але труднощі все ж обговорювати особливо не хочуть. Бо подолані труднощі називаються перемогами. І вигляд у мами, яка проводила важкий рік, був дуже гордий. І говорили більше про щастя, ніж про проблеми.
Щастя, воно теж у кожного своє. Ніна Григорівна Тутова, начальник дніпропетровської обласної служби у справах дітей, говорила про щастя бачити в цьому залі стільки людей. Повний театр домашніх чепурних, веселих і задоволених дітлахів. Вчорашніх сиріт.
Папа-вихователь Андрій Володимирович Стрельцов довго пояснює, яке щастя дочекатися моменту, коли дитина раптом розуміє, що має потребу в батьках, відчуває, що «мама» і «тато» - не просто слова, а щось більше.
А для Валентини Іонової більше, ніж 55 поправлених доль її вихованців, значить свідомість того, що її справа підхоплена багатьма іншими, поширюється і розвивається. Навіть якщо завтра вона не зможе більше брати дітей - сироти не залишаться без піклування.
Гості фестивалю - бізнесмени, державні чиновники і колеги по благодійним організаціям. Саме поєднанням цих трьох сил можна реально змінити щось на краще. Бізнесмени-благодійники пояснюють, чому допомагають саме прийомним сім'ям, а не держустановам для сиріт. Київський підприємець Олександр Шмагора розповідає, як кілька років тому волею Божого промислу в нього на столі опинився лист батька Андрія. Олександр допоміг, чим зміг. З роками компанія розвивалася, доходи росли, росла і допомога, що відправлялася дніпропетровським прийомним сім'ям. Олександр каже, як дорожить знайомством з отцем Андрієм, і, слухаючи цю людину, не можна запідозрити його в корисливих цілях.
Директор запорізького благодійного фонду Альберт Павлов, вручаючи премію мандрівникам року, запропонував започаткувати традицію поїздок один до одного в гості. І тут же запросив кількох дніпропетровських дітей у свою прийомну сім'ю. І теж, знаєте, віриться, що якщо прямо тут, в театрі, одна з мам попросить дозволу зупинитися у нього з дітьми, щоб погуляти на Хортиці - не відмовить.
Таке ось єднання і взаємодопомога. Коли дивишся на цих згуртованих людей, дуже хочеться внести і свій внесок у те, щоб обличчя їхніх дітей залишалися такими ж спокійними і щасливими. Не кожен може виділяти для цього гроші або час. Невже це погано? Депутат Олег Царьов озвучив дуже важливу річ. Закликавши надавати прийомним сім'ям посильну допомогу, додав: «А якщо не можете - просто приділіть увагу своїм дітям».
Є афоризм Матері Терези: «Що ви можете зробити для зміцнення миру в усьому світі? Ідіть додому і любіть свою сім'ю». Любіть, щоб ваші діти навчилися любити. І зла на Землі стане менше.
Люди, які зібралися на старий Новий рік у театрі Горького, так і чинять - просто люблять свої родини. Але все ж таки роблять більше: адже родиною для них стали зовсім чужі діти. Душевних сил і любові вистачає на чужих, як і на своїх.
Символічно, що вистава дитячого театру «Золотий ключик», представлена гостям фестивалю, був теж про любов, що долає всі перешкоди, - «Червоні вітрила», за мотивами повісті Гріна.
І хоча прийомні діти в цей день гості та глядачі, без демонстрації їх артистичних талантів не обійшлося. Серед цих сімей стільки співаючих, як же в різдвяні дні не заспівати колядки! Немає нічого красивішого, ніж дитячі голоси, що злітають до склепінь театру: «Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився!».
І наостанок найсвітліша картинка фестивалю: митрополит Іриней, посміхаючись, розсипає пшеницю в зал для глядачів і на сцену, де стоять актори «Золотого ключика», і попутно розповідає про значення цього давнього звичаю, про те, що в кожному зернятку закладене життя, яке треба берегти і за яке треба боротися, і тоді зерна принесуть плоди.
Боротися не зі зброєю в руках, але все з тією ж любов'ю. Про таку ж боротьбу говорив і Андрій Миколайович Пінчук, запрошуючи всіх своїх «колег»-батьків в ці новорічні дні зупинитися, віддихатися, озирнутися і з новими силами поринути вперед. Побажаємо ж їм разом з владикою Іринеєм миру, добробуту і радості.
Було 14 січня. Старий Новий рік. Останній з улюблених нашою країною зимових свят. Останній з низки днів, що випадають з календаря, коли вдень тихо на вулицях навіть великих міст, а вночі гримлять феєрверки. У ці дні ми відкладаємо буденні турботи і незавершені справи, озираємося на минулий рік, підводимо риску: разом, прибуло, вибуло. Думаємо, що зробили, що ні, і потроху народжуються нові цілі та плани.