48 любимых детей Шуры Деревской

48 улюблених дітей Шури Деревської

На самом деле их было больше – сирот, которых пригрело ее материнское сердце: 65! Но только сорок восемь из них (31 сына и 17 дочерей) она успела довести до совершеннолетия, прежде, чем безвременно ушла из жизни. И каждые 5 лет на день рождения Мамы седые уже дети и дети детей со всех концов бывшего Союза собираются в Ромнах, чтобы почтить ее память.

Время неумолимо, их становится все меньше, но узы дружбы и любви не ослабевают. Не у всех родных по крови людей встретишь такие отношения! Многие старшие члены семьи поддерживали младших, пока те получали профессию и становились на ноги, предоставляя им кров и помощь. До сих пор Деревские в любое время дня и ночи готовы приветить друг друга, как завещала Мама: «Всегда открывайте дверь своим братьям и сестрам. Они будут приезжать, я знаю. Поделитесь с ними последним, разделите радость и горе, и тогда ваша жизнь будет такой же счастливой, как моя».

Собравшись в Ромнах, в доме своего детства на улице Интернациональной, возле которого растут все те же яблони, они приходят к могиле, где на памятнике выгравировано «Земной поклон тебе, наша незабываемая!» с 48 подписями… И – сквозь слезы - вспоминают, вспоминают…

- Мамочка! Вот я. Иди сюда, мне тебя не видно! Детские ручонки потянулись к Шуре.

Женщину, как огнем, полоснуло по сердцу, она рванулась к кроватке.

- Вот этот будет мой, оформляйте.
- Но девочка почти незрячая, у нее куриная слепота из-за авитаминоза.
- Я медик, как-нибудь справимся с этой бедой. Слыхали, она меня узнала!

Так у супругов Александры и Емельяна Деревских появилась дочка Валя. И хотя она стала четвертым ребенком в семье, фактически с этой девочки начался отсчет беспримерной родительской самоотдачи. Ведь первые трое были связаны с Емельяном Деревским родственными или соседскими узами… Шура упорно будет брать и выхаживать самых больных, запущенных, безнадежных детей. И в ее волшебных руках гадкие утята превратятся в прекрасных лебедей.

Кстати, Валентина Деревская не только исправила зрение, но и, повзрослев, написала о своих приемных родителях книгу уникальных воспоминаний «Все начинается с семьи».

В судьбе Александры столько перипетий, что хватило бы на десять жизней. Ее имя мифологизировали, возводя в ранг культового советского персонажа, затем уничтожали память о ней, и, наконец, высветили материнский подвиг во всей глубине и святости. Имя Александры Аврамовны Деревской присвоено Малой планете номер 2400, открытой учеными Крыма…

Парадоксально, но к восстановлению справедливости приложил усилия один из тех людей, которые в свое время сделал все для плановой «ликвидации» семьи Деревских – бывший инспектор роно, а впоследствии директор интерната имени Деревской Григорий Купченко. Это было его искупление: просто однажды он понял, ЧТО сотворил. Фильмы, памятники, присвоение улице и школы имени Деревской, музей, издание книг, пафосно обставленные встречи братьев и сестер в Ромнах – все это его заслуга. Что ж, от ошибок, даже роковых, никто не застрахован…

Счастье вдребезги

Шурочка Семенова родилась в 1902 году Грозном в семье белошвейки Анны и нефтяника-бухгалтера Аврама. Ее мама была сиротой, воспитанницей жены английского лорда, - владельца нефтепромысла. Хозяева благоволили к молодым, даже подарили домик к свадьбе. Родители Шуры мечтали, что девочка поступит учиться в Институт благородных девиц. Но сложилось иначе: грянула революция, лорд спешно покинул Россию, и дело ограничилось гимназией. Между тем уже в 10 лет дочь проявила характер, выступив на защиту соседской малышки, которую наказывала мать: «Не смейте бить маленьких! Отдайте девочку мне, я сама ее воспитаю». Возможность проявить свои воспитательные таланты представилась довольно скоро: в 16 лет, после окончания 8 класса, Шурочку, выучившуюся, по примеру мамы, шить дорогие и тонкие платья руками, выдали замуж. Сватовство было условным: отец сам присмотрел будущего зятя, привел его к чаепитию, и вскоре без лишних проволочек сыграли свадьбу. У Шуры и Ивана родилась дочь Верочка, они ждали второго ребенка. Но эпидемия тифа разрушила семейное счастье: от болезни умирают и муж, и дочь. Не было уже на свете и родной матери Шуры…В порыве отчаяния молодая женщина решается на непоправимый шаг. «После аборта вы не сможете иметь детей», - сказал ей врач. Свой поступок она искупала до последнего вздоха – всей своей многострадальной и счастливой жизнью. Шура не просто стала матерью. Она осталась в памяти людей Роменской мадонной.

Медсестра и красноармеец

Пережив трагедию, смысл жизни Шура нашла в спасении людей. Закончив курсы медсестер, с головой ушла в работу в госпитале, где лечатся раненые белогвардейцы: в начале 1920 года город был всецело в их власти. Стройная сероглазая красавица с длинной тяжелой косой пользуется среди выздоравливающих сногсшибательным успехом, и в ее сердце наконец тоже поселяется любовь. 19-летняя девушка, может быть, полюбила по-настоящему впервые в жизни. Ее избранник - главврач, человек потрясающей образованности и культуры. И… намного старше ее. Шура тайно мечтает разделить с ним жизнь и стать таким же первоклассным хирургом. А пока тщательно скрывает свои чувства и, рискуя жизнью, прячет раненого красноармейца – Емельяна Деревского. Выходец из села, ее новый знакомый немногословен, зато умеет слушать. А еще у него золотые руки и надежное плечо.

Мягко, но решительно любимый человек отнял у Шуры надежду на взаимность, заявив, что, мол, любит ее, как дочь, и не имеет морального права… С опустошенной душой Александра бросает родной дом, в котором уже давно хозяйничает мачеха, и уходит на фронт в составе санчасти подоспевшей к марту 1920 Красной армии – вместе с Емельяном Деревским. После победы они едут в казачью станицу Радыки, на родину Емельяна: там у него подрастает сын Митенька, оставшийся из-за неизлечимого недуга жены на попечении деда и бабки . «У него авитаминоз и рахит и может развиться дистрофия, ему надо в город»,- профессиональным взглядом оценила Шура состояние ребенка. – «Так ему же мать нужна, а как же я с ним один?». Шура колебалась недолго. «Будет у него мать»,- пообещала она. И слово свое сдержала. Так родилась семья Деревских.

Первое пополнение

Через год у Митеньки появилась сестренка – 10-летняя Панна, сиротка из родной деревни Емельяна. Потом в их крохотной съемной квартире поселился Тимофей, родной брат Емельяна. А когда Тимофей и Панна отделились и создали собственные семьи, Шура принесла из Дома ребенка двухлетнюю Валю… «Пусть у Мити-подростка воспитывается ответственность…», - так объяснила она свое решение. Казалось, с каждым новым ребенком у мамы Шуры прибавляется энергии. Навсегда впитает Валя неповторимый дух семьи Деревских тех времен – атмосферу уважения к труду, поддержки и участия…

Зажигательная, общительная Шура прекрасно дополняла молчаливого, рассудительного Емельяна, который освоил профессию нефтяника-бурильщика и стал специалистом высокого класса. Она хваталась на любую работу, благо, недостатка вакансий в строящемся государстве не было. А вскоре у Александры Деревской появилось Дело, идеально подходящее для ее активной натуры: Шура становится заведующей детдома в Сызрани, который пользовался дурной славой. То, что она увидела, привело ее в ужас: дети были ослабленными, исхудавшими, спали на не меняющихся вонючих, мокрых простынях…Через несколько месяцев, после увольнения нерадивых сотрудников и установления человеческих порядков, детдом стал образцовым, и в жизни обездоленных малышей появились смех и радость. О новом руководителе заговорили…Но не слава была смыслом Шуриной жизни.
- Александра Аврамовна, гляньте на этих новеньких. Александра с болью смотрела на сморщенные, больные рахитом тельца двухлетних малышей. Сережа и Веня. Одного нашли в пустом вагоне, родителей другого убили грабители.
- Я возьму их домой на первое время. Выхожу и верну.
Но вернуть уже не смогла: сердце не отпустило. Тем более что обожаемого Митеньку призвали в армию.

Мать всех сирот

Грозный, Нефтегорск, Сахалин, Казахстан, Куйбышев, Украина – куда только не забрасывало Емельяна по службе. Известие о начале войны застала семью в селе Отважном, что под Куйбышевым, на Волге. Как ценного работника Емельяна на фронт не взяли. Он продолжал бурить скважины на стратегически важных точках, жил там же, появляясь дома только наездами. А Шуру не переставала грызть тоска по старшим сыновьям, Тимофее и Мите, от которых так скудно приходили весточки. Тимофея они так и не дождутся…
Осенью 1941 по Волге потянулись пароходы, везущие эвакуированных детей. Капитаны обращались с жителям окрестных сел по рупору с просьбой приютить на время заболевших малышей, не допустить их гибели.

Разве могла Шура не откликнуться?

Домой она пришла, держа за руку 4-летнюю Ниночку. Пройдет два года, и в большую семью вольются сбежавшие из детдома родные братья и сестры Нины - Коля, Марийка и Митя. А еще - дети блокадного Ленинграда, беспомощные и едва живые. День и ночь выхаживала их Шура, выкармливая с ложечки…Слава о маме всех сирот росла, как на дрожжах. Она не могла отказать никому. Иногда детей просто подбрасывали - тайком, ночью, на крыльцо.
«Дети продолжали прибывать в семью. Каждый раз, возвратясь с работы домой, Емельян обнаруживал одного-двух, а то и трех новеньких, - пишет в книге «Все начинается с семьи» Валентина Деревская. - Руки мамы всегда были до язв разъедены известью от стирки. Каждый день она становилась к ребристой доске. Все запасенные перед войной свои наряды Александра перешивала, оставшиеся лоскутки шли на починку белья».

Плановая ликвидация

После Победы семья Деревских, насчитывающая 29 детей, оказалась на Украине, в Ромнах Сумской области. Яблочный край стал и последним пристанищем Александры Аврамовны.

Шура относилась к той породе женщин, которые никогда и никого ничего не просят, рассчитывая только на себя. Когда ее спрашивали, будет ли она еще усыновлять детей, отвечала сдержанно, но решительно: «Буду! Пока сил хватит!». Между тем детей становилось больше, а сил - все меньше. Одержимая материнством, она пустила на самотек свои отношения с мужем. О какой личной жизни может идти речь, когда в доме «полна рукавичка» детей, а на отдых не остается буквально ни минуты?
Стоит ли удивляться, что у молодого, красивого мужчины, каким был Емельян, появились увлечения на стороне? Несмотря на мужской протест, Емельян продолжал отдавать деньги в семью и принимал активное участие в воспитании мальчиков. А потом сломался. «Ты взяла непосильное бремя. Всех сирот не приютишь. Прошу тебя, остановись!», - умолял он супругу, прежде чем покинуть дом навсегда в 1954. Но она уже не могла остановиться. И хотя жизнь семьи была четко организована, дети сами выращивали и собирали овощи, работали по хозяйству, ухаживали за скотиной, старшие присматривали за младшими, в их распоряжении была машина, это не могло компенсировать ужасного напряжения, которое испытывала Шура с утра до ночи. «Руки и голова всегда должны быть заняты чем-нибудь полезным», - говорила она.

Разлад отношений с мужем и работа на износ подкосили здоровье Александры Аврамовны. О себе она не думала, а когда спохватилась, было поздно: запущенный ревматоидный артрит не оставлял шансов на излечение…

И государство, которое писало о семье хвалебные очерки, государство, которое убедило ее вступить в партию и стать депутатом, начало операцию по «плановой ликвидации семьи Деревских». Этот план был чудовищным в своем цинизме – пока мать лежала в больнице, в дом зачастили комиссии, а потом появились грубые люди на грузовиках, которые без согласований и объяснений вывезли детей в неизвестном направлении. Как оказалось, в разные интернаты и детдома. Следы некоторых потерялись навсегда.

В 1959 году Александры Аврамовны не стало. В этом же году, так до конца и не понявший ее, ушел из жизни Емельян Деревский, с которым они прожили 30 лет и 3 года… Говорят, умирая, он звал в бреду свою Шурочку…Уже неизлечимо больная, Александра Аврамовна часто просила дочерей спеть грустную песню о покинутой женщине. И слезы катились по ее щекам…

РАССКАЗЫ ДЕТЕЙ:

Лидия Деревская (Тищенко):

Нас, детей блокадного Ленинграда, вывозили в 1942 по Дороге жизни. Мы были настоящими живыми трупами, уже даже голова не держалась. После того как мои родители умерли, я оказалась в детдоме, где даже не было стекол на окнах: бомбежка все выбивала. Помню, мы все время лежали в кроватях, потому что ходить уже не могли. Кормили нас так: горох на завтрак, горох на обед и на ужин. И хлеба не было. Сначала нас везли на грузовиках, а потом была железная дорога. Детей клали на полки вагона по трое. Две девочки рядом умерли. Но у меня не было страха. Единственное, - хотелось все время есть. И однажды нам сварили суп-лапшу, поставили на мою полку, а тут бомбежка. Машинист то давал ход вперед, то останавливался, и этот суп опрокинулся. Я свесила руку, чтобы достать лапшу и картошку. Но рука меня не послушалась. Я лежала и плакала… Потом нас довезли до Волги и переправляли в трюме на пароходе. С нами была одна воспитательница, которая бегала, вытирала большим мешком последствия качки и все говорила: «Ой, миленькие детки, потерпите. Ой, я их не довезла» А я ей отвечала: «Я потерплю, я потерплю». А терпеть было уже никак невозможно… Потом нас на руках вынесли и положили на берег. Мы лежали на берегу, собралось много народу, и женщины стали перешагивать через нас, выбирая детей, которые могли хотя бы сидеть. А я не могла. И через меня шагали, говоря: «Эта умрет, эта умрет». Так я попала в больницу, где привязалась к лечащему врачу. Все просила, чтоб она меня в дочки взяла. Обещала ей полы мыть. Она мне сказала, что ей муж не разрешает. Но пообещала найти мне маму… Меня выписали из больницы, не долечив, и определили в детский дом. Помню свое разочарование: а как же мама, ее же обещали найти? На следующий день услышала: «Лида! За тобой мама пришла!». Мне казалось, я бежала, но на самом деле шла, еле цепляясь за стенки. И вижу: мама-то моя! И платье такое, и волосы. Я к ней кинулась: «Мамочка! Где ж ты так долго была?» Она говорила: «А ты не помнишь, я тебя во время бомбежки потеряла?» Да я и вспоминать не хотела. Она попросила меня подождать, и пошла в другой детский дом за братиком. Братиком оказался Вова, с которым мы ходили с один детский садик. И вот мама нас взяла и понесла. Мы же были не ходячие. Понесет меня немного, посадит, потом идет за Вовой. И так два километра. Принесла и положила прямо на землю, сама села на бревнышке отдохнуть, и вдруг открывается калитка и выскакивает много детей. Оказывается, у нее было уже пятнадцать человек.

Было гробовое молчание, а потом один как плюнет: «Макаки! Мама, где ты их взяла?» Это был Сергей, он сразу приклеил к нам это прозвище. У нас ручки и ножки были дистрофические, сидеть было не на чем. В общем, они нас даже испугались. А мама нас посадила за печку. Тут у нас появилась какая-то сыпь, по всему телу пошли нарывы. Там, за печкой, она купала нас в ванне с целебной травой, парила в бане и прямо руками сдирала с нас коросты, засыпая каким-то белым порошком. А по ночам она ходила в сарай, где у нее было пять коз. Через каждые два часа она нас поила парным молоком из ложечки. Если бы не она, конечно, мы бы не выжили…Через год только мы начали с Вовкой ходить, правда, нас еще долго сдувало ветром: хлобысь – и на бок… На крылечко взбирались на четвереньках…

Мама всегда очень сострадательно относилась к брошенным, одиноким, больным детям. Под Куйбышевым, где мы жили, была колония русских немцев. Когда началась война, их отгородили колючей проволокой. Начались репрессии. В одной семье арестовали сначала отца инженера нефтяного промысла, потом мать, сельскую учительницу. В доме осталось двое детей – мальчики 10 лет и 6 месяцев. Десятилетний был вынужден ходить на базар воровать, чтобы как-то кормить шестимесячного. Мы ходили в школу рядом с их домом и рассказали обо всем маме. Она сразу же мама пошла и забрала обоих, хотя нас тогда уже было двадцать человек. Так в семье появился Рональд, которого потом переименовали в Мишу. К сожалению, его братик заболел дифтеритом и умер.
Я не знаю, когда мама спала. По-моему, почти никогда. И была замечательным организатором. Утром дети вставали и, получив кусок лепешки, шли выполнять свой наряд. Кому дров принести, кому полы помыть, воды нанести, кому нянчить малышей. Мальчишки пасли коз. Стирала и варила только мама, и огород мама копала, а сажали мы все вместе. Мы росли в труде с раннего детства. Когда я выходила замуж, умела делать абсолютно все, что нужно по хозяйству. Готовила, шила, вышивала. Бывало, вечерами садились чистить картошку. И она садилась с нами. Песню затянет, мы подпеваем. Особенно она любила петь «За окном черемуха колышется». А я очень любила кино. И мама мне, бывало, даст тихонько деньги: «Сходи, и мне расскажешь». Так я ей не только расскажу, но и покажу. И она и насмеется, и наплачется…

Успевали мы и поиграть. Нам отводилось время на гуляние, где-то часа два перед сном. Самые любимые игры — лапта и футбол. Была футбольная команда Деревских, игравшая улица на улицу!
Личных счетов у мамы никогда не было. Она ходила в одних и тех же стоптанных туфлях и старом платье – всю свою довоенную одежду перешила нам. А те, кто проверял ее, рассуждали так: «Не может быть, что она без всякого какого-то интереса набрала столько детей. Что-то тут не так». Поэтому определили нам двести рублей на каждого, чтобы она «не обогащалась».

Мама вся в детях растворилась. Всю свою жизнь отдала нам, до единой капли. Когда, проходя мимо, гладила кого-то по голове, - это было счастье необыкновенное…

Когда она заболела, мучилась неимоверно. На плохую погоду криком кричала. У нее все кости были травмированы, все суставы деформированы, не сгибались пальцы, колени и локти. А пока она лежала в больнице, приехали и забрали детей без предупреждения. Тринадцать человек погрузили в машину. Дети визжат, выскальзывают, а их хватают и снова в машину кидают. Мы пришли в больницу, рассказали маме об этом. Она как стояла перед окном, так сразу и упала. Стресс был таким, что больше на ноги она не встала… Девять лет…

А Середино-Будский детдоме, куда я попала после маминой болезни, оказался настоящим адом. Наш директор Алексей Кузнецов совращал старшеклассниц, подбирался и ко мне, утверждая, что благодаря мохнатой лапе всегда выйдет сухим из воды. После того как я чудом вырвалась оттуда, с помощью Мамы удалось привлечь мерзавца к ответу. Расследование показало, что он жил с 23 девочками, которых периодически возил на аборты и которым обеспечивал спецпитание…
Я вышла замуж за соседского мальчика Ленечку, который стал летчиком. Мы уезжали с ним в Якутию, где у него была служба, а Мама мне сказала: «Больше мы не увидимся». Я ответила: «Ну что ты, я буду приезжать в отпуск». Но она покачала головой: «Нет, доченька, прощай». Она чувствовала свой уход…

Борис Деревский:

Я и три моих брата жили в селе Поляна Калужской области. Отец после ранений умер, мамы тоже не стало, и мы остались одни. Это был 1945 год. И мы попали к Александре Аврамовне в село Отважное. Старшему брату – 14, мне 10, а самому младшему было всего полтора года. Кроме нас, в семье было еще 25 детей.

Мама Александра была предприимчивой, сильной и умелой. Помню, своими руками сделала мазанку. Ей помогли только крышу накрыть. Она вначале сплела это строение из прутьев орешника, а потом замазала глиной. Из сарая сделала еще один домик, прорубив там окна.

Райсобес выделял 200 грн на каждого ребенка до 14 лет. А что делать тем, кому 14? Вот маме и приходилось все время брать новых малышей, чтобы свести концы с концами. Общая сумма получалась небольшая – 6000 рублей в месяц. В это время на рынке буханка хлеба стоила 150 грн.

Продукты у нас были свои, своя земля была хорошим подспорьем. Мама получала по 500 г хлеба на человека. В результате получалось 10-12 буханок, две из которых всегда продавались на базаре старшим братом Николаем. Дома у нас было свое хозяйство – лошадь, три коровы, свинья, машина полуторка. 2 га земли мы засаживали картошкой и просом. 4 га сенокоса. Так весь день с тяпкой на прополке и проводили. Сено мы, правда, не косили, а только подгребали.

Как-то приехал Емельян Константинович Деревский и привез два чемодана яблок. Для нас это было что-то особенное, поскольку климат в Отважном там был холодным, и яблок мы никогда не видели. Емельян спросил нас: Хотите переехать в Украину, где яблок сколько угодно? И мы все радостно согласились и уговорили маму.

Наши шефы выделили три «Студебеккера», мы погрузились в них и отправились в Куйбышев, до которого было 60 км. Там Емельян Константинович снял квартиру, где мы прожили дней пять, пока он не нашел вагон. Правда, товарный. Вагон продезинфицировали и оборудовали - поставили нары, печку-буржуйку. До Ромнов добирались 3 месяца: всю осень. Помню, что в Москве уже был снег и морозы. За эту поездку мы так ослабли, что когда приехали в Ромны, вылезли из вагона и поняли, что не можем идти. Тогда мы все взялись за руки и кое-как доползли до дома на улице Интернациональной.
Годы спустя, уже выучившись, мы с братом решили заехать в Отрадное и купили два чемодана яблок. Думали, угостим местных жителей. Но каково же было наше разочарование – у них продавалось много яблок, и лучше тех, которые привезли мы…
Одно из самых ярких воспоминаний о маме – это как она непрерывно стирает в корыте, все время согнутая. Вечная выварка на плите…

Как-то мама Александра, стирая мою одежду, нашла у меня в карманах остатки табака и аккуратно разорванные бумажки. Я, конечно, тогда скорее баловался, чем курил. Правда, табак крал у нее из большой банки. Она предложила вместе покурить. После второй папиросы я чуть не потерял сознание. После этого вообще не курю…
Отец Емельян Константинович сыграл огромную роль в моем становлении. Мало того что я унаследовал его специальность, он научил меня мужским работам - держать молоток, забить гвоздь, отрезать жестянку. Помню, как-то он собрал всех мальчишек и повел в мастерскую. С нас сняли мерки и через месяц сделали 17 пар сапог, которые он оплатил.

Деревский, отправляя меня учиться, смастерил деревянный чемодан, который был чудом слесарного искусства. Он долго служил мне и был настолько хорош - на нем можно было и посидеть, и поспать. Очень прочный. Мой сын Юра тоже пошел по моим стопам, закончил геологический факультет.

Валерий Деревский:

Я был тридцать седьмым в семье. Александра Аврамовна взяла меня восьмимесячным из Засульского дома ребенка. Мой отец погиб в том году, в котором я родился, а мать умерла в 1946. И старшие братья и сестры сдали меня в детдом.

А мама Александра забрала 30 июля 1946 года. Поскольку в семье уже был один Александр, я получил имя Валерий. Мама всех детей переводила на свою фамилию. Семья была очень дружной. Старшие помогали ухаживать за младшими, все друг друга любили и не обижали.
Однажды к нам пришла женщина, угощала меня конфетами и пряниками и хотела увести с собой. Я ничего у нее не взял, убежал в другую комнату и спрятался за дверью. Тогда созвала всех детей мама Александра и спросила у меня: «С кем ты хочешь жить?» Обнял я ее крепко и ответил: «Ты моя мама, я с тобой хочу». Тогда мама спросила у братьев и сестер: «Ну что, отдадим Валеру?» Все громко ответили: «Нет». Чужая женщина ушла, опустив голову, и больше не приходила. Только потом я узнал, что это была моя старшая сестра. Уже позднее, когда я был в Путивском детском доме, в девятом классе, меня снова нашли мои родственники. И к моим 47 братьям и сестрам прибавилось еще 5…

Жизнь шла своим чередом. Была работа, были и шалости. Бывало, всей гурьбой дети залазили в чужой сад, хотя во дворе был великолепный собственный – яблони всех сортов, груши, сливы, вишни.
В пятидесятом году мать начала сильно болеть. Однажды в дом пришли люди из горсовета, хотели забрать детей в детдома. На что мама им ответила: «А вы бы отдали своих детей? Ведь они для меня родные». Нас на некоторое время оставили в покое, а потом, когда ее увезли в больницу, все повторилось, только далеким от цивилизованного методом. Приехали люди и начали насильно запихивать малышей в машину. Во дворе был шум, крик и плач, дети сопротивлялись, кто как мог… Убегали, но их снова сажали в машину. Я дважды спрыгивал с машины, но меня догнали и поймали… Когда машина тронулась, еще долго был слышен крик и плач детей…

Когда я учился в 6 классе Путивского детдома вместе с тремя Деревскими, пришла печальная весть о смерти Мамы. На похороны нас не отпустили, но Жора оказался смелее и попросту сбежал, чтобы провести ее в последний путь…

После армии я работал одиннадцать лет в Житомире директором «Дома культуры» в централизованной клубной системе. Под моим руководством там было семь клубов, семь библиотек. Но и когда я работал директором дома культуры, и решил однажды день 8 марта посвятить нашей матери. Я написал письмо в житомирскую кинофикацию, чтобы мне выслали фильм «Праздник печеной картошки» Ильенко. С этим фильмом я побывал во многих городах Житомирщины, рассказывая о Маме.

Катя Деревская (Кононенко):

Александра Аврамовна взяла меня уже тогда, когда была сильно больна, я была ее последним, 48 ребенком, и у нас была особая связь. Мама для меня – воплощение самого доброго и прекрасного. Я помню ее ласковой, нежной и жизнерадостной. Она была сильным, энергичным человеком, ее доброта была деятельной и шла от сердца.
Мама очень любила петь. Мы, девочки, часто пели вместе с Мамой ее любимые песни. Мне, как маленькой, она пела шуточные. Одна из любимых – про котенка и паровоз. Потом я выучила эту песенку и пела для нее. Мама слушала и смеялась, при этом на щеках появлялись маленькие ямочки. Она красиво смеялась, и мне хотелось петь еще и еще.

Однажды маме стало совсем плохо, и ее снова увезли в больницу. Как сегодня помню тот день, когда я ушла из дома, никому не сказав, что иду к Маме. Заблудилась, какие-то люди помогли пройти к больнице. Мама очень обрадовалась. Я рассказывала ей о своей жизни, а потом Мама попросила, чтобы я спела ей про котенка. Когда я закончила петь, мама впервые не улыбнулась. Она лежала с закрытыми глазами. Я подумала, что она спит, дотронулась до ее руки. Она была холодной… Мама уснула навсегда, и я была последней, кто видел ее живой…
Через много лет я получила письмо со штемпелем из Киева. Оказывается, нашлась моя родная мать. Я решила никуда не ехать. А через полгода получила еще одно послание, из Харькова. На этот раз сердце дрогнуло… Но, повидавшись с этой женщиной, я тут же уехала. Это была не моя Мама. Мама у меня одна. Ее зовут Александра Деревская…

Федор Деревский:

Меня взяли совсем маленьким из Засульского дома ребенка. У меня было прозвище «бессараб», потому что я все время просился в Бессарабию. Говорят, первым моим слово было «бесаяб». И у меня там действительно нашлись родственники - после выхода документального фильма «Роменская мадонна».

И хотя мы, бывало, спали по два или три человека, много работали, игры, детская радость – все это у нас было. Елку, срубленную в лесу, всегда приносил кто-то из старших ребят. На семью к праздникам перепадало по 50 кг конфет. Были даже мандарины, которые я попробовал в один из праздников Нового года впервые.
Когда после болезни мамы нас начали увозить по детдомам, я прятался от «захватчиков». И не один раз. К нам начали приезжать, когда мама лежала в больнице. Хозяйством в это время заправляла Вера и другие старшие сестры.

Я два раза прятался в торфе. А третий раз, когда меня искали в торфе (кто-то заложил), я спрятался в скирде сена, и меня снова не нашли! Так я остался в доме. Я очень не хотел в детдом и даже не мог себе представить, как буду жить без своей семьи, без Мамы, братьев и сестер.

Так получилось, что инициатором объединения семьи был я. Я служил на подводной лодке, и во время каждого погружения волей-неволей начинаешь думать о вечном… Я написал Лиде в Якутию, Юре в Москву, вышла статья в газете «Комсомольская правда», в которой был объявлен поиск Деревских по всему Союзу… В 1968 году я заканчивал службу в армии. Братья приглашали в разные города, но я приехал в Киев к Саше, который строил киевскую ГЭС. Киев все-таки к Ромнам, к родному дому, поближе… Саша помог мне устроиться на завод Арсенал. Я жил у него, пока не дали комнату в общежитии. Работать привелось и гравером, и фрезеровщиком, а сейчас я водитель в генпрокуратуре. В 1972 году мы впервые все вместе собрались в Ромнах. Борис тогда уже работал геологом и достал гранит, который пошел на памятник Маме. Это был настоящий праздник, со слезами на глазах… Тогда мы и договорились встречаться каждые 5 лет.

Джерело: газета «Час жити разом»

Насправді, їх було більше – сиріт, яких пригріло її материнське серце: 65! Але тільки 48 із них (31 сина і 17 дочок) вона встигла довести до повноліття, перш, ніж передчасно пішла з життя. І кожні 5 років на день народження Мами вже сиві діти і діти дітей з усіх кінців колишнього Союзу збираються в Ромнах, щоб вшанувати її пам'ять.
Час невблаганний, їх стає все менше, але дружба і любов не слабшають. Не у всіх рідних по крові людей зустрінеш такі стосунки! Багато хто із старших членів сім'ї підтримував молодших, доки ті отримували професію і ставали на ноги, надаючи їм притулок і допомогу. Дотепер Деревські в будь-який час дня і ночі готові привітати один одного, як заповідала Мама: «Завжди відкривайте двері своїм братам і сестрам. Вони будуть приїжджати, я знаю. Поділіться з ними останнім, розділіть радість і горе, і тоді ваше життя буде таким же щасливим, як і моє».
Зібравшись у Ромнах, у будинку свого дитинства на вулиці Інтернаціональній, біля якої ростуть все ті ж яблуні, вони приходять до могили, де на пам'ятнику викарбувано: «Земний уклін тобі, наша незабутня!» З 48 підписами... І - крізь сльози - згадують, згадують...
- Матусю! Ось я. Іди сюди, мені тебе не видно! Дитячі рученята потягнулися до Шури.

Жінку, як вогнем, полоснуло по серцю, вона рвонулася до ліжечка.

- Ось цей буде мій, оформляйте.

- Але дівчинка майже незряча, у неї куряча сліпота через авітаміноз.
- Я медик, якось впораємося з цією бідою. Чули, вона мене впізнала!
Так у подружжя Олександри і Омеляна Деревських з'явилася дочка Валя. І хоча вона стала четвертою дитиною в родині, фактично з цієї дівчинки розпочався відлік безприкладної батьківської самовіддачі. Адже перші троє були пов'язані з Омеляном Деревським родинними або сусідськими узами... Шура вперто буде брати і виходжувати самих хворих, занедбаних, безнадійних дітей. І в її чарівних руках бридкі каченята перетворяться на прекрасних лебедів.
До речі, Валентина Деревська не тільки виправила зір, але і, подорослішавши, написала про своїх прийомних батьків книгу унікальних спогадів «Все починається з сім'ї».
Долю Олександри пронизує стільки перипетій, що вистачило б на десять життів. Її ім'я міфологізували, зводячи в ранг культового радянського персонажа, потім знищували пам'ять про неї, і, нарешті, висвітили материнський подвиг у всій глибині і святості. Ім'я Олександри Аврамівни Деревської присвоєно Малій планеті номер 2400, відкритої вченими Криму...
Парадоксально, але до відновлення справедливості доклав зусиль один з тих людей, який свого часу зробив все для планової «ліквідації» сім'ї Деревської - колишній інспектор роно, а згодом директор інтернату імені Деревської Григорій Купченко. Це була його спокута: просто одного разу він зрозумів, ЩО створив. Фільми, пам'ятники, привласнення вулиці та школи імені Деревської, музей, видання книг, пафосно обставлені зустрічі братів і сестер в Ромнах - все це його заслуга. Що ж, від помилок, навіть фатальних, ніхто не застрахований…

Щастя вщент

Шурочка Семенова народилася в 1902 році у Грозному в родині швачки Ганни і нафтовика-бухгалтера Аврама. Її мама була сиротою, вихованкою дружини англійського лорда, - власника нафтопромислу. Господарі піклувалися про молодих, навіть подарували будиночок на весілля. Батьки Шури мріяли, що дівчинка вступить до Інституту шляхетних дівчат. Але склалося інакше: грянула революція, лорд спішно покинув Росію, і справа обмежилася гімназією. Тим часом, уже в 10 років дочка проявила характер, виступивши на захист сусідської дівчинки, яку карала мати: «Не смійте бити маленьких! Віддайте дівчинку мені, я сама її виховаю». Можливість проявити свої виховні таланти випала досить скоро: в 16 років, після закінчення 8 класу, Шурочку, яка навчилася за прикладом мами, шити дорогі і тонкі сукні руками, видали заміж. Сватання було умовним: батько сам приглядів майбутнього зятя, привів його на чаювання і, незабаром, без зайвих зволікань зіграли весілля. У Шури та Івана народилася дочка Вірочка, вони чекали другу дитину. Але епідемія тифу зруйнувала сімейне щастя: від хвороби помирають і чоловік, і донька. Не було вже на світі й рідної матері Шури… У пориві відчаю молода жінка зважилася на непоправний крок. «Після аборту ви не зможете мати дітей», - сказав їй лікар. Свій вчинок вона спокутувала до останнього подиху – всім своїм багатостраждальним і щасливим життям. Шура не просто стала матір’ю. вона залишилася в пам’яті людей Роменською мадонною.

Медсестра і червоноармієць

Переживши трагедію, сенс життя Шура знайшла в порятунку людей. Закінчивши курси медсестер, вона з головою занурилася в роботу в госпіталі, де лікуються поранені білогвардійці: на початку 1920 року місто було повністю під їхньою владою. Струнка сіроока красуня з довгою важкою косою користується серед видужуючих карколомним успіхом, і в її серці нарешті оселяється любов. 19-річна дівчина, можливо, полюбила по-справжньому вперше в житті. Її обранець - головлікар, людина приголомшливої досвідченості і культури. І ... набагато старший за неї. Шура таємно мріє розділити з ним життя і стати таким же першокласним хірургом. А поки ретельно приховує свої почуття і, ризикуючи життям, ховає пораненого червоноармійця - Омеляна Деревського. Виходець із села, її новий знайомий небагатослівний, проте, вміє слухати. А ще в нього золоті руки і надійне плече.

М'яко, але рішуче кохана людина відібрала в Шури надію на взаємність, заявивши, що, мовляв, любить її, як дочку, і не має морального права... Зі спустошеною душею Олександра залишає рідний будинок, в якому вже давно хазяйнує мачуха, і йде на фронт у складі санчастини, яка підоспіла до березня 1920 Червоної армії - разом з Омеляном Деревським. Після перемоги вони їдуть на батьківщину Омеляна: там у нього підростає син Дмитрик, що залишився через невиліковний недуг дружини під опікою діда й бабці. «У нього авітаміноз і рахіт, і може розвинутися дистрофія, йому треба в місто», - професійним поглядом оцінила Шура стан дитини. - «Так йому ж мати потрібна, а як же я з ним один?». Шура коливалася недовго. «Буде в нього мати», - пообіцяла вона. І слово своє стримала. Так народилася сім'я Деревських.

Перше поповнення

Через рік у Дмитра з'явилася сестричка - 10-річна Панна, сирітка з рідного села Омеляна. Потім у їхній крихітній орендованій квартирі оселився Тимофій, рідний брат Омеляна. А коли Тимофій і Панна відокремилися і створили власні сім'ї, Шура принесла з Будинку дитини дворічну Валю... «Нехай у Дмитрика-підлітка виховується відповідальність...», - так пояснила вона своє рішення. Здавалося, з кожною новою дитиною в мами Шури додається енергії. Назавжди вбере Валя неповторний дух сім'ї Деревських тих часів - атмосферу поваги до праці, підтримки і участі...
Запальна, товариська Шура прекрасно доповнювала мовчазного, розсудливого Омеляна, який освоїв професію нафтовика-бурильника і став фахівцем високого класу. Вона хапалася за будь-яку роботу, благо, нестачі вакансій у державі не було. А незабаром в Олександри Деревської з'явилася Справа, яка ідеально підходила для її активної натури: Шура стає завідуючою дитбудинку в Сизрані, який користувався поганою славою. Те, що вона побачила, привело її в жах: діти були ослабленими, змарнілими, спали на незмінюваних смердючих, мокрих простирадлах... Через кілька місяців, після звільнення недбайливих співробітників і встановлення людських порядків, дитбудинок став зразковим, і в житті знедолених малюків з'явилися сміх і радість. Про нового керівника заговорили... Але не слава була сенсом Шуриного життя.
- Олександра Аврамівна, подивіться на цих новеньких. Олександра з болем дивилася на зморщені, хворі на рахіт тільця дворічних малюків. Сергій і Веня. Одного знайшли в порожньому вагоні, батьків іншого вбили грабіжники.

- Я візьму їх додому на деякий час. Виходжу і поверну.
Але повернути вже не змогла: серце не відпустило. Тим більше що улюбленого Дмитрика призвали в армію.

Мати всіх сиріт

Грозний, Нефтегірськ, Сахалін, Казахстан, Куйбишев, Україна - куди тільки не закидало Омеляна по службі. Звістка про початок війни застала родину в селі Відважному, що під Куйбишевом, на Волзі. Як цінного працівника Омеляна на фронт не взяли. Він продовжував бурити свердловини на стратегічно важливих точках, жив там же, з'являючись вдома тільки наїздами. А Шуру не переставала гризти туга за старшими синами, Тимофієм та Дмитром, від яких так погано приходили звістки. Тимофія вони так і не дочекаються...
Восени 1941 по Волзі потягнулися пароплави, що везли евакуйованих дітей. Капітани зверталися до жителів навколишніх сіл по рупору з проханням дати притулок на деякий час хворим малюкам, не допустити їх загибелі.

Хіба могла Шура не відгукнутися?

Додому вона прийшла, тримаючи за руку 4-річну Ніночку. Мине два роки, й у велику сім'ю увіллються рідні брати і сестри Ніни - Коля, Марійка і Митя, що втекли з дитбудинку. А ще - діти блокадного Ленінграду, безпорадні й ледь живі. День і ніч виходжувала їх Шура, вигодовуючи з ложечки... Слава про маму всіх сиріт росла, як на дріжджах. Вона не могла відмовити нікому. Іноді дітей просто підкидали - потайки, вночі, на ганок.

«Діти продовжували прибувати в сім'ю. Кожного разу, повернувшись із роботи додому, Омелян знаходив одного-двох, а то і трьох новеньких, - пише у книзі «Все починається з сім'ї» Валентина Деревська. - Руки мами завжди були до виразок роз'їдені вапном від прання. Кожен день вона ставала до ребристої дошки. Всі свої запасені перед війною вбрання Олександра перешивала, а ті клаптики, що залишилися, йшли на лагодження білизни».

Планова ліквідація

Після Перемоги сім'я Деревських, яка налічує 29 дітей, опинилася на Україні, в Ромнах Сумської області. Яблучний край і став останнім притулком Олександри Аврамівни.

Шура належала до тієї породи жінок, які ніколи, нікого і нічого не просять, розраховуючи тільки на себе. Коли її запитували, чи буде вона ще всиновлювати дітей, відповідала стримано, але рішуче: «Буду! Поки сил вистачить!». Тим часом дітей ставало більше, а сил - все менше. Одержима материнством, вона пустила на самоплив свої стосунки з чоловіком. Про яке особисте життя може йти мова, коли в домі «повна рукавичка» дітей, а на відпочинок не залишається буквально ні хвилини?

Чи варто дивуватися, що у молодого, гарного чоловіка, яким був Омелян, з'явилися захоплення на стороні? Незважаючи на чоловічий протест, Омелян продовжував віддавати гроші в сім'ю і брав активну участь у вихованні дітей. А потім зламався. «Ти взяла непосильний тягар. Усім сиротам не дати притулок. Прошу тебе, зупинись!», - Благав він дружину, перш ніж покинути будинок назавжди в 1954. Але вона вже не могла зупинитися. І хоча життя родини було чітко організоване, діти самі вирощували і збирали овочі, працювали по господарству, доглядали за худобою, старші наглядали за молодшими, в їх розпорядженні була машина, це не могло компенсувати жахливого напруження, яке відчувала Шура з ранку до ночі. «Руки і голова завжди повинні бути зайняті чимось корисним», - говорила вона.

Розлад відносин з чоловіком і нескінченна робота підкосили здоров'я Олександри Аврамівни. Про себе вона не думала, а коли схаменулася, було пізно: запущений ревматоїдний артрит не залишав шансів на одужання ...
І держава, яка писала про сім'ю хвалебні нариси, держава, яка переконала її вступити до партії й стати депутатом, почала операцію з «плановлї ліквідації сім'ї Деревської». Цей план був жахливим у своєму цинізмі - поки мати лежала в лікарні, в будинок зачастили комісії, а потім з'явилися грубі люди на вантажівках, які без погоджень і пояснень вивезли дітей у невідомому напрямку. Як виявилося, в різні інтернати та дитбудинки. Сліди деяких загубилися назавжди.
У 1959 році Олександри Аврамівни не стало. У цьому ж році, так до кінця і не зрозумівши її, пішов з життя Омелян Деревський, з яким вони прожили 30 і 3 роки... Кажуть, вмираючи, він кликав у маренні свою Шурочку... Вже невиліковно хвора, Олександра Аврамівна часто просила дочок заспівати сумну пісню про покинуту жінку. І сльози котилися по її щоках...

РОЗПОВІДІ ДІТЕЙ:

Лідія Деревська (Тищенко):

Нас, дітей блокадного Ленінграду, вивозили в 1942 по Дорозі життя. Ми були справжніми живими трупами, вже навіть голова не трималася. Після того як мої батьки померли, я опинилася в дитбудинку, де навіть не було скла на вікнах: бомбування все вибивало. Пам'ятаю, ми весь час лежали в ліжках, бо ходити вже не могли. Годували нас так: горох на сніданок, горох на обід і на вечерю. І хліба не було. Спочатку нас везли на вантажівках, а потім була залізна дорога. Дітей клали на полиці вагона по троє. Дві дівчинки поруч померли. Але у мене не було страху. Єдине, - хотілося весь час їсти. І одного разу нам зварили суп-локшину, поставили на мою полицю, а тут бомбування. Машиніст то давав хід вперед, то зупинявся, і цей суп перекинувся. Я звісила руку, щоб дістати локшину і картоплю. Але рука мене не послухалася. Я лежала і плакала... Потім нас довезли до Волги і переправляли у трюмі на пароплаві. З нами була одна вихователька, яка бігала, витирала великим мішком наслідки качки і все говорила: «Ой, маленькі мої, потерпіть. Ой, я їх не довезла». А я їй відповіла: «Я потерплю, я потерплю». А терпіти було вже ніяк неможливо... Потім нас на руках винесли і поклали на берег. Ми лежали на березі, зібралося багато народу, і жінки стали переступати через нас, вибираючи дітей, які могли хоча б сидіти. А я не могла. І через мене крокували, кажучи: «Ця помре, ця помре». Так я потрапила в лікарню, де прив'язалася до лікаря. Все просила, щоб вона мене в дочки взяла. Обіцяла їй підлоги мити. Вона мені сказала, що їй чоловік не дозволяє. Але пообіцяла знайти мені маму... Мене виписали з лікарні, не долікувавши, і направили в дитячий будинок. Пам'ятаю своє розчарування: а як же мама, її ж обіцяли знайти? На наступний день почула: «Ліда! За тобою мама прийшла!». Мені здавалося, я бігла, але насправді йшла, ледве чіпляючись за стінки. І бачу: мама моя! І сукня така ж, і волосся. Я до неї кинулась: «Мамочко! Де ж ти так довго була?» Вона говорила: «А ти не пам'ятаєш, я тебе під час бомбардування втратила?» Так я і згадувати не хотіла. Вона попросила мене зачекати, і пішла в інший дитячий будинок за братиком. Братиком виявився Вова, з яким ми ходили з один дитячий садок. І ось мама нас взяла і понесла. Ми ж були не ходячі. Понесе мене небагато, посадить, потім йде за Вовою. І так два кілометри. Принесла і поклала прямо на землю, сама сіла на колоді відпочити, і раптом відкривається хвіртка і вискакує багато дітей. Виявляється, у неї було вже п'ятнадцять чоловік.
Було гробове мовчання, а потім один як плюне: «Макаки! Мама, де ти їх взяла?» Це був Сергій, він відразу приклеїв до нас це прізвисько. У нас ручки і ніжки були дистрофічні, сидіти було ні на чому. Загалом, вони нас навіть злякалися. А мама нас посадила за грубку. Тут у нас з'явився висип, по всьому тілу пішли нариви. Там, за грубкою, вона купала нас у ванні з цілющою травою, парила в бані і прямо руками здирала з нас корости, засипаючи якимось білим порошком. А по ночах вона ходила в сарай, де в неї було п'ять кіз. Через кожні дві години вона нас поїла парним молоком з ложечки. Якби не вона, звичайно, ми б не вижили... Через рік тільки ми почали з Вовкою ходити, правда, нас ще довго здувало вітром. На ганок піднімалися на четвереньках...

Мама завжди дуже співчутливо ставилася до кинутих, самотніх, хворих дітей. Під Куйбишевим, де ми жили, була колонія російських німців. Коли почалася війна, їх відгородили колючим дротом. Почалися репресії. В одній родині заарештували спочатку батька інженера нафтового промислу, потім матір, сільську вчительку. У будинку залишилося двоє дітей - хлопчики 10 років і 6 місяців. Десятирічний був змушений ходити на базар красти, щоб якось годувати шестимісячного. Ми ходили в школу поруч з їхнім будинком і розповіли про все мамі. Вона відразу ж пішла і забрала обох, хоча нас тоді вже було двадцять чоловік. Так у сім'ї з'явився Рональд, якого потім перейменували в Михайла. На жаль, його братик захворів дифтеритом і помер.

Я не знаю, коли мама спала. По-моєму, майже ніколи. І була чудовим організатором. Вранці діти вставали і, отримавши шматок коржа, йшли виконувати свій наряд. Кому дров принести, кому підлогу помити, води нанести, кому глядіти малюків. Хлопчаки пасли кіз. Прала і варила тільки мама, і город мама копала, а саджали ми всі разом. Ми росли у праці з раннього дитинства. Коли я виходила заміж, вміла робити абсолютно все, що потрібно по господарству. Готувала, шила, вишивала. Бувало, вечорами сідали чистити картоплю. І вона сідала з нами. Пісню затягне, ми підспівуємо. Особливо вона любила співати «За вікном черемха колишеться». А я дуже любила кіно. І мама мені, бувало, дасть тихенько гроші: «Сходи, і мені розкажеш». Так я їй не тільки розкажу, а й покажу. Вона і насміється, і наплачеться...
Встигали ми й пограти. Нам відводився час на гуляння, десь години дві перед сном. Найулюбленіші ігри - лапта і футбол. Була футбольна команда Деревських, що грали вулиця на вулицю!
Особистих рахунків у мами ніколи не було. Вона ходила в одних і тих самих стоптаних туфлях і старій сукні - весь свій довоєнний одяг перешила нам. А ті, хто перевіряв її, міркували так: «Не може бути, що вона без всякого якогось інтересу набрала стільки дітей. Щось тут не так». Тому визначили нам двісті карбованців на кожного, щоб вона «не збагачувалася».

Мама вся в дітях розчинилася. Все своє життя віддала нам, до єдиної краплі. Коли, проходячи повз нас, гладила когось по голові, - це було щастя незвичайне ...

Коли вона захворіла, мучилася неймовірно. На погану погоду криком кричала. У неї всі кістки були травмовані, всі суглоби деформовані, не згиналися пальці, коліна та лікті. А поки вона лежала в лікарні, приїхали і забрали дітей без попередження. Тринадцять людей завантажили в машину. Діти верещать, вислизають, а їх хапають і знову в машину кидають. Ми прийшли до лікарні, розповіли мамі про це. Вона як стояла перед вікном, так відразу і впала. Стрес був таким, що більше на ноги вона не встала... Дев'ять років...
А Середино-Будський дитбудинок, куди я потрапила після маминої хвороби, виявився справжнім пеклом. Наш директор Олексій Кузнєцов спокушав старшокласниць, підбирався і до мене, стверджуючи, що завдяки волохатій лапі завжди вийде сухим з води. Після того як я дивом вирвалася звідти, за допомогою Мами вдалося залучити мерзотника до відповіді. Розслідування показало, що він жив з 23 дівчатами, яких періодично возив на аборти і яким забезпечував спецхарчування ...

Я вийшла заміж за сусідського хлопчика Льоню, який став льотчиком. Ми їхали з ним до Якутії, де у нього була служба, а Мама мені сказала: «Більше ми не побачимося». Я відповіла: «Ну що ти, я буду приїжджати у відпустку». Але вона похитала головою: «Ні, донечко, прощай». Вона відчувала свій відхід ...

Борис Деревський:

Я і три моїх брати жили в селі Поляна Калузької області. Батько після поранень помер, мами теж не стало, і ми залишилися одні. Це був 1945 рік. І ми потрапили до Олександри Аврамівни в село Відважне. Старшому брату - 14, мені 10, а наймолодшому було всього півтора роки. Крім нас, в сім'ї було ще 25 дітей.

Мама Олександра була заповзятливою, сильною і вмілою. Пам'ятаю, своїми руками зробила мазанку. Їй допомогли тільки дах накрити. Вона спочатку сплела цю будову з прутів ліщини, а потім замазала глиною. Із сараю зробила ще один будиночок, прорубавши там вікна.

Райсобес виділяв 200 грн на кожну дитину до 14 років. А що робити тим, кому 14? Ось мамі і доводилося весь час брати нових малюків, щоб звести кінці з кінцями. Загальна сума виходила невелика - 6000 рублів на місяць. В цей час на ринку буханець хліба коштував 150.

Продукти у нас були свої, своя земля була хорошою підмогою. Мама отримувала по 500 г хліба на людину. В результаті виходило 10-12 буханців, два з яких завжди продавалися на базарі старшим братом Миколою. Вдома у нас було своє господарство - кінь, три корови, свиня, машина полуторка. 2 га землі ми засаджували картоплею і просом. 4 га сінокосу. Так весь день з сапкою на прополці і проводили. Сіно ми, правда, не косили, а тільки підгрібали.

Якось приїхав Омелян Костянтинович Деревський і привіз дві валізи яблук. Для нас це було щось особливе, оскільки клімат у Відважному був холодним, і яблук ми ніколи не бачили. Омелян запитав нас: «Хочете переїхати на Україну, де яблук скільки завгодно?» І ми всі радісно погодилися і вмовили маму.

Наші шефи виділили три «Студебеккера», ми занурилися в них і вирушили в Куйбишев, до якого було 60 км. Там Омелян Костянтинович зняв квартиру, де ми прожили днів п'ять, поки він не знайшов вагон. Правда, товарний. Вагон продезінфікували і обладнали - поставили нари, піч-буржуйку. До Ромнів добиралися 3 місяці: всю осінь. Пам'ятаю, що в Москві вже був сніг і морози. За цю поїздку ми так ослабли, що коли приїхали в Ромни, вилізли з вагона і зрозуміли, що не можемо йти. Тоді ми всі взялися за руки і якось доповзли до будинку на вулиці Інтернаціональній.
Кілька років потому, вже вивчившись, ми з братом вирішили заїхати у Відрадне й купили дві валізи яблук. Думали, почастуємо місцевих жителів. Але яке ж було наше розчарування - у них продавалося багато яблук, і краще тих, які привезли ми...
Один з найяскравіших спогадів про маму - як вона безперервно прала в кориті, весь час зігнута. Вічна виварка на плиті...
Якось мама Олександра, перучи мій одяг, знайшла у мене в кишенях залишки тютюну й акуратно розірвані папірці. Я, звичайно, тоді швидше балувався, ніж палив. Правда, тютюн крав у неї з великої банки. Вона запропонувала палити разом. Після другої цигарки я мало не втратив свідомість. Після цього взагалі не палю...
Отець Омелян Костянтинович зіграв величезну роль у моєму становленні. Мало того, що я успадкував його спеціальність, він навчив мене чоловічим роботам - тримати молоток, забити цвях, відрізати бляшанку. Пам'ятаю, якось він зібрав всіх хлопчиків і повів в майстерню. З нас зняли мірки і через місяць зробили 17 пар чобіт, які він сплатив.

Деревський, відправляючи мене вчитися, змайстрував дерев'яну валізу, яка була дивом слюсарного мистецтва. Вона довго служила мені й була настільки хорошою - на ній можна було і посидіти, і поспати. Дуже міцна. Мій син Юра теж пішов по моїх стопах, закінчив геологічний факультет.

Валерій Деревський:

Я був тридцять сьомим в сім'ї. Олександра Аврамівна взяла мене восьмимісячним із Засульського будинку дитини. Мій батько загинув в тому році, в якому я народився, а мати померла в 1946. І старші брати і сестри здали мене в дитбудинок.
А мама Олександра забрала 30 липня 1946 року. Оскільки в родині вже був один Олександр, я отримав ім'я Валерій. Мама всіх дітей переводила на своє прізвище. Сім'я була дуже дружною. Старші допомагали доглядати за молодшими, всі один одного любили і не кривдили.
Одного разу до нас прийшла жінка, пригощала мене цукерками і пряниками й хотіла забрати з собою. Я нічого в неї не взяв, втік в іншу кімнату і сховався за дверима. Тоді скликала всіх дітей мама Олександра і запитала у мене: «З ким ти хочеш жити?» Обняв я її міцно і відповів: «Ти моя мама, я з тобою хочу». Тоді мама запитала у братів і сестер: «Ну що, віддамо Валєру?» Всі голосно відповіли: «Ні». Чужа жінка пішла, опустивши голову, і більше не приходила. Тільки потім я дізнався, що це була моя старша сестра. Вже пізніше, коли я був у Путивському дитячому будинку, в дев'ятому класі, мене знову знайшли мої родичі. І до моїх 47 братів і сестер додалося ще 5...

Життя йшло своєю чергою. Була робота, були і пустощі. Бувало, всієї юрбою діти залазили в чужий сад, хоча в дворі був чудовий власний - яблуні всіх сортів, груші, сливи, вишні.
У п'ятдесятому році мати почала сильно хворіти. Одного разу в будинок прийшли люди з міськради, хотіли забрати дітей у дитбудинок. На що мама їм відповіла: «А ви б віддали своїх дітей? Адже вони для мене рідні». Нас на деякий час залишили в спокої, а потім, коли її відвезли до лікарні, все повторилося, тільки далеким від цивілізованого методом. Приїхали люди і почали насильно запихати малюків у машину. У дворі був шум, крик і плач, діти чинили опір, хто як міг... Тікали, але їх знову садили в машину. Я двічі зістрибував з машини, але мене наздогнали і затримали... Коли машина рушила, ще довго було чути крик і плач дітей...
Коли я вчився в 6 класі Путивського дитбудинку разом з трьома Деревськими, прийшла сумна звістка про смерть Мами. На похорон нас не відпустили, але Жора виявився сміливішим і просто втік, щоб провести її в останній шлях...

Після армії я працював одинадцять років у Житомирі директором «Будинку культури» в централізованій клубній системі. Під моїм керівництвом там було сім клубів, сім бібліотек. Але й коли я працював директором будинку культури, я вирішив якось день 8 березня присвятити нашій матері. Я написав листа в житомирську кінофікацію, щоб мені вислали фільм «Свято печеної картоплі» Іллєнко. З цим фільмом я побував у багатьох містах Житомирщини, розповідаючи про Маму.

Катя Деревська (Кононенко):

Олександра Аврамівна взяла мене вже тоді, коли була сильно хвора, я була її останньою, 48 дитиною, і у нас був особливий зв'язок. Мама для мене - втілення самого доброго і прекрасного. Я пам'ятаю її лагідною, ніжною і життєрадісною. Вона була сильною, енергійною людиною, її доброта була діяльною і йшла від серця.
Мама дуже любила співати. Ми, дівчатка, часто співали разом з Мамою її улюблені пісні. Мені, як маленькій, вона співала жартівливі. Одна з улюблених - про кошеня і паровоз. Потім я вивчила цю пісеньку і співала для неї. Мама слухала і сміялася, при цьому на щоках з'являлися маленькі ямочки. Вона красиво сміялась, і мені хотілося співати ще і ще.

Одного разу мамі стало зовсім погано, і її знову відвезли в лікарню. Як сьогодні пам'ятаю той день, коли я пішла з дому, нікому не сказавши, що йду до Мами. Заблукала, якісь люди допомогли пройти до лікарні. Мама дуже зраділа. Я розповідала їй про своє життя, а потім Мама попросила, щоб я заспівала їй про кошеня. Коли я закінчила співати, мама вперше не посміхнулася. Вона лежала з закритими очима. Я подумала, що вона спить, доторкнулася до її руки. Вона була холодною... Мама заснула назавжди, і я була останньою, хто бачив її живою...

Через багато років я отримала листа зі штемпелем з Києва. Виявляється, знайшлася моя рідна мати. Я вирішила нікуди не їхати. А через півроку отримала ще одне послання, з Харкова. На цей раз серце здригнулося... Але, побачившись з цією жінкою, я тут же виїхала. Це була не моя Мама. Мама у мене одна. Її звуть Олександра Деревська ...

Федір Деревський:

Мене взяли зовсім маленьким із Засульського будинку дитини. У мене було прізвисько «бессараб», тому що я весь час просився в Бессарабію. Кажуть, першим моїм слово було «бесаяб». І в мене там дійсно знайшлися родичі - після виходу документального фільму «Роменська мадонна».

І хоча ми, бувало, спали по дві або три людини, багато працювали, ігри, дитяча радість - все це у нас було. Ялинку, зрубану в лісі, завжди приносив хтось із старших хлопців. На сім'ю до свят перепадало по 50 кг цукерок. Були навіть мандарини, які я спробував у одне зі свят Нового року вперше.
Коли після хвороби мами нас почали відвозити до дитбудинків, я ховався від «загарбників». І не один раз. До нас почали приїжджати, коли мама лежала в лікарні. Господарством в цей час заправляла Віра й інші старші сестри.

Я два рази ховався в торфі. А третій раз, коли мене шукали в торфі (хтось заклав), я сховався в скирті сіна, і мене знову не знайшли! Так я залишився в будинку. Я дуже не хотів в дитбудинок і навіть не міг собі уявити, як буду жити без своєї родини, без Мами, братів і сестер.
Так вийшло, що ініціатором об'єднання сім'ї був я. Я служив на підводному човні, і під час кожного занурення волею-неволею починаєш думати про вічне... Я написав Ліді в Якутію, Юрі в Москву, вийшла стаття в газеті «Комсомольська правда», в якій було оголошено пошук Деревських по всьому Союзу... У 1968 році я закінчував службу в армії. Брати запрошували в різні міста, але я приїхав у Київ до Саші, який будував київську ГЕС. Київ все ж таки до м. Ромни, до рідного дому, ближче... Саша допоміг мені влаштуватися на завод Арсенал. Я жив у нього, поки не дали кімнату в гуртожитку. Працювати довелося і гравером, і фрезерувальником, а зараз я водій в генпрокуратурі. У 1972 році ми вперше всі разом зібралися в Ромнах. Борис тоді вже працював геологом і дістав граніт, який пішов на пам'ятник Мамі. Це було справжнє свято, зі сльозами на очах... Тоді ми й домовилися зустрічатися кожні 5 років.

48 улюблених дітей Шури Деревської

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар