Дітям потрібна допомога... А дорослим?

Социологический опрос, проведенный российским Фондом «Общественное мнение»,
показал, что треть россиян в первую очередь оказали бы благотворительную помощь
тяжелобольным детям, четверть – помогли бы детским домам, 15% - пожилым людям,
14% - инвалидам. Думаю, приблизительно так же распределяются благотворительные
средства и в Украине. И то, что люди с большей готовностью помогают детям,
конечно, нормально. Когда у человека есть свой ребенок, болит сердце и за
чужих. Дети перспективнее в плане лечения.
И вообще, ребенка – чистое и наивное существо – конечно, жальче. Благотворительная
помощь инвалидам – на одном из последних мест.
И это не удивительно: ведь их попросту не видно на улицах. Их фотографии не
смотрят на нас с копилки для пожертвований в каждой маршрутке. И нам не приходит
в голову задуматься о проблемах «особых» людей, если кто-нибудь из наших
близких не оказался в их категории. Их как бы просто нет… А между тем, в
Украине около 3 миллионов инвалидов – 6% населения страны.
Наша организация тоже занимается детьми, а не взрослыми. Но многие из
ребят, родители которых обращаются к нам за помощью, больны ДЦП. А это –
вероятная инвалидность и, возможно, вся жизнь на коляске. Дети с церебральным
параличом нуждаются в благотворительной помощи для оплаты реабилитации в
специальных центрах, покупки специального медицинского оборудования,
ортопедической обуви, лекарств и подгузников.

Но дети растут, а вместе с ними растут и проблемы, с которыми не смогла
справиться реабилитация. Если ребенку не помог вертикализатор, то взрослому
требуется уже инвалидная коляска. Инвалидам требуются слуховые аппараты и
протезы, те же лекарства и путевки в реабилитационные центры. Тем, у кого есть
шанс улучшить состояние здоровья, нужны деньги на операции и восстановление
после них. А представьте себе ситуацию, когда случается беда со взрослым
семейным человеком, матерью или отцом. Весь бюджет семьи уходит на лечение, и
все равно не хватает. Детям и родителям по-прежнему требуется теплая одежда и
обувь, и здоровое питание… А один из кормильцев больше не обеспечивает семью, а
сам требует ухода. Страшно сознавать, что ты больше не хозяин своему телу, что
не сможешь работать так, как раньше, заниматься спортом, свободно
передвигаться. Еще страшнее сознавать, что ты был нужен своей стране, только
когда зарабатывал деньги и платил налоги.
У больных детей обычно есть трудоспособные родители. У больных взрослых –
далеко не всегда. Потребности больных детей и сирот в значительной степени
обеспечивает именно бескорыстная помощь неравнодушных людей. Благотворительная
помощь инвалидам вовсе не льется щедрой рекой. И учитывая это, хотелось бы
верить, что «особые» люди могут рассчитывать на государство. Увы…
В государственном бюджете есть такая строка: «разработка новых видов
протезно-ортопедических изделий и обслуживание инвалидов в стационарах при
протезных предприятиях». Народному депутату Украины на коляске В. М. Сушкевичу
в 2008 году удалось добиться, чтобы в бюджете заложили на это 51,4% от
потребностей инвалидов. Но уже в 2010 году эта сумма составила 6,9% от
потребностей инвалидов. В 2012-м – 6,5%. На санаторно-курортное оздоровление
для особых людей в 2008 году выделили средства, обеспечивающие 17,5% от общей
потребности инвалидов Украины. К 2012 году эта цифра упала до 8,9%. То есть
право на отдых и лечение в санатории имеет каждый человек с инвалидностью. Но
реально поедут туда 8 человек из ста. Даже коляски и протезы получат меньше
половины тех, кто в них нуждается.

Кстати, о колясках. На «государственные» коляски, которые предоставляются
бесплатно, в очереди порой стоят не один год, а разваливаются они – за два,
если эксплуатировать их на улице. Чтобы купить транспорт, на котором можно без
особого труда и страха преодолевать бордюры, средства нужно изыскивать
самостоятельно, а это не одна тысяча гривен и даже не пять. Откуда изыскивать?
По-видимому, из пенсии по утрате нетрудоспособности, которая составляет у нас,
внимание!.. 884 грн в месяц! К тому времени, как накопятся деньги на коляску,
она уже не понадобится.
Отсутствие средств на жизнь и лечение – еще не все проблемы инвалидов в
нашей стране. Многие преграды можно было бы преодолеть, если бы «особые» люди в
Украине имели шансы устроиться на работу. Отношение к инвалидам годами
складывалось так, что им почти не осталось места в нашей жизни: ни в
профессиональной деятельности, ни в учебных заведениях.
Существуют государственные интернаты для незрячих детей. За рубежом
государственное финансирование таких школ обычно стопроцентное. У нас эти
интернаты даже учебниками обеспечены на 12-15%.
В прошлом году чиновники объявили о том, что в Украине теперь работает
инклюзивное образование для детей с ограниченными возможностями – дети-инвалиды
смогут учиться в обычных школах вместе с остальными детьми. 9 днепропетровских
школ и 11 детсадов названы опорными по инклюзивному образованию. Но на
переоборудование одной школы для потребностей детей-инвалидов (пандусы,
подъемники, специальные туалетные комнаты, кабинеты логопеда, дефектолога и
пр.) требуется несколько миллионов гривен. Ни одно из учебных заведений пока не
подготовлено полностью для этих целей. И я не сумела найти информацию о том, есть ли хоть в
одной из днепропетровских школ лифт-подъемник для инвалидов-колясочников.
Боюсь, что нет.

В вузах для колясочников основная проблема та же. Сколько
раз за время моей учебы в ДНУ в нашем первом корпусе не работали лифты и на 13
этаж приходилось топать пешком… Как, спрашивается, туда взлететь человеку на
коляске или на костылях? Для конспектирования лекций незрячему студенту
потребуются диктофон и ноутбук. А работать с учебниками, которые есть только в
библиотеке, уже сложнее – в одиночку не справиться…
Но закончить вуз – это еще полдела. Беда в том, что устроиться на работу
«особым» людям достаточно сложно. Если человек обладает способностями
заниматься частным предпринимательством и получил соответствующее образование –
это просто удача. Потому что работодателя, который предоставит место инвалиду,
- днем с огнем не сыщешь. Существует закон, согласно которому для предприятий
устанавливается обязательный норматив рабочих мест для трудоустройства
инвалидов. Если в фирме числится хотя бы 8 человек, восьмым должен стать инвалид. Закон этот, как и многие другие наши
законы, не выполняется. Результат: из полутора миллионов трудоспособных
инвалидов в Украине работает меньше трети. Для сравнения: в Великобритании
трудоустроены 40% инвалидов, в Италии – 55%, в Швеции – 60%, в Китае – 80%. В
Украине эта цифра составляет 20%; многие из этих 20% «работают» фиктивно,
потому что иначе на работу не берут, а уж о среднем уровне зарплаты говорить не
приходится. Не обеспечивая выполнение собственных законов, государство само
делает инвалидов обузой для себя…
Благотворительная помощь инвалидам от некоммерческих организаций
Пока власти бездействуют, особые люди как-то должны выживать. Им
приходят на выручку некоммерческие организации, но убедить общество в том, что
взрослые инвалиды нуждаются в благотворительной помощи не меньше, чем дети, не
так-то просто. Альберт Павлов, учредитель запорожского фонда «Счастливый
ребенок» и фонда помощи взрослым «Хелпус», пишет: «Если тебе 17,5 лет, у тебя
есть реальный шанс собрать деньги даже на сверхдорогие операции за границей. А
если тебе 19, то тебе сложно найти помощь даже на покупку относительно
недорогих препаратов». А дыр, которые хочется залатать благотворителям,
невероятное множество: операции, лекарства и санаторное оздоровление,
медицинское оборудование и средства передвижения, где-то нужно оборудовать
пандус, а где-то нужна просто помощь на жизнь.

БФ «ПОМОГАЕМ» тоже не смог остаться равнодушным к проблемам
инвалидов. Так у нас появился спецпроект «Особые люди – особые потребности». Основные задачи его: привлекать внимание общественности к проблемам
инвалидов-колясочников, организовать волонтерскую поддержку инвалидов,
разрабатывать проекты по социальной адаптации инвалидов-колясочников. И первый
шаг на этом пути – сбор средств на специализированный автобус, приспособленный для
потребностей инвалидов-колясочников. В Днепропетровске, к сожалению, нет ни
одного такого автобуса, внутрь которого человек на коляске мог бы попасть без
посторонней помощи. То есть его нет вообще – даже негде взять напрокат. Люди,
ограниченные в передвижении, не могут съездить на экскурсию в другой город, на
отдых в Крым. Его можно было бы использовать так же для транспортировки
детей-инвалидов – на реабилитационные занятия, обследования, те же экскурсии.
В 2009 г. Украина ратифицировала Конвенцию о правах инвалидов, тем самым
взяв на себя обязательство создать безбарьерное пространство для людей с
ограниченными возможностями передвижения. Что изменилось за 4 года? Пандусов
стало больше. Иногда правда, крыльцо магазина или аптеки устроено так, что
развернуться и подъехать к двери на коляске все равно не выйдет. Низкополого
общественного транспорта в городе практически нет (кроме троллейбуса на
маршруте №5, о других я не слышала). Несколько «говорящих» светофоров
установлено, но судя по их количеству, незрячие люди могут пройти по
десяти-пятнадцати перекресткам города. А что, вполне достаточно… Нечего им
ходить по улицам. Ведь так приятно видеть вокруг себя только молодых, красивых
и здоровых…
Не у каждого есть возможность помочь материально. Мы всегда ждем
волонтеров: людей, готовых выделить 2-3 часа в неделю для бескорыстной помощи
нуждающимся. И есть еще один способ помочь – самый простой. Просто знать об
особых людях больше. О том, что они есть, что их много, что они обделены в нашей
стране не меньше, чем больные дети. Знать, что пристальное внимание на улицах
им неприятно, но и поспешно отводить глаза в сторону при виде «особого»
человека не стоит. Знать, что им не нужна наша жалость, но нужно
сотрудничество. Потому что мы граждане одной страны, и законы этой страны не
предусматривают деление на касты. У нас равные права. Сегодня нужна помощь им.
Завтра – понадобится нам. Пожалуйста, помните, об этом.
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua

Соціологічне опитування,
проведене російським фондом «Громадська думка», показало, що третина росіян в
першу чергу надали б благодійну допомогу важкохворим дітям, чверть - допомогли
б дитячим будинкам, 15% - літнім людям, 14% - інвалідам. Думаю, приблизно так
само розподіляються благодійні кошти і в Україні. І те, що люди з більшою
готовністю допомагають дітям, звичайно, нормально. Коли у людини є своя дитина,
болить серце і за чужих. Діти перспективніші в плані лікування. І взагалі,
дитина
- чиста
і наївна
істота
- звичайно, її жалкіше. Благодійна допомога інвалідам -
на
одному з останніх місць.
І це не дивно: адже
їх просто не видно на вулицях. Їх фотографії не дивляться на нас зі скриньок для пожертвувань в
кожній маршрутці. І нам не приходить в голову задуматися про проблеми
«особливих» людей, якщо хто-небудь з наших близьких не опинився в їх категорії.
Їх ніби просто немає... А між тим, в Україні близько 3 мільйонів інвалідів - 6%
населення країни.
Наша організація теж
займається дітьми, а не дорослими. Але багато хто з них, батьки яких звертаються до нас за
допомогою, хворі на ДЦП. А це - ймовірна інвалідність і, можливо, все життя на
візку. Діти з церебральним паралічем потребують благодійної допомоги для оплати
реабілітації в спеціальних центрах, покупки спеціального медичного обладнання,
ортопедичного взуття, ліків і підгузників.

