Дітям потрібна допомога... А дорослим?

img

Особливі люди

Дітям потрібна допомога... А дорослим?

Соціологічне опитування, проведене російським фондом «Громадська думка», показало, що третина росіян в першу чергу надали б благодійну допомогу важкохворим дітям, чверть - допомогли б дитячим будинкам, 15% - літнім людям, 14% - інвалідам. Думаю, приблизно так само розподіляються благодійні кошти і в Україні. І те, що люди з більшою готовністю допомагають дітям, звичайно, нормально. Коли у людини є своя дитина, болить серце і за чужих. Діти перспективніші в плані лікування. І взагалі, дитина - чиста і наївна істота - звичайно, її жалкіше. Благодійна допомога інвалідам - на одному з останніх місць.

І це не дивно: адже їх просто не видно на вулицях. Їх фотографії не дивляться на нас зі скриньок для пожертвувань в кожній маршрутці. І нам не приходить в голову задуматися про проблеми «особливих» людей, якщо хто-небудь з наших близьких не опинився в їх категорії. Їх ніби просто немає... А між тим, в Україні близько 3 мільйонів інвалідів - 6% населення країни.

Наша організація теж займається дітьми, а не дорослими. Але багато хто з них, батьки яких звертаються до нас за допомогою, хворі на ДЦП. А це - ймовірна інвалідність і, можливо, все життя на візку. Діти з церебральним паралічем потребують благодійної допомоги для оплати реабілітації в спеціальних центрах, покупки спеціального медичного обладнання, ортопедичного взуття, ліків і підгузників.

Але діти ростуть, а разом з ними ростуть і проблеми, з якими не змогла впоратися реабілітація. Якщо дитині не допоміг вертикалізатор, то дорослому потрібно вже інвалідна коляска. Інвалідам потрібні слухові апарати і протези, ті ж ліки і путівки в реабілітаційні центри. Тим, у кого є шанс поліпшити стан здоров'я, потрібні гроші на операції і відновлення після них. А уявіть собі ситуацію, коли трапляється лихо з дорослою сімейною людиною, матір'ю або батьком. Весь бюджет сім'ї йде на лікування, і все одно не вистачає. Дітям та батькам як і раніше потрібно теплий одяг і взуття, і здорове харчування... А один з годувальників більше не забезпечує сім'ю, а сам вимагає догляду. Страшно усвідомлювати, що ти більше не господар свого тіла, що не зможеш працювати так, як раніше, займатися спортом, вільно пересуватися. Ще страшніше усвідомлювати, що ти був потрібен своїй країні, тільки коли заробляв гроші і платив податки.

У хворих дітей зазвичай є працездатні батьки. У хворих дорослих - далеко не завжди. Потреби хворих дітей і сиріт в значній мірі забезпечує саме безкорислива допомога небайдужих людей. Благодійна допомога інвалідам зовсім не ллється щедрою рікою. І враховуючи це, хотілося б вірити, що «особливі» люди можуть розраховувати на державу. На жаль...

У державному бюджеті є такий рядок: «розробка нових видів протезно-ортопедичних виробів та обслуговування інвалідів у стаціонарах при протезних підприємствах». Народному депутату України на візку В. М. Сушкевичу в 2008 році вдалося домогтися, щоб у бюджеті заклали на це 51,4% від потреб інвалідів. Але вже в 2010 році ця сума склала 6,9% від потреб інвалідів. У 2012-му - 6,5%. На санаторно-курортне оздоровлення для особливих людей у 2008 році виділили кошти, щоб забезпечити 17,5% від загальної потреби інвалідів України. До 2012 року ця цифра впала до 8,9%. Тобто право на відпочинок і лікування в санаторії має кожна людина з інвалідністю. Але реально поїдуть туди 8 осіб зі ста. Навіть коляски і протези отримають менше половини тих, хто їх потребує.

 
До речі, про коляски. На «державні» коляски, які надаються безкоштовно, в черзі часом стоять не один рік, а розвалюються вони - за два, якщо експлуатувати їх на вулиці. Щоб купити транспорт, на якому можна без особливих зусиль і страху долати бордюри, кошти потрібно вишукувати самостійно, а це не одна тисяча гривень і навіть не п'ять. Звідки вишукувати? Мабуть, з пенсії по втраті непрацездатності, яка становить у нас, увага! .. 884 грн на місяць! До того часу, як накопичаться гроші на коляску, вона вже не знадобиться.

Відсутність коштів на життя та лікування - ще не всі проблеми інвалідів у нашій країні. Багато перепон можна було б подолати, якби «особливі» люди в Україні мали шанси влаштуватися на роботу. Ставлення до інвалідів роками складалося так, що їм майже не залишилося місця в нашому житті: ні в професійній діяльності, ні в навчальних закладах.

Існують державні інтернати для незрячих дітей. За кордоном державне фінансування таких шкіл зазвичай стовідсоткове. У нас ці інтернати навіть підручниками забезпечені на 12-15%.

Торік чиновники оголосили про те, що в Україні тепер працює інклюзивна освіта для дітей з обмеженими можливостями - діти-інваліди зможуть вчитися у звичайних школах разом з іншими дітьми. 9 дніпропетровських шкіл і 11 дитсадків названі опорними з інклюзивної освіти. Але на переобладнання однієї школи для потреб дітей-інвалідів (пандуси, підйомники, спеціальні туалетні кімнати, кабінети логопеда, дефектолога та ін) потрібно кілька мільйонів гривень. Жоден з навчальних закладів поки не підготовлений повністю для цих цілей. І я не зуміла знайти інформацію про те, чи є хоч в одній з дніпропетровських шкіл ліфт-підйомник для інвалідів-колясочників. Боюся, що ні.

У вузах для візочників основна проблема та ж. Скільки разів за час мого навчання в ДНУ в нашому першому корпусі не працювали ліфти і на 13 поверх доводилося топати пішки... Як, питається, туди злетіти людині на візку чи на милицях? Для конспектування лекцій незрячому студенту потрібні диктофон і ноутбук. А працювати з підручниками, які є тільки в бібліотеці, вже складніше - поодинці не впоратися...

Але закінчити вуз - це ще півсправи. Біда в тому, що влаштуватися на роботу «особливим» людям досить складно. Якщо людина має здібності займатися приватним підприємництвом і отримав відповідну освіту - це просто удача. Тому що роботодавця, який надасть місце інваліду, - вдень з вогнем не знайдеш. Існує закон, згідно з яким для підприємств встановлюється обов'язковий норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів. Якщо у фірмі числиться хоча б 8 осіб, восьмим повинен стати інвалід. Закон цей, як і багато інших наших законів, не виконується. Результат: з півтора мільйонів працездатних інвалідів в Україні працює менше третини. Для порівняння: у Великобританії працевлаштовані 40% інвалідів, в Італії - 55%, у Швеції - 60%, в Китаї - 80%. В Україні ця цифра становить 20%; багато з цих 20% «працюють» фіктивно, бо інакше на роботу не беруть, а вже про середній рівень зарплати говорити не доводиться. Чи не забезпечуючи виконання власних законів, держава сама робить інвалідів тягарем для себе...

Але поки влада не діє, особливі люди якось повинні виживати. Їм приходять на виручку некомерційні організації, але переконати суспільство в тому, що дорослі інваліди потребують благодійної допомоги не менше, ніж діти, не так-то просто. Альберт Павлов, засновник запорізького фонду «Щаслива дитина» та фонду допомоги дорослим «Хелпус», пише: «Якщо тобі 17,5 років, у тебе є реальний шанс зібрати гроші навіть на найдорожчі операції за кордоном. А якщо тобі 19, то тобі складно знайти допомогу навіть на купівлю відносно недорогих препаратів». А дір, які хочеться залатати благодійникам, безліч: операції, ліки та санаторне оздоровлення, медичне обладнання та засоби пересування, десь потрібно обладнати пандус, а десь потрібна просто допомога на життя.

БФ «ПОМАГАЄМ» теж не зміг залишитися байдужим до проблем інвалідів. Так у нас з'явився спецпроект «Особливі люди - особливі потреби». Основні завдання його: привертати увагу громадськості до проблем інвалідів-візочників, організувати волонтерську підтримку інвалідів, розробляти проекти з соціальної адаптації інвалідів-візочників. І перший крок на цьому шляху - збір коштів на спеціалізований автобус, пристосований для потреб інвалідів-візочників. У Дніпропетровську, на жаль, немає жодного такого автобуса, всередину якого людина на візку могла б потрапити без сторонньої допомоги. Тобто його немає взагалі - навіть ніде взяти напрокат. Люди, обмежені в пересуванні, не можуть з'їздити на екскурсію в інше місто, на відпочинок до Криму. Його можна було б використовувати так само для транспортування дітей-інвалідів - на реабілітаційні заняття, обстеження, ті ж екскурсії.

У 2009 р. Україна ратифікувала Конвенцію про права інвалідів, тим самим взявши на себе зобов'язання створити безбар'єрне простір для людей з обмеженими можливостями пересування. Що змінилося за 4 роки? Пандусів стало більше. Іноді правда, ганок магазину або аптеки влаштовано так, що розвернутися і під'їхати до дверей на візку все одно не вийде. Низькопідлоговогу громадського транспорту в місті практично немає (крім тролейбуса на маршруті № 5, про інших я не чула). Встановлено кілька світлофорів, що «говорять», але судячи по їх кількості, незрячі люди можуть пройти по десяти-п'ятнадцяти перехресть міста. А що, цілком достатньо... Нічого їм ходити по вулицях. Адже так приємно бачити навколо себе тільки молодих, красивих і здорових...

Ми думаємо все ж, що дніпропетровці мислять інакше, і у нас вийде придбати цей такий довгоочікуваний для «особливих» людей автобус.

Не в кожного є можливість допомогти матеріально. Ми завжди чекаємо волонтерів: людей, готових виділити 2-3 години на тиждень для безкорисливої допомоги нужденним. І є ще один спосіб допомогти - найпростіший. Просто знати про особливих людей більше. Про те, що вони є, що їх багато, що вони обділені в нашій країні не менше, ніж хворі діти. Знати, що пильна увага на вулицях їм неприємна, але і поспішно відводити очі убік, побачивши «особливого» не варто. Знати, що їм не потрібна наша жалість, але потрібна співпраця. Тому що ми громадяни однієї країни, і закони цієї країни не передбачають поділ на касти. У нас рівні права. Сьогодні потрібна допомога їм. Завтра - знадобиться нам. Будь ласка, пам'ятайте, про це.


Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Залиште свій коментар