Без емоцій
В одном из детских домов после очередного праздника, организованного меценатами, маленькую девочку спросили на сцене, как понравился ей праздник. Ожидали, что будет восхищаться концертом и подарками, поблагодарит шефов, но малышка сказала: «А мамы-то нет!»
Мамы всё ещё нет у 2000 детей-сирот, живущих в Днепропетровской области. Печальная цифра. Но есть и более отрадная: из них 400 в этом году попали в семьи или детские дома семейного типа, а пополняются интернаты несравненно медленнее. Об этом трубят средства массовой информации, об этом говорит статистика. Есть ещё один взгляд – непредвзятый, «из-за бугра». Людмила Петрановская, семейный психолог из России, консультант приёмных семей, побывав в Днепропетровске и Донецке, пишет в своём блоге много лестных слов в адрес семейного устройства в нашей стране. О том, что оно поставлено, как конкретная задача, со стратегией, концепцией и ответственными лицами, и ответственные лица эти – не бумагомаратели, а практики. О том, что ребёнок, не находящийся в семье, органами опеки не считается устроенным, им занимаются, ему ищут семью и пока он находится в приюте, и когда попадает в интернат (в России в детдоме у ребёнка есть постоянный представитель – государственный опекун, совершенно не заинтересованный в том, чтобы подыскивать ему родителей). Конечно, достаточно ещё директоров интернатов, держащихся за подопечных мёртвой хваткой, и есть дефицит специалистов, средств и недостатки в законодательстве. Между тем ситуацию в Украине и России Петрановская сопоставляет как «много-много работы» и «начать и кончить».
Путь только один: детдома должны исчезнуть, как на Западе, абсолютно все дети должны быть в семьях. И не потому что есть отдельные непорядки на местах, а потому что вся интернатная система себя изжила. Конечно же существует проблема трудоустройства сотрудников бывших детдомов, её нужно решать, но благополучие взрослых не должно покупаться счастьем детей. Кроме того в обществе существуют определённые стереотипы, с которыми надо бороться, потому что нужно тысячу раз сказать: «Ребёнок должен жить в семье», чтобы украинцы поняли: речь о КАЖДОМ ребёнке. А это означает, что детдомов в стране быть не должно. Совсем. Разве просто этой мысли укорениться в головах наших сограждан, десятки лет проживших в стране, где о сиротах заботилось государство, а значит, все – и никто? Вот и выходит, что акценты расставлены правильно. Правильней некуда. Каждый ребёнок должен жить в семье!
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
В одному з дитячих будинків після чергового свята, організованого меценатами, маленьку дівчинку запитали на сцені, чи сподобалося їй свято. Очікували, що буде захоплюватися концертом і подарунками, подякує шефів, але малятко сказало: «А мами немає!»
Мами все ще немає в 2000 дітей-сиріт, які живуть в Дніпропетровській області. Сумна цифра. Але є і більш втішна: з них 400 в цьому році потрапили в сім'ї або дитячі будинки сімейного типу, а поповнюються інтернати незрівнянно повільніше. Про це трублять засоби масової інформації, про це говорить статистика. Є ще один погляд - неупереджений, «з-за бугра». Людмила Петрановська, сімейний психолог з Росії, консультант прийомних сімей, побувавши в Дніпропетровську і Донецьку, пише у своєму блозі багато приємних слів на адресу сімейного влаштування в нашій країні. Про те, що воно поставлено, як конкретна задача, зі стратегією, концепцією і відповідальними особами, і відповідальні особи ці - не писаки, а практики. Про те, що дитина, не знаходиться в сім'ї, органами опіки не вважається влаштованою, нею займаються, їй шукають родину і поки вона знаходиться у притулку, і коли потрапляє в інтернат (в Росії в дитбудинку у дитини є постійний представник - державний опікун, абсолютно не зацікавлений в тому, щоб підшукувати йому батьків). Звичайно, досить ще директорів інтернатів, що тримаються за підопічних мертвою хваткою, і є дефіцит фахівців, засобів і недоліки в законодавстві. Тим часом ситуацію в Україні та Росії Петрановська характеризує як «багато-багато роботи» і «почати і закінчити».
Шлях тільки один: дитбудинки повинні зникнути, як на Заході, абсолютно всі діти повинні бути в сім'ях. І не тому що є окремі непорядки на місцях, а тому що вся інтернатна система себе зжила. Звичайно ж існує проблема працевлаштування співробітників колишніх дитбудинків, її потрібно вирішувати, але благополуччя дорослих не має купуватися щастям дітей. Крім того в суспільстві існують певні стереотипи, з якими треба боротися, бо треба тисячу разів сказати: «Дитина повинна жити в сім'ї», щоб українці зрозуміли: мова про кожну дитину. А це означає, що дитбудинків в країні бути не повинно. Зовсім. Хіба просто цій думці вкоренитися в головах наших співгромадян, що десятки років прожили в країні, де про сиріт піклувалася держава, а значить, все - і ніхто? Ось і виходить, що акценти розставлені правильно. Правильніше нікуди. Кожна дитина повинна жити в сім'ї!
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
