Стаття у газеті «Нова»

В семье отца Андрея Пинчука из села Волосское, что на Днепропетровщине, девять деток: трое своих и шестеро приемных. Уже пять лет священнослужитель помогает сиротам и детям, от которых отказались родители. Сначала он просто оформлял опекунство над ними, а два года назад вместе с женой они решили открыть детский дом семейного типа. Кроме того, отец Андрей стал одним из лидеров организации, объединяющей таких же, как он, родителей.
Началось все с мальчика, к которому прикипел душой батюшка, когда работал педагогом-организатором в одном из детдомов Днепропетровска.
— Он казался мне таким беззащитным и трогательным, — вспоминает отец Андрей. — Посоветовались с женой Ольгой и оформили над ним опеку. Потом поняли, что можем подарить любовь и семью еще не одному ребенку — и решили окружить заботой и вниманием и других детей.
Доза любви
Дети в семью Пинчуков попадали из приютов и детских домов. Батюшка заметил, что детдомовцам требуется гораздо больше времени для того, чтобы адаптироваться к нормальной жизни — по его словам, в приют попадают, как правило, маленькие детки, которые еще не успели познать, что такое жизнь по расписанию в интернате. Отец Андрей даже вывел печальную формулу: после двух месяцев в детдоме требуются два года реабилитации в семье.
— Этим детям нужно получить свою дозу любви и заботы, — объясняет он. — Им нужно доиграть в то, во что не доиграли, наобниматься и нацеловаться с родителями, которых не было. Свои родные по крови дети требуют в 10 раз меньше к себе внимания, чем приемные.
Отец Андрей рассказал такую историю: недавно в семье родился сын Стефан, и приемные детки, уже вполне большие, принялись «чмокать» соски, купленные для младенца...
— Им хотелось почувствовать себя маленькими, чтобы о них еще больше заботились, — рассказывает батюшка. — Когда мы отправляли приемных детей в школу, первое время вместо книжек они брали с собой игрушки — потому что в детдоме у них не было своих собственных. Пока не наигрались, не переставали брать игры в школу.
Даже родители Андрея Пинчука сначала не понимали стремления сына взять на воспитание так много детей. Они говорили ему: «Зачем тебе столько? Как ты их всех на ноги поставишь?» Однажды отец Андрей с женой поехали на родину супруги, в Санкт-Петербург, где познакомились, когда он учился в духовной семинарии.
— Я попросил родителей посидеть с детьми, — рассказывает наш герой. — После этого отец воскликнул: «Сколько же их у тебя? Дети носились по дому, и их даже невозможно было посчитать, как осьминожек из одноименного мультфильма!»
Теперь примеру батюшки последовали еще три семьи. И он уверен, что это только начало.
Юный химик
Воспитывая малышей, Андрей Пинчук не делает различия между своими и приемными: в семье у каждого есть свои обязанности. Родители учат, что хлеб на деревьях не растет, и что нужно трудиться — ведь в интернате многое за них делали нянечки и воспитательницы. А у него каждый ребенок за что-нибудь в доме отвечает: один кормит хрюшек, другой моет посуду, третий собирает яйца из-под курицы.
Не обходится и без проблем, но к этому Пинчуки относятся с пониманием — ведь дети есть дети. Как-то приемному сыну Костику в дневник учительница написала замечание: ребенок взрывает в школе петарды. Отец Андрей поговорил с сыном, и тот пообещал, что больше такого делать не будет. Но после этого замечания не прекратились, было еще несколько разговоров, пока не появилось сообщение в дневнике: в школу можете больше не приходить — ее скоро не станет. Тогда батюшка взялся за это дело серьезно и выяснил, что Костик неподалеку от школы открыл «фабрику по производству взрывчатых веществ».
— Сын обожает химию и постоянно что-то с чем-то смешивает, — улыбается священник. — Я купил ему набор реактивов «Юный химик», и Костик устроил своего рода домашнюю лабораторию. Но ему этого показалось мало, и он откуда-то натаскал селитры, спрятал ее в укромное местечко и начал самостоятельно производить петарды. Потом у него появились помощники.
Закончилась эта история тем, что «фабрику» отец закрыл по причине... неуплаты налогов. Ведь в семье принято, чтобы каждый делился всем, что есть, с остальными ее членами. К примеру, тот же Костик, который имеет свою пасеку — несколько ульев, — часть собранного меда отдает семье. Священник спросил сына — в шутку, конечно — «какая польза от «фабрики» для нас? Чем ты можешь поделиться?» Сын понял и перестал взрывать петарды.
