Прийомна сім'я Шатило: «Чужих дітей не буває»
Меня зовут Шатыло Виталий Юрьевич, мою
жену Шатыло Наталья Николаевна. Мы проживаем в городе Перещепино, что находится
в Новомосковском районе Днепропетровской области. До создания приемной семьи мы
воспитывали двух дочурок, Анну и Екатерину. Наша приемная семья была создана в
январе 2012 года.
Ни
один человек в мире не знает, куда заведёт его судьба. Никогда я не думал, что
у нас в семье появятся «чужие» дети, именно так мы раньше и думали о детях,
которые воспитываются в детских домах и интернатах для детей, лишенных
родительской опеки.
Пять
лет назад я пришёл работать музыкальным руководителем в Перещепинский интернат
для детей–сирот и детей, лишенных родительской опеки. Условия проживания детей
были созданы в полной мере: душевые комнаты, ковры, компьютеры, телевизоры,
игровые приставки, прекрасное питание, отдых на море, в Италии. До этого я даже не представлял, как много
детей осталось без родительской любви, сколько им пришлось пережить, как им хочется иметь семью, называть кого–то
«папа» и «мама». Я брал детей домой на каникулы, на выходные, брал по 10–15
человек. Мы ездили на речку, дети учились готовить на костре кулеш, уху, ловили
рыбу. Первое время мы готовили все вместе. Я привозил продукты, показывал, что
за чем делать, но потом детвора так научилась готовить, что на соревнованиях по
приготовлению кулеша занимали первые места. У нас дома постоянно были дети. Мы
ездили на велосипедах, катались на роликах. Ребятам у нас не было скучно.
Со
своим тогда еще будущим приемным сыном, Романом Лисенко я познакомился в этом
же интернате. В 2010 году он закончил 9 классов и поступил в Перещепинский
лицей. Когда я встретился с ним, он был расстроен и подавлен. После выхода с
интерната, где за него решались вопросы питания, одежды, досуга, он остался
один, и ему самому необходимо было принимать решения, а как?! Я встретился с
директором лицея, написал заявление, что несу ответственность за Романа, и
забрал его в нашу семью, а в январе 2012 года
он стал нашим первым приемным ребенком. После того, как мы взяли Рому, к
нам в семью захотели почти все дети из интерната. Они сами подходили и
просились. Но у нас дом маленький и старый, да и нас шесть человек. Не все в
жизни зависит только от нас.
Рома очень общительный, исполнительный,
трудолюбивый. Ему очень нравится помогать на кухне, он может самостоятельно
приготовить обед, сделать уборку в доме дома, помыть посуду, он многому
научился. В огороде и в саду это наш первый помощник. Роман научился управлять
мотоблоком, бензокосилкой, умеет водить машину.
Моя
жена Наташа воспитывалась в приёмной семье. И когда, Настя, которая после
интерната в Перещепино была отправлена в город Никополь, плача в трубку
попросила взять её к нам в семью, мы приняли решение забрать ее. Так у нас
появилась третья доченька, Красная Анастасия, 1996 года рождения. Настенька учится в 10 классе, занимается
волейболам. Учится хорошо, старается. Она очень помогает нашей старшей дочери,
которая работает педагогом–организатором в той же школе. Все утренники,
праздники в школе не обходятся без помощи Романа и Настюши. Дети ладят между
собой с первого дня.
Сказать,
что мы выбрали себе детей лучших из лучших - не сказать ничего. Мы с пониманием
относимся к ним, как к личностям. Понимаем, что они разные, со своим
характером, своими взглядами, мнениями, не всегда совпадающими с нашими. Но они
готовы нас выслушать, прислушаться к нашим советам, рекомендациям. Мы в свою
очередь тоже прислушиваемся к их мнению.
В
нашей семье уже стало традицией обсуждать за ужином прошедший день, у кого как
он прошел, какие были проблемы, какие трудности
возникли, или наоборот, каких успехов удалось достичь, что принесло
радость. Все вопросы решаем сообща, даже финансового характера. Мы советуемся,
куда и на какие нужды надо в первую очередь потратить деньги, ведь это даст
возможность детям во взрослой самостоятельной жизни планировать свой семейный
бюджет. Мы все вместе отмечаем все дни рождения, праздники, готовим друг другу
приятные сюрпризы, играем в игры. Уборкой в доме, ведением хозяйства, работой в
саду, в огороде занимаемся тоже вместе. Вот так мы живём. На каникулы и
праздники у нас гостят друзья Насти и Ромы. Мы никогда не бываем одни, пусть и
другие сердца отогреются у нашего очага.
Поначалу
соседи и знакомые спрашивали: «Зачем вам чужие дети? Пожалеете!». Теперь нам
ещё и завидуют, что мы взяли к себе в семью самых лучших ребятишек. В ближайшее время мы планируем взять к себе еще одного мальчика из
Никопольского интерната. Наша семья пополнится еще одним членом семьи.
В
конце своего повествования о нашей большой и дружной семье хочу сказать: «Не
бойтесь брать детей! Это добавит вам молодости и продлит вашу жизнь.
С
уважением,
приемный
папа
Шатыло
Виталий Юрьевич
www.pomogaem.com.ua
Мене звати Шатило
Віталій Юрійович, мою дружину Шатило Наталія Миколаївна. Ми проживаємо в місті
Перещепине, що знаходиться в Новомосковському районі Дніпропетровської області.
До створення прийомної сім'ї ми виховували двох доньок, Анну й Катерину. Наша прийомна
сім'я була створена в січні 2012 року.
Жодна людина в світі
не знає, куди заведе його доля. Ніколи я не думав, що у нас в родині з'являться
"чужі" діти, саме так ми раніше і думали про дітей, які виховуються в
дитячих будинках та інтернатах для дітей, позбавлених батьківської опіки.
П'ять років тому я
прийшов працювати музичним керівником в Перещепинський інтернат для дітей-сиріт
і дітей, позбавлених батьківського піклування. Умови проживання дітей були
створені в повній мірі: душові кімнати, килими, комп'ютери, телевізори, ігрові
приставки, прекрасне харчування, відпочинок на морі, в Італії. До цього я
навіть не уявляв, як багато дітей залишилося без батьківської любові, скільки
їм довелося пережити, як їм хочеться мати сім'ю, називати когось «тато» і
«мама». Я брав дітей додому на канікули, на вихідні, брав по 10-15 чоловік. Ми
їздили на річку, діти вчилися готувати на багатті куліш, юшку, ловили рибу.
Перший час ми готували всі разом. Я привозив продукти, показував, що за чим
робити, але потім малеча так навчилася готувати, що на змаганнях з приготування
кулешу займали перші місця. У нас вдома постійно були діти. Ми їздили на
велосипедах, каталися на роликах. Дітям у нас не було нудно.
Зі своїм тоді ще
майбутнім прийомним сином, Романом Лисенко я познайомився у цьому ж інтернаті.
У 2010 році він закінчив 9 класів і вступиву Перещепинський ліцей. Коли я
зустрівся з ним, він був засмучений і пригнічений. Після виходу з інтернату, де
за нього вирішувалися питання харчування, одягу, дозвілля, він залишився один,
і йому самому необхідно було приймати рішення, а як?! Я зустрівся з директором
ліцею, написав заяву, що несу відповідальність за Романа, і забрав його в нашу
сім'ю, а в січні 2012 року він став нашоюпершоюприйомноюдитиною. Після того, як ми взяли Рому, до нас в родину захотіли майже всі діти
з інтернату. Вони самі підходили і просилися. Але у нас будинок маленький і
старий, та й нас вже шість
чоловік. Не все в житті залежить тільки від нас.
Рома дуже товариський, виконавчий, працьовитий. Йому подобається
допомагати на кухні, він може самостійно приготувати обід, поприбирати в будинку, помити посуд, він багато
чому навчився. У городі і в саду це наш перший помічник. Роман знає як працювати з мотоблоком,
бензокосаркою, вміє
водити машину.
Моя дружина Наташа
виховувалася в прийомній сім'ї. І коли, Настя, яка після інтернату в Перещепине
була відправлена в
місто Нікополь, плачучи в трубку,попросила взяти її в нашусім'ю, ми її прийняли.
Так у нас з'явилася третя донечка, Красна Анастасія, 1996 року народження. Настя навчається в 10 класі, займається
волейболом. Вчиться добре, старається. Вона дуже допомагає нашій старшій дочці,
яка працює педагогом-організатором в тій же школі. Всі свята в школі не
обходяться без допомоги Романа і Настюші.
Діти ладнають між собою з першого дня.
Сказати, що ми
вибрали собі дітей кращих з кращих - не сказати нічого. Ми з розумінням
ставимося до них, як до особистостей. Розуміємо, що вони різні, зі своїм
характером, своїми поглядами, думками, не завжди збігаються з нашими. Але вони
готові нас вислухати, прислухатися до наших порад, рекомендацій. Ми в свою
чергу теж прислухаємося до їхньої думки.
У нашій сім'ї вже
стало традицією обговорювати за вечерею минулий день, у кого як він пройшов,
які були проблеми, які труднощі виникли, або навпаки, яких успіхів вдалося
досягти, що принесло радість. Всі питання вирішуємо спільно, навіть фінансового
характеру. Ми радимося, куди і на які потреби треба в першу чергу витратити
гроші, адже це дасть можливість дітям у дорослому самостійному житті планувати
свій сімейний бюджет. Ми всі разом відзначаємо всі дні народження, свята,
готуємо один одному приємні сюрпризи, граємо в ігри. Прибиранням у будинку,
веденням господарства, роботою в саду, в городі займаємося теж разом. Ось так
ми живемо. На канікули і свята у нас гостюють друзі Насті і Роми. Ми ніколи не
буваємо одні, нехай і інші серця відігріються у нашого вогнища.
Спочатку сусіди та
знайомі запитували: «Навіщо вам чужі діти? Пошкодуєте!». Тепер нам ще й
заздрять, що ми взяли до себе в сім'ю найкращих дітлахів. Найближчим часом ми
плануємо взяти до себе ще одного хлопчика з Нікопольського інтернату. Наша
сім'я поповниться ще одним членом сім'ї.
В кінці свого
оповідання про нашу великуі дружнусім'юхочу сказати: «Не бійтеся брати дітей! Це додасть вам молодості і продовжить
ваше життя.
З повагою,
приймальний тато
Шатило Віталій
Юрійович
www.pomogaem.com.ua
