Травмы поколений » БФ «Помагаєм»

Травми поколінь

Как же она все-таки передается, травма?
Понятно, что можно всегда все объяснить «потоком», «переплетениями», «родовой памятью» и т. д. , и, вполне возможно, что совсем без мистики и не обойдешься, но если попробовать? Взять только самый понятный, чисто семейный аспект, родительско-детские отношения, без политики и идеологии. О них потом как-нибудь.
Живет себе семья. Молодая совсем, только поженились, ждут ребеночка. Или только родили. А может, даже двоих успели. Любят, счастливы, полны надежд. И тут случается катастрофа. Маховики истории сдвинулись с места и пошли перемалывать народ. Чаще всего первыми в жернова попадают мужчины. Революции, войны, репрессии – первый удар по ним.
И вот уже молодая мать осталась одна. Ее удел – постоянная тревога, непосильный труд (нужно и работать, и ребенка растить), никаких особых радостей. Похоронка, «десять лет без права переписки», или просто долгое отсутствие без вестей, такое, что надежда тает. Может быть, это и не про мужа, а про брата, отца, других близких. Каково состояние матери? Она вынуждена держать себя в руках, она не может толком отдаться горю. На ней ребенок (дети), и еще много всего. Изнутри раздирает боль, а выразить ее невозможно, плакать нельзя, «раскисать» нельзя. И она каменеет. Застывает в стоическом напряжении, отключает чувства, живет, стиснув зубы и собрав волю в кулак, делает все на автомате. Или, того хуже, погружается в скрытую депрессию, ходит, делает, что положено, хотя сама хочет только одного – лечь и умереть. Ее лицо представляет собой застывшую маску, ее руки тяжелы и не гнутся. Ей физически больно отвечать на улыбку ребенка, она минимизирует общение с ним, не отвечает на его лепет. Ребенок проснулся ночью, окликнул ее – а она глухо воет в подушку. Иногда прорывается гнев. Он подполз или подошел, теребит ее, хочет внимания и ласки, она когда может, отвечает через силу, но иногда вдруг как зарычит: «Да, отстань же», как оттолкнет, что он аж отлетит. Нет, она не него злится – на судьбу, на свою поломанную жизнь, на того, кто ушел и оставил и больше не поможет.
Только вот ребенок не знает всей подноготной происходящего. Ему не говорят, что случилось (особенно если он мал). Или он даже знает, но понять не может. Единственное объяснение, которое ему в принципе может прийти в голову: мама меня не любит, я ей мешаю, лучше бы меня не было. Его личность не может полноценно формироваться без постоянного эмоционального контакта с матерью, без обмена с ней взглядами, улыбками, звуками, ласками, без того, чтобы читать ее лицо, распознавать оттенки чувств в голосе. Это необходимо, заложено природой, это главная задача младенчества. А что делать, если у матери на лице депрессивная маска? Если ее голос однообразно тусклый от горя, или напряжено звенящий от тревоги?
Пока мать рвет жилы, чтобы ребенок элементарно выжил, не умер от голода или болезни, он растет себе, уже травмированный. Не уверенный, что его любят, не уверенный, что он нужен, с плохо развитой эмпатией. Даже интеллект нарушается в условиях депривации. Помните картину «Опять двойка»? Она написана в 51. Главному герою лет 11 на вид. Ребенок войны, травмированный больше, чем старшая сестра, захватившая первые годы нормальной семейной жизни, и младший брат, любимое дитя послевоенной радости – отец живой вернулся. На стене – трофейные часы. А мальчику трудно учиться.
Конечно, у всех все по-разному. Запас душевных сил у разных женщин разный. Острота горя разная. Характер разный. Хорошо, если у матери есть источники поддержки – семья, друзья, старшие дети. А если нет? Если семья оказалась в изоляции, как «враги народа», или в эвакуации в незнакомом месте? Тут или умирай, или каменей, а как еще выжить?
Идут годы, очень трудные годы, и женщина научается жить без мужа. «Я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик». Конь в юбке. Баба с яйцами. Назовите как хотите, суть одна. Это человек, который нес-нес непосильную ношу, да и привык. Адаптировался. И по-другому уже просто не умеет. Многие помнят, наверное, бабушек, которые просто физически не могли сидеть без дела. Уже старенькие совсем, все хлопотали, все таскали сумки, все пытались рубить дрова. Это стало способом справляться с жизнью. Кстати, многие из них стали настолько стальными – да, вот такая вот звукопись – что прожили очень долго, их и болезни не брали, и старость. И сейчас еще живы, дай им Бог здоровья.
В самом крайнем своем выражении, при самом ужасном стечении событий, такая женщина превращалась в монстра, способного убить своей заботой. И продолжала быть железной, даже если уже не было такой необходимости, даже если потом снова жила с мужем, и детям ничего не угрожало. Словно зарок выполняла.
Ярчайший образ описан в книге Павла Санаева «Похороните меня за плинтусом».
А вот что пишет о «Страшной бабе» Екатерина Михайлова («Я у себя одна» книжка называется): «Тусклые волосы, сжатый в ниточку рот…, чугунный шаг… Скупая, подозрительная, беспощадная, бесчувственная. Она всегда готова попрекнуть куском или отвесить оплеуху: «Не напасешься на вас, паразитов. Ешь, давай!»…. Ни капли молока не выжать из ее сосцов, вся она сухая и жесткая…» Там еще много очень точного сказано, и если кто не читал эти две книги, то надо обязательно.
Самое страшное в этой патологически измененной женщине – не грубость, и не властность. Самое страшное – любовь. Когда, читая Санаева, понимаешь, что это повесть о любви, о такой вот изуродованной любви, вот когда мороз-то продирает. У меня была подружка в детстве, поздний ребенок матери, подростком пережившей блокаду. Она рассказывала, как ее кормили, зажав голову между голенями и вливая в рот бульон. Потому что ребенок больше не хотел и не мог, а мать и бабушка считали, что надо. Их так пережитый голод изнутри грыз, что плач живой девочки, родной, любимой, голос этого голода перекрыть не мог.
А другую мою подружку мама брала с собой, когда делала подпольные аборты. И она показывала маленькой дочке полный крови унитаз со словами: вот, смотри, мужики-то, что они с нами делают. Вот она, женская наша доля. Хотела ли она травмировать дочь? Нет, только уберечь. Это была любовь.
А самое ужасное – что черты «Страшной бабы» носит вся наша система защиты детей до сих пор. Медицина, школа, органы опеки. Главное – чтобы ребенок был «в порядке». Чтобы тело было в безопасности. Душа, чувства, привязанности – не до этого. Спасти любой ценой. Накормить и вылечить. Очень-очень медленно это выветривается, а нам-то в детстве по полной досталось, няньку, которая половой тряпкой по лицу била, кто не спал днем, очень хорошо помню.
Но оставим в стороне крайние случаи. Просто женщина, просто мама. Просто горе. Просто ребенок, выросший с подозрением, что не нужен и нелюбим, хотя это неправда и ради него только и выжила мама и вытерпела все. И он растет, стараясь заслужить любовь, раз она ему не положена даром. Помогает. Ничего не требует. Сам собой занят. За младшими смотрит. Добивается успехов. Очень старается быть полезным. Только полезных любят. Только удобных и правильных. Тех, кто и уроки сам сделает, и пол в доме помоет, и младших уложит, ужин к приходу матери приготовит. Слышали, наверное, не раз такого рода расказы про послевоенное детство? "Нам в голову прийти не могло так с матерью разговаривать!" -- это о современной молодежи. Еще бы. Еще бы. Во-первых, у железной женщины и рука тяжелая. А во-вторых -- кто ж будет рисковать крохами тепла и близости? Это роскошь, знаете ли, родителям грубить.
Травма пошла на следующий виток.
***
Настанет время, и сам этот ребенок создаст семью, родит детей. Годах примерно так в 60-х. Кто-то так был «прокатан» железной матерью, что оказывался способен лишь воспроизводить ее стиль поведения. Надо еще не забывать, что матерей-то многие дети не очень сильно и видели, в два месяца – ясли, потом пятидневка, все лето – с садом на даче и т . д. То есть «прокатывала» не только семья, но и учреждения, в которых «Страшных баб» завсегда хватало.

Но рассмотрим вариант более благополучный. Ребенок был травмирован горем матери, но вовсе душу ему не отморозило. А тут вообще мир и оттепель, и в космос полетели, и так хочется жить, и любить, и быть любимым. Впервые взяв на руки собственного, маленького и теплого ребенка, молодая мама вдруг понимает: вот он. Вот тот, кто наконец-то полюбит ее по-настоящему, кому она действительно нужна. С этого момента ее жизнь обретает новый смысл. Она живет ради детей. Или ради одного ребенка, которого она любит так страстно, что и помыслить не может разделить эту любовь еще на кого-то. Она ссорится с собственной матерью, которая пытается отстегать внука крапивой – так нельзя. Она обнимает и целует свое дитя, и спит с ним вместе, и не надышится на него, и только сейчас, задним числом осознает, как многого она сама была лишена в детстве. Она поглощена этим новым чувством полностью, все ее надежды, чаяния – все в этом ребенке. Она «живет его жизнью», его чувствами, интересами, тревогами. У них нет секретов друг о друга. С ним ей лучше, чем с кем бы то ни было другим.
И только одно плохо – он растет. Стремительно растет, и что же потом? Неужто снова одиночество? Неужто снова – пустая постель? Психоаналитики тут бы много чего сказали, про перемещенный эротизм и все такое, но мне сдается, что нет тут никакого эротизма особого. Лишь ребенок, который натерпелся одиноких ночей и больше не хочет. Настолько сильно не хочет, что у него разум отшибает. «Я не могу уснуть, пока ты не придешь». Мне кажется, у нас в 60-70-е эту фразу чаще говорили мамы детям, а не наоборот.
Что происходит с ребенком? Он не может не откликнуться на страстный запрос его матери о любви. Это вывшее его сил. Он счастливо сливается с ней, он заботится, он боится за ее здоровье. Самое ужасное – когда мама плачет, или когда у нее болит сердце. Только не это. «Хорошо, я останусь, мама. Конечно, мама, мне совсем не хочется на эти танцы». Но на самом деле хочется, ведь там любовь, самостоятельная жизнь, свобода, и обычно ребенок все-таки рвет связь, рвет больно, жестко, с кровью, потому что добровольно никто не отпустит. И уходит, унося с собой вину, а матери оставляя обиду. Ведь она «всю жизнь отдала, ночей не спала». Она вложила всю себя, без остатка, а теперь предъявляет вексель, а ребенок не желает платить. Где справедливость? Тут и наследство "железной" женщины пригождается, в ход идут скандалы, угрозы, давление. Как ни странно, это не худший вариант. Насилие порождает отпор и позволяет-таки отделиться, хоть и понеся потери.
Некоторые ведут свою роль так искусно, что ребенок просто не в силах уйти. Зависимость, вина, страх за здоровье матери привязывают тысячами прочнейших нитей, про это есть пьеса Птушкиной «Пока она умирала», по которой гораздо более легкий фильм снят, там Васильева маму играет, а Янковский – претендента на дочь. Каждый Новый год показывают, наверное, видели все. А лучший – с точки зрения матери – вариант, если дочь все же сходит ненадолго замуж и останется с ребенком. И тогда сладкое единение можно перенести на внука и длить дальше, и, если повезет, хватит до самой смерти.
И часто хватает, поскольку это поколение женщин гораздо менее здорово, они часто умирают намного раньше, чем их матери, прошедшие войну. Потому что стальной брони нет, а удары обиды разрушают сердце, ослабляют защиту от самых страшных болезней. Часто свои неполадки со здоровьем начинают использовать как неосознанную манипуляцию, а потом трудно не заиграться, и вдруг все оказывается по настоящему плохо. При этом сами они выросли без материнской внимательной нежной заботы, а значит, заботиться о себе не привыкли и не умеют, не лечатся, не умеют себя баловать, да, по большому счету, не считают себя такой уж большой ценностью, особенно если заболели и стали «бесполезны».
Но что-то мы все о женщинах, а где же мужчины? Где отцы? От кого-то же надо было детей родить?
С этим сложно. Девочка и мальчик, выросшие без отцов, создают семью. Они оба голодны на любовь и заботу. Она оба надеются получить их от партнера. Но единственная модель семьи, известная им – самодостаточная «баба с яйцами», которой, по большому счету, мужик не нужен. То есть классно, если есть, она его любит и все такое. Но по-настоящему он ни к чему, не пришей кобыле хвост, розочка на торте. «Посиди, дорогой, в сторонке, футбол посмотри, а то мешаешь полы мыть. Не играй с ребенком, ты его разгуливаешь, потом не уснет. Не трогай, ты все испортишь. Отойди, я сама» И все в таком духе. А мальчики-то тоже мамами выращены. Слушаться привыкли. Психоаналитики бы отметили еще, что с отцом за маму не конкурировали и потому мужчинами себя не почувствовали. Ну, и чисто физически в том же доме нередко присутствовала мать жены или мужа, а то и обе. А куда деваться? Поди тут побудь мужчиной…
Некоторые мужчины находили выход, становясь «второй мамой». А то и единственной, потому что сама мама-то, как мы помним, «с яйцами» и железом погромыхивает. В самом хорошем варианте получалось что-то вроде папы дяди Федора: мягкий, заботливый, чуткий, все разрешающий. В промежуточном – трудоголик, который просто сбегал на работу от всего от этого. В плохом --- алкоголик. Потому что мужчине, который даром не нужен своей женщине, который все время слышит только «отойди, не мешай», а через запятую «что ты за отец, ты совершенно не занимаешься детьми» (читай «не занимаешься так, как Я считаю нужным»), остается или поменять женщину – а на кого, если все вокруг примерно такие? – или уйти в забытье.
С другой стороны, сам мужчина не имеет никакой внятной модели ответственного отцовства. На их глазах или в рассказах старших множество отцов просто встали однажды утром и ушли – и больше не вернулись. Вот так вот просто. И ничего, нормально. Поэтому многие мужчины считали совершенно естественным, что, уходя из семьи, они переставали иметь к ней отношение, не общались с детьми, не помогали. Искренне считали, что ничего не должны «этой истеричке», которая осталась с их ребенком, и на каком-то глубинном уровне, может, были и правы, потому что нередко женщины просто юзали их, как осеменителей, и дети были им нужнее, чем мужики. Так что еще вопрос, кто кому должен. Обида, которую чувствовал мужчина, позволяла легко договориться с совестью и забить, а если этого не хватало, так вот ведь водка всюду продается.
Ох, эти разводы семидесятых -- болезненные, жестокие, с запретом видеться с детьми, с разрывом всех отношений, с оскорблениями и обвинениями. Мучительное разочарование двух недолюбленных детей, которые так хотели любви и счастья, столько надежд возлагали друг на друга, а он/она – обманул/а, все не так, сволочь, сука, мразь… Они не умели налаживать в семье круговорот любви, каждый был голоден и хотел получать, или хотел только отдавать, но за это – власти. Они страшно боялись одиночества, но именно к нему шли, просто потому, что, кроме одиночества никогда ничего не видели.
В результате – обиды, душевные раны, еще больше разрушенное здоровье, женщины еще больше зацикливаются на детях, мужчины еще больше пьют.
У мужчин на все это накладывалась идентификация с погибшими и исчезнувшими отцами. Потому что мальчику надо, жизненно необходимо походить на отца. А что делать, если единственное, что о нем известно – что он погиб? Был очень смелым, дрался с врагами – и погиб? Или того хуже – известно только, что умер? И о нем в доме не говорят, потому что он пропал без вести, или был репрессирован? Сгинул – вот и вся информация? Что остается молодому парню, кроме суицидального поведения? Выпивка, драки, сигареты по три пачки в день, гонки на мотоциклах, работа до инфаркта. Мой отец был в молодости монтажник-высотник. Любимая фишка была – работать на высоте без страховки. Ну, и все остальное тоже, выпивка, курение, язва. Развод, конечно, и не один. В 50 лет инфаркт и смерть. Его отец пропал без вести, ушел на фронт еще до рождения сына. Неизвестно ничего, кроме имени, ни одной фотографии, ничего.
Вот в таком примерно антураже растут детки, третье уже поколение.