Але діти ростуть, а
разом з ними ростуть і проблеми, з якими не змогла впоратися реабілітація. Якщо
дитині не допоміг вертикалізатор, то дорослому потрібно вже інвалідна коляска.
Інвалідам потрібні слухові апарати і протези, ті ж ліки і путівки в
реабілітаційні центри. Тим, у кого є шанс поліпшити стан здоров'я, потрібні
гроші на операції і відновлення після них. А уявіть собі ситуацію, коли
трапляється лихо з дорослою
сімейною людиною, матір'ю або батьком. Весь бюджет сім'ї йде на лікування, і
все одно не вистачає. Дітям та батькам як і раніше потрібно теплий одяг і
взуття, і здорове харчування... А один з годувальників більше не забезпечує
сім'ю, а сам вимагає догляду. Страшно усвідомлювати, що ти більше не господар
свого тіла, що не зможеш працювати так, як раніше, займатися спортом, вільно
пересуватися. Ще страшніше усвідомлювати, що ти був потрібен своїй країні,
тільки коли заробляв гроші і платив податки.
У хворих дітей
зазвичай є працездатні батьки. У хворих дорослих - далеко не завжди. Потреби
хворих дітей і сиріт в значній мірі забезпечує саме безкорислива допомога
небайдужих людей. Благодійна допомога інвалідам зовсім не ллється щедрою рікою.
І враховуючи це, хотілося б вірити, що «особливі» люди можуть розраховувати на
державу. На жаль...
У державному бюджеті
є такий рядок: «розробка нових видів протезно-ортопедичних виробів та
обслуговування інвалідів у стаціонарах при протезних підприємствах». Народному
депутату України на візку В. М. Сушкевичу в 2008 році вдалося домогтися, щоб у
бюджеті заклали на це 51,4% від потреб інвалідів. Але вже в 2010 році ця сума
склала 6,9% від потреб інвалідів. У 2012-му - 6,5%. На санаторно-курортне
оздоровлення для особливих людей у 2008
році виділили кошти, щоб забезпечити 17,5% від загальної потреби інвалідів
України. До 2012 року ця цифра впала до 8,9%. Тобто право на відпочинок і
лікування в санаторії має кожна людина з інвалідністю. Але реально поїдуть туди
8 осіб зі ста. Навіть коляски і протези отримають менше половини тих, хто їх
потребує.

До речі, про коляски.
На «державні» коляски, які надаються безкоштовно, в черзі часом стоять не один
рік, а розвалюються вони - за два, якщо експлуатувати їх на вулиці. Щоб купити
транспорт, на якому можна без особливих зусиль і страху долати бордюри, кошти
потрібно вишукувати самостійно, а це не одна тисяча гривень і навіть не п'ять.
Звідки вишукувати? Мабуть, з пенсії по втраті непрацездатності, яка становить у
нас, увага! .. 884 грн на місяць! До того часу, як накопичаться гроші на
коляску, вона вже не знадобиться.
Відсутність коштів на
життя та лікування - ще не всі проблеми інвалідів у нашій країні. Багато
перепон можна було б подолати, якби «особливі» люди в Україні мали шанси
влаштуватися на роботу. Ставлення до інвалідів роками складалося так, що їм
майже не залишилося місця в нашому житті: ні в професійній діяльності, ні в
навчальних закладах.
Існують державні
інтернати для незрячих дітей. За кордоном державне фінансування таких шкіл
зазвичай стовідсоткове. У нас ці інтернати навіть підручниками забезпечені на
12-15%.
Торік чиновники
оголосили про те, що в Україні тепер працює інклюзивна освіта для дітей з
обмеженими можливостями - діти-інваліди зможуть вчитися у звичайних школах разом
з іншими дітьми. 9 дніпропетровських шкіл і 11 дитсадків названі опорними з
інклюзивної освіти. Але на переобладнання однієї школи для потреб
дітей-інвалідів (пандуси, підйомники, спеціальні туалетні кімнати, кабінети
логопеда, дефектолога та ін) потрібно кілька мільйонів гривень. Жоден з навчальних закладів поки не
підготовлений
повністю для цих цілей. І я не зуміла знайти інформацію про те, чи є хоч в
одній з дніпропетровських шкіл ліфт-підйомник для інвалідів-колясочників.
Боюся, що ні.

