Дитячий будинок сімейного типу Чабаненко-Індученко: «А все починалося з звичайної маленької сім'ї...»

Дитячий будинок сімейного типу Чабаненко-Індученко: «А все починалося з звичайної маленької сім'ї...»

Меня Зовут Чабаненко Светлана Владимировна, моего мужа Индюченко Виталий Леонидович. Мы из Кривого Рога Днепропетровской области. История создания нашего детского дома семейного типа начиналась с обычной маленькой семьи, которая состояла из доброй, ласковой мамы, у которой золотые руки, тёплая, как солнышко улыбка, со строгого, но справедливого папы, с которым всегда есть о чём поговорить, ведь он много знает интересного, многому может научить и показать. И конечно же в семье было двое деток, весёлая и отзывчивая дочь Анастасия, и мужественный сын Денис- это папина правая рука.

 

Как-то посмотрев передачу о детском доме семейного типа, я загорелась золотой мечтой взять в семью приёмного ребёнка. Мы очень долго думали, взвешивали все положительные и отрицательные стороны этой ситуации. Как отнесутся к этому соседи, родственники, друзья. И всё- же мы пришли к выводу, что сможем воспитать ещё одного ребёнка, дать ему свою любовь и ласку. Мы сможем сделать его счастливым. Пока готовились документы, а мы с мужем проходили курсы для приёмных родителей, возникла мысль, а почему одного? Если брать - так двоих! Так и вышло. В 2009 году к нам в семью пришли сын Валера Самусенко (2002 г.р.) и дочь Александра Осипенко (2000 г.р.).

Сашенька пришла к нам первая, а с ней и наши первые трудности. Она была сложным ребёнком. Очень слабо училась, вела себя, как дикий зверёк. Я начала задумываться о том, что нам нельзя брать больше детей…

Спустя несколько недель нам позвонили со службы по делам детей, и предложила взять к себе в семью еще одного ребёнка. Несмотря на наши трудности, мы согласились поехать и познакомиться с мальчиком. Когда я его увидела, просто заболела ним. Это был наш Валерчик. Он сидел перед нами, и по его глазам было видно, как он переживает. На его лице было написано: «А возьмут ли меня в семью?» У него трусились руки, он не мог найти себе место. Мы не могли не влюбиться в него. Валерочка пришёл к нам, как солнышко. Он был противоположностью Саши. У меня открылось второе дыхание к работе и к жизни. Но у Валеры были свои трудности: педагогическая запущенность, нарушение речи. Мы взяли себя в руки и начали усиленно заниматься детками. Я в летний период занималась с ребятишками по школьной программе. Три часа в день были посвящены Саше, и столько же времени я посвящала Валере. С дочуркой также работал психолог, Морозова Людмила Александровна, которой мы очень признательны за её огромную работу. Работая с Сашей, она вкладывала в нее всю себя. От её добросовестной работы, добра и тепла у наших деток растаяла вся злость и ненависть, с которой они пришли к нам.

 

 

 

 

Через год наша Саша выступала уже на большой сцене. Она начала танцевать. Она очень красиво рисует. В школе она достигла невероятных успехов, в связи с чем, мы перевели её из обычной школы в гимназию. Ребенок научился ухаживать за собой, и сейчас у неё красивая осанка, длинные вьющиеся волосы. Сашенька любит готовить кушать. Уж если Саша испечет пирожки, то все будут пальчики облизывать. Ребёнок расцвёл и стал обогревать нас своим теплом, как солнышко. Александра стала просто королевой!

Валерчик отвечал нам своей любовью, добротой и конечно же своей голливудской улыбкой. Он хорошо стал учиться в школе, правда, в коррекционном классе, но он очень старался, и у него всё получалось. Как то мы сидели с ним в комнате, он складывал пазлики. А у меня, почему то в груди так сдавило, сижу и думаю: «Как хорошо, что он попал к нам в семью. В нашем доме тихо, спокойно. Ребёнок не голоден и не страдает от холода. Ведь неизвестно как бы могла повернуться его жизнь. Он пережил и холод, и голод. Даже предлагал, как-то мне пожарить очистки из картошки. Говорил: «Знаешь, какие они вкусные, мы с мамой часто их жарили.» Я была в шоке от услышанного.

Через год мы поняли, что нам в этой жизни чего-то не хватает. Наверное, ещё детей... Дом у нас большой, места всем хватит. И мы обратились в исполком. Всегда хотели маленьких детей, считали, что с ними проще. Но нам предложили девочку-подростка, Настеньку Фиртич (1997 г.р.). Ей на то время было 13 лет. Я сразу начала отказываться. Мне казалось, что я не смогу воспитывать такого взрослого ребенка. Все почему-то продолжала бояться трудностей. Но когда я увидела её, отказаться не смогла. Глазёнки светятся, улыбка до ушей, ребёнок открытый и жизнерадостный. Мы с мужем сразу сказали «да». Хотя Настёнка об этом ничего не знала. Когда мы пришли к ней в следующий раз, то она уже всем сообщила, что уходит к нам, не дождавшись нашего ответа.

 

С ней мы вообще не заметили, что у нас добавился ребёнок. Это наша помощница во всём. А ещё она у нас личный парикмахер. Сделает любую причёску, укладку. Настя мечтает быть парикмахером. Сейчас она перешла в 10 класс.

Летом мы поехали с детьми в лагерь, где я познакомилась со многими детьми-сиротами. Мне их было очень жаль. Я согласна была забрать их всех, но я не солнце и всех обогреть, к сожалению, не смогу. Я уже понимала, что у меня получается воспитывать детей. Они растут, меняются. А самое главное я понимала, что мы им нужны, они нас любят и боятся потерять. Да и мы уже без них не сможем.

В 2011 году мы решили, что еще можем взять ребятишек из государственных учреждений, чтобы стать для них мамой и папой. В июле мы уже открылись как детский дом семейного типа. Мы взяли Валентину Барановскую (1997 г.р.) и ещё одного Дениску (2008 г.р.). Теперь у нас в семье было уже две Насти и два Дениса. Маленького Дениску мы сразу стали называть Кохуней, так как у него фамилия Кох. С ним было сложно только в одном, он очень часто болел. Я просто не знала, что мне с ним делать. У него температура, а я не сплю, только рыдаю у его кроватки, ручки его целую, щёчки целую. Когда он болел, у Бога просила для него здоровья, пусть лучше я болеть буду, но не он. Ведь он такой маленький, такой слабенький. В очередной раз когда наш Кохуня заболел он сказал мне: «Прости меня мамочка, я больше никогда не буду болеть!». Родился он в 33 недели с весом 1460 гр. В 6 месяцев у него было сотрясение мозга, в 9 месяцев его еле спасли в реанимации, он был уже в коме из-за высокой температуры. Я благодарна Господу за то, что он спасал его всё это время. Он явно хранил его для меня. В 3 года ребёнок пришёл к нам и на то время не разговаривал. Сейчас ему 4года. Он знает массу стихов, кучу песен, начинает читать, считает до 10 на английском языке, использует некоторые фразы на иностранном. Очень добрый и весёлый мальчуган.

Его любовь ко мне научила меня некоторым вещам, которые раньше не замечала и не понимала.

Благодаря ему, мы с мужем поняли простую вещь. Дениска - это человечек, которому чужие мама и папа стали родными, он любит за то, что мы у него есть, и считает своими родными и близкими.

Валюша прожила у нас не очень долго, всего один год, и сейчас учится в училище, живет в общежитии самостоятельной жизнью. Нам очень хочется, чтобы всё в её жизни получилось, чтобы она всего добилась, чего хотела. Да хранит её Господь.

 

 

 

Через время мы узнали, что у Дениски есть родной брат, которого нам не то, что не предложили, но и отговаривали его брать. Мол, мальчик взрослый, будет много проблем. Муж сказал, что не может так быть, чтобы братья жили и не знали друг о друге. Мы должны и его забрать, каким бы он не был, хорошим или плохим. Детей плохих не бывает, есть сложные ребята, но и их тоже нужно кому – то воспитывать, они тоже нуждаются в родительской любви, заботе и ласке. Так и произошло. Забрали мы и Ивана Коха (1998 г.р.). Господи, какие же они счастливые вместе. Ваня, как старший стоит за брата, так и меньший подстраивается. Делятся одной конфетой, а Ваня может и все свои отдать Кохуне. Ванюша пришёл к нам, и сразу же начал убегать к родственникам. Временами не знали где искать и что делать. Но через полгода он изменился, стал совершенно другим. Он понял, кто мы для него, и что значим в его жизни. Он у нас умничка, мы смогли найти общий язык, смогли договориться, и на сегодня, он благодарен нам за то, что мы не разлучили его с братом, и за любовь к нему самому. С улыбкой на лице говорит мне: «А помнишь, мама, как я убегал глупый, и чего же мне не хватало?»

Мы с мужем почему–то снова не остановились на достигнутом, и взяли ещё одного сыночка-звоночка. Это был Саша Решетник (2001 г.р.) Теперь у нас два Дениса, две Насти, Александр, Александра, Валерчик, Ваня. А сначала ведь хотели взять одного, а получилось шестеро.

Мы благодарны Богу, что он дал нам силы справиться с первыми трудностями, и, что преодолевая их, мы продолжаем начатое дело. Боялись брать подростков, но эти ребятишки теперь наше счастье! И если забрать у меня сейчас всё это, я бы просто, наверное, не смогла без этого всего жить и дышать. Жизнь нужно прожить для кого-то, какой смысл в ней, когда проживаешь её только для себя! Не страшно иметь приёмных детей, страшно их не иметь вообще! Пусть приёмные, но они же такие родные.

Моя жизнь – это мои дети. Приклоняюсь, Господи, тебе. Слезами я бы мыла твои ноги, чтоб всю жизнь ты их берёг!

 

 

С уважением,

 

мама-воспитатель детского дома семейного типа

Светлана Владимировна Чабаненко

www.pomogaem.com.ua

Якось подивившись передачу про дитячий будинок сімейного типу, я загорілася золотою мрією взяти в сім'ю прийомну дитину. Ми дуже довго думали, зважували всі позитивні і негативні сторони цієї ситуації. Як поставляться до цього сусіди, родичі, друзі. І все-таки ми прийшли до висновку, що зможемо виховати ще одну дитину, дати їй свою любов і ласку. Ми зможемо зробити її щасливою. Поки готувалися документи, а ми з чоловіком проходили курси для прийомних батьків, виникла думка, а чому одну? Якщо брати - так двох! Так і вийшло. У 2009 році до нас в сім'ю прийшли син Валєра Самусенко (2002 р.н.) і дочка Олександра Осипенко (2000 р.н.).

Шурочка прийшла до нас перша, а з нею і наші перші труднощі. Вона була складною дитиною. Дуже слабо вчилася, поводилася, як дике звірятко. Я почала замислюватися про те, що нам не можна брати більше дітей...

Через кілька тижнів нам подзвонили зі служби у справах дітей, і запропонували взяти до себе в сім'ю ще одну дитину. Незважаючи на наші труднощі, ми погодилися поїхати і познайомитися з хлопчиком. Коли я його побачила, просто захворіла ним. Це був наш Валерчик. Він сидів перед нами, і по його очах було видно, як він переживає. На його обличчі було написано: «А чи візьмуть мене в сім'ю?» У нього тримтіли руки, він не міг знайти собі місце. Ми не могли не закохатися в нього. Валєрочка прийшов до нас, як сонечко. Він був протилежністю Саші. У мене відкрилося друге дихання до роботи і до життя. Але у Валєри були свої труднощі: педагогічна занедбаність, порушення мови. Ми взяли себе в руки і почали посилено займатися дітками. Я в літній період займалася з дітлахами за шкільною програмою. Три години на день були присвячені Саші, і стільки ж часу я присвячувала Валєрі. З донькою також працював психолог, Морозова Людмила Олександрівна, якій ми дуже вдячні за її величезну роботу. Працюючи з Сашею, вона вкладала в неї всю себе. Від її сумлінної роботи, добра і тепла у наших діток розтанула вся злість і ненависть, з якою вони прийшли до нас.

Через рік наша Саша виступала вже на великій сцені. Вона почала танцювати. Вона дуже гарно малює. У школі вона досягла неймовірних успіхів, у зв'язку з чим, ми перевели її зі звичайної школи до гімназії. Дитина навчився доглядати за собою, і зараз у неї гарна постава, довге кучеряве волосся. Шура любить куховарити. Якщо Саша спече пиріжки, то всі будуть пальчики облизувати. Дитина розцвіла і стала обігрівати нас своїм теплом, як сонечко. Олександра стала просто королевою!

Валєрчик відповідав нам своєю любов'ю, добротою і, звичайно ж, своєю голлівудською посмішкою. Він добре став вчитися в школі, правда, в коррекційному класі, але він дуже старався, і у нього все виходило. Якось ми сиділи з ним у кімнаті, він складав пазлик. А у мене, чомусь в грудях так здавило, сиджу і думаю, як добре, що він потрапив до нас у сім'ю. У нашому будинку тихо, спокійно. Дитина не голодна і не страждає від холоду. Адже невідомо як би могла обернутися його життя. Він пережив і холод, і голод. Навіть пропонував, якось мені посмажити картопляні шкуринки. Казав: «Знаєш, які вони смачні, ми з мамою часто їх смажили.» Я була в шоці від почутого.

Через рік ми зрозуміли, що нам в цьому житті чогось не вистачає. Напевно, ще дітей... Будинок у нас великий, місця всім вистачить. І ми звернулися до виконкому. Завжди хотіли малят, вважали, що з ними простіше. Але нам запропонували дівчинку-підлітка, Настуню Фіртіч (1997 р.н.). Їй на той час було 13 років. Я відразу почала відмовлятися. Мені здавалося, що я не зможу виховувати таку дорослу дитину. Всі чомусь продовжували боятися труднощів. Але коли я побачила її, відмовитися не змогла. Оченята світяться, посмішка до вух, дитина відкрита і життєрадісна. Ми з чоловіком відразу сказали «так». Хоча Настя про це нічого не знала. Коли ми прийшли до неї наступного разу, то вона вже всім повідомила, що йде до нас, не дочекавшись нашої відповіді.

З нею ми взагалі не помітили, що наша сім’ збільшилася. Це наша помічниця у всьому. А ще вона у нас особистий перукар. Зробить будь-яку зачіску, укладку. Настя мріє бути перукарем. Зараз вона перейшла в 10 клас.

Влітку ми поїхали з дітьми в табір, де я познайомилася з багатьма дітьми-сиротами. Мені їх було дуже шкода. Я згодна була забрати їх усіх, але, на жаль, я не сонце і всіх обігріти не можу. Я вже розуміла, що у мене виходить виховувати дітей. Вони ростуть, змінюються. А найголовніше я розуміла, що ми їм потрібні, вони нас люблять і бояться втратити. Та й ми вже без них не можемо.

У 2011 році ми відчули, що можемо взяти дітлахів з державних установ, щоб стати для них мамою і татом. У липні ми вже відкрилися як дитячий будинок сімейного типу. Ми взяли Валентину Барановську (1997 р.н.) і ще одного Дениску (2008 р.н.). Тепер у нас в сім'ї було вже дві Насті і два Дениса. Маленького Дениску ми відразу стали називати Кохуня, так як у нього прізвище Кох. З ним було складно тільки в одному, він дуже часто хворів. Я просто не знала, що мені з ним робити. У нього температура, а я не сплю, тільки ридаю у його ліжечка, ручки його цілую, щічки цілую. Коли він хворів, у Бога просила для нього здоров'я, нехай краще я хворіти буду, але не він. Адже він такий маленький, такий слабенький. В черговий раз коли наш Кохуня захворів він сказав мені: «Прости мене матуся, я більше ніколи не буду хворіти!». Народився він у 33 тижні з вагою 1460 гр. У 6 місяців у нього був струс мозку, в 9 місяців його ледве врятували в реанімації, він був уже в комі через високу температуру. Я вдячна Господу за те, що він його весь цей час рятував. Він явно зберігав його для мене. У 3 роки дитина прийшла до нас і на той час ще не розмовляла. Зараз йому чотири. Він знає масу віршів, купу пісень, починає читати, рахує до 10 англійською мовою, використовує деякі фрази на іноземній. Дуже добрий і веселий хлопчина.

Його любов до мене навчила мене деяким речам, які раніше не помічала і не розуміла.

Завдяки йому, ми з чоловіком зрозуміли просту річ. Дениска - це чоловічок, якому чужі мама й тато стали рідними, він любить за те, що ми у нього є, і вважає своїми рідними та близькими.

Валюша прожила у нас не дуже довго, всього один рік, і зараз навчається в училищі, живе в гуртожитку самостійним життям. Нам дуже хочеться, щоб все в її житті вийшло, щоб вона всього досягла, чого хотіла. Хай береже її Господь.

Через деякий час ми дізналися, що у Дениски є рідний брат, якого нам не те, що не запропонували, але і відмовляли його взяти. Мовляв, хлопчик дорослий, буде багато проблем. Чоловік сказав, що не може так бути, щоб брати жили і не знали один про одного. Ми повинні і його забрати, яким би він не був, добрим чи поганим. Дітей поганих не буває, є складні, але і їх теж потрібно комусь виховувати, вони теж потребують батьківської любові, турботи і ласки. Так і сталося. Забрали ми й Іванка Коха (1998 р.н.). Господи, які ж вони щасливі разом. Ваня, як старший стоїть за брата, так і менший підлаштовується. Діляться однієї цукеркою, а Ваня може і всі свої віддати Кохуні. Ванюша прийшов до нас, і відразу ж почав тікати до родичів. Часом не знали де шукати і що робити. Але через півроку він змінився, став зовсім іншим. Він зрозумів, хто ми для нього, і що значимо в його житті. Він у нас розумничок, ми змогли знайти спільну мову, змогли домовитися, і на сьогодні, він вдячний нам за те, що ми не розлучили його з братом, і за любов до нього самого. З посмішкою на обличчі каже мені: «А пам'ятаєш, мама, як я тікав?Дурний, і чого ж мені не вистачало?»

Ми з чоловіком чомусь знову не зупинилися на досягнутому, і взяли ще одного синочка-дзвіночка. Це був Сашко Решетник (2001 р.н.) Тепер у нас два Дениса, дві Насті, Олександр, Олександра, Валєрчик, Ваня. А спочатку ж хотіли взяти одного, а вийшло шестеро.

Ми вдячні Богові, що він дав нам сили впоратися з першими труднощами, і, що долаючи їх, ми продовжуємо розпочату справу. Боялися брати підлітків, але ці дітлахи тепер наше щастя! І якщо забрати у мене зараз все це, я б просто, напевно, не змогла без цього всього жити і дихати. Життя потрібно прожити для когось, який сенс в ньому, коли проживаєш його тільки для себе! Не страшно мати прийомних дітей, страшно їх не мати взагалі! Нехай прийомні, але вони ж такі рідні.

Моє життя - це мої діти. Вклоняюся, Господи, тобі. Сльозами я б мила твої ноги, щоб все життя ти їх беріг!

З повагою,

мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу

Світлана Володимирівна Чабаненко

www.pomogaem.com.ua