Одного разу, в одній громаді...
Хочу рассказать одну историю,
свидетелем которой мне довелось стать.
Община одного из сел нашей области
требовала защиты от 12-летнего ребенка, поскольку он представляет угрозу жизни
и здоровью детей, с которыми учится в школе. Терпение лопнуло у всех:
преподавателей, родителей, детей. Мальчик (назовем его Максим) не дает никому
жизни в школе: на уроки не ходит, а если ходит, то не работает, может встать
посреди урока и просто выйти из класса, книг и тетрадей не носит, очень агрессивен,
постоянно провоцирует конфликтные ситуации, ругается, ведет себя очень дерзко,
не признает никаких авторитетов, бьет и унижает слабых детей.
Все это мы услышали на заседании
педагогического совета, на которое были приглашены вместе с местным отделом
образования и службой по делам детей. (Замечу, что Максима с двухлетнего
возраста воспитывает бабушка-опекун, мать мальчика умерла, отец, как бы где-то
и есть, но никогда никакого участия в жизни сына не принимал, то есть, его как
бы и нет).
Педсовет собрался перед общешкольным
родительским собранием, на повестке дня которого был только один вопрос: что
делать с Максимом?
Я сидела, слушала директора, классного
руководителя, учителей и думала: неужели в этом ребенке совсем нет ничего
хорошего? Неужели все 6 лет обучения в школе он был таким "плохим"?
Если так, то почему только сейчас так категорично ставят вопрос: или он, или
другие дети? А если нет - то когда все это началось и, главное, что было
сделано, чтобы избежать такого острого конфликта?
Очень хотелось услышать первую
учительницу. И вот она взяла слово. Оказывается, что в первом и втором классе
Максим был хорошим ребенком, в третьем стал хуже себя вести, и появилась
агрессия, в четвертом уже бабушка и завуч должны были сидеть на уроках. Это еще
имело какое-то влияние и ребенок вел себя тише.
Далее - в начале пятого класса еще
учился, в конце учебного года стало хуже. Шестой класс - и ребенок вообще
неуправляем.
Неловко было от некоторых рассказов
педагогов, например, для того, чтобы "успокоить" Максима, обращаются
к старшеклассникам, поскольку сами преподаватели физически не могут справиться
с ним (ну, на самом деле, не будет же уважаемая учительница драться с учеником
или применять к нему силу).
После педсовета состоялись
родительское собрание класса, где учится Максим. Родители были категоричны:
если в понедельник этот ребенок придет в школу - во вторник их дети в школу не
придут. Жаль, что на этом собрании опекун мальчика не присутствовала. Очень
хотелось бы услышать ее видение ситуации и комментарии к происходящему.
И родители, и педагоги видят
единственный выход - перевести Максима на индивидуальное обучение (родители
мотивируют это тем, что таким образом они обезопасят своих детей,
преподаватели, так они смогут больше внимания уделять именно Максиму), но, к
большому сожалению и тех и других, медицинских показаний для перевода ребенка
на индивидуальное обучение нет.
Я не обвиняю ни родителей, ни
учителей: первые, прежде всего, занимаются своими детьми, для других важен
процесс обучения, и если для блага большинства надо "избавиться"
одного - они должны соответствовать интересам этого большинства.
Обидно только, что община, в которой
ребенок живет 12 лет, идет по пути наименьшего сопротивления и
"обратила" внимание на своего маленького члена так поздно. И то лишь
потому, что он стал очень мешать спокойной жизни.
Я не говорю о "диагнозах",
которые были поставлены этому ребенку педагогами и родителями...
Сейчас Максим находится не дома. Его
вынуждены были увезти, чтобы не раздражать лишний раз односельчан. В ближайшее
время специалисты дадут свои выводы относительно психического и
психологического состояния ребенка, а также возможности бабушки и дальше быть
опекуном своего внука. Предоставят рекомендации относительно необходимых
изменений всем действующим лицам этой истории.
Вот только... смогут ли люди этой
общины остаться людьми, принять и помочь Максиму? Время покажет. Ведь это
действительно очень трудно.
Продолжение следует ...
Проект «Родительский клуб»
www.pomogaem.com.ua
Хочу розказати одну історію, свідком якої мені довелося стати.
Громада одного з сіл нашої області вимагала захисту від 12-річної дитини,
оскільки вона становить загрозу життю і здоров’ю дітей, з якими навчається в
школі. Терпець увірвався всім: викладачам, батькам, дітям. Хлопчик (назвемо
його Максим) не дає нікому життя в школі: на уроки не ходить, а якщо ходить, то
не працює, може встати посеред уроку та просто вийти з класу, книжок і зошитів
не носить, дуже агресивний, постійно провокує конфліктні ситуації, лається,
поводиться дуже зухвало, не визнає ніяких авторитетів, б’є і принижує слабших
дітей.
Все це ми почули на засіданні педагогічної ради, на яку були запрошені
разом з місцевим відділом освіти та службою у справах дітей. (Зауважу, що
Максима з дворічного віку виховує бабуся-опікун, мати хлопчика померла, батько
ніби десь і є, але ніколи ніякої участі в житті сина не брав, тобто, його ніби
і немає).
Педрада зібралася перед загальношкільними батьківськими зборами, на порядку
денному яких було лише одне питання: що робити з Максимом?
Я сиділа, слухала директора, класного керівника, вчителів і думала: невже в
цій дитині зовсім немає нічого гарного? невже всі 6 років навчання в школі він
був таким "поганим”? якщо так, то чому лише зараз так категорично ставлять
питання: або він, або інші діти? а якщо ні – то коли все це почалося і, головне,
що було зроблено, аби уникнути такого гострого конфлікту?
Дуже хотілося почути першу вчительку. І ось вона взяла слово. Виявляється, що
в першому і другому класі Максим був хорошою дитиною, в третьому почав гірше
поводитися, і з’явилася агресія, в четвертому вже бабуся і завуч мали сидіти на
уроках. Це ще мало якийсь вплив і дитина поводилася тихіше.
Далі – на початку п’ятого класу ще вчився, наприкінці навчального року
стало гірше. Шостий клас – і дитина взагалі некерована.
Трохи ніяково було від деяких розповідей педагогів, наприклад, для того,
аби "заспокоїти” Максима, звертаються до старшокласників, оскільки самі
викладачі фізично не можуть впоратися з ним (ну, насправді, не буде ж поважна
вчителька битися з учнем або застосовувати до нього силу).
Після педради відбулися батьківські збори класу, де навчається Максим.
Батьки були категоричні: якщо в понеділок ця дитина прийде до школи – у
вівторок їхні діти до школи не прийдуть. Шкода, що на цих зборах опікун хлопця
не була присутня. Дуже хотілося б почути її бачення ситуації і коментарі до
того, що відбувається.
І батьки, і педагоги бачать єдиний вихід – перевести Максима на
індивідуальне навчання (батьки мотивують це тим, що таким чином вони убезпечать
своїх дітей, викладачі, що так вони зможуть більше уваги приділяти саме
Максиму), але, на превеликий жаль і одних і інших, медичних показань для
переведення дитини на індивідуальне навчання немає.
Я не звинувачую ні батьків, ні вчителів: перші, насамперед, переймаються
своїми дітьми, для других є важливим процес навчання, і якщо для блага
більшості треба "позбутися” одного – вони мають відповідати інтересам цієї
більшості.
Прикро лише, що громада, в якій дитина живе 12 років, йде шляхом найменшого
опору і "звернула” увагу на свого маленького члена так пізно. Та й те лише
тому, що він став дуже заважати спокійному життю.
Я не говорю про "діагнози”, які були поставлені цій дитині...
Наразі Максим знаходиться не дома. Його змушені були увезти, аби не
дратувати зайвий раз односельців. Найближчим часом спеціалісти дадуть свої
висновки стосовно психічного і психологічного стану дитини, а також можливості
бабусі і надалі опікуватися своїм онуком. Нададуть рекомендації стосовно
необхідних змін всім дійовим особам цієї історії.
От тільки... чи зможуть люди цієї громади залишитися людьми, прийняти і
допомогти Максиму? Час покаже. Адже це насправді дуже важко.
Далі буде...