У вузах для візочників основна проблема та
ж. Скільки разів за час мого навчання в ДНУ в нашому першому корпусі не
працювали ліфти і на 13 поверх доводилося топати пішки... Як, питається, туди
злетіти людині на візку чи на милицях? Для конспектування лекцій незрячому студенту
потрібні диктофон і ноутбук. А працювати з підручниками, які є тільки в
бібліотеці, вже складніше - поодинці не впоратися...
Але закінчити вуз -
це ще півсправи. Біда в тому, що влаштуватися на роботу «особливим» людям
досить складно. Якщо людина має здібності займатися приватним підприємництвом і
отримав відповідну освіту - це просто удача. Тому що роботодавця, який надасть
місце інваліду, - вдень з вогнем не знайдеш. Існує закон, згідно з яким для
підприємств встановлюється обов'язковий норматив робочих місць для
працевлаштування інвалідів. Якщо у фірмі числиться хоча б 8 осіб, восьмим
повинен стати інвалід. Закон цей, як і багато інших наших законів, не виконується. Результат: з півтора
мільйонів працездатних інвалідів в Україні працює менше третини. Для
порівняння: у Великобританії працевлаштовані 40% інвалідів, в Італії - 55%, у
Швеції - 60%, в Китаї - 80%. В Україні ця цифра становить 20%; багато з цих 20%
«працюють» фіктивно, бо інакше на роботу не беруть, а вже про середній рівень
зарплати говорити не доводиться. Чи не забезпечуючи виконання власних законів,
держава сама робить інвалідів тягарем для себе...
Але поки влада не діє, особливі люди якось повинні
виживати. Їм приходять на виручку некомерційні організації, але переконати
суспільство в тому, що дорослі інваліди потребують благодійної допомоги не
менше, ніж діти, не так-то просто. Альберт Павлов, засновник запорізького фонду
«Щаслива дитина» та фонду допомоги дорослим «Хелпус», пише: «Якщо тобі 17,5
років, у тебе є реальний шанс зібрати гроші навіть на найдорожчі операції за кордоном. А якщо тобі 19,
то тобі складно знайти допомогу навіть на купівлю відносно недорогих препаратів».
А дір, які хочеться залатати благодійникам, безліч: операції, ліки та санаторне
оздоровлення, медичне обладнання та засоби пересування, десь потрібно обладнати
пандус, а десь потрібна просто допомога на життя.

БФ «ПОМАГАЄМ»
теж не зміг залишитися байдужим до проблем інвалідів. Так у нас з'явився
спецпроект
«Особливі люди -
особливі потреби». Основні завдання його: привертати увагу громадськості до
проблем інвалідів-візочників, організувати волонтерську підтримку інвалідів,
розробляти проекти з соціальної адаптації інвалідів-візочників. І перший крок на
цьому шляху - збір коштів на спеціалізований автобус, пристосований для потреб
інвалідів-візочників. У Дніпропетровську, на жаль, немає жодного такого
автобуса, всередину якого людина на візку могла б потрапити без сторонньої
допомоги. Тобто його немає взагалі - навіть ніде взяти напрокат. Люди, обмежені
в пересуванні, не можуть з'їздити на екскурсію в інше місто, на відпочинок до
Криму. Його можна було б використовувати так само для транспортування
дітей-інвалідів - на реабілітаційні заняття, обстеження, ті ж екскурсії.
У 2009 р. Україна
ратифікувала Конвенцію про права інвалідів, тим самим взявши на себе
зобов'язання створити безбар'єрне простір для людей з обмеженими можливостями
пересування. Що змінилося за 4 роки? Пандусів стало більше. Іноді правда, ганок
магазину або аптеки влаштовано так, що розвернутися і під'їхати до дверей на
візку все одно не вийде. Низькопідлоговогу
громадського транспорту в місті практично немає (крім тролейбуса на маршруті №
5, про інших я не чула). Встановлено
кілька світлофорів, що «говорять», але судячи по їх кількості, незрячі люди
можуть пройти по десяти-п'ятнадцяти перехресть міста. А що, цілком достатньо...
Нічого їм ходити по вулицях. Адже так приємно бачити навколо себе тільки
молодих, красивих і здорових...
Ми думаємо все ж, що
дніпропетровці мислять інакше, і у нас вийде придбати цей такий довгоочікуваний для «особливих» людей автобус.
Не в кожного є
можливість допомогти матеріально. Ми завжди чекаємо волонтерів: людей, готових
виділити 2-3 години на тиждень для безкорисливої допомоги нужденним. І є ще один спосіб
допомогти - найпростіший. Просто знати про особливих людей більше. Про те, що вони є, що їх
багато, що вони обділені в нашій країні не менше, ніж хворі діти. Знати, що
пильна увага на вулицях їм неприємна,
але і поспішно відводити очі убік, побачивши «особливого» не варто. Знати, що їм
не потрібна наша жалість, але потрібна співпраця. Тому що ми громадяни однієї
країни, і закони цієї країни не передбачають поділ на касти. У нас рівні права.
Сьогодні потрібна допомога їм. Завтра - знадобиться нам. Будь ласка,
пам'ятайте, про це.
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua