Рукотворні дива
Самое лучшее в моей работе — это наблюдать, как происходит чудо. Даже два чуда. Первое — это то, что совершенно чужие друг другу люди, приёмные родители и ребёнок, становятся родными. Никогда нельзя предсказать, у кого и как скоро это получится. У кого-то случается с первой встречи, с первого прикосновения, с первого взгляда в глаза. Смотрит человек и видит — это мой ребёнок! Что он вообще здесь делает, почему не дома, со мной? У других проходят дни, месяцы, а иногда и годы, прежде чем «просто ребёнок» станет родным и близким. Кого-то буквально бросается друг к другу, кто-то движется навстречу постепенно, маленькими осторожными шажками, кто-то — рывками и зигзагами, то сближаясь, то отталкиваясь.
«Мостиком» к родности часто становится жалость — ведь он такой маленький и ему столько пришлось пережить, или тревога за него, когда заболел, или вдруг возникшее взаимопонимание с полуслова, одновременная улыбка одному тому же, или внезапно же пришедшее осознание, что эти черты лица, эти жесты, эта манера смотреть исподлобья такие родные и знакомые, и такие любимые.
Очень по-разному всё бывает, и всегда — чудо. Не гарантированное, не прогнозируемое, то ли будет, то ли нет. И все очень ждут и очень боятся — вдруг не выйдет, хотя не все признаются, что боятся.
И, конечно, редко чудо сваливается на голову само по себе, задаром. Обычно оно рукотворное, а точнее, душетворное. Много приходится в себе преодолеть, со многими иллюзиями и эгоистичными «хочу» расстаться, многое увидеть по-новому, чтобы за болячками, истериками, непониманием, порой озлобленностью и просто шокирующе ненормальным поведением разглядеть своего родного и любимого детку.
Зато если всё получается, начинает потихоньку свершаться другое чудо — чудо преображения. Заморыш вдруг оказывается красавцем, ощетинившийся ёжик — ласковым и пушистым, ребёнок с диагнозом «умственная отсталость» — смышлёным и любознательным. Пустой тоскливый взгляд наполняется смыслом и интересом к жизни, жёсткая пластика маленького «буратинки» сменяется детской грацией, смягчаются застывшие в напряжении черты лица, появляется настоящая улыбка, настоящий смех. Мне приходилось видеть, как проходили без следа тяжёлые хронические болезни, как у ребёнка менялся цвет лица, становились густыми и блестящими волосы, менялась осанка, разворачивались плечи, поднималась голова. Не от лечения, не от специальных каких-то мер, просто — от любви. От этой самой возникшей родности, чувства защищённости, принадлежности семье, от знания, что это кому-то нужно — чтобы ты рос большим, здоровым, умным и красивым. Что для кого-то это очень важно, кого-то это делает счастливым.
Каких тяжёлых детей приходилось видеть, переломанных жизнью физически и морально! Приёмные родители порой и не говорят вслух всего, с чем приходится сталкиваться, чтобы людей не пугать и не смущать. Только наедине с психологом и прорывается такое, что волосы дыбом. Иногда, грешным делом, думаешь: ну нет, этого не вытянуть, только намучаются зря, зачем вообще всё это... Но помогаешь, утешаешь, что-то советуешь, хотя порой хочется сесть рядом с приёмным родителем и заплакать от бессилия. А потом вдруг опомнишься — год прошёл, два, три… Ребёночек-то выровнялся. Да, трудно с ним, да, в школе дела не очень. Но по сравнению с тем, что было — небо и земля! Всё как-то смягчилось, сгладилось, стало гармоничнее, тоньше, теплее. Ожило дитя. Чудо-то вот оно — не обмануло, свершилось, это просто мы, совсем замороченные заботами и проблемами, его не всегда замечаем.
Десять лет уже работаю в семейном устройстве — а привыкнуть невозможно. С завидным постоянством, в самых обычных семьях это случается раз за разом. Чудо, зримое явление животворной, исцеляющей силы любви.
Людмила Петрановская, педагог-психолог, специалист по семейному устройству
Найкраще в моїй роботі – це спостерігати, як відбувається диво. Навіть два дива. Перше – це те, що цілком чужі одне одному люди, названі батьки й дитина, стають рідними. Ніколи не можна передбачити, у кого й наскільки швидко це вийде. У когось це буває з першої зустрічі, з першого дотику, з першого погляду в вічі. Дивиться людина й бачить – це моя дитина! Що вона взагалі тут робить, чому не вдома, зі мною? У інших проходять дні, місяці, а деколи й роки, перш ніж «просто дитина» стане рідною й близькою. Когось буквально кидає одне до одного, хтось рухається назустріч поступово, маленькими обережними кроками, хтось – ривками та зигзагами, то наближаючись, то відштовхуючись.
«Мостиком» до рідності часто стає жалість – адже він такий маленький і йому стільки довелося пережити, або тривога за нього, коли захворів, або несподівано виникле взаєморозуміння з півслова, одночасна усмішка тому ж самому, або усвідомлення (що знов-таки раптово з’явилося), що ці риси обличчя, ці рухи, ця звичка дивитися спідлоба такі рідні й знайомі, і такі улюблені.
Дуже по-різному все буває, і завжди – диво. Не гарантоване, не прогнозоване, чи то буде, чи ні. І всі дуже чекають і дуже бояться – а що як не вийде, хоча не всі визнають, що бояться.
І, звичайно, рідко диво падає на голову само по собі, задарма. Зазвичай воно рукотворне, а точніше, душотворне. Багато доводиться в собі подолати, з багатьма ілюзіями й егоїстичними «хочу» попрощатися, багато що побачити по-новому, щоб за хворобами, істериками, непорозумінням, часом озлобленістю й просто шокуюче ненормальною поведінкою розгледіти свою рідну й улюблену дитинку.
Проте якщо все виходить, починає потихеньку відбуватися інше диво – диво перетворення. Здихля раптом опиняється красенем, їжачок з настовбурченими колючками – ласкавим і пухнастим, дитина з діагнозом «розумова відсталість» – кмітливою та допитливою. Пустий тужливий погляд наповнюється смислом та цікавістю до життя, жорстка пластика маленького «буратинки» стає дитячою грацією, пом’якшуються застиглі в напруженні риси обличчя, з’являється справжня посмішка, справжній сміх. Мені доводилося бачити, як минали безслідно тяжкі хронічні недуги, як у дитини змінювався колір обличчя, ставало густим та блискучим волосся, змінювалася постава, розверталися плечі, піднімалася голова. Не від лікування, не від спеціальних якихось мір, просто – від любові. Від цієї самої виниклої рідності, почуття захищеності, приналежності родині, від розуміння, що це комусь потрібно – щоб ти ріс великим, здоровим, розумним і гарним. Що для когось це дуже важливо, когось це робить щасливим.
Яких важких дітей доводилося бачити, переломлених життям фізично й морально! Названі батьки часом і не розповідають вголос усього, з чим доводилося стикатися, щоб людей не лякати й не бентежити. Тільки наодинці з психологом і проривається таке, що волосся дибки. Іноді, грішним ділом, думаєш: та ні, цього не витягнути, тільки намучаться марно, навіщо взагалі все це… Але допомагаєш, утішаєш, щось радиш, хоча інколи хочеться сісти поруч з названими батьками й заплакати від безсилля. А потім раптом оговтаєшся – рік минув, два, три… А дитинка вирівнялася. Так, важко з нею, так, у школі справи не дуже. Але в порівнянні з тим, що було, – небо й земля! Все якось пом’якшало, згладилося, стало гармонійніше, тонше, тепліше. Ожило дитя. Таж диво ось воно - не ошукало, відбулося, це просто ми, зовсім заморочені турботами й проблемами, його не завжди помічаємо.
Десять років уже працюю в сімейному влаштуванні – а звикнути неможливо. З дивовижною постійністю, в найпересічніших родинах це стається раз у раз. Диво, зриме явище животворної, цілющої сили любові.
Людмила Петрановська, педагог-психолог, спеціаліст по сімейному влаштуванню