Я не твой!
Принимая детей в свою семью, отец Андрей всегда старается выяснить, имеется ли у них какое-либо собственное имущество — квартира, дом, земельный пай. Делает он это для того, чтобы помочь воспитанникам восстановить их права, — через суд священник помогает вернуть детям то, что им принадлежит, чтобы, когда ребята вырастут, им было легче обустраивать жизнь.
По этой причине с двумя приемными малышами Пинчукам пришлось расстаться — их тетя, узнав, что у племянников появилось жилье, решила забрать детей к себе. Хотя до этого даже не вспоминала об их существовании. Но отец Андрей не возражал — он считает, что какими бы отличными ни были приемные родители, любой кровный родственник для детей лучше. Он очень надеется, что в новой семье мальчишкам будет хорошо, хотя расставание переживал очень тяжело.
— У нас в семье существует культ родных людей, — говорит священник. — Мы никогда не говорим плохо о биологических родителях наших деток, кем бы они ни были: алкоголиками, наркоманами, уголовниками. А малышей, чьи родители умерли, водим на могилы пап и мам.
Отец Андрей уверен, что приемная семья — это крест безответной любви. Ведь сколько бы они ни отдавали тепла, заботы, внимания своим приемным детям, тех все равно тянет к родным. И так, как настоящих родителей, приемных они не полюбят никогда. В качестве доказательства он поведал нам историю об одном из своих воспитанников, чья мать продала квартиру, купив взамен какую-то халабуду, а деньги пропила. В доме же открыла наркопритон.
— Ребенок был вынужден ночевать на улице, — вспоминает священник. — Он просто-напросто стал бомжом — спал с собаками, ел то, что люди выбрасывали на помойку, и в итоге заболел туберкулезом. Но спустя несколько лет после того как он поселился у нас, его мать вспомнила о ребенке и каким-то образом достала номер его мобильного телефона. Она позвонила сыну — и я не знаю, что она ему говорила, да и думаю, что это не важно, но после ее звонка он прибежал ко мне и радостно закричал: «Папа, мне позвонила мама!»
Клуб приемных родителей
— В Днепропетровске существует благотворительная организация «Колыбель надежды», которая объединяет родителей детских домов семейного типа и людей, которые берут на воспитание приемных детей. Отец Андрей — один из ее членов. Эта организация помогает решать проблемы, с которыми сталкиваются приемные семьи, причем как материального, так и духовного характера. Автор этих строк попал на собрание, посвященное проблеме СПИДа, — оказывается, Днепропетровская область является лидером по распространению этой болезни в Украине. Родителям рассказывали, как не допустить заражения детей, и что предпринимать, если это все же произошло. Речь шла и об опыте некоторых семей, которые уже взяли на воспитание ВИЧ-инфицированных деток.
Отец Андрей говорит, что этот момент и является самым сложным — ведь когда в семье появляется приемный ребенок, родители стремятся сделать так, чтобы он стал по-настоящему родным. Но всегда может наступить момент, когда ребенок скажет или даст понять: «Я не твой». И тогда нужно найти в себе силы, чтобы это понять, осознать и принять. Когда дети уходят к родным, Андрей им не мешает — вместо этого он приходит на помощь другим детям, которые нуждаются в любви и семейном уюте.
В тему
Людмила Иванец, долгое время проработав в интернате, пришла к выводу, что там ребенка ничему полезному не учат и, главное, не дают духовной пищи. Поэтому решила хотя бы нескольким малышам дать все то, чего в детдоме получить невозможно. Людмила Владимировна организовала детский дом семейного типа и сейчас воспитывает пятерых девочек вместе с родным сыном Ильей.
Самым сложным, как оказалось, было объяснить детям, что жить можно не только по режиму. Они ведь привыкли, что в интернате весь день расписан по минутам. Первое время девочки удивлялись, что яйца могут быть не только сваренными вкрутую, но и поджаренными или всмятку. Им пришлось учиться помогать маме по хозяйству. Людмила считает, что из интерната дети выходят несамостоятельными, они не умеют делать того, чему ребенка обучают в семье.
Сын Людмилы Владимировны сначала идеи матери взять девочек из детдома не понимал, но потом у детей установились хорошие отношения: он помогает девчонкам носить сумки с продуктами, а они убирают в его комнате. Когда мальчик был поменьше, он все просил маму родить братика или сестричку, но с этим не сложилось: Людмила с мужем рассталась, а другого мужчину так и не встретила. Зато у Ильи теперь целых пять сестренок.
Трое из пяти девочек в их семье — сестры. У каждой свой характер и свои увлечения, но все они ходят в кружок бисероплетения. Кроме цветочков да зверюшек, девочки вышивают картины на религиозную тематику — у Марины Дева Мария с ребенком на руках получилась, как живая.
— Сложнее всего мне с самой младшенькой, 12-летней Оксаной, которую дома мы зовем Ксеной, — рассказывает Людмила. — Она попала в детдом раньше других деток и ей совсем не досталось родительской любви. И сейчас ее нужно отогреть. Дело в том, что родители Марины, Наташи и Ксены были вполне благополучной семьей, я бы даже сказала: богатой. И именно деньги их и погубили — они начали спиваться. И если старшенькие девочки еще помнят, какими были родители, пока не начали пить, то Ксене с этим не повезло.
Людмила Владимировна привила девочкам любовь к путешествиям — ведь они никогда не видели ни моря, ни гор. Время от времени семья отправляется на экскурсии: Киев, Львов, Одесса, Карпаты, Крым. Но проверяющие недовольны, что на поездки Иванец тратит деньги: мол, можно ведь детям показать по телевизору «Клуб путешественников». Людмила не понимает — разве может все это заменить телевизор? «Почему чиновники устанавливают жесткий контроль над такими семьями, как наша?» — недоумевает она.
Статистика
64 000 детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки воспитывается в украинских семьях. Из них 57,2% ребят опекают бабушки и дедушки, 22,1% — тети и дяди, 8,7% — совершеннолетние братья и сестры, 4,3% — другие родственники. 7,7% опекунов не являются родственниками своих подопечных.
У сім'ї отця Андрія Пінчука із села Волоське, що на Дніпропетровщині, дев'ять діток: троє своїх і шестеро прийомних. Вже п'ять років священнослужитель допомагає сиротам і дітям, від яких відмовилися батьки. Спочатку він просто оформляв опікунство над ними, а два роки тому разом з дружиною вони вирішили відкрити дитячий будинок сімейного типу. Крім того, отець Андрій став одним з лідерів організації, що об'єднує таких же, як він, батьків.
Почалося все з хлопчика, до якого прикипів душею батюшка, коли працював педагогом-організатором в одному з дитбудинків Дніпропетровська.
- Він здавався мені таким беззахисним і зворушливим, - згадує отець Андрій. - Порадились з дружиною Ольгою та оформили над ним опіку. Потім зрозуміли, що можемо подарувати любов і сім'ю ще не одній дитині - і вирішили оточити турботою і увагою й інших дітей.
Доза любові
Діти в сім'ю Пінчуків потрапляли з притулків і дитячих будинків. Батюшка зауважив, що дитбудинку потрібно набагато більше часу для того, щоб адаптуватися до нормального життя - за його словами, до притулку потрапляють, як правило, маленькі дітки, які ще не встигли пізнати, що таке життя за розкладом в інтернаті. Отець Андрій навіть вивів сумну формулу: після двох місяців в дитбудинку потрібні два роки реабілітації в сім'ї.
- Цим дітям потрібно отримати свою дозу любові і турботи, - пояснює він. - Їм потрібно дограти в те, в що не дограли, наобійматися і націлуватися з батьками, яких не було. Свої рідні по крові діти вимагають в 10 разів менше до себе уваги, ніж прийомні.
Отець Андрій розповів таку історію: нещодавно в сім'ї народився син Стефан, і прийомні дітки, вже цілком великі, взялися «чмокати» соски, куплені для немовляти...
- Їм хотілося відчути себе маленькими, щоб про них ще більше переймалися - розповідає батюшка. - Коли ми відправляли прийомних дітей до школи, перший час замість книжок вони брали з собою іграшки - тому що в дитбудинку у них не було своїх власних. Ще не награлися, не переставали брати гри в школу.
Навіть батьки Андрія Пінчука спочатку не розуміли прагнення сина взяти на виховання так багато дітей. Вони казали йому: «Навіщо тобі стільки? Як ти їх всіх на ноги підведеш?» Одного разу отець Андрій з дружиною поїхали на батьківщину дружини, в Санкт-Петербург, де познайомилися, коли він навчався в духовній семінарії.
- Я попросив батьків посидіти з дітьми, - розповідає наш герой. - Після цього батько вигукнув: «Скільки ж їх у тебе? Діти носилися по будинку, і їх навіть неможливо було порахувати, як восьминіжки з однойменного мультфільму!» Тепер приміром батюшки були ще три сім'ї. І він упевнений, що це тільки початок.
Юний хімік
Виховуючи малюків, Андрій Пінчук не робить різниці між своїми і прийомними: в сім'ї у кожного є свої обов'язки. Батьки вчать, що хліб на деревах не росте, і що потрібно працювати - адже в інтернаті багато чого за них робили нянечки та виховательки. А в нього кожна дитина за щось в будинку відповідає: один годує поросят, інший миє посуд, третій збирає яйця з-під курки.
Не обходиться і без проблем, але до цього Пінчуки ставляться з розумінням - адже діти є діти. Якось прийомному сину Костіку у щоденник вчителька написала зауваження: дитина підриває у школі петарди. Отець Андрій поговорив з сином, і той пообіцяв, що більше такого робити не буде. Але після цього зауваження не припинилися, було ще кілька розмов, поки не з'явилося повідомлення в щоденнику: до школи можете більше не приходити - її скоро не стане. Тоді батюшка взявся за цю справу серйозно і з'ясував, що Костік неподалік від школи відкрив «фабрику з виробництва вибухових речовин».
- Син обожнює хімію і постійно щось з чимось змішує, - посміхається священик. - Я купив йому набір реактивів «Юний хімік», і Костік влаштував свого роду домашню лабораторію. Але йому цього здалося мало, і він звідкись наносив селітри, заховав її в затишне містечко і почав самостійно виробляти петарди. Потім у нього з'явилися помічники.
Закінчилася ця історія тим, що «фабрику» батько закрив через... несплату податків. Адже в родині прийнято, щоб кожен ділився всім, що є, з іншими її членами. Приміром, той же Костя, який має свою пасіку - кілька вуликів, - частину зібраного меду віддає сім'ї. Священик запитав сина - жартома, звичайно - «яка користь від «фабрики» для нас? Чим ти можеш поділитися?» Син зрозумів і перестав пускати петарди.
Я не твій!
Приймаючи дітей у свою сім'ю, отець Андрій завжди намагається з'ясувати, чи є у них будь-яке власне майно - квартира, будинок, земельний пай. Робить він це для того, щоб допомогти вихованцям відновити їхні права, - через суд священик допомагає повернути дітям те, що їм належить, щоб, коли дітлахи виростуть, їм було легше облаштовувати життя.
З цієї причини з двома прийомними малюками Пінчука довелося розлучитися - їхня тітка, дізнавшись, що у племінників з'явилося житло, вирішила забрати дітей до себе. Хоча до цього навіть не згадувала про їх існування. Але отець Андрій не заперечував - він вважає, що якими б відмінними не були прийомні батьки, будь-який кровний родич для дітей краще. Він дуже сподівається, що в новій родині хлопчакам буде добре, хоча розставання переживав дуже важко.
- У нас у родині існує культ рідних людей, - каже священик. - Ми ніколи не говоримо погано про біологічних батьків наших діток, ким би вони не були: алкоголіками, наркоманами, злочинцями. А малюків, чиї батьки померли, водимо на могили тат і мам.
Отець Андрій впевнений, що прийомна сім'я - це хрест нерозділеного кохання. Адже скільки б вони не віддавали тепла, турботи, уваги своїм прийомним дітям, тих все одно тягне до рідних. І так, як справжніх батьків, прийомних вони не полюблять ніколи. Як доказ він розповів нам історію про одного зі своїх вихованців, чия мати продала квартиру, купивши натомість якусь халабуду, а гроші пропила. У будинку ж відкрила наркопритон.
- Дитина була змушена ночувати на вулиці, - згадує священик. - Він просто-напросто став бомжем - спав з собаками, їв те, що люди викидали на смітник, і наприкінці захворів на туберкульоз. Але через кілька років після того як він оселився у нас, його мати згадала про дитину і якимось чином дістала номер його мобільного телефону. Вона зателефонувала синові - і я не знаю, що вона йому говорила, та думаю, що це й неважливо, але після її дзвінка він прибіг до мене і радісно закричав: «Тату, мені подзвонила мама!»
Клуб прийомних батьків
- У Дніпропетровську існує благодійна організація «Колиска надії», яка об'єднує батьків дитячих будинків сімейного типу і людей, які беруть на виховання прийомних дітей. Отець Андрій - один з її членів. Ця організація допомагає вирішувати проблеми, з якими стикаються прийомні сім'ї, причому як матеріального, так і духовного характеру. Автор цих рядків потрапив на збори, присвячені проблемі СНІДу, - виявляється, Дніпропетровська область є лідером по розповсюдженню цієї хвороби в Україну. Батькам розповідали, як не допустити зараження дітей, і що робити, якщо це все ж сталося. Мова йшла і про досвід деяких сімей, які вже взяли на виховання ВІЛ-інфікованих діток.
Батько Андрій каже, що цей момент і є найскладнішим - адже коли в родині з'являється прийомна дитина, батьки прагнуть зробити так, щоб він став по-справжньому рідним. Але завжди може настати момент, коли дитина скаже чи дасть зрозуміти: «Я не твій». І тоді треба знайти в собі сили, щоб це зрозуміти, усвідомити і прийняти. Коли діти йдуть до рідних, Андрій їм не заважає - замість цього він приходить на допомогу іншим дітям, які потребують любові і сімейного затишку.
Доречно
Людмила Іванець, довгий час пропрацювавши в інтернаті, прийшла до висновку, що там дитину нічому корисному не вчать і, головне, не дають духовної їжі. Тому вирішила хоча б кільком малюкам дати все те, чого у дитбудинку отримати неможливо. Людмила Володимирівна організувала дитячий будинок сімейного типу і зараз виховує п'ятьох дівчаток разом з рідним сином Іллею.
Найскладнішим, як виявилося, було пояснити дітям, що жити можна не тільки за режимом. Адже вони звикли, що в інтернаті весь день розписаний по хвилинах. Дівчатка довго дивувалися, що яйця можуть бути не тільки звареними круто, але й некруто, а також підсмаженими. Їм довелося вчитися допомагати мамі по господарству. Людмила вважає, що з інтернату діти виходять несамостійними, вони не вміють робити того, чого дитину навчають у сім'ї.
Син Людмили Володимирівни спочатку не розумів ідею матері взяти дівчаток з дитбудинку, але потім у дітей встановилися добрі відносини: він допомагає дівчатам носити сумки з харчами, а вони прибирають у його кімнаті. Коли хлопчик був меншим, він все просив маму народити братика або сестричку, але з цим не склалося: Людмила з чоловіком розлучилася, а іншого чоловіка так і не зустріла. Проте в Іллі тепер цілих п'ять сестричок.
Троє з п'яти дівчаток у їхній родині - сестри. У кожної свій характер і свої захоплення, але всі вони ходять у гурток бісероплетіння. Крім квіточок та звіряток, дівчатка вишивають картини на релігійну тематику - у Марини Діва Марія з дитиною на руках вийшла, як жива.
Складніше за все мені з самою молодшенькою, 12-річною Оксаною, яку вдома ми звемо Ксеною, - розповідає Людмила. - Вона потрапила в дитбудинок раніше за інших діток і їй зовсім не дісталося батьківської любові. І зараз її потрібно відігріти. Справа в тому, що батьки Марини, Наталі і Ксенії були цілком благополучною родиною, я б навіть сказала: багатою. І саме гроші їх і погубили - вони почали спиватися. І якщо старшенькі дівчата ще пам'ятають, якими були батьки, поки не почали пити, то Ксені з цим не пощастило.
Людмила Володимирівна привила дівчаткам любов до подорожей - адже вони ніколи не бачили ні моря, ні гір. Час від часу сім'я вирушає на екскурсії: Київ, Львів, Одеса, Карпати, Крим. Але перевіряючи незадоволені, що на поїздки Іванець витрачає гроші: мовляв, можна ж дітям показати по телевізору «Клуб мандрівників». Людмила не розуміє - хіба може все це замінити телевізор? «Чому чиновники встановлюють жорсткий контроль над такими сім'ями, як наша?» - Дивується вона.
Статистика
64 000 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування виховується в українських сім'ях. З них 57,2% дітей опікують бабусі та дідусі, 22,1% - тітки й дядьки, 8,7% - повнолітні брати та сестри, 4,3% - інші родичі. 7,7% опікунів не є родичами своїх підопічних.