Недитячі дитячі будинки.
Под таким заголовком можно ожидать шокирующих подробностей об издевательствах над воспитанниками или о воровстве администрации детдомов… Но речь пойдёт вовсе не об этом. А о том, что при самом справедливом директоре, самых любящих воспитателях и самых щедрых спонсорах детдом – всё же не место для ребёнка.
Почему же, удивляются многие, если дитя обуто, одето, сыто и под присмотром? Дело в одной тонкой штуке, которые психологи называют «привязанностью». Среди круга значимых для ребёнка взрослых должен быть непременно один самый-самый важный, тот, кто заботится, кормит, укладывает спать. Именно с ним и связан малыш с первых месяцев жизни этой прочнейшей нитью, привязанностью. Если она разрывается – это тяжкая травма для психики. Но если она так и не восстанавливается с кем-то другим из взрослых, травма усугубляется.
В доме ребёнка полно значимых взрослых: воспитатели, сменяющиеся несколько раз в сутки, нянечки, директор. Но их много. А каждому ребёнку нужен один, главный, тот, кто в ответе за всё, за которым, как за каменной стеной. Одним словом, нужна мама. Или папа. В детском доме же эта «каменная стена» - вовсе не стена, а ветхий забор, шатающийся от ветра, да к тому же постоянно меняющий свой облик.
И загвоздка в том, что именно наличие привязанности – это основная база для развития малыша. Мама близко – надёжный тыл обеспечен, можно спокойно отправляться исследовать мир. Мамы нет – организм все усилия направляет на то, чтобы элементарно выжить. Задержка эмоционального и речевого развития – стандартный диагноз для обитателей домов ребёнка. И если вы спросите усыновителей – они расскажут вам, в какие кратчайшие сроки чаще всего ребёнок «догоняет» своих сверстников, оказавшись в семье.
Если кроха с рождения остаётся без семьи, путь его – конвеер: из больницы в дом ребёнка, в 4 года – в детдом, в 7 лет – в школу интернат. Минимум 4 раза мир вокруг него рушится, полностью сменяются все воспитатели, друзья, жильё, и всё приходится начинать сначала. И переходя в другое учреждение, ребёнок вовсе не уверен в том, что на новом месте будет такая же добрая воспитательница, как какая-нибудь тётя Вера, которая была рядом с ним целых 3 года его маленькой жизни. Он начинает ощущать себя вещью, которую можно передать из рук в руки, подхваченным ветром осенним листом. Он разучивается принимать какие-либо решения, ведь его мнения никогда никто не спрашивает…
Ещё одна губительная сторона интернатной системы – замкнутость мира сирот. Они общаются только с такими же, как они сами, и в спальне, и во дворе, и в школе, и даже в летних лагерях обычно стараются не соединять одновременно «детдомовских» и «домашних» детей. В итоге они просто не представляют себе иного устройства, нежели неписанные правила, иерархия и «традиции» их мирка. Жить в большом мире они не научены. Поэтому если в детдоме единственный способ приобрести какую-то личную вещь был – украсть, то выпускнику очень трудно представить себе, как можно на неё заработать.
Сиротам часто и много говорят об их правах, об обязанностях государства перед ними. И выполнение государством обязанностей они наблюдают воочию ежедневно: всегда у них есть совершенно бесплатная еда, одежда и крыша над головой. То же есть и у домашних детей, но живя в семье, они постоянно слышат о том, сколько стоит та или иная вещь и легко ли родители зарабатывают на неё. Дети из детдомов, случалось, выдвигали версии о том, что пельмени растут на деревьях…
Система воспитания сирот государством порождает иждивенческое мышление. Покинув стены интерната, они уверены, что им все всё должны, что необходимое так и будет, как и раньше, появляться на волшебном блюдечке. Выпускники детдомов чаще всего не умеют ни заработать на пельмени, ни просто сварить их… Они наивно ждут от государства положенной им квартиры. Если же квартира имеется, то её обладатели не имеют ни малейшего представления, где и как оплачивать коммунальные услуги. В 16 лет они просто попадают на другую планету безо всяких навыков выживания в новых условиях. Неудивительно, что статистика приводит такие жестокие цифры: 10% выпускников государственных детских домов кончают жизнь самоубийством, 40% становятся преступниками, 40% - наркоманами и алкоголиками и только 10% находят достойное место в жизни.
Выход из этого порочного круга один – усыновление и приёмные семьи. Только там ребёнок, оставшийся без кровных родителей, обретает детство – и право на будущее. В Днепропетровской области сейчас в государственных учреждениях находятся около 2000 сирот, и около 1000 – в приёмных семьях и детдомах семейного типа. Мы можем гордиться этими показателями, наша область – пример для других в сфере усыновления. Очень хочется надеяться, что первая цифра с каждым годом будет только уменьшаться.
www.deti.dp.ua
Під таким заголовком можна очікувати шокуючих подробиць про знущання над вихованцями або про крадіжки адміністрації дитбудинків... Але мова піде зовсім не про це. А про те, що при самому справедливому директорі, самих люблячих вихователях і самих щедрих спонсораях дитбудинок - все ж не місце для дитини.
Чому ж, дивуються багато, якщо дитина взута, одягнена, неголодна і під наглядом? Справа в одній тонкій штуці, яку психологи називають «прихильністю». Серед кола небайдужих дитині дорослих повинен бути тільки один найважлививіший, той, хто дбає, годує, укладає спати. Саме з ним і пов'язаний малюк з перших місяців життя цієї міцної ниткою, прихильністю. Якщо вона розривається - це тяжка травма для психіки. Але якщо вона так і не відновлюється з кимось іншим із дорослих, травма ускладнюється.
У будинку дитини повно значущих дорослих: вихователі, що змінюються кілька разів на добу, нянечки, директор. Але їх багато. А кожній дитині потрібен один, головний, той, хто у відповіді за все, за яким, як за кам'яною стіною. Одним словом, потрібна мама. Або тато. У дитячому будинку ця «кам'яна стіна» - зовсім не стіна, а старий паркан, що хитається від вітру, та до того ж постійно змінює свій вигляд.
І проблема в тому, що саме наявність прихильності - це основна база для розвитку малюка. Мама близько - надійний тил забезпечений, можна спокійно вирушати досліджувати світ. Мами немає - організм всі зусилля спрямовує на те, щоб елементарно вижити. Затримка емоційного і мовного розвитку - стандартний діагноз для мешканців дитячих будинків. І якщо ви запитаєте усиновителів - вони розкажуть вам, в які найкоротші терміни найчастіше дитина «наздоганяє» своїх однолітків, опинившись в сім'ї.
Якщо малюк з народження залишається без сім'ї, шлях його - конвеєр: з лікарні до будинку дитини, в 4 роки - в дитбудинок, в 7 років - в школу інтернат. Мінімум 4 рази світ навколо нього валиться, повністю змінюються всі вихователі, друзі, житло, і все доводиться починати спочатку. І переходячи в іншу установу, дитина зовсім не впевнена в тому, що на новому місці буде така ж добра вихователька, як якась тітка Віра, яка була поруч з ним цілих 3 роки його маленького життя. Він починає відчувати себе річчю, яку можна передати з рук в руки, підхопленим вітром осіннім листом. Він розучується приймати будь-які рішення, адже його думки ніколи ніхто не питає...
Ще одна згубна сторона інтернатної системи - замкнутість світу сиріт. Вони спілкуються тільки з такими ж, як вони самі, і в спальні, і у дворі, і в школі, і навіть в літніх таборах зазвичай намагаються не з'єднувати одночасно «дитбудинківських» і «домашніх» дітей. У результаті вони просто не уявляють собі іншого пристрою, ніж неписані правила, ієрархія і «традиції» їх маленького світу. Жити у великому світі вони не навчені. Тому якщо в дитбудинку єдиний спосіб придбати якусь особисту річ був - вкрасти, то випускникові дуже важко уявити собі, як можна на неї заробити.
Сиротам часто і багато говорять про їхні права, про обов'язки держави перед ними. І виконання державою обов'язків вони спостерігають на власні очі щодня: завжди у них є абсолютно безкоштовна їжа, одяг і дах над головою. Те ж є і в домашніх дітей, але живучи в сім'ї, вони постійно чують про те, скільки коштує та чи інша річ і чи легко батьки заробляють на неї. Діти з дитбудинків, траплялося, висували версії про те, що пельмені ростуть на деревах...
Система виховання сиріт державою виховує утриманське мислення. Покинувши стіни інтернату, вони впевнені, що їм усі все винні, що необхідне так і буде, як і раніше, з'являтися на чарівному блюдечку. Випускники дитбудинків найчастіше не вміють ні заробити на пельмені, ні просто зварити їх... Вони наївно чекають від держави належної їм квартири. Якщо ж квартира є, то її власники не мають ні найменшого уявлення, де і як оплачувати комунальні послуги. У 16 років вони просто потрапляють на іншу планету без жодних навичок виживання в нових умовах. Не дивно, що статистика наводить такі жорстокі цифри: 10% випускників державних дитячих будинків закінчують життя самогубством, 40% стають злочинцями, 40% - наркоманами і алкоголіками і лише 10% знаходять гідне місце в житті.
Вихід з цього порочного кола один - усиновлення та прийомні сім'ї. Тільки там дитина, що залишилася без кровних батьків, знаходить дитинство - і право на майбутнє. У Дніпропетровській області зараз в державних установах перебувають близько 2000 сиріт, і близько 1000 - в прийомних сім'ях та дитбудинках сімейного типу. Ми можемо пишатися цими показниками, наша область - приклад для інших у сфері усиновлення. Дуже хочеться сподіватися, що перша цифра з кожним роком буде тільки зменшуватися.
www.deti.dp.ua
