Публікація в журналі «Твій малюк»
«Здравствуйте, дорогая редакция! Хочу рассказать вам о замечательном человеке - Андрее Пинчуке, настоятеле храма Святого Михаила в с.Волосском, что на Днепропетровщине. Я возглавляю фонд «Вера. Надежда. Любовь», который занимается благотворительностью. Помогаем воскресным школам, приютам при церквях. В серьезной поддержке чаще всего нуждаются сельские храмы, поэтому стараемся искать активистов в регионах.
Андрея Пинчука мы увидели в новостях: посол США награждал его за помощь девочке, которую несеольео лет назад из Украины вывезли в рабство. Нас заинтересовал священник, работающий воспитателем в детском доме. Мы познакомились, стали встречаться, обмениваться опытом. Со временем отношения переросли в дружеские.
Этот человек действительно заслуживает уважения. Мало того, не так давно отец Андрей взял в свою семью двоих приемных детей, а сейчас собирается открыть детский дом семейного типа. Он - незаурядная личность. Очень хочется, чтобы вы написала об отце Андрее, поскольку считаю, что таких людей должна знать вся страна».
Протодиакон Иоанн Диденко, Киев
Рассказом о священнике Андрее Пинчуке мы завершаем очередной этап Всеукраинской акции «Золотое сердце».
Еще несколько лет назад семья священнослужителя жила в городской квартире. Теперь же супруги - хозяева большого частного дома и одновременно садоводы, пасечники и фермеры. «Конечно, поначалу все было внове, - рассказывает отец Андрей. - Нам, коренным горожанам, пришлось самостоятельно постигать азы сельской жизни. Зато теперь каждый из нас знает цену труда на земле. Считаю, для детей это очень важно».
Судьба распорядилась так, что забота об обездоленных детях стала смыслом жизни отца Андрея. Еще будучи студентом Духовной академии, он руководил воскресной школой и с единомышленниками ездил по детским приютам, колониям, где всегда находил общий язык с малышами и подростками. На последнем курсе женился, и с разницей в два года в семье родились дочери - Настенька и Машенька.
Сразу после учебы молодого батюшку направили в Днепропетровск, а позже он стал настоятелем сельского храма. Кроме того, постоянно вел занятия в воскресной школе и работал воспитателем в детдоме.
«К сожалению, в нашей стране 90% воспитанников детских домов - социальные сироты, т.е. ребятишки, у которых есть родители, - вздыхает священик. - И поэтому их невозможно усыновить».
Отец Андрей стремился максимально подготовить ребят к той жизни, которая ждет их за воротами интерната. Он даже разработал собственную программу: старался заинтересовать своих подопечных учебой, заполнял их досуг ролевыми играми, спектаклями, походами. На каникулах устраивал поездки по стране.
«Самый грустный праздник в детском доме - Новый год, - рассказывает матушка Ольга, жена отца Андрея. - Весь персонал разъезжается по домам, а ребятишек просто укладывают спать. Вот мы и решили устроить им настоящее веселье - по всем правилам. И придумали... ресторан! С необычным меню, официантами, поварами и шоу-программой. В новогоднюю ночь каждый мог попробовать себя в необычной роли. Думали, что все захотят быть посетителями, а на самом деле стояла очередь в официанты!»
Проработав пару лет в детском доме, отец Андрей осознал, что ребенку все-таки нужно расти в семье. Видеть, как строятя отношения, распределяются обязанности, кто за что отвечает. «Тогда мы с женой и решили взять к себе Костика, - вспоминает священник. - А еще через несколько месяцев у нас появился Богдан».
Косте -14, Богдану - 16, у каждого весьма непростая судьба. Прийти в семью к любимому воспитателю они решились в довольно сложный период возмужания (переходный возраст). «Не скажу, что у нас все складывалось гладко, - говорит отец Андрей. - У ребят уже сформировались характеры, ведь прошлое никуда не денешь. Мы стараемся быть любящими родителями. Заботимся о мальчиках как в материальном, так и в духовном плане. Верю, что они усвоят ценности, которые близки нам. К тому же для каждого человека важно знать, что у него есть родной дом».
В нынешнем году отец Андрей и матушка Ольга надеются достроить свой дом и принять в свою семью еще четверых детей.
«Планов у нас, конечно, немало, - делится отец Андрей, - собираемся и отдохнуть, и в гостях побывать (мы дружим со многими детскими домами семейного типа нашей области). Да и в воскресной школе достаточно работы, музей там хотим открыть. Не сомневаюсь, все у нас получится, тем более что помощников хватает...»
Оксана Проскурина,
Журнал «Твой малыш», №2 (52), февраль 2008
«Добрий день, шановна редакціє! Хочу розповісти вам про чудову людину – Андрія Пінчука, настоятеля храму святого Архістратига Михаїла у с.Волоське, що на Дніпропетровщині. Я очолюю фонд «Віра. Надія. Любов», який займається благо чинністю. Надаємо допомогу воскресним школам, притулкам при церквах. Найчастіше її потребують сільські храми, тому намагаємось шукати активістів у регіонах. Андрія Пінчука ми побачили у новинах: посол США нагороджував його за допомогу дівчинці, яку кілька років тому вивезли у рабство з України. Нас зацікавив священик, який працює вихователем у дитячому будинку. Ми познайомились, почали зустрічатись, обмінюватись досвідом. Відносини набули дружнього характеру.
Ця людина дійсно заслуговує поваги. Окрім того, що недавно о.Андрій узяв на виховання в свою сім`ю ще двох дітей, а зараз збирається відкрити свій власний дитячий будинок сімейного типу. Він – неабияка особистість! Дуже кортить, щоб ви написали про цього священика, оскільки вважаю, таких людей повинна знати вся країна!»
Протодиякон Іоанн Віденко, Київ
Розповіддю про священика Андрія Пінчука ми завершуємо наступний етап Всеукраїнської акції «Золоте серце».
Ще кілька років тому сім`я священнослужителя жила у міській квартирі. Тепер подружжя – хазяїни великого приватного будинку та садівники водночас, пасічники та фермери. «Звичайно, спочатку було нелегко, нам, міським жителям, доводилось самостійно вивчати ази сільськогосподарського життя. Адже тепер кожен з нас знає ціну праці на землі. Вважаю, для дітей це дуже важливо.» - розповідає о.Андрій.
Доля розпорядилася так, що турбота про знедолених дітей стала змістом життя отця Андрія. Ще коли він був студентом Духовної академії, він керував воскреслою школою та з однодумцями їздив у дитячі притулки, колонії, де завжди знаходив спільну мову з малятами та підлітками. На останньому курсі одружився, з різницею у два роки народились доньки Настя та Марійка.
Одразу після навчання молодого батюшку направили до Дніпропетровська, а пізніше він став настоятелем сільського храму. Окрім цього, постійно викладав у воскресній школі та працював вихователем у дитбудинку.
«На жаль, у нашій країні 90% вихованців дитячих будинків – соціальні сироти, тобто, діти, котрі мають батьків, - зітхає священик. – Тому їх неможливо всиновити».
Отець Андрій прагнув максимально підготувати дітей до того життя, яке чекає на них за воротами інтернату. Він навіть зробив власну програму: намагався зацікавити своїх підопічних навчанням, заповнював їх дозвілля рольовими іграми, виставами, походами. На канікулах влаштовував подорожі країною.
«Найсумніше свято в дитбудинку – Новий рік, - розповідає матушка Ольга. – Весь персонал розходиться по домівках, а дітей вкладають спати. Ось ми і вирішили зробити їм свято. Вигадали…ресторан! З неабияким меню, офіціантами, поварами та шоу-програмою. В новорічну ніч кожен мав можливість спробувати себе в незвичайній ролі. Ми думали, всі захочуть бути відвідувачами, але черга була на роль офіціанта!»
Попрацювавши пару років у дитбудинку, о.Андрій збагнув, дитина повинна виховуватися в сім`ї. Бачити, як будуються відносини, розподіляються обов`язки. «Тоді ми з дружиною вирішили взяти до себе Костю, - згадує священик. – А ще через кілька місяців у нас з`явився Богдан».
Кості – 14, Богдану – 16, у кожного з них доволі непроста доля. Увійти в родину до улюбленого вихователя вони вирішили у складний період змужніння. «Не скажу, що все в нас складалось бездоганно, говорить о.Андрій. – У хлопців вже сформувались характери, минуле нікуди не подінеш. Ми намагаємось бути люблячими батьками. Піклуємось про хлопців як у матеріальному, так і в духовному сенсі. Вірю, вони засвоять цінності, близькі нам. До того ж, кожному необхідно знати, що він має власний рідний дім».
У цьому році отець Андрій та матушка Ольга сподіваються добудувати дім та прийняти у свою сім`ю ще четвірку дітей.
«Планів в нас ціла купа, - ділиться о.Андрій, - збираємось відпочити, у гості завітати (ми маємо дружні стосунки з багатьма дитбудинками сімейного типу нашої області). У воскресній школі багато роботи, маємо бажання відкрити там музей. Не сумніваюсь, у нас все вийде, бо нас багато!»
Оксана Проскуріна
Журнал «Твій малюк», №2 (52), лютий, 2008
