Дитячий будинок сімейного типу Перекопських: «Нашої любові вистачить усім нашим дітям»
Меня зовут
Перекопская Лариса Викторовна, моего мужа Перекопский Сергей Викторович. Мы и
наши десять ребятишек живем в селе Пушкаревка Верхнеднепровского района
Днепропетровской области. Пятнадцать лет назад мы с мужем вступили в брак и
стали самой счастливой семьей. В 1998 году родился наш первенец, Димасик. Через
восемь лет на свет появился наш второй сыночек, Богданчик. Так сложилось, что
наши детки родились не очень здоровыми,
с ограниченными возможностями. Но мы прилагали и прилагаем много сил, чтобы они
были полноценными членами нашего общества, могли позаботиться себе и постоянно
развивались. Возможно, кто-то другой в такой ситуации не решился бы иметь еще детей. Но мы с мужем
приняли решение, что у нас хватит сил и
любви для ребят, которые нуждаются в ней, но не могут получить в
государственных учреждениях. В 2010 году мы усыновили Полину, которой тогда
исполнилось три годика. Воспитывая ее, мы видели, как она развивается после всего,
что ей пришлось пережить. Приятно было смотреть на ее счастливую улыбку. Мы
понимали, что всем сердцем прикипели к нашей доченьке.
И снова мы с
мужем сделали еще один важный шаг в нашей
жизни. В апреле 2011 года мы
взяли в свою семью двух приемных детей, братика и сестричку, Костю (2003 г.р.)
и Виолеточку (2009 г.р.) А в декабре 2012 в нашу семью пришли сразу пять ребят
с одной семьи: Полина (2007 г.р.), Данил (2009 г.р.), Тимофей (2004 г.р.), София
(2006 г.р.), Яна (2008 г.р.). Так мы стали детским домом семейного типа. Были и
трудности и проблемы, потому что и нам, и ребятишкам нужно было понять друг
друга. Конечно же, возникали недоразумения из-за нарушения устоявшихся семейных правил и традиций.
Поначалу дети очень болели, не ладили друг с другом. Ведь у каждого из них свой
характер, свои привычки и свое мировоззрение. Время шло, а с ним потихоньку
уходили наши проблемы и невзгоды. С проблемами потихоньку удалось справиться.
Снова, как и раньше в нашем доме господствуют любовь и взаимопонимание. Каждый
раз хочется обнимать своих деток, целовать, шептать на ушко ласковые слова,
спеть теплую колыбельную песенку перед сном.
Всей семьей
любим собираться по вечерам на чаепитие, да еще и с разными вкусностями. Мы
рассказываем детям разные истории из жизни, а они рассказывают нам о своей
прошлой жизни. Так и узнали мы от старших ребят много о них самих, об их
родителях, о том, что пришлось им пережить.
Благодаря таким беседам мы стали больше понимать детей. А самое главное, что мы поняли, что нужны им.
Иногда становиться жаль, что не все взрослые могут до конца осознать всю
ответственность за судьбы своих детей. Мы учим своих детей добру, чтобы они
уважали своих братиков и сестричек. Также приучаем детей к труду. Девочки с
радостью помогают маме по хозяйству. Помогают готовить обед, накрывать на стол.
Научились чистить картошку. Мальчишки постоянно помогают папе, что–то мастерят
с ним, ремонтируют. Учатся выполнять мужскую работу в доме. А мы в свою очередь
стараемся дать детишкам все, чтобы они могли быть счастливыми и
жизнерадостными. Чтобы наши дети подрастали здоровенькими и закаленными ввели
обязательное правило утренней зарядки и обтирания.
Последнее
время мы с мужем стали замечать, что глазки у детей засияли радостней, рисунки
стали яркими, а дети стали рассказывать о своих мечтах. Очень надеемся и верим,
что все их мечты сбудутся, а мы им в этом поможем.
С уважением,
Лариса
ПЕРЕКОПСКАЯ
Мама-воспитатель
ДДСТ
www.pomogaem.com.ua
Письмо ребенка: «Лучший день в моей жизни!»
У каждого человека есть такой день, который он запомнит на всю жизнь. Этот
день особый, радостный и необычный. Такой день есть и в моей жизни. Сначала моя
жизнь в детском доме казалась мне серой и не счастливой. Мне очень хотелось
жить в семье, где царит уют и любовь. И вот этот момент настал. Однажды
директор нашего дома Людмила Михайловна пригласила меня в свой кабинет, чтобы
сообщить хорошую новость - у меня теперь
будет семья. Я и мы все ждали встречи с мамой и папой ежеминутно. И вот 13
декабря 2011 за мной и моими братьями и сестрой приехали родители. Мы так все
обрадовались, что решили не откладывать поездку на завтра, а отправиться домой
в этот день. Свои вещи собрали очень быстро. Прощание с друзьями было немного
грустным, потому что они не хотели нас отпускать. А потом наша воспитательница,
Татьяна Васильевна раздала нам конфеты, чтобы наша жизнь была сладкая, а нас
вспоминали в детском доме еще долго.
И вот наконец мы дома! На пороге нас
встретила наша бабушка Наталья с улыбкой на лице. А какой вкусный она борщ
сварила в этот день! А какая была душистая картошка с мясом! Тогда мне не
хотелось чтобы этот день заканчивался! За свои десять лет я могла забыть много
разных мелочей, но такой счастливый день остался незабываемым в моей жизни.
София РУДЕНКО
Мене звати Перекопська Лариса Вікторівна, мого чоловіка Перекопський Сергій Вікторович. Ми і наші десять дітлахів живемо в селі Пушкарівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. П'ятнадцять років тому ми з чоловіком одружилися і стали самою щасливою родиною. У 1998 році народився наш первісток, Дімасік. Через вісім років на світ з'явився наш другий синочок, Богданчик. Так склалося, що наші дітки народилися не дуже здоровими, з обмеженими можливостями. Але ми докладали і докладаємо багато сил, щоб вони були повноцінними членами нашого суспільства, могли подбати про себе і постійно розвивалися. Можливо, хтось інший в такій ситуації не зважився б заводити дітей. Але ми з чоловіком прийняли рішення, що у нас вистачить сил і любові для дітей, які потребують її, але не можуть її отримати в державних установах. У 2010 році ми усиновили Поліну, якій тоді виповнилося три рочки. Виховуючи її, ми бачили, як вона розвивається після всіх її життєвих проблем. Приємно було дивитися на її щасливу посмішку. Ми розуміли, що всім серцем прикипіли до нашої донечки.
І знову ми з чоловіком зробили ще один важливий крок у нашому житті. У квітні 2011 року ми взяли в свою сім'ю двох прийомних дітей, братика і сестричку, Костю (2003 р.н.) та Віолеточку (2009 р.н.). А в грудні 2012 в нашу сім'ю прийшли відразу п'ять діточок з однієї сім'ї: Поліна (2007 р.н.), Данило (2009 р.н.), Тимофій (2004 р.н.), Софія (2006 р.н.), Яна (2008 р.н.). Так ми стали дитячим будинком сімейного типу. Були і труднощі, і проблеми, тому що і нам, і дітлахам потрібно було зрозуміти один одного. Звичайно ж, виникали непорозуміння через порушення встановлених сімейних правил і традицій. Спочатку діти дуже хворіли, не розуміли один одного. Між ними виникали сварки і суперечки Адже у кожного з них свій характер, свої звички і свій світогляд. Час минав, а з ним потихеньку вирішувались наші проблеми і негаразди. З проблемам потихеньку вдалося впоратися. Знову, як і раніше в нашому домі панують любов і взаєморозуміння. Кожен раз хочеться обіймати своїх діток, цілувати, шепотіти на вушко ласкаві слова, заспівати теплу колискову пісеньку на ніч.
Всією сім'єю любимо збиратися вечорами на чаювання, та ще й з різною смакотою. Ми розповідаємо дітям різні історії з життя, а вони розповідають нам про своє минуле життя. Так і дізналися ми від старших дітей багато про них самих, про їхніх батьків, про те, що довелося їм пережити. Завдяки таким бесідам ми стали більше розуміти дітей. А найголовніше, що ми зрозуміли, що потрібні їм. Іноді стає шкода, що не всі дорослі можуть до кінця усвідомити всю відповідальність за долі своїх дітей. Ми вчимо своїх дітей добру, щоб вони поважали своїх братиків і сестричок. Також привчаємо до праці. Дівчатка з радістю допомагають мамі по господарству: готувати обід, накривати на стіл. Навчилися чистити картоплю. Хлопчаки постійно допомагають татові, щось майструють з ним, ремонтують. Вчаться виконувати чоловічу роботу в домі. А ми з чоловіком намагаємося дати дітворі все, щоб вони могли бути щасливими і життєрадісними. Щоб наші діти підростали здоровенькими і загартованими ввели обов'язкове правило ранкової зарядки і обтирання.
Останнім часом ми з чоловіком стали помічати, що оченята у дітей засяяли радісніше, малюнки стали яскравими, а діти стали розповідати про свої мрії. Дуже сподіваємося і віримо, що всі їхні мрії збудуться, а ми їм у цьому допоможемо.
З повагою,
Лариса ПЕРЕКОПСЬКА
Мама-вихователь ДБСТ
www.pomogaem.com.ua
Лист дитини: «Найкращий день у моєму житті»
У кожної людини є такий день, який вона запам’ятала на все своє життя. Цей день особливий, радісний і незвичайний. Такий день є і в моєму житті. Будні у дитячому будинку здавались мені сірим і нещасливим. Мені дуже хотілось жити в сім’ї, де панує затишок та любов. І ось ця мить настала. Одного разу директор нашого будинку Людмила Михайлівна запросила мене до свого кабінету, щоб сповістити про гарну новину – у мене тепер буде сім’я. Я і ми всі чекали зустрічі з мамою і татом щохвилини. І ось 13 грудня 2011 року по мене з моїми братиками і сестричкою приїхали батьки. Ми так всі зраділи, що вирішили не відкладати поїздку на завтра, а відправитися додому в цей же час. Свої речі склали дуже швидко. Прощання з друзями було трішечки сумним, тому що вони не хотіли нас відпускати. А потім наша вихователька, Тетяна Василівна роздала нам цукерки, щоб наше життя було солодке, а нас згадували в будинку ще довго.
І ось нарешті ми вдома! На порозі нас зустріла наша бабуся Наталія із посмішкою на обличчі. А який смачний вона борщ зварила в цей день! А яка була запашна картопля з м’ясом! Тоді мені зовсім не хотілося щоб цей день закінчувався! За свої десять років я можу забути багато різних дрібниць, але такий щасливий день залишився незабутнім у моєму житті.
Софія РУДЕНКО
