Як тебе звати? — Як тебе звати?

img

Здоровʼя 1 241

Як тебе звати? — Як тебе звати?

Источник: Милосердие.ru 

 


2 апреля – Всемирный день информирования об аутизме. Он был учрежден ООН в 2008 году с целью распространения информации и повышения осведомленности об этом комплексе психических и поведенческих особенностей.

С некоторых пор об аутизме говорят и пишут много. На страницах газет и журналов, в сетевых СМИ, по телевизору выступают — каждый в своем ключе — журналисты, философы, психологи, врачи, коррекционные педагоги.

Журналисты любят выходить на публику с яркими парадоксальными гипотезами, например: аутизм — это прогрессирующее заболевание всего человечества, плата за разобщенность, за отказ от живой интерактивности, за перенос социальной жизни в компьютерные сети. Или еще такое: мир становится с каждым днем все ужаснее, и особенно чувствительные дети отказываются существовать в нем, замыкаются. Психологи нередко утверждают, что аутизм — это вообще не болезнь, а некое состояние отстранения, ухода в себя, которое любящие родители — при условии, что они действительно правильно любят ребенка — способны преодолеть теплотой своей души и безусловным принятием. Психиатры считают аутизм психическим заболеванием, и до сих пор еще можно встретить мнение, что это ни что иное, как детская шизофрения.

Если ваш интерес к аутизму не праздный, если вы хотите разобраться в этом явлении, то выход один — «учить матчасть». Для пытливого ума бытовая фактура аутизма и его физиологические основы представляют собой объект куда более захватывающий, чем гуманитарные абстракции вроде «детей индиго», «инопланетян», «людей дождя» или «прототипа человека будущего». Здесь, в поле реальных фактов, а не символических интерпретаций, лежат и острые вопросы, и нестандартные ответы, и неожиданные озарения, и множество белых пятен, требующих тщательного исследования.

До сих пор нет точных и однозначных научных данных, объясняющих происхождение аутизма. Более того, если рассмотреть совокупность исследований, связывающих его с разнообразными физиологическими факторами, относящимися к сферам генетики, иммунологии, биохимии, неврологии, гастроэнтерологии, эндокринологии, если добавить к ним многообразие внешних факторов, которые могли сыграть негативную роль во время внутриутробного развития ребенка и в период младенчества, то невольно приходишь к выводу о том, что скорее всего, заболевание возникает по совокупности нескольких причин, повлекших за собой расстройство. Не исключено, что в каждом конкретном случае аутизма может быть свое сочетание и внутренних предпосылок и внешних триггеров.

В России и в ряде других стран (например, во Франции) аутизм считается психическим заболеванием, в США оно проходит по части неврологии. На самом деле, строгого разграничения между двумя ветвями нет, и та и другая работают с пациентами, у которых так или иначе страдает центральная нервная система. Неврологический диагноз ставят в том случае, если болезнь имеет ярко выраженные физические проявления (двигательные нарушения, расстройства зрения и речи, боли), психический — если проблема «в голове», т.е. нарушены эмоциональная и когнитивная (познавательная) сферы. Есть такая медицинская шутка: неврологи забрали себе все то, что можно лечить, а что не лечится — отдали психиатрам. И все бы ничего, пусть бы аутизм оставался в поле психиатрии, если бы и врачи, и родители маленьких пациентов, и психологи, и коррекционные педагоги не забывали о том, что наука и практика не стоят на месте, и то, что еще вчера считалось неизлечимым, сегодня лечится, часто с хорошими результатами, а иногда и полностью вылечивается.

Нужно сразу оговориться, что в России диагноз «аутизм» как таковой отсутствует. У нас есть «ранний детский аутизм» (РДА) и «синдром Аспергера». РДА ставят детям, но по достижению ими совершеннолетия, этот диагноз снимают, заменяя на другой, который кажется наиболее подходящим лечащему психиатру. Самое удивительное, что и «синдром Аспергера» иметь взрослому человеку в нашей стране тоже не полагается, хотя во всем мире этот диагноз признан и широко используется. Но это отдельная тема, поэтому держась в рамках данной статьи, перейдем непосредственно к раннему детскому аутизму.

Обычно родители начинают волноваться по поводу развития своего ребенка, когда его возраст приближается к двум годам. До этого любые отставания и отклонения можно объяснить индивидуальными особенностями малыша, и можно надеяться, что они постепенно сгладятся. К двухлетнему же возрасту обычный ребенок уже овладевает простейшими навыками, но даже когда этого не происходит, он все-таки понимает, чего от него хотят взрослые. То же самое и с языком: если и не говорит еще сам, то понимает обращенную к нему речь вполне прилично, о чем можно судить по его реакциям.

Есть такой коротенький диагностический тест, состоящий из трех вопросов:

 

  • Смотрит ли ваш ребенок в ту же сторону, что и вы, когда вы пытаетесь привлечь его внимание к чему-то интересному?
  • Указывает ли ребенок на что-то, чтобы привлечь ваше внимание, но не с целью получить желаемое, а для того, чтобы разделить с вами интерес к предмету?
  • Играет ли он с игрушками, имитируя действия взрослых? (Наливает чай в игрушечную чашечку, укладывает куклу спать, не просто катает машинку туда-сюда, а везет в грузовике кубики на стройку).


Если на все три вопроса ответ отрицательный, у родителей 2-3-летнего малыша есть основания показать его специалисту. Если же наоборот, положительный, то скорее всего задержка в развитии речи и освоении навыков имеет другую причину, не аутизм.

Аутизм — это прежде всего нарушение коммуникативной функции, контакта ребенка с окружающими его людьми. Малыш живет в мире зрительных образов, звуков, тактильных ощущений, но при этом впечатления для него самоценны, он не стремится поделиться ими с мамой или папой, которые выполняют для него исключительно инструментальную функцию, являясь источниками пищи, тепла, комфорта. Для таких малышей характерны повторяющиеся, навязчивые действия: кто-то часами крутит все попадающиеся под руку вертящиеся предметы, от маленького мячика до крышки большой кастрюли, наблюдает за льющейся из крана водой, кто-то выстраивает в ряд машинки или кубики, кто-то играет с ниточкой, накручивая ее на палец или тряся ею перед глазами. Они могут долго кружится на одном месте или кругами ходить по комнате на цыпочках. Часто маленькие аутисты чрезвычайно музыкальны: они получают явное наслаждение от любимых музыкальных произведений, мелодий и даже отдельных звуков. Трехлетний малыш может совершенно равнодушно пройти мимо ровесника с дистанционно управляемой машинкой, но прийти в неописуемый восторг при звуке боя часов на соборе.


Маленький аутист выглядит уверенным и независимым. Гуляя, он идет один, сопротивляется попытке взять его за руку, и только испугавшись чего-то, например, большой собаки, прячется за маму. Но и страхи его не всегда объяснимы с точки зрения обычной логики: он боится пылесоса, его пугают шумные, людные места, но он не осознает опасности, связанной с высотой или с движением транспорта, может выскочить на проезжую часть и даже улечься поперек. Как правило, он пресекает попытки матери успокоить его, приласкать, обнять, отпихивая ее от себя. Что и говорить о физических контактах с посторонними людьми, врачом или парикмахером, например. Медицинский осмотр или стрижка становятся стрессом для всех участников процесса из-за бурного сопротивления малыша. Накормить — тоже проблема. Ребенок настолько избирателен в еде, что порой его рацион состоит всего из трех-четырех блюд (например, творог, каша, банан), все остальное безоговорочно отвергается.


Маленького аутиста очень сложно уговорить прервать занятие, если он чем-то увлечен, убедить попробовать что-то новое, а родительские волевые действия (снять с качелей, увести домой с прогулки, накормить, усадить на горшок) вызывают бурную истерику, а порой и агрессию.


Нейротипичные (то есть не имеющие отклонений в развитии) дети с удовольствием имитируют действия взрослых. Малышка берет расческу и проводит ею по голове; глядя на маму, после еды вытирает рот салфеточкой, снимает трубку телефона и что-то лопочет на своем детском языке. Трехлетний мальчик крутится возле делающего уроки брата-первоклассника, и если дать ему карандаш и бумагу, с удовольствием начнет чирикать. Вслед за мамой годовалый малыш гладит упавшего с дивана плюшевого мишку, жалея его сначала лишь формально, но постепенно проникаясь эмоциональным содержанием действия. Имитация — это эволюционный механизм, лежащий в основе обучения социально-необходимым навыкам и социальной поддержке. Имитируя, ребенок подает нам сигнал готовности к усвоению навыков, формальных действий, которые постепенно наполняются социально-значимым содержанием.

Аутичные дети и их родители оказываются в замкнутом круге: ребенок не имитирует порой даже самых простых, обычных действий, мама не получает сигнала готовности, навык не развивается. Когда родители спохватываются и начинают срочно учить ребенка тому, что его ровесники уже давно освоили (есть ложкой, пользоваться горшком, надевать носки), их волевые действия вызывают у ребенка активное неприятие: во-первых, у него отсутствует мотив (стандартная система поощрений/наказаний с таким ребенком не работает), во-вторых, он хочет как можно скорее вернуться к занятию, приносящему ему глубокое удовлетворение, например, открывать и закрывать ящики письменного стола или шкафа, хлопать дверьми, в сотый раз рассматривать картинки в любимой книжке.


Речь у аутистов появляется позже обычных сроков, но дело даже не столько в сроках, сколько в ее специфике. Первым словом аутичного малыша обычно бывает не «мама», или «папа», или «дай» (традиционная триада нейротипичного ребенка), а, например, «газонокосилка», то есть название объекта, который по каким-то причинам произвел особенное впечатление, и чаще всего это предмет неживой (в скобках заметим, что различать живое и неживое аутисты учатся позже нейротипиков). Когда маленький аутист переходит от отдельных слов к предложениям, они тоже носят скорее назывной характер. Ребенку нравится повторять названия, куски текста из стихов или рекламы, часто он не понимает смысла произносимых предложений. Зная нужные слова, он не может обратиться с просьбой и не всегда понимает просьбы, обращенные к нему. Встречая нового человека, он долго рассматривает его внешность и в это время совершенно не воспринимает обращенные к нему слова. Маленький аутист не умеет общаться в диалоге. Не задает вопросов сам, не может ответить на вопрос, повторяя его за собеседником. «Как тебя зовут?» — «Как тебя зовут?» — «Ты не повторяй, ты отвечай!» — «Ты не повторяй, ты отвечай!» и так далее. Такое явление называется эхолалией. Ребенок не употребляет местоимение «я», говоря о себе «не хочешь ехать на трамвае» или «он будет смотреть мультик». Позже речь развивается, эхолалия может пройти к 4-5, иногда к 7-8 годам, но может задержаться всерьез и надолго. Как это ни печально, но часть аутистов так и не осваивают устную речь, хотя со временем учится пользоваться альтернативными методами коммуникации.

 

Марина Солодовникова

Оказать помощь больным детям в Украине очень просто: перевести средства на наш расчетный счет с пометкой «На программу «Здоровый ребенок»,  оставить пожертвование в наших «копилках надежды», которые установлены в магазинах и аптеках города, или завезти к нам в офис. 

Джерело: Милосердя.ru 

 

2 квітня - Всесвітній день інформування про аутизм. Він був заснований ООН у 2008 році з метою поширення інформації та підвищення обізнаності про цей комплекс психічних і поведінкових особливостей.

Із деякого часу про аутизм говорять і пишуть багато. На сторінках газет і журналів, в мережевих ЗМІ, по телевізору виступають - кожен у своєму ключі - журналісти, філософи, психологи, лікарі, корекційні педагоги.

Журналісти люблять виходити на публіку з яскравими парадоксальними гіпотезами, наприклад: аутизм - це прогресуюче захворювання всього людства, плата за роз'єднаність, за відмову від живої інтерактивності, за перенесення соціального життя в комп'ютерні мережі. Або ще таке: світ стає з кожним днем ​​все гірше, й особливо чутливі діти відмовляються існувати в ньому, замикаються.

Психологи нерідко стверджують, що аутизм - це взагалі не хвороба, а певний стан відсторонення, занурення в себе, яке люблячі батьки - за умови, що вони дійсно правильно люблять дитину - здатні подолати теплотою своєї душі й безумовним прийняттям. Психіатри вважають аутизм психічним захворюванням, і до цього часу ще можна зустріти думку, що це ні що інше, як дитяча шизофренія.

Якщо ваш інтерес до аутизму не пустий, якщо ви хочете розібратися в цьому явищі, то вихід один - «вчити матчастину». Для допитливого розуму побутова фактура аутизму і його фізіологічні основи являють собою об'єкт куди більш захоплюючий, ніж гуманітарні абстракції на кшталт «дітей індиго», «інопланетян», «людей дощу» або «прототипу людини майбутнього». Тут, у полі реальних фактів, а не символічних інтерпретацій, лежать і гострі питання, і нестандартні відповіді, і несподівані осяяння, і безліч білих плям, що вимагають ретельного дослідження.

До цього часу немає точних і однозначних наукових даних, що пояснюють походження аутизма. Більше того, якщо розглянути сукупність досліджень, що пов'язують його з різноманітними фізіологічними факторами, що відносяться до сфер генетики, імунології, біохімії, неврології, гастроентерології, ендокринології, якщо додати до них різноманіття зовнішніх факторів, які могли зіграти негативну роль під час внутрішньоутробного розвитку дитини й у період дитинства, то мимоволі доходиш висновку про те, що швидше за все, захворювання виникає за сукупністю декількох причин, які спричинили розлад. Не виключено, що в кожному конкретному випадку аутизму може бути своє поєднання і внутрішніх передумов і зовнішніх тригерів.

У Росії та в ряді інших країн (наприклад, у Франції) аутизм вважається психічним захворюванням, у США воно проходить по частині неврології. Насправді, суворого розмежування між двома гілками немає, і та й інша працюють з пацієнтами, у яких так чи інакше страждає центральна нервова система. Неврологічний діагноз ставлять у тому випадку, якщо хвороба має яскраво виражені фізичні прояви (рухові порушення, розлади зору і мови, болі), психічний - якщо проблема «в голові», тобто порушені емоційна і когнітивна (пізнавальна) сфери. Є такий медичний жарт: неврологи забрали собі все те, що можна лікувати, а що не лікується - віддали психіатрам. І все б нічого, нехай би аутизм залишався в полі психіатрії, якщо б і лікарі, і батьки маленьких пацієнтів, і психологи, і корекційні педагоги не забували про те, що наука і практика не стоять на місці, і те, що ще вчора вважалося невиліковним, сьогодні лікується, часто з хорошими результатами, а іноді й повністю виліковується.

Потрібно відразу обмовитися, що в Росії діагноз «аутизм» як такий відсутній. У нас є «ранній дитячий аутизм» (РДА) і «синдром Аспергера». РДА ставлять дітям, але по досягненню ними повноліття, цей діагноз знімають, замінюючи на інший, який здається найбільш відповідним лікуючому психіатру. Найдивовижніше, що й «синдром Аспергера» мати дорослій людині в нашій країні теж не годиться, хоча в усьому світі цей діагноз визнаний і широко використовується. Але це окрема тема, тому тримаючись в рамках даної статті, перейдемо безпосередньо до раннього дитячого аутизму.

Зазвичай батьки починають хвилюватися з приводу розвитку своєї дитини, коли її вік наближається до двох років. До цього будь-які відставання й відхилення можна пояснити індивідуальними особливостями малюка, і можна сподіватися, що вони поступово згладяться. До дворічного ж віку звичайна дитина вже оволодіває найпростішими навичками, але навіть коли цього не відбувається, вона все-таки розуміє, чого від неї хочуть дорослі. Те ж саме і з мовою: якщо й не говорить ще сама, то розуміє звернену до неї мову цілком пристойно, про що можна судити по її реакціям.

Є такий коротенький діагностичний тест, що складається з трьох питань: 

• Чи дивиться ваша дитина в ту ж сторону, що і ви, коли ви намагаєтеся привернути її увагу до чогось цікавого?

• Чи вказує дитина на щось, аби привернути вашу увагу, але не з метою отримати бажане, а для того, щоб розділити з вами інтерес до предмету?

• Чи грає вона з іграшками, імітуючи дії дорослих? (Наливає чай в іграшкову чашку, укладає ляльку спати, не просто катає машинку туди-сюди, а везе у вантажівці кубики на будівництво).

Якщо на всі три питання відповідь негативна, у батьків 2-3-річного малюка є підстави показати його фахівцеві. Якщо ж навпаки, позитивна, то швидше за все затримка в розвитку мови й освоєнні навичок має іншу причину, не аутизм.

Аутизм – це насамперед порушення комунікативної функції, контакту дитини з оточуючими її людьми. Малюк живе в світі зорових образів, звуків, тактильних відчуттів, але при цьому враження для нього самоцінні, він не прагне поділитися ними з мамою чи татом, які виконують для нього виключно інструментальну функцію, будучи джерелами їжі, тепла, комфорту. Для таких малюків характерні повторювані, нав'язливі дії: хтось годинами крутить всі предмети, що крутяться, які потрапляють під руку, від маленького м'ячика до кришки великої каструлі, спостерігає, як ллється з крана вода, хтось вибудовує в ряд машинки або кубики, хтось грає з ниточкою, накручуючи її на палець або трясучи нею перед очима. Вони можуть довго кружляти на одному місці або ходити колами по кімнаті навшпиньки. Часто маленькі аутисти надзвичайно музичні: вони отримують явну насолоду від улюблених музичних творів, музики і навіть окремих звуків. Трирічний малюк може абсолютно байдуже пройти повз однолітка з дистанційно керованою машинкою, але прийти в невимовний захват, почувши звук при бою годинника на соборі.

Маленький аутист виглядає впевненим і незалежним. Гуляючи, він йде один, чинить опір спробі узяти його за руку, і лише злякавшись чогось, наприклад, великої собаки, ховається за маму. Але й жахи його не завжди зрозумілі з точки зору звичайної логіки: він боїться пилососа, його лякають гучні, людяні місця, але він не усвідомлює небезпеки, пов'язаної з висотою або з рухом транспорту, може вискочити на проїжджу частину і навіть влягтися поперек. Як правило, він припиняє спроби матері заспокоїти його, приголубити, обійняти, відштовхуючи її від себе. Що й говорити про фізичні контакти зі сторонніми людьми, лікарем або перукарем, наприклад. Медичний огляд або стрижка стають стресом для всіх учасників процесу через бурхливий опір малюка. Нагодувати - теж проблема. Дитина настільки перебирає їжу, що часом її раціон складається всього з трьох-чотирьох страв (наприклад, сир, каша, банан), все інше беззастережно відкидається.

Маленького аутиста дуже складно вмовити перервати заняття, якщо він чимось захоплений, переконати спробувати щось нове, а батьківські вольові дії (зняти з гойдалок, відвести додому з прогулянки, нагодувати, посадити на горщик) викликають бурхливу істерику, а часом і агресію.

Нейротипові (тобто ті, які не мають відхилень у розвитку) діти із задоволенням імітують дії дорослих. Маля бере гребінець і проводить ним по голові; дивлячись на маму, після їжі витирає рот серветкою, знімає трубку телефону і щось белькоче на своїй дитячій мові. Трирічний хлопчик крутиться біля брата-першокласника, який робить уроки і якщо дати йому олівець і папір, із задоволенням почне малювати. Слідом за мамою однорічний малюк гладить плюшевого ведмедика, який впав із дивана, жаліючи його спочатку лише формально, але поступово переймаючись емоційним змістом дії. Імітація - це еволюційний механізм, що лежить в основі навчання соціально-необхідним навичкам та соціальній підтримці. Імітуючи, дитина подає нам сигнал готовності до засвоєння навичок, формальних дій, які поступово наповнюються соціально-значущим змістом.

Аутичні діти та їхні батьки опиняються у замкненому колі: дитина не імітує часом навіть найпростіших, звичайних дій, мама не отримує сигналу готовності, навик не розвивається. Коли батьки спохвачуються і починають терміново вчити дитину тому, що її ровесники вже давно освоїли (їсти ложкою, користуватися горщиком, надягати шкарпетки), їх вольові дії викликають у дитини активне неприйняття: по-перше, у неї відсутній мотив (стандартна система заохочень / покарань з такою дитиною не працює), по-друге, вона хоче якомога швидше повернутися до заняття, що приносить їй глибоке задоволення, наприклад, відкривати і закривати ящики письмового столу або шафи, грюкати дверима, в сотий раз розглядати картинки в улюбленій книжці.

Мова в аутистів з'являється пізніше звичайних строків, але справа навіть не стільки в термінах, скільки в її специфіці. Першим словом аутичного малюка зазвичай буває не «мама», або «тато», або «дай» (традиційна тріада нейротипової дитини), а, наприклад, «газонокосарка», тобто назва об'єкта, який з якихось причин справив особливе враження, і найчастіше це предмет неживої (в дужках зауважимо, що розрізняти живе й неживе аутисти вчаться пізніше від нейротипічних). Коли маленький аутист переходить від окремих слів до пропозицій, вони теж несуть скоріш називний характер. Дитині подобається повторювати назви, шматки тексту з віршів або реклами, часто вона не розуміє сенсу вимовлених пропозицій. Знаючи потрібні слова, вона не може звернутися із проханням й не завжди розуміє прохання, звернені до неї. Зустрічаючи нову людину, вона довго розглядає її зовнішність і в цей час абсолютно не сприймає звернені до неї слова. Маленький аутист не вміє спілкуватися в діалозі. Не задає питань сам, не може відповісти на питання, повторюючи його за співрозмовником. «Як тебе звуть?» - «Як тебе звуть?» - «Ти не повторюй, ти відповідай!» - «Ти не повторюй, ти відповідай!» І так далі. Таке явище називається ехолалій. Дитина не вживає займенник «я», говорячи про себе «не хочеш їхати на трамваї» або «він буде дивитися мультик».

Пізніше мова розвивається, ехолалія може пройти до 4-5, іноді до 7-8 років, але може затриматися всерйоз і надовго. Як це не сумно, але частина аутистів так і не освоюють усну мову, хоча з часом вчаться користуватися альтернативними методами комунікації. 

 

Марина Солодовникова

Залиште свій коментар