В моем классе больше, чем у половины детей родители были в разводе, а из тех, кто жил вместе, может быть, только в двух или трех семьях было похоже на супружеское счастье. Помню, как моя институтская подруга рассказывала, что ее родители в обнимку смотрят телевизор и целуются при этом. Ей было 18, родили ее рано, то есть родителям было 36-37. Мы все были изумлены. Ненормальные, что ли? Так не бывает!
Естественно, соответствующий набор слоганов: «Все мужики – сволочи», «Все бабы – суки», «Хорошее дело браком не назовут». А что, жизнь подтверждала. Куда ни глянь…
Но случилось и хорошее. В конце 60-х матери получили возможность сидеть с детьми до года. Они больше не считались при этом тунеядками. Вот кому бы памятник поставить, так автору этого нововведения. Не знаю только, кто он. Конечно, в год все равно приходилось отдавать, и это травмировало, но это уже несопоставимо, и об этой травме в следующий раз. А так-то дети счастливо миновали самую страшную угрозу депривации, самую калечащую – до года. Ну, и обычно народ крутился еще потом, то мама отпуск возьмет, то бабушки по очереди, еще выигрывали чуток. Такая вот игра постоянная была – семья против «подступающей ночи», против «Страшной бабы», против железной пятки Родины-матери. Такие кошки-мышки.
А еще случилось хорошее – отдельно жилье стало появляться. Хрущобы пресловутые. Тоже поставим когда-нибудь памятник этим хлипким бетонным стеночкам, которые огромную роль выполнили – прикрыли наконец семью от всевидящего ока государства и общества. Хоть и слышно было все сквозь них, а все ж какая-никакая – автономия. Граница. Защита. Берлога. Шанс на восстановление.
Третье поколение начинает свою взрослую жизнь со своим набором травм, но и со своим довольно большим ресурсом. Нас любили. Пусть не так, как велят психологи, но искренне и много. У нас были отцы. Пусть пьющие и/или «подкаблучники» и/или «бросившие мать козлы» в большинстве, но у них было имя, лицо и они нас тоже по своему любили. Наши родители не были жестоки. У нас был дом, родные стены.
Не у все все одинаково, конечно, были семье более и менее счастливые и благополучные.
Но в общем и целом.
Короче, с нас причитается.
***
Итак, третье поколение. Не буду здесь жестко привязываться к годам рождения, потому что кого-то родили в 18, кого-то – в 34, чем дальше, тем больше размываются отчетливые «берега» потока. Здесь важна передача сценария, а возраст может быть от 50 до 30. Короче, внуки военного поколения, дети детей войны.
«С нас причитается» -- это, в общем, девиз третьего поколения. Поколения детей, вынужденно ставших родителями собственных родителей. В психологи такое называется «парентификация».
А что было делать? Недолюбленные дети войны распространяли вокруг столь мощные флюиды беспомощности, что не откликнуться было невозможно. Поэтому дети третьего поколения были не о годам самостоятельны и чувствовали постоянную ответственность за родителей. Детство с ключом на шее, с первого класса самостоятельно в школу – в музыкалку – в магазин, если через пустырь или гаражи – тоже ничего. Уроки сами, суп разогреть сами, мы умеем. Главное, чтобы мама не расстраивалась. Очень показательны воспоминания о детстве: «Я ничего у родителей не просила, всегда понимала, что денег мало, старалась как-то зашить, обойтись», «Я один раз очень сильно ударился головой в школе, было плохо, тошнило, но маме не сказал – боялся расстроить. Видимо, было сотрясение, и последствия есть до сих пор», «Ко мне сосед приставал, лапать пытался, то свое хозяйство показывал. Но я маме не говорила, боялась, что ей плохо с сердцем станет», «Я очень по отцу тосковал, даже плакал потихоньку. Но маме говорил, что мне хорошо и он мне совсем не нужен. Она очень зилась на него после развода». У Дины Рубинной есть такой рассказ пронзительный «Терновник». Классика: разведенная мама, шестилетний сын, самоотверженно изображающий равнодушие к отцу, которого страстно любит. Вдвоем с мамой, свернувшись калачиком, в своей маленькой берлоге против чужого зимнего мира. И это все вполне благополучные семьи, бывало и так, что дети искали пьяных отцов по канавам и на себе притаскивали домой, а мамочку из петли вытаскивали собственными руками или таблетки от нее прятали. Лет эдак в восемь.
А еще разводы, как мы помним, или жизнь в стиле кошка с собакой» (ради детей, конечно). И дети-посредники, миротворцы, которые душу готовы продать, чтобы помирить родителей, чтобы склеить снова семейное хрупкое благополучие. Не жаловаться, не обострять, не отсвечивать, а то папа рассердится, а мама заплачет, и скажет, что «лучше бы ей сдохнуть, чем так жить», а это очень страшно. Научиться предвидеть, сглаживать углы, разряжать обстановку. Быть всегда бдительным, присматривать за семьей. Ибо больше некому.
Символом поколения можно считать мальчика дядю Федора из смешного мультика. Смешной-то смешной, да не очень. Мальчик-то из всей семьи самый взрослый. А он еще и в школу не ходит, значит, семи нет. Уехал в деревню, живет там сам, но о родителях волнуется. Они только в обморок падают, капли сердечные пьют и руками беспомощно разводят.
Или помните мальчика Рому из фильма«Вам и не снилось»? Ему 16, и он единственный взрослый из всех героев фильма. Его родители – типичные «дети войны», родители девочки – «вечные подростки», учительница, бабушка… Этих утешить, тут поддержать, тех помирить, там помочь, здесь слезы вытереть. И все это на фоне причитаний взрослых, мол, рано еще для любви. Ага, а их всех нянчить – в самый раз.
Так все детство. А когда настала пора вырасти и оставить дом – муки невозможной сепарации, и вина, вина, вина, пополам со злостью, и выбор очень веселый: отделись – и это убьет мамочку, или останься и умри как личность сам.
Впрочем, если ты останешься, тебе все время будут говорить, что нужно устраивать собственную жизнь, и что ты все делаешь не так, нехорошо и неправильно, иначе уже давно была бы своя семья. При появлении любого кандидата он, естественно, оказывался бы никуда не годным, и против него начиналась бы долгая подспудная война до победного конца. Про это все столько есть фильмов и книг, что даже перечислять не буду.
Интересно, что при все при этом и сами они, и их родители воспринимали свое детство как вполне хорошее. В самом деле: дети любимые, родители живы, жизнь вполне благополучная. Впервые за долгие годы – счастливое детство без голода, эпидемий, войны и всего такого.
Ну, почти счастливое. Потому что еще были детский сад, часто с пятидневкой, и школа, и лагеря и прочие прелести советского детства, которые были кому в масть, а кому и не очень. И насилия там было немало, и унижений, а родители-то беспомощные, защитить не могли. Или даже на самом деле могли бы, но дети к ним не обращались, берегли. Я вот ни разу маме не рассказывала, что детском саду тряпкой по морде бьют и перловку через рвотные спазмы в рот пихают. Хотя теперь, задним числом, понимаю, что она бы, пожалуй, этот сад разнесла бы по камешку. Но тогда мне казалось – нельзя.
Это вечная проблема – ребенок некритичен, он не может здраво оценить реальное положение дел. Он все всегда принимает на свой счет и сильно преувеличивает. И всегда готов принести себя в жертву. Так же, как дети войны приняли обычные усталость и горе за нелюбовь, так же их дети принимали некоторую невзрослость пап и мам за полную уязвимость и беспомощность. Хотя не было этого в большинстве случаев, и вполне могли родители за детей постоять, и не рассыпались бы, не умерили от сердечного приступа. И соседа бы укоротили, и няньку, и купили бы что надо, и разрешили с папой видеться. Но – дети боялись. Преувеличивали, перестраховывались. Иногда потом, когда все раскрывалось, родители в ужасе спрашивали: «Ну, почему ты мне сказал? Да я бы, конечно…» Нет ответа. Потому что – нельзя. Так чувствовалось, и все.
Третье поколение стало поколением тревоги, вины, гиперотвественности. У всего этого были свои плюсы, именно эти люди сейчас успешны в самых разных областях, именно они умеют договариваться и учитывать разные точки зрения. Предвидеть, быть бдительными, принимать решения самостоятельно, не ждать помощи извне – сильные стороны. Беречь, заботиться, опекать.
Но есть у гиперотвественности, как у всякого «гипер» и другая сторона. Если внутреннему ребенку военных детей не хватало любви и безопасности, то внутреннему ребенку «поколения дяди Федора» не хватало детскости, беззаботности. А внутренний ребенок – он свое возьмет по-любому, он такой. Ну и берет. Именно у людей этого поколения часто наблюдается такая штука, как «агрессивно-пассивное поведение». Это значит, что в ситуации «надо, но не хочется» человек не протестует открыто: «не хочу и не буду!», но и не смиряется «ну, надо, так надо». Он всякими разными, порой весьма изобретательными способами, устраивает саботаж. Забывает, откладывает на потом, не успевает, обещает и не делает, опаздывает везде и всюду и т. п. Ох, начальники от этого воют прямо: ну, такой хороший специалист, профи, умница, талант, но такой неорганизованный…
Часто люди этого поколения отмечают у себя чувство, что они старше окружающих, даже пожилых людей. И при этом сами не ощущают себя «вполне взрослыми», нет «чувства зрелости». Молодость как-то прыжком переходит в пожилой возраст. И обратно, иногда по нескольку раз в день.
Еще заметно сказываются последствия «слияния» с родителями, всего этого «жить жизнью ребенка». Многие вспоминают, что в детстве родители и/или бабушки не терпели закрытых дверей: «Ты что, что-то скрываешь?». А врезать в свою дверь защелку было равносильно «плевку в лицо матери». Ну, о том, что нормально проверить карманы, стол, портфель и прочитать личный дневник... Редко какие родители считали это неприемлемым. Про сад и школу вообще молчу, одни туалеты чего стоили, какие нафиг границы… В результате дети, выросший в ситуации постоянного нарушения границ, потом блюдут эти границы сверхревностно. Редко ходят в гости и редко приглашают к себе. Напрягает ночевка в гостях (хотя раньше это было обычным делом). Не знают соседей и не хотят знать – а вдруг те начнут в друзья набиваться? Мучительно переносят любое вынужденное соседство (например, в купе, в номере гостиницы), потому что не знают, не умеют ставить границы легко и естественно, получая при этом удовольствие от общения, и ставят «противотанковые ежи» на дальних подступах.
А что с семьей? Большинство и сейчас еще в сложных отношения со своими родителями (или их памятью), у многих не получилось с прочным браком, или получилось не с первой попытки, а только после отделения (внутреннего) от родителей.
Конечно, полученные и усвоенный в детстве установки про то, что мужики только и ждут, чтобы «поматросить и бросить», а бабы только и стремятся, что «подмять под себя», счастью в личной жизни не способствуют. Но появилась способность «выяснять отношения», слышать друг друга, договариваться. Разводы стали чаще, поскольку перестали восприниматься как катастрофа и крушение всей жизни, но они обычно менее кровавые, все чаще разведенные супруги могут потом вполне конструктивно общаться и вместе заниматься детьми.
Часто первый ребенок появлялся в быстротечном «осеменительском» браке, воспроизводилась родительская модель. Потом ребенок отдавался полностью или частично бабушке в виде «откупа», а мама получала шанс таки отделиться и начать жить своей жизнью. Кроме идеи утешить бабушку, здесь еще играет роль многократно слышанное в детстве «я на тебя жизнь положила». То есть люди выросли с установкой, что растить ребенка, даже одного – это нечто нереально сложное и героическое. Часто приходится слышать воспоминания, как тяжело было с первенцем. Даже у тех, кто родил уже в эпоху памперсов, питания в баночках, стиральных машин-автоматов и прочих прибамбасов. Не говоря уже о центральном отоплении, горячей воде и прочих благах цивилизации. «Я первое лето провела с ребенком на даче, муж приезжал только на выходные. Как же было тяжело! Я просто плакала от усталости» Дача с удобствами, ни кур, ни коровы, ни огорода, ребенок вполне здоровый, муж на машине привозит продукты и памперсы. Но как же тяжело!
А как же не тяжело, если известны заранее условия задачи: «жизнь положить, ночей не спать, здоровье угробить». Тут уж хочешь - не хочешь… Эта установка заставляет ребенка бояться и избегать. В результате мама, даже сидя с ребенком, почти с ним не общается и он откровенно тоскует. Нанимаются няни, они меняются, когда ребенок начинает к ним привязываться – ревность! – и вот уже мы получаем новый круг – депривированого, недолюбленного ребенка, чем-то очень похожего на того, военного, только войны никакой нет. Призовой забег. Посмотрите на детей в каком-нибудь дорогом пансионе полного содержания. Тики, энурез, вспышки агрессии, истерики, манипуляции. Детдом, только с английским и теннисом. А у кого нет денег на пансион, тех на детской площадке в спальном районе можно увидеть. «Куда полез, идиот, сейчас получишь, я потом стирать должна, да?» Ну, и так далее, «сил моих на тебя нет, глаза б мои тебя не видели», с неподдельной ненавистью в голосе. Почему ненависть? Так он же палач! Он же пришел, чтобы забрать жизнь, здоровье, молодость, так сама мама сказала!
Другой вариант сценария разворачивает, когда берет верх еще одна коварная установка гиперотвественных: все должно быть ПРАВИЛЬНО! Наилучшим образом! И это – отдельная песня. Рано освоившие родительскую роль «дяди Федоры» часто бывают помешаны на сознательном родительстве. Господи, если они осилили в свое время родительскую роль по отношению к собственным папе с мамой, неужели своих детей не смогут воспитать по высшему разряду? Сбалансированное питание, гимнастика для грудничков, развивающие занятия с года, английский с трех. Литература для родителей, читаем, думаем, пробуем. Быть последовательными, находить общий язык, не выходить из себя, все объяснять, ЗАНИМАТЬСЯ РЕБЕНКОМ.
И вечная тревога, привычная с детства – а вдруг что не так? А вдруг что-то не учли? а если можно было и лучше? И почему мне не хватает терпения? И что ж я за мать (отец)?
В общем, если поколение детей войны жило в уверенности, что они – прекрасные родители, каких поискать, и у их детей счастливое детство, то поколение гиперотвественных почти поголовно поражено «родительским неврозом». Они (мы) уверены, что они чего-то не учли, не доделали, мало «занимались ребенком (еще и работать посмели, и карьеру строить, матери-ехидны), они (мы) тотально не уверенны в себе как в родителях, всегда недовольны школой, врачами, обществом, всегда хотят для своих детей больше и лучше.
Несколько дней назад мне звонила знакомая – из Канады! – с тревожным вопросом: дочка в 4 года не читает, что делать? Эти тревожные глаза мам при встрече с учительницей – у моего не получаются столбики! «А-а-а, мы все умрем!», как любит говорить мой сын, представитель следующего, пофигистичного, поколения. И он еще не самый яркий, так как его спасла непроходимая лень родителей и то, что мне попалась в свое время книжка Никитиных, где говорилось прямым текстом: мамашки, не парьтесь, делайте как вам приятно и удобно и все с дитем будет хорошо. Там еще много всякого говорилось, что надо в специальные кубики играть и всяко развивать, но это я благополучно пропустила :) Оно само развилось до вполне приличных масштабов.
К сожалению, у многих с ленью оказалось слабовато. И родительствовали они со страшной силой и по полной программе. Результат невеселый, сейчас вал обращений с текстом «Он ничего не хочет. Лежит на диване, не работает и не учится. Сидит, уставившись в компьютер. Ни за что не желает отвечать. На все попытки поговорить огрызается.». А чего ему хотеть, если за него уже все отхотели? За что ему отвечать, если рядом родители, которых хлебом не корми – дай поотвечать за кого-нибудь? Хорошо, если просто лежит на диване, а не наркотики принимает. Не покормить недельку, так, может, встанет. Если уже принимает – все хуже.
Но это поколение еще только входит в жизнь, не будем пока на него ярлыки вешать. Жизнь покажет.
Чем дальше, чем больше размываются «берега», множатся, дробятся, причудлво преломляются последствия пережитого. Думаю, к четвертому поколению уже гораздо важнее конкретный семейный контекст, чем глобальная прошлая травма. Но нельзя не видеть, что много из сегодняшнего дня все же растет из прошлого.

Людмила Петрановская,педагог-психолог, специалист по семейному устройству

Як же вона все-таки передається, травма?

Зрозуміло, що можна завжди все пояснити «потоком», «переплетеннями», «родовою пам'яттю» тощо, і, цілком можливо, що зовсім без містики тут і не обійдешся, але якщо спробувати? Звернутися лише до найрозумілішого, чисто сімейного аспекту, батьківсько-дитячих відносин, без політики та ідеології. Про них якось іншим разом.

Живе собі родина, ще зовсім молода, тільки одружилися, чекають на дитинку. Чи тільки народили. А може, навіть двох встигли. Кохають, щасливі, сповнені надій. І тут трапляється катастрофа. Маховики історії зрушили з місця і почали перемелювати людей. Першими в жорна найчастіше потрапляють чоловіки через революції, війни та репресії.

І ось уже молода мати залишилася сама. Її доля - постійна тривога, непосильна праця (потрібно і працювати, і дитину ростити), ніяких особливих радощів. Похоронка, «десять років без права листування», або просто довга відсутність без будь-яких відомостей, або ще щось таке, від чого надія остаточн така довга, ща надія тане. Можливо, це взагаліі не про чоловіка, а про брата, батька, інших близьких. Який стан матері? Вона змушена тримати себе в руках, не може повністю віддатися горю. На ній діти, і ще багато всього. Зсередини роздирає біль, а виразити його неможливо, бо плакати не можна, й «розкисати» не можна. І вона кам'яніє. Застигає в стоїчній напрузі, вимикаєі відключає почуття, живе, зціпивши зуби і зібравши волю в кулак, робить все на автоматі. Або, ще гірше, занурюється в приховану депресію, ходить, робить, що їй належить, хоча сама хоче тільки одного - лягти і померти. Її обличчя схоже на застиглу маску, а руки важкі й не гнуться. Їй фізично боляче відповідати на посмішку дитини, вона мінімізує спілкування з нею, не відповідає на її лопотання. Дитина, прокинувшись вночі, кличе її - а вона глухо виє в подушку. Іноді проривається гнів. Дитятко підповзає або підходить, смикає її, хоче уваги і ласки, вона, коли може, відповідає через силу, але іноді раптом як заричить; «Та відчепися ж», як відштовхне, що воно аж відлетить. Ні, вона на нього не сердиться - на долю, на своє поламане життя, на того, хто пішов і залишив її та більше не допоможе.

Тільки ось дитина не знає підспудку того, що відбувається. Їй не кажуть, що трапилося (особливо якщо вона мала). Або вона навіть знає, але не може зрозуміти. Єдине пояснення, яке їй в принципі може спасти на думку: мама мене не любить, я їй заважаю, краще б мене не було. Її особистість не може повноцінно формуватися без постійного емоційного контакту з матір'ю, без обміну з нею поглядами, посмішками, звуками, пестощами, без того, щоб читати її обличчя, розпізнавати відтінки почуттів в голосі. Це необхідно, закладене природою, це головне завдання дитинства. А що робити, якщо у матері на обличчі депресивна маска? Якщо її голос одноманітно тьмяний від горя, або напружено дзвінкий від тривоги?

Поки мати рве жили, щоб дитина елементарно вижила, не померла від голоду чи хвороби, вона зростає вже травмованою, не впевненою, що її люблять, що вона потрібна, з погано розвиненою емпатією. Навіть інтелект порушується в умовах депривації. Пам'ятаєте картину «Знову двійка»? Вона написана в 51. Головному герою років 11 на вигляд. Дитина війни, травмована більше, ніж старша сестра, яка захопила перші роки нормального сімейного життя, і молодший брат, улюблене дитя післявоєнної радості - батько живий повернувся. На стіні - трофейний годинник. А хлопчику важко вчитися.

Звичайно, у всіх все по-різному. Запас душевних сил у різних жінок різний. Гострота горя різна. Характер різний. Добре, якщо у матері є джерела підтримки - родина, друзі, старші діти. А якщо ні? Якщо сім'я опинилася в ізоляції, як «вороги народу», або в евакуації в незнайомому місці? Тут або вмирай, або кам'янішай, а як ще вижити?

Минають роки, дуже важкі роки, і жінка навчається жити без чоловіка. «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». Кінь у спідниці. Баба з яйцями. Назвіть як хочете, суть одна. Це людина, яка несла-несла непосильну ношу, та й звикла. Адаптувалася. Та інакше вже просто не вміє. Напевно, багато хто пам'ятає бабусь, які просто фізично не могли сидіти без діла. Уже старенькі зовсім, все клопоталися, все тягали сумки, намагалися рубати дрова. Це стало способом справлятися з життям. До речі, багато з них стали настільки сталевими - так, ось такий звукопис - що прожили дуже довго, їх і хвороби не брали, і старість. І зараз ще живі, дай їм Бог здоров'я.

У найсильнішому своєму вираженні, при найжахливішому збігові обставин, така жінка перетворювалася на монстра, здатного вбити своєю турботою. І продовжувала бути залізною, навіть якщо вже не було такої необхідності, навіть якщо потім знову жила з чоловіком і дітям нічого не загрожувало. Немов зарок виконувала.

Найяскравіший образ описаний у книзі Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом».

А ось що пише про «Страшну бабу» Катерина Михайлова (книга називається «Я у себе одна»): «Тьмяне волосся, стиснений ниточкою рот ..., чавунний крок ... Скупа, підозріла, нещадна, байдужа. Вона завжди готова дорікнути шматком або дати ляпаса: «Не напасешся на вас, паразитів. Їж, давай! ».... Ні краплі молока не вижати з її сосків, вся вона суха і жорстка... ». Там ще багато дуже точного сказано, і якщо хто не читав ці дві книги, то обов’язково потрібно прочитати.

Найстрашніше в цій патологічно зміненій жінці - не грубість, і не владність. Найстрашніше - любов. Коли, читаючи Санаєва, розумієш, що це повість про любов, про таку ось знівечену любов, ось коли мороз продирає. У мене була подружка в дитинстві, пізня дитина матері, яка підлітком пережила блокаду. Вона розповідала, як її годували, затиснувши голову між гомілками, вливаючи в рот бульйон. Тому що дитина більше не хотіла й не могла, а мати й бабуся вважали, що треба. Їх так гриз зсередини пережитий голод, що плач живої дівчинки, рідної, коханої, не міг перекрити голос цього голоду.

А іншу мою подружку мама брала з собою, коли робила підпільні аборти. І вона показувала маленькій доньці повний крові унітаз зі словами: дивися, ось вони чоловіки, ось що вони з нами роблять. Ось вона, жіноча наша доля. Чи хотіла вона травмувати доньку? Ні, тільки вберегти. Це була любов.

А найжахливіше те, що риси «Страшної баби» і досі носить вся наша система захисту дітей. Медицина, школа, органи опіки. Головне - щоб дитина була «в порядку». Щоб тіло було в безпеці. Душа, почуття, прихильності - не до цього. Врятувати будь-яким чином. Нагодувати й вилікувати. Дуже-дуже повільно це вивітрюється, а нам у дитинстві дісталося по повній, няньку, яка била по обличчю брудною ганчіркою тих, хто не спав удень, дуже добре пам'ятаю.

Але залишимо осторонь крайні випадки. Просто жінка, просто мама. Просто горе. Просто дитина, що виросла з підозрою, що вона не потрібна й не кохана, хоча це неправда й заради неї тільки і вижила мама й витерпіла все. І вона росте, намагаючись заслужити любов, раз нею не наділили задарма. Допомагає. Нічого не вимагає. Сама собою зайнята. За молодшими наглядає. Досягає успіхів. Дуже намагається бути корисною. Тільки корисних люблять. Тільки зручних і правильних. Тих, хто і уроки сам зробить, і підлогу в хаті помиє, і молодших укладе спати, вечерю до приходу матері приготує. Чули, мабуть, не раз такого роду розповідь про повоєнне дитинство? «Нам на думку не могло спасти так з матір'ю розмовляти!» - Це про сучасну молодь. Ще б пак. По-перше, у залізної жінки й рука важка. А по-друге - хто ж ризикуватими крихітками тепла і близькості? Це, знаєте, розкіш - батькам грубити.

Травма пішла на наступний виток.

Настане час, і ця дитина сама створить сім'ю, народить дітей. Десь приблизно в 60-х роках хтось був так «прокатаний» залізною матір'ю, що був здатний лише відтворювати її стиль поведінки. Ще потрібно не забувати, що багато дітей своїх матерів не дуже вже й бачили, у два місяці - ясла, потім п'ятиденка, все літо - з садом на дачі тощо. Тобто «прокатувала» не тільки родина, але й установи, в яких «страшних баб» завжди вистачало.

Але розглянемо благополучніший варіант. Дитина була травмована горем матері, але зовсім душу їй не відморозило. А тут взагалі мир і відлига, і в космос полетіли, і так хочеться жити, і любити, і бути коханим. Вперше взявши на руки власну, маленьку й теплу дитину, молода мама раптом розуміє: ось воно, хто нарешті полюбить її по-справжньому, кому вона дійсно потрібна. З цього моменту її життя набуває нового сенсу. Вона живе заради дітей. Або заради однієї дитини, яку вона любить так пристрасно, що й подумати не може розділити цю любов ще на когось. Вона свариться з власною матір'ю, яка намагається відшмагати онука кропивою - так не можна. Вона обіймає й цілує свою дитину, і спить з нею разом, і не надишиться на неї, і тільки зараз, заднім числом, усвідомлює, як багато чого вона сама була позбавлена в дитинстві. Її повністю поглинуло це нове почуття, всі її надії, сподівання - все в цій дитині. Вона «живе її життям», її почуттями, інтересами, тривогами. У них немає секретів один від одного. З нею їй краще, ніж будь з ким іншим.

І тільки одне погано - вона росте. Стрімко зростає, і що ж потім? Невже знову самотність? Невже знову - порожнє ліжко? Психоаналітики багато б чого тут сказали, про переміщений еротизм і таке інше, але мені здається, що немає тут ніякого особливого еротизму. Лише дитина, яка натерпілася самотніх ночей і більше не хоче. Настільки сильно не хоче, що у неї відбиває розум. «Я не можу заснути, поки ти не прийдеш». Мені здається, в нас у 60-70-х цю фразу частіше говорили мами дітям, а не навпаки.

Що відбувається з дитиною? Вона не може не відгукнутися на пристрасний запит її матері про любов. Це вище її сил. Вона щасливо зливається з нею, вона дбає про матір, боїться за її здоров'я. Найжахливіше - коли мама плаче, або коли в неї болить серце. Тільки не це. «Добре, я залишуся, мама. Звичайно, мама, мені зовсім не хочеться на ці танці ».Але насправді хочеться, адже там кохання, самостійне життя, воля, і, зазвичай, дитина все-таки пориває зв'язок, боляче, жорстко, з кров'ю, тому що добровільно ніхто не відпустить. І йде, несучи з собою провину, а матері залишаючи образу. Адже вона «все життя віддала, ночей не спала». Вона вклала всю себе, без залишку, а тепер пред'являє вексель, а дитина не бажає платити. Де справедливість? Тут і спадщина "залізної" жінки буде в нагоді, в хід ідуть скандали, погрози, тиск. Як не дивно, це не найгірший варіант. Насильство породжує відсіч і дозволяє-таки відокремитися, хоч і зазнавши втрат.

Деякі ведуть свою роль так майстерно, що дитина просто не в силах піти. Залежність, провина, страх за здоров'я матері прив'язують тисячами міцніших ниток, про це є п'єса Птушкіної «Поки вона вмирала», за якою знято набагато легший фільм, там маму грає Васильєва, а Янковський - претендента на дочку. Кожен Новий рік показують, всі, напевно, бачили. А ліпший - з точки зору матері - варіант, якщо дочка все ж ненадовго одружиться й залишиться з дитиною. І тоді солодке єднання можна перенести на онука й продовжувати далі, і, якщо пощастить, вистачить до самої смерті.

І часто вистачає, оскільки це покоління жінок має набагато менше здоров’я, вони часто раніше вмирають, ніж їх матері, що пройшли війну. Бо сталевої броні немає, а удари образи руйнують серце, послаблюють захист від найстрашніших хвороб. Часто свої неполадки зі здоров'ям починають використовувати як неусвідомлену маніпуляцію, а потім дуже важко не загратися, і раптом все виявляється по-справжньому погано. При цьому самі вони виросли без материнської уважної ніжної турботи, а отже, піклуватися про себе не звикли і не вміють, не лікуються, не вміють себе балувати, так, за великим рахунком, не вважають себе такою вже великою цінністю, особливо якщо захворіли і стали «некорисні».

Але щось ми все про жінок, а де ж чоловіки? Де батьки? Від когось же потрібно було дітей народити?

З цим складно. Дівчинка і хлопчик, які виросли без батьків, створюють сім'ю. Вони обидва голодні на любов і турботу. Вони обидва сподіваються отримати їх від партнера. Але єдина модель сім'ї, яка їм відома - самодостатня «баба з яйцями», якій, за великим рахунком, чоловік не потрібен. Тобто добре, якщо є, вона його любить і таке інше. Але по-справжньому він їй ні до чого, не приший кобилі хвіст, трояндочка на торті. «Посидь, дорогий, осторонь, подивися футбол, а то заважаєш підлогу мити. Не грай з дитиною, ти її розгулюєш, потім не засне. Не чіпай, ти все зіпсуєш. Відійди, я сама». І все в такому дусі. А хлопчики також мамами вирощені, слухатися звикли. Психоаналітики зазначили б ще, що з батьком за мати не конкурували й тому чоловіками себе не відчули. Ну, і суто фізично в тому ж будинку нерідко була присутня мати дружини або чоловіка, а то й обидві. А куди подітися? Спробуй тут бути чоловіком...

Деякі чоловіки знаходили вихід, стаючи «другою мамою», а інколи й єдиною, тому що сама мама, як ми пам'ятаємо, «з яйцями» і залізом погрюкує. У найкращому варіанті виходило щось на кшталт папи дяді Федора: м'який, турботливий, чуйний, все дозволяє. У проміжному - трудоголік, який просто збігав на роботу від усього цього. У поганому --- алкоголік. Тому що чоловікові, який дарма не потрібен своїй жінці, який весь час чує тільки «відійди, не заважай», а через кому «що ти за батько, ти зовсім не займаєшся дітьми» (читай «не займаєшся так, як Я вважаю за потрібне» ), залишається або змінити жінку - а на кого, якщо всі навколо приблизно такі ж?- Або піти в забуття.

З іншого боку, сам чоловік не має ніякої виразної моделі відповідального батьківства. На їхніх очах або в розповідях старших безліч батьків просто встали одного ранку й пішли - і більше не повернулися. Ось так просто. І нічого, нормально. Тому безліч чоловіків вважали цілком природнім, що, йдучи з сім'ї, вони переставали мати до неї відношення, не спілкувалися з дітьми, не допомагали. Щиро вважали, що нічого не повинні «цій істеричці», яка залишилася з їхньою дитиною, і на якомусь глибинному рівні, можливо, були й праві, тому що нерідко жінки просто використовували їх, як запліднювач, і діти були їм потрібніше, ніж чоловіки. Так що це ще питання, хто кому винен. Образа, яку відчував чоловік, дозволяла легко домовитися з совістю і забути, а якщо цього не вистачало, так горілка всюди продається.

Ох, ці розлучення сімдесятих - хворобливі, жорстокі, із забороною бачитися з дітьми, з розривом усіх відносин, із образами і звинуваченнями. Болісне розчарування двох недолюблених дітей, які так хотіли кохання і щастя, стільки надій покладали один на одного, а вона - обдуривла, все не так, сволота, сука, мразь... Вони не вміли налагоджувати в родині колообіг кохання, кожен був голодний і хотів отримувати, або хотів тільки віддавати, але за це - влади. Вони страшно боялися самотності, але саме до неї йшли, просто тому, що, крім самотності ніколи нічого не бачили.

У результаті - образи, душевні рани, ще більш зруйноване здоров'я, жінки ще більше зациклюються на дітях, чоловіки ще більше п'ють.

У чоловіків на все це накладалася ідентифікація із загиблими чи зниклими батьками. Тому що хлопчикові потрібно, життєво необхідно бути схожим на батька. А що робити, якщо єдине, що про нього відомо - що він загинув? Був дуже сміливим, бився з ворогами - і загинув? Або ще гірше - відомо тільки, що помер? І про нього в будинку не говорять, тому що він пропав без вісті, або був репресований? Згинув - ось і вся інформація? Що залишається молодому хлопцеві, крім суїцидальної поведінки? Випивка, бійки, сигарети по три пачки на день, гонки на мотоциклах, робота до інфаркту. Мій батько був у молодому віці монтажником-висотником. Улюбленою фішкою було - працювати на висоті без страховки. Ну, і все інше теж, випивка, куріння, виразка. Розлучення, звичайно, і не одне. У 50 років інфаркт і смерть. Його батько пропав без вісті, пішов на фронт ще до народження сина. Невідомо нічого, крім імені, жодної фотографії, нічого.

Ось у такому приблизно антуражі ростуть дітки, третє вже покоління.

У моєму класі більше, ніж у половини дітей батьки були розлучені, а з тих, хто жив разом, можливо, тільки в двох або трьох сім'ях було схоже на подружнє щастя. Пам'ятаю, як моя інститутська подруга розповідала, що її батьки сидять обійнявшись та дивляться телевізор і цілуються при цьому. Їй було 18, народили її рано, тобто батькам було 36-37. Ми всі були здивовані. Ненормальні, чи що? Так не буває!

Природньо, відповідний набір слоганів: «Всі чоловіки - сволоти», «Всі баби - суки», «Добру справу шлюбом не назвуть». Ащо, життя це підтверджувало. Куди не подивишся ...

Але сталося й хороше. У кінці 60-х матері отримали можливість сидіти з дітьми до року. Вони більше не вважалися при цьому тунеядками. Ось кому б пам'ятник поставити, так це автору цього нововведення. Не знаю тільки, хто він. Звичайно, в рік все одно доводилося віддавати, і це травмувало, але це вже незрівнянно, і про цю травму наступного разу. А так діти щасливо пройшли найстрашнішу загрозу депривації, яка найбільше калічить - до року. Ну, і звичайно, народ крутився ще потім, то мама відпустку візьме, то бабусі по черзі, ще вигравали трішки. Така ось гра постійна була - родина проти «підступаючої ночі», проти «Страшної баби», проти залізної п'яти Батьківщини-матері.

А ще трапилося хороше – стало з’являтися окреме житло. Хрущоби горезвісні. Також поставимо коли-небудь пам'ятник цим кволим бетонним стінам, які величезну роль виконали - прикрили нарешті родину від всевидющого ока держави й суспільства. Хоч і чути було все крізь них, а все ж певна - автономія. Кордон. Захист. Барлога. Шанс на відновлення.

Третє покоління починає своє доросле життя зі своїм набором травм, але, в той же час, й зі своїм досить великим ресурсом. Нас любили. Нехай не так, як повчають психологи, але щиро й багато. У нас були батьки. Нехай ті, що п'ють і / або «підкаблучники» та / або «козли, що кинули мати» в більшості, але в них було ім'я, обличчя і вони нас теж по своєму любили. Наші батьки не були жорстокі. У нас був будинок,рідні стіни.

Не у всіх однаково, звичайно, були сім'ї більш і менш щасливі та благополучні.

Але загалом і в цілому.

Коротше, з нас належить.

Отже, третє покоління. Не буду тут жорстко прив'язуватися до років народження, тому що когось народили в 18, когось - у 34, чим далі, тим більше розмиваються чіткі межі потоку. Тут важлива передача сценарію, а вік може бути від 50 до 30. Коротше, онуки воєнного покоління, діти дітей війни.

«З нас належить» - це, загалом, девіз третього покоління. Покоління дітей, які вимушено стали батьками власних батьків. У психології таке явище називається «парентифікація».

А що робити? Недолюблені діти війни поширювали навколо настільки потужні флюїди безпорадності, що не відгукнутися було неможливо. Тому діти третього покоління були не по рокам самостійні й відчували постійну відповідальність за батьків. Дитинство з ключем на шиї, з першого класу самостійно в школу - в музикалку - в магазин, якщо через пустир або гаражі - теж нічого. Уроки самі, суп розігріти самі, ми вміємо. Головне, щоб мама не розчаровувалася. Дуже показові спогади про дитинство: «Я нічого у батьків не просила, завжди розуміла, що грошей мало, намагалася якось зашити, обійтися», «Я одного разу дуже сильно вдарився головою в школі, було погано, нудило, але мамі не сказав - боявся засмутити. Мабуть, був струс, і наслідки є до цих пір», « До мене сусід приставав, лапати намагався, своє господарство показував. Але я мамі не говорила, боялася, що їй погано з серцем стане», «Я дуже по батькові сумував, навіть плакав потихеньку. Але мамі говорив, що мені добре і він мені зовсім не потрібний. Вона дуже гнівалася на нього після розлучення». У Діни Рубіної є така розповідь пронизлива «Терен». Класика: розлучена мати, шестирічний син, який самовіддано зображує байдужість до батька, якого палко кохає. Удвох з мамою, згорнувшись калачиком, у своїй маленькій барлозі проти чужого зимового світу. І це все цілком благополучні сім'ї, бувало й таке, що діти шукали п'яних батьків по канавах і на собі приносили додому, а матусю з петлі витягали власними руками або таблетки від неї ховали. Років так у вісім.

А ще розлучення, як ми пам'ятаємо, або життя в стилі «кішка з собакою» (заради дітей, звичайно). І діти-посередники, миротворці, які готові продати душу, щоб помирити батьків, щоб склеїти знову сімейне крихке благополуччя. Не скаржитися, не загострювати, не відсвічувати, а то тато розсердиться, а мама заплаче, і скаже, що «краще б їй здохнути, ніж так жити», а це дуже страшно. Навчитися передбачати, згладжувати кути, розряджати обстановку. Бути завжди пильним, доглядати за сім'єю. Бо більше нікому.

Символом покоління можна вважати хлопчика дядю Федора з кумедного мультфільму. Смішний-то смішний, та не дуже. Хлопчик із всієї родини самий дорослий. А він ще й до школи не ходить, а це означає, що семи років немає. Поїхав у село, живе там сам, але про батьків хвилюється. Вони тільки непритомніють, п'ють серцеві краплі і безпорадно розводять руками.

Або пам'ятаєте хлопчика Рому з фільму «Вам і не снилося»? Йому 16, і він єдиний дорослий з усіх героїв фільму. Його батьки - типові «діти війни», батьки дівчинки - «вічні підлітки», вчителька, бабуся ... Цих повтішати, тут підтримати, тих помирити, там допомогти, тут сльози витерти. І все це на тлі голосінь дорослих, мовляв, зарано ще для кохання. Ага, а їх усіх няньчити - якраз вчасно.

Так все дитинство. А коли прийшов час вирости і залишити дім - муки неможливої сепарації, і провина, провина, провина, навпіл зі злістю, і вибір дуже веселий: відокремся - і це вб'є матусю, або залишся й помри як особистіст сам.

Втім, якщо ти залишишся, тобі весь час будуть говорити, що потрібно влаштовувати власне життя, і що ти все робиш не так, недобре і неправильно, інакше вже давно була б своя родина. Якщо раптом з’являвся б який-небудь кандидат, він, природньо, опинявся б нікуди не придатним, і проти нього починалася б довга прихована війна до переможного кінця. Про це все стільки є фільмів і книг, що навіть перераховувати не буду.

Цікаво, що при всьому цьому і самі вони, і їхні батьки сприймали своє дитинство як цілком хороше. Справді: дітей кохають, батьки живі, життя цілком благополучне. Вперше за довгі роки - щасливе дитинство без голоду, епідемій, війни і всього такого.

Ну, майже щасливе. Бо ще були дитячий садок, часто з п'ятиденкою, і школа, і табори та інші принади радянського дитинства, які були кому до вподоби, а кому й не дуже. І насильства там було чимало, і принижень, а батьки ж безпорадні, захистити не могли. Або навіть насправді могли б, але діти до них не зверталися, берегли. Я от жодного разу мамі не розповідала, що в дитячому садку ганчіркою по обличчю б'ють і перловку через блювотні спазми в рот пхають. Хоча тепер, заднім числом, розумію, що вона б, мабуть, цей сад рознесла б по камінчику. Але тоді мені здавалося - не можна.

Це одвічна проблема - дитина некритична, вона не може тверезо оцінити реальний стан речей. Вона все завжди приймає на свій рахунок і сильно перебільшує. І завжди готова принести себе в жертву. Так само, як діти війни вважали звичайні втому і горе за нелюбов, так і їхні діти вважали деяку недорослість тат і мам за повну вразливість і безпорадність. Хоча, в більшості випадків, цього не було й батьки цілком могли постояти за дітей, і не розсипалися б, не вмерли б від серцевого нападу. І сусіда приборкали б, і няньку, і купили б що треба, і дозволили з татом бачитися. Але - діти боялися. Перебільшували, перестраховувалися. Іноді потім, коли все розкривалося, батьки з жахом запитували: «Ну, чому ти мені не сказав? Та я б, звичайно ...» Немає відповіді. Тому що - не можна. Так відчувалося, і все.

Третє покоління стало поколінням тривоги, провини, гіпервідповідальності. У всього цього були свої плюси, саме ці люди зараз успішні в самих різних областях, саме вони вміють домовлятися і враховувати різні точки зору. Передбачувати, бути пильними, самостійно приймати рішення, не чекати допомоги ззовні - сильні сторони. Берегти, піклуватися, опікувати.

Але є у гіпервідповідальності, як і в кожного «гіпер», інша сторона. Якщо внутрішньому світові військових дітей не вистачало любові та безпеки, то на внутрішньому світові дитини «покоління дядька Федора» не вистачало дитиності, безтурботності. А внутрішня дитина візьме своє, вона така. Ну і бере. Саме у людей цього покоління часто спостерігається така річ, як «агресивно-пасивна поведінка». Це означає, що в ситуації «треба, але не хочеться» людина не протестує відкрито: «не хочу і не буду!", але і не упокорюється «ну, треба, так треба». Вона усякими різними, часом досить винахідливими способами, влаштовує саботаж. Забуває, відкладає на потім, не встигає, обіцяє і не робить, запізнюється по всіх усюдах тощо. Керівники від цього прямо виють: ну, такий хороший фахівець, профі, розумниця, талант, але такий неорганізований ...

Часто люди цього покоління відзначають у себе відчуття, що вони старші від оточуючих, навіть літніх людей. І при цьому самі не відчувають себе «цілком дорослими», немає «почуття зрілості». Молодість якось стрибком переходить у літній вік. І навпаки, іноді по кілька разів на день.

Ще помітно позначаються наслідки «злиття» з батьками, всього цього «жити життям дитини». Багато хто згадує, що в дитинстві батьки та бабусі не терпіли закритих дверей: «Ти що, щось приховуєш?». А врізати в свої двері засувку було рівносильне «плювкові в обличчя матері». Ну, про те, що нормально перевірити кишені, стіл, портфель і прочитати особистий щоденник ... Рідко які батьки вважали це неприйнятним. Про сад і школу взагалі мовчу, одні туалети чого коштували, які там кордони ... В результаті діти, що виросли в ситуації постійного порушення кордонів, потім дуже ревно дотримуються цих меж. Рідко ходять в гості й рідко запрошують до себе. Напружує ночівля в гостях (хоча раніше це було звичайною справою). Не знають сусідів і не хочуть знати - бо раптом ті почнуть набиватися в друзі? Болісно переносять будь-яке вимушене сусідство (наприклад, в купе, в номері готелю), бо не знають, не вміють ставити кордону легко і природньо, отримуючи при цьому задоволення від спілкування, і ставлять «протитанкові їжаки» на дальніх підступах.

А що з сім'єю? Більшість людей і зараз ще знаходиться в складних стосунках із своїми батьками (або їх пам'яттю), у багатьох не вийшло з міцним шлюбом, або вийшло не з першої спроби, а тільки після відділення (внутрішнього) від батьків.

Звичайно, отримані й засвоєні в дитинстві установки про те, що чоловіки тільки й чекають, щоб «поматросити й кинути», а жінки тільки й прагнуть, щоб «підім'яти під себе», не сприяють щастю в особистому житті. Але з'явилася здатність «з'ясовувати відносини», чути один одного, домовлятися. Розлучення стали частішими, оскільки перестали сприйматися як катастрофа й крах усього життя, але вони зазвичай менш криваві, все частіше розлучені подружжя можуть потім цілком конструктивно спілкуватися й разом займатися дітьми.

Часто перша дитина з'являлася у швидкоплинному «запліднюючому» шлюбі, відтворювалася батьківська модель. Потім дитина віддавалася повністю або частково бабусі у вигляді «відкупу», а мама отримувала шанс таки відокремитися і почати жити своїм життям. Окрім ідеї втішити бабусю, тут ще відіграє роль багаторазово почуте в дитинстві «я на тебе життя потратила». Тобто люди виросли з установкою, що ростити дитину, навіть одну - це щось нереально складне і героїчне. Часто доводиться чути спогади, як важко було з первістком. Навіть у тих, хто народив вже в епоху памперсів, харчування в баночках, пральних машин-автоматів і інших прибамбасів. Не кажучи вже про центральне опалення, гарячу воду та інші блага цивілізації. «Я перше літо провела з дитиною на дачі, чоловік приїжджав тільки на вихідні. Як же було важко! Я просто плакала від втоми. «Дача зі зручностями, ні курей, ні корови, ні городу, дитина цілком здорова, чоловік на машині привозить продукти та памперси. Але як же важко!

А як же не важко, якщо заздалегідь відомі умови поставленої задачі: «життя покласти, ночей не спати, здоров'я підірвати». Тут уже хочеш - не хочеш ... Ця установка змушує дитини боятися і уникати. У результаті мама, навіть сидячи з дитиною, майже з нею не спілкується і вона відверто сумує. Наймаються няні, вони змінюються, коли дитина починає до них прив'язуватися - ревнощі!- І от уже ми отримуємо нове коло - недолюбленої дитини, чимось дуже схожої на ту, військову, тільки війни ніякої немає. Призовий забіг. Подивіться на дітей в якомусь дорогому пансіоні повного утримання. Тики, енурез, спалахи агресії, істерики, маніпуляції. Дитбудинок, тільки з англійською та тенісом. А у кого немає грошей на пансіон, тих на дитячому майданчику в спальному районі можна побачити. «Куди поліз, ідіот, зараз отримаєш, я потім прати повинна, так?» Ну, і так далі, «сил моїх на тебе немає, очі б мої тебе не бачили», можна почути з непідробною ненавистю в голосі.Чому ненависть? Так він же кат! Він же прийшов, щоб забрати життя, здоров'я, молодість, так сама мама сказала!

Інший варіант сценарію розгортається, коли бере верх ще одна підступна установка гіпервідповідальних: все має бути ПРАВИЛЬНО! Найкращим чином! І це - окрема пісня. «Дяді Федори», які дуже рано освоїли батьківську роль, часто бувають схиблені на свідомому батьківстві. Господи, якщо вони подужали свого часу батьківську роль по відношенню до власних тата з мамою, невже своїх дітей не зможуть виховати по вищому розряду? Збалансоване харчування, гімнастика для немовлят, розвиваючі заняття з року, англійська з трьох. Література для батьків, читаємо, думаємо, пробуємо. Бути послідовними, знаходити спільну мову, не виходити з себе, все пояснювати, ЗАЙМАТИСЯ ДИТИНОЮ.

Й одвічна тривога, звична ще з дитинства - а раптом щось не так? А раптом щось не врахували? а якщо можна було й краще? І чому мені не вистачає терпіння? І що ж я за матір (батько)?

Загалом, якщо покоління дітей війни жило впевненістю, що вони - прекрасні батьки, яких пошукати, й у їхніх дітей щасливе дитинство, то покоління гіпервідповідальних майже поголовно уражене «батьківським неврозом». Вони (ми) впевнені, що вони чогось не врахували, не доробили, мало «займалися дитиною (ще й працювати посміли, й кар'єру будувати, матері-єхидни), вони (ми) тотально не впевнені в собі як і в батьках, завжди незадоволені школою, лікарями, суспільством, завжди хочуть для своїх дітей більшого й кращого.

Кілька днів тому мені телефонувала знайома - з Канади! - Із тривожним питанням: донька в 4 роки не читає, що робити? Ці тривожні очі матерів при зустрічі з вчителькою - у моєї дитини не виходять стовпчики! «А-а-а, ми всі помремо!», Як любить говорити мій син, представник наступного, пофігістичного, покоління. І він ще не найяскравіший, бо його врятувала непрохідна лінь батьків і те, що мені попалася в свій час книжка Нікітіних, де говорилося прямим текстом: матусі, не морочте собі голови, робіть як вам приємно й зручно, й усе з дитям буде добре. Там ще багато всякого говорилося, що треба в спеціальні кубики грати й по-всякому розвивати, але це я благополучно пропустила. Воно саме розвинулося до цілком пристойних масштабів.

На жаль, у багатьох із лінню виявилося слабенько. І батьківвствували вони зі страшною силою й по повній програмі. Результат невеселий, зараз купа звернень із текстом «Він нічого не хоче. Лежить на дивані, не працює й не вчиться. Сидить, дивлячись у комп'ютер. Ні за що не бажає відповідати. На всі спроби поговорити огризається.». А чого йому хотіти, якщо за нього вже все відхотіли? За що йому відповідати, якщо поруч батьки, яких хлібом не годуй - дай повідповідати за кого-небудь? Добре, якщо просто лежить на дивані, а не наркотики приймає. Не погодувати тиждень, то, може, встане. Якщо вже приймає - все гірше.

Але це покоління ще тільки входить у життя, не будемо поки на нього ярлики вішати. Життя покаже.

Чим далі, тим більше розмиваються «береги» збільшуються, подрібнюються, дивно переломлюються наслідки пережитого. Думаю, в четвертомупоколінні вже набагато важливіше конкретний сімейний контекст, ніж глобальна минула травма. Але не можна не бачити, що багато чого з сьогоднішнього дня має корені в минулому.

Людмила Петрановська, педагог-психолог, фахівець з питань сімейного влаштування

Травми поколінь

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар