Jшибки приемных родителей, воспитание детей-сирот

Коли лелека повертається назад

С чего начать, когда говоришь об усыновлении? В первый ряд просятся разные животрепещущие темы. Например, выбор возраста ребёнка или тайна усыновления. Но когда я искала материалы об усыновлении, первая тема выплыла сама собой. Я решила начать с конца. С нехорошего конца. Который называется «вторичный отказ». Ситуация, когда приёмные родители возвращают ребёнка обратно в детдом.

25-летняя Елена, домохозяйка, и 27-летний директор коммерческой фирмы Максим усыновили двухлетнего Сашеньку в 2007 году. (Мать-наркоманка бросила сына в роддоме.) Елена и Максим с самого начала искали ребёнка того же возраста, что и родной сын, чтобы оформить его как близнеца.

Нашли малыша по картотеке в Интернете. Изучили личное дело, всё понравилось - очень похож на их первенца. Есть проблемы со здоровьем, но не критичные, мальчуган казался славным. Одной из причин, по которым они решились на усыновление, была невозможность иметь второго ребенка. По просьбе родителей приёмному мальчику изменили фамилию, отчество и дату рождения - чтобы совпадала с днем рождения родного сына.

Саша прожил в семье три года, сейчас ему пять лет. И вдруг мир вокруг Саши начал рушиться. Мама с папой решили сдать его обратно в детдом. И пришли в суд с заявлением об отмене усыновления.

В это же время, как выяснилось, в семье готовились к радостному событию. Елена, которой врачи поставили диагноз «бесплодие», снова забеременела. Это значило, что приёмышу в семье больше места нет.

Родители приходили на судебные заседания несколько раз. В это время Саша ждал их перед дверями зала. Елена с Максимом объясняли: не с кем оставить.

- Сердце обрывалось, когда мы видели этого мальчугана, тихо-тихо сидящего на лавочке перед залом судебных заседаний, - вздыхает представитель от прокуратуры Татьяна Лукке. - А родители в это время рассказывали, что не смогли его полюбить, что с Сашей тяжело, он становится неуправляемым, у него проблемы со здоровьем - видимо, сказываются гены неблагополучной мамы-наркоманки... Отец пожаловался: «Бывает, хочется его очень сильно ударить...»

26 октября у Лены и Максима родился мальчик - свой, родной. А на следующий день, 27 октября, суд удовлетворил исковые требования об отмене усыновления Саши.

Сейчас пятилетний ребёнок, от которого за его недолгую жизнь уже дважды отказались самые родные люди, находится в одном из детских реабилитационных центров Красноярска. Врачи пока не могут объяснить малышу, почему родители не забирают его домой. По словам медиков, решение приёмных мамы и папы вызвало у мальчика сильнейший стресс. К разлуке с родителями прибавилось расставание с братом, которого он считал блинзецом…

Что тут комментировать? Когда читаешь такие истории, сжимается сердце, а у кого-то и кулаки. Полная безответственность со стороны приёмных родителей, настоящее предательство. Детей такого возраста недаром не дают шефам «в гости», «на выходные». Для малыша взрослые дядя и тётя, проявившие к нему немного внимания, с первых минут становятся мамой и папой. А тут 3 года вместе… Для постороннего взгляда цинизма ситуации добавляет то, что в 2 года изменили имя и дату рождения, а потом вернули, как бракованный товар…

И всё же не хочу никого осуждать, не зная ситуации изнутри. Хотя бы потому, что судить – не наше дело. И мы не знаем, как страдают или будут страдать от собственного предательства сами несостоявшиеся родители. И ещё потому, что встретила на форуме сайта «Семья. Ру» такую грозную фразу: «Мало кто признается, какой это иногда адский труд – вытягивать травмированного ребёнка»… Речь, конечно, не о физических травмах. Форумчанка продолжает: «У большинства усыновивших всё же простые и преодолимые проблемы, или вобще нет проблем. Но даже ребенок с небольшими проблемками из детдома, чтобы выжить, уже выработал хорошую тактику, как привлечь к себе внимание персонала…»

Вот другая история, где решение родителей, казалось бы, гораздо более обоснованно:

«В детском доме нам предложили Колю. На тот момент ему было десять, внешне очень похож на мужа. Среди остальных его очень даже рекламировали как многосторонне развитого мальчика. Но думаю, что часть правды от нас все же скрыли за термином «гиперактивный». На тот момент у него уже был опыт помещения в семьи, где он не смог прижиться. Только тогда нас это не смутило. Оформили гостевой режим на месяц. Уже на третий день Коля стал обращаться к нам как к родным родителям и просить оформить все документы, чтобы остаться в нашей семье навсегда. Предлагали ему все самое лучшее, то, что нравится и нашему сыну – походы с шашлыками, катание на моторной лодке. За лето подтянулись в школьной программе, с репетитором учили английский язык. Мальчишка оказался очень умным, память феноменальная, прекрасно развита логика. Но, к сожалению, спокойно нам пришлось пожить всего один месяц».

Все остальные одиннадцать месяцев пребывания Коли стали для семьи большим испытанием. Как только освоился, стал проявлять хитрость и изворотливость, мог легко оболгать и учителя и маму. Беспричинные вспышки гнева и агрессии – разбитый об стену сотовый телефон, постоянные конфликты в школе. Старший брат, который был готов научить Колю игре на гитаре или работе с компьютером, для мальчика авторитетом тоже не стал. Не сложились отношения и с такой же девочкой из детского дома, которую супруги чуть позже взяли на воспитание. Мальчик стал проявлять к ней нездоровый интерес, как к противоположному полу. В школе дошло до того, что после серии агрессивных поступков по отношению к одноклассникам и учителям, родительский комитет поставил перед родителями вопрос об отчислении Коли. С ситуацией, которой никому не пожелаешь, приемная семья изо всех сил пыталась справиться. Но все усилия оказались тщетны.

«Я очень старалась, долго терпела и всячески сопротивлялась обстоятельствам, но так и не смогла понять этого мальчика, - рассказывает Мария. - По нашей просьбе с ним работали и социальные педагоги, и прекрасный психолог, практикующий помощь трудным детям. Консультации и даже медикаментозное лечение у психиатра. Все мое время уходило с утра до вечера только на решение проблем, связанных с Колей. Я старалась любить его, но от него не ждала какой-то особой благодарности. Просто надеялась, что с нашей помощью он исправится, хотя никакие убеждения не действовали». Наитруднейшее решение вернуть мальчика в детский дом супруги приняли уже тогда, когда речь зашла о сохранении собственной семьи. Почувствовав разлад, мальчик сам высказал желание вернуться на прежнее место жительства.

Агрессия, изворотливость, враньё, а тем более, лжесвидетельство – терпеть это от члена своей семьи безумно сложно. Не раз и не два я читала рассказы работников детдомов о том, как воспитанники писали на них лживые заявления в милицию о том, что «воспитательница дала мне пощёчину», а «учитель хотел изнасиловать». И заводилось дело, и на невиновного человека ложилась судимость. А дети потом по этому поводу очень огорчались и просили прощения: «Я же пошутил!» Легко ли взрослому, даже со всей его взрослой выдержкой пережить такое предательство со стороны дитяти, в которого вложил душу? Без сомнений, страшно тяжело. И не каждому под силу. Думаю, в такой ситуации один только путь может быть верным (и, возможно, вовсе не спасительным): относиться к приёмному так, как относились бы к родному ребёнку. Потому что причиной такому поведению, что бы там ни говорили, вовсе не гены. Потому что и от родных детей можно дождаться того же.

«Видимо, процесс перевоспитания в таких случаях просто невозможен, как ты ни старайся. В свои 11 лет Коля – полностью сформировавшаяся личность, вряд ли кому-то под силу его переделать», - рассказывает всё та же приёмная мама. Хочется спросить только: а если бы родной сын так себя вёл, как бы поступили? Сдали бы в детдом? Вряд ли. И снова – никого не будем осуждать. Мелькнула фраза: «Речь шла о сохранении своей собственной семьи». Что же, обречённо смотреть, как мальчик, которого всё равно не спасти, разрушает твою семью? Непросто всё, ох как непросто… Но для справки: в некоторых странах, в Германии, например, усыновление – необратимый процесс. И отменить его практически невозможно.

Что остаётся? Не семь, но 777 раз подумать прежде, чем взять ребёнка в семью. Прочитать максимум чужих историй: и счастливых, и страшных. Продумать свои действия при любом раскладе событий.

На форуме приёмных родителей одна из мам пишет: «Например, я сразу была настроена так, что возврат для нас просто не существует; что принесу домой - с тем МНЕ и жить остаток жизни, причем с опцией «а муж не принял и мы развелись». Другая: «Удивительно, я понимала, что в случае чего, неродной ребёнок будет мне дороже родного мужа, с которым 15 лет прожили». Жестоко? А с детьми, не только приёмными, вообще порой так всё складывается, жестоко и несправедливо по отношению к другим. Почему выбор в сторону ребёнка? Потому что муж взрослый и сам о себе позаботится, в жизни не пропадёт, а сломать судьбу ребёнка и лишить его будущего легче лёгкого. Нет-нет, ни в коем случае не хочу сказать, что часто из-за приёмных детей распадаются браки. Если решение обоюдно и обдуманно – очень-очень редко. Я просто сейчас раскладываю все карты…

…Мне было уже 4 года, и совсем скоро я должна была отправиться в детдом. Даже в том возрасте я прекрасно понимала, что нас выбирают, и всеми силами пыталась понравиться, но мама не приходила… И лишь спустя почти год появилась ОНА. Господи, моя мамочка, мама… Это я потом узнаю, что ей в принципе пришлось взять меня, так как она оформляла опекунство на моих младших брата и сестру. Но какая мне была разница, я была в доме с любящими родителями. Я была самой счастливой! Я помню, как рушила всё в этом доме, я делала всё, что хотела, а мама вздыхала, но никогда не ругала меня. Только счастье не может длиться вечно…Я навсегда запомнила тот весенний день, помню каждую минуту, как я теряла второй раз свою маму… Она умывалась слезами и одевала мне ботинки, а я спрашивала: куда мы? Мама, почему ты плачешь? Меня куда-то привели и посадили на скамейку, подошла мама и сказала: прощай, котёнок… А я ревела и билась ногами: мама, что я сделала?! За что?! Мама не оставляй меня!!! Как оказалось, объявился мой неведомо откуда взявшийся отец… Всё лето я жила у своей тётки, но никак не могла понять, почему я не могу жить с мамой… Осенью я вновь попала в дедтом… И вновь ждала… И опять счастье улыбнулось мне! Замечательная татарская семья забрала меня накануне выпускного из детдома. Как я хотела быть хорошим ребёнком… Я делала всё, что ни попросит новая мама… а ещё часами просто сидела на стуле… я так боялась лишних эмоций, потому не плакала, не смеялась… я так боялась сделать что-нибудь не так… И когда через год мама привела меня в детский дом, я была настолько уставшая, что мне было всё равно. Я до сих пор помню, как орала воспиталка на меня, что я поставила крест на своей жизни… Так закончилось моё золотое детство, в котором ещё царила надежда…

Последствия возврата для ребёнка чуть ли не страшнее безвыездного житья в детском доме. Татьяна Дорофеева, врач-психотерапевт общественной организации «Родительский мост», рассказывает о них так: «После такого шага со стороны приемных родителей ребёнок перестает верить вообще всем людям. Он не понимает причин подобного отношения к себе и потому абсолютно всех взрослых рассматривает как жестоких эгоистов. Исходя из этой новой позиции, он меняет свое поведение: в лучшем случае сам становится эгоистом и начинает использовать окружающих, в худшем — теряет всякую веру в будущее. Чувство утраты родных он переживает очень долго — от года до 5 лет: в этот период у него пропадает желание учиться, общаться и даже жить — многие, повторно брошенные дети пытаются покончить жизнь самоубийством. Устроить их снова в семью крайне трудно — скорее всего, вторая попытка тоже закончится возвратом».

Когда Светлане было 10 лет, её удочерила семейная пара. «Мне понравился муж, он коллекционировал значки из разных городов, рассказывал». Они сразу попросили называть их мамой и папой. «Лет им было, наверное, под 40 — мне они казались пожилыми». Но называть их мамой и папой Светлана не могла — стала называть по имени-отчеству и на «вы». Новые родители показали Светлане новую школу и стали водить гулять в Крылатское, где она когда-то гуляла со своей мамой. «Я всё прекрасно помнила и говорила всё время: «А вот тут мы с мамой…». Им это не нравилось». Всю весну и лето она провела с новой семьей в Москве. «Они покупали мне платья, игрушки, снимали на камеру, по вечерам мы вместе смотрели, что они отсняли». А в конце лета родители сказали Светлане, что ей нужно перед школой поехать в летний лагерь с детским домом. Когда смена закончилась, за Светланой никто не приехал. «Я не верила, говорила, что за мной приедут. В школу не ходила — говорила, у меня другая школа, мне ее мама с папой показывали уже»…

Очень долго Светлана думала, что всё так вышло потому, что она не называла их мамой и папой. «Я очень корила себя, люди-то они были хорошие, почему я не могла их называть, как они хотели? Потом думала: может, я их племянницу чем-то обидела, она иногда в гости приходила? Я думала — есть какая-то причина, и я должна ее понять». Никакой причины Светлана так и не нашла, а та женщина снится ей до сих пор.

Через 2 года к ней стала приходить пожилая пара, усыновлять они ее не стали, но всю жизнь помогали, а умерли только год назад. «Я им не верила, никому не верила. Считала, что все люди — предатели. В моей жизни ведь так и было».

Татьяна Дорофеева говорит, что у детдомовских детей есть масса особенностей, совершено нормальных для их психики, но совершенно безумных и пугающих для приёмных родителей. Довольно часто эти особенности – не черты «уже сложившейся личности», а отыгрывание чего-то из детдомовской жизни. Что может ждать членов семьи в период адаптации приёмного ребёнка? Очень многое, от самых безобидных вещей, вроде раскачивания в кровати и требования, чтобы кормили с ложечки, до истерик, агрессии, вранья, воровства, сексуализированного поведения. Обо всём этом кандидатам в приёмные родители расскажут на курсах приёмных родителей. Которыми ну никак нельзя пренебречь тем, кто не хочет через несколько недель или месяцев отослать аиста с грузом обратно…

Там же помогут определиться с мотивацией – зачем родители берут ребёнка в семью. Принято делить причины на конструктивные (желание помочь ребёнку, посвятить ему жизнь) и деструктивные (желание завести своему сыну или дочери друга, спасти разрушающийся брак, «стакан воды», который будет кому подать в старости, корысть любого вида: денежное пособие или жильё). В жизни почти никогда не встречается один какой-то мотив в чистом виде – обычно мотивация пограничная, соединяется множество причин…

Со «стаканом воды» связана одна из первейших ошибок приёмных родителей – ожидание благодарности от ребёнка за то, что его вытащили из детдома, вылечили, накормили, обогрели. Прошла когда-то громкая передача Андрея Малахова «Пусть говорят» о приёмной дочери, в которой в 14 лет вдруг «расцвели пышным цветом» гены и она пустилась во все тяжкие. «Страшный сон усыновителя наяву» - так назвали эту ситуацию на интернет-конференции сами приёмные родители. Ведущий с пафосом заявил, что «передача, собственно, о том, как никто у нас не умеет быть благодарным». В общем, с таким же успехом можно было снимать историю о кровной дочери, потому что благодарными, к сожалению, не умеют быть ни биологические, ни приёмные дети. Ну, не просили они, чтобы их рожали, как не просили, чтоб усыновили. Родители от детей берут ровно столько же, сколько дают – радость материнства и отцовства, любовь и привязанность малыша. Все квиты.

Миф о наследственности – вторая ошибка приёмных родителей. Не гены в 14 лет руководят подростком, а гормоны, попытки самоидентификации, поиски смысла жизни.

И много ещё ошибочных мнений и неверных ожиданий есть у приёмных родителей, о которых говорят психологи на курсах для кандидатов. И, наверное, идеально «правильной» мотивации нет ни у кого. Очень уж все мы меркантильны и эгоистичны. Но, как считает семейный психолог Людмила Петрановская, практически все добрые дела совершаются, если глубже копнуть, для «успокоения своих тараканов».

Ставит всё на места – правильно, любовь. И вот с ней оказывается, всё тоже не так-то просто.

Просиживая ночами на форумах и в конференциях приёмных родителей, я была поражена, как часто мамы пишут о преодолении нелюбви к ребёнку. Мне казалось: раз уж решила взять дитя в семью – значит, такой переизбыток материнской любви, что препятствовать добрым отношениям может только поведение ребёнка. Не тут-то было.

«Почему полюбить ребенка так сложно? Я даже представить себе не могла, КАК сложно!

Вот, он, ребенок, живёт у тебя, с тобой смотрит телевизор, что-то тебе рассказывает, а ты воспринимаешь его, как навязчивого соседа, визит которого не всегда желателен, и хочется отправить его домой. Она прикладывается с тобой рядом на диване, а хочется скинуть, ну или просто найти повод и уйти самой. Помоги нам, Господи.

Может, зная прошлую жизнь ребенка, проще было бы его принять? Ведь нет «чистого листа», есть туманное прошлое. Юля возвращенка из приёмной семьи в детдом уже через неделю. Почему? Что не так с этим ребенком? Там тоже были другие приемные дети, но тех не «сдали» назад. «7 вид», а вроде умненькая, опека предполагает, что по поведению в социуме. Ну, да, поведение не подарок. Ты ей слово, она тебе десять в ответ. Главное, чтоб ЕЁ слово было последним. Ты ругаешь ее за очередной косяк, а она тебя с ухмылочкой холодным взглядом сверлит. Старшая сестра поспособствовала попаданию её в детдом. Мать пила, сестра со своей семьей жила отдельно, в доме бабушки по отцу. С 6,5 лет Юля сама себе варила макароны, купленные сестрой. Мать в пьяном угаре лупила её, всем подряд, что под руку попадется. Это не ушло бесследно. До сих пор шарахается и закрывается рукой от предполагаемой опасности. Безопасней было «сдать» государству, конечно…»

***

«Мальчик жил в семье уже полтора года. Но привыкнуть к нему так, чтобы чувствовать себя совершенно свободно – не получалось. Мальчик казался противным, очень раздражали всякие неприятные привычки. В какой-то момент мне стало казаться, что ничего не получится, что мы так и промучаемся рядом, пока не получится друг от друга избавиться. От того, чтобы отдать обратно, удерживало только то, что на курсах предупреждали об ответственности. Сама ответственность как-то не вырастала. Я решила все-таки сходить к психологу. К тому, вернее, той – с курсов. О чем говорили – я сейчас уже и не помню. Но вышла с твердым решением: постараться увидеть, как ему тревожно и неуютно из-за того, что нет никого, кто любил бы его со всеми недостатками. Я честно старалась думать об этом, замечать его выражение лица, смотреть в глаза, когда желала «спокойной ночи».

Помню чувство бессилия, когда легла сама: «Да это невозможно! Родного можно только родить!» А ночью приснился сон: мы на озере, недалеко от дома. Со мной дети, рядом чужие бегают, все смеются, и мальчик мой веселый такой! Я смотрю на него – и впервые он мне нравится, но совсем немножко. А рядом с нами - какой-то старый остов троллейбуса (да! Именно троллейбуса!) И дети вокруг него играют в прятки. Мой мальчик забегает в троллейбус – и вдруг эта махина сползает мгновенно в озеро! Я бегу за всем этим – и не приближаюсь. Вокруг крики ужаса, кто-то пытается нырнуть, выныривает и кричит - «Бесполезно! Засосало в трясину!»

Проснулась я от больного кома в горле и собственного какого-то воя, еще секунды испытывала состояние страшной, невосполнимой потери. Успела словить мысль: «Счастье мое погибло с тобой!» – и поняла, что это сон. Как влетела к нему в комнату, схватила в охапку (это девятилетнего!) – и счастье просто хлынуло! Откуда слова взялись! Причитаю: «Прости, сыночка! Никому не отдам!» Испугала ребенка, потом сама же успокоила, уложила – и люблю до сих пор. Столько счастья у нас с ним было! Он и школу уже закончил – а я все еще греюсь об это чувство».

И у первой мамы тоже всё кончилось хорошо. После визита к психологу она шла домой, придавленная высказанной наконец мыслью, что не приняла, не смогла полюбить дочь. Вернулась домой, глянула на своё большое семейство, и всё как-то стало на места, и с тех пор становилось всё легче и легче. Помните, как говорила ворона из мультика: «Счастье – это когда все дома».

Не всегда бывает такой хэппи энд. Читала я и сообщения мамы, которая уже несколько лет не может почувствовать дочку родной, и дочь, похоже, испытывает взаимные чувства. Насколько же наша любовь в нашей власти? Трудно сказать, но примеры выше показывают, что таки если очень захотеть… – и формулу любви найти можно. И здесь нельзя не напомнить о том, что любовь порой приходится изыскивать в своём сердце не только приёмным родителям. Сколько молодых мам, недосыпающих ночами из-за воплей младенца, проклинали свою судьбу! Сколько женщин ужасались, поняв, что они больше себе не принадлежат! И случается, это не просто послеродовая депрессия.

Одна моя знакомая, назовём её Анной, детей не хотела. Родить ребёнка уговорил муж, выпивавший, не работавший, когда во время очередного скандала Аня стала собирать вещи. Падал на колени, клялся, что начнёт жизнь с чистого листа, что настоящая семья, с малышом, сделает его человеком. Обещал ночами баюкать и пелёнки стирать. Аня решила дать мужу шанс. Малыш родился, горе-папа умилялся, сюсюкал, но ночами не вставал, пелёнки не стирал и пить не бросил.

У Ани материнский инстинкт не проснулся. Качала младенца через зубовный скрежет. Хотелось сбежать от него куда-нибудь подальше. Только через год ей однажды подумалось, что если бы с сыном кто-то что-то сделал… разорвала бы обидчика на части. На том материнские чувства и заканчивались.

Характер у мальчика проявился не ангельский, страшно упрямый. В садике не проходило дня, чтобы на мальчика не жаловались воспитатели, то стульчиком ударил девочку, то просто подрался… Ведёт его мама, к примеру, с детской площадки домой, а ему не хочется уходить, он орёт, истерит, вырывается, садится на асфальт. Мама пробует уйти одна, ждёт, что сын испугается и побежит за ней, наблюдает из-за угла. Но страха ни в одном глазу, мальчик готов пойти за первым встречным прохожим… Шлёпнет Аня его в сердцах, а он ей сдачи изо всех своих силёнок даёт… Только когда мальчику было 4 года, мама однажды поняла, что страшно скучает за ним, гостившим у бабушки…

Так медленно-медленно, как в колбе графа Калиостро, зарождалась любовь.

Через 6 лет после рождения ребёнка родители, наконец, разошлись. Сын сказал, что папу очень любит, но останется с мамой. И утешал её, как мог, видя, что папа её обижает. Сейчас Аня с сыном счастливы вместе, он её опора и поддержка, настоящий маленький мужчина в доме.

Не всегда любовь даётся родителям свыше. Бывает и к биологическим детям такая любовь-преодоление. А приёмных такое испытание, конечно, поджидает ещё чаще. Причём вовсе не каждого ребёнка одному и тому же человеку полюбить трудно. К одному тянет сразу, такая себе «влюблённость с первого взгляда», а путь к другому длится годами… Вот что советует Людмила Петрановская: «Прежде чем принимать решение о том, что вы станете родителями ребёнку, прислушайтесь к своему природному началу. Не важно, как он выглядит, какой он национальности, и даже не важно, как он сам на вас отреагирует. Просто возьмите на руки, посадите на колени, обнимите, вдохните запах. Вам нормально? Не надо, чтобы что-то «ёкало», просто — нормально? Сопротивления, отторжения нет? Значит, ваш. В ходе повседневной заботы придёт и любовь, и чувство «родности». Если же тело протестует, если прижать ребёнка к себе вы можете только после волевого усилия — подумайте сто раз. Возможно, вам придётся долго и мучительно перебарывать себя, а ведь для кого-то другого этот ребёнок может оказаться самым родным и желанным».

Что ещё остаётся добавить? Вот эту длинную и всё же счастливую историю возврата, который не стал возвратом. И пожелать никому не гонять аистов обратно.

Иметь второго ребёнка, и именно сына (дочери уже 21 год), мы хотели всегда.

И вот перед самым Новым годом мы махнули за 800 км по заснеженным дорогам на первую встречу. Боялись ужасно, просто трясло обоих. […] Даня был в санатории, поехали за ним с медсестрой, вывели нам маленького человечка в потрепанном комбинезоне, с рюкзачком, на вид – лет 3-х с половиной (а по документам ему все 5), замкнутого, настороженного; половину из того, что говорит, не поймешь.

Потом в детдоме пообщались в присутствии воспитательницы, мальчик немного оттаял, с удовольствием принял подарок, на предложение погулять с нами после тихого часа согласился. Вышли, сели в машину в каком-то ступоре, а потом хором сказали: наш, всё равно заберем. […]

Опека нам сразу предложила взять Даню в гости, хоть на зимние каникулы, но у нас получалось только в конце января. Месяц жили в ожидании. […]

Приехали, он сразу же пошел к мужу на руки, сказал, что ждал его. Тут же стал называть его папой. Чуть позже и меня – мамой, но это не удивительно (они всех воспитательниц звали мамами). И вот вечером в гостинице, после того, как Даня уснул, наигравшись новыми игрушками, одетый во все новое, домашнее, накатил такой ужас: Боже, что мы делаем, ведь все меняем в своей такой устоявшейся жизни; так, как раньше, уже не будет никогда, ведь мы привыкли к свободе, путешествиям, встречам с друзьями и т.д. А что делать? Утром отвести в детдом и уехать? Не сможем уже… Потом все, вроде, успокоилось, получили документы в опеке и детдоме, поехали Домой. Думали, аист летит за нами…

И вот дома через пару дней началось: истерики, ругань, бросания всего, что попадется, на пол, пытался и драться, и кусаться и т. д., по полной программе. Мы были в шоке. Это при том, что в семье его приняли хорошо, ему все нравилось, он с удовольствием играл, осваивал компьютер, гулял, но – малейший запрет и любое замечание вызывали истерику и приступы агрессии.

Тут еще и врачи (а в детдоме нам никакого медобследования перед отъездом ребенка не делали, дали только с собой медкарту) стали подливать масла в огонь своими диагнозами и комментариями. Радость постепенно сменялась отчаяньем, нервы пошаливали, что и как делать в такой ситуации, мы не понимали.

Для меня самым главным, наверное, в этот период был даже не страх этих истерик, а страх, что я его, такого, не смогу принять и полюбить, и жить с этой нелюбовью будет мука для всех.

Я написала на конференцию: «Вернуть после независимого обследования». Удивительно, но мне показалось, что в меня полетело столько «тапок» и укоров, сколько не летит даже в тех, кто пишет о возвратах после нескольких лет дома или «не люблю, раздражает». Было так хреново, что я даже удалила регистрацию на конференции, муж вообще пытался запретить мне туда заходить.

В общем, в полном смятении, в слезах стали принимать решение. Большинство членов семьи были за возврат в детдом, пока еще мало времени прошло (2 недели). Я сказала, что соглашусь с решением большинства, но поехать обратно не смогу. Хотя Даня ко мне относился (да и сейчас, пожалуй, относится) как к воспитательнице, даже любой тактильный контакт со мной (погладить, поцеловать, обнять) давался ему с трудом (первые попытки проявления нежности ко мне появились месяцев через 5), а вот с папой любовь–морковь, обнималки–целовалки.

С мужем для поддержки поехала бабушка. Дане сказали, что он едет в путешествие на поезде, собрали все вещи, игрушки и т. д. Что было после его отъезда? Со мной – натуральная истерика, как будто что-то оторвали, чувствовала себя предателем… Что чувствовал муж, особенно когда Даня узнал детдом и не хотел выходить из машины, не описать словами. Позже узнала, что дочь, которая, вроде, поддержала идею возврата (так как боялась за нас), в своей комнате плакала по ночам по Дане. Все, аист улетел...

Вернулся муж один, лица нет, сели поговорить, как жить дальше. Понимаем, что вычеркнуть эти 2 недели из жизни невозможно, что, сколько бы времени не прошло, мы будем думать о нем: как он там, что с ним? Решили, несмотря на его отъезд, продолжить очистку его документов, пусть не для себя, для него, для других. Муж спрашивает: а если все выясним, статус очистим, что делать? Отвечаю: как ты решишь, так и поступим, ты только мне ответь, что считаешь важнее – свободу, как мы сейчас сидим с тобой, в тишине и покое, без проблем, хоть завтра сорвись в горы, или когда Даня на диване к тебе прижался и шепчет: «Папа»? Он не смог ответить… Потому что заплакал… Надо знать характер моего мужа, чтобы оценить эти слезы. И стало как-то легче. И с документами стало проясняться.

Позвонили в ДД, говорят: сидит на сумке своей, никого не подпускает, игрушки не достаёт, ждет папу. Попросили позвать к телефону, психолог сначала была против (вы ведь не вернетесь и т. д.), - нет, говорим, через неделю приедем. Поговорили с Даней, успокоили… Он кричит: «Папа, я тебя жду! Приезжай скорее!»

И поехал папа снова в дальний путь… Чтобы забрать Даню навсегда. Это было 4 марта. В этот день Аист все-таки нашел дорогу в наш дом. Иногда они возвращаются, аисты…

Почти полгода дома. Домашний ребенок с другими глазами. […] Прошли врачей по-новой (других, к счастью, не пустозвонов), исключили кучу диагнозов, которые были в карте.

Прогресс в развитии не описать. Очень любит всем помогать, труженик. Аккуратный, чистюля. Ничего не возьмет без спроса, даже конфетки, которые всегда в открытом доступе лежат.

Уже месяц ходит в садик. Адаптировался в саду быстро, спасибо воспитательнице, которая действовала с нами сообща, постоянно ему говорила, что в садике не остаются на ночь, а идут домой к родителям и т. д.

А теперь про те ошибки, которые мы совершили

Будучи людьми взрослыми, с образованием и опытом работы с людьми (мы с мужем юристы, адвокаты), решили, что мы такие умные, всё знаем, в том числе и как детей воспитывать. Одну уже воспитали (умницу, отличницу, талантливую и неординарную, с характером), да еще племянницу фактически вырастили, тоже в люди вывели, бабушки – педагоги со стажем. Что нам еще надо? Всё знаем, всё умеем, со всем справимся. Почитали книжечки умные, в Интернете истории про усыновление, этим и ограничились. А оказалось - многого не знаем, даже не представляем, как вести себя с таким ребенком, как правильно бороться с ней – той самой страшной АДАПТАЦИЕЙ! В том числе и со своей собственной. Ошибка 1 – излишняя самонадеянность.

В нашей опеке никто не говорил нам про школу приёмных родителей, про необходимость занятий там, про посещение психолога. Да мы сами уже такие психологи – думали мы – при нашей-то работе. Но мы работаем со взрослыми, а тут – ребенок, с тяжелым прошлым… Мы оказались к этому не готовы, отсюда – шок, растерянность. Ошибка 2 – НЕОБХОДИМО или посещать школу приёмных родителей, или консультироваться у опытного психолога. Или хотя бы больше прочитать про адаптацию.

И тут нам очень помогла конференция, которую я продолжала читать и мужу пересказывала, книжки купили, которые там советовали, очень помогло. Справиться с истериками очень помогали уверения в том, что мы его любим, что он наш, мы одна семья, мы друзья и т. д.

Что еще помогло справиться с трудностями? Как ни странно, поддержка со стороны практически всех друзей, родственников и соседей, одобривших наше решение, принявших Даню и полюбивших его. Удивительное внешнее сходство с нами, позволившее сразу почувствовать нашу общность. И то, что минут и часов счастья, радости, смеха, которые мы получаем от общения с нашим сыном, во много раз больше, чем минут недовольства от его каприза.

Ольга Левченко

www.deti.dp.ua

Із чого розпочати, коли говориш про усиновлення? У перший ряд просяться різні животрепетні теми. Наприклад, вибір віку дитини або таємниця усиновлення. Але коли я шукала матеріали про усиновлення, перша тема випливла сама собою. Я вирішила почати з кінця. Із недоброго кінця. Який називається «вторинна відмова». Ситуація, коли прийомні батьки повертають дитину назад в дитбудинок.

25-річна Олена, домогосподарка, і 27-річний директор комерційної фірми Максим усиновили дворічного Сашеньку у 2007 році. (Мати-наркоманка кинула сина в пологовому будинку). Олена і Максим із самого початку шукали дитину того самого віку, що і рідний син, щоб оформити його як близнюка.

Знайшли малюка по картотеці в Інтернеті. Вивчили особисту справу, все сподобалося - дуже схожий на їх первістка. Є проблеми зі здоров'ям, але не критичні, хлопчина здавався славним. Однією з причин, по яких вони зважилися на усиновлення, була неможливість мати другу дитину. На прохання батьків прийомному хлопчикові змінили прізвище, по батькові і дату народження - щоб співпадала з днем народження рідного сина.
Саша прожив в сім'ї три роки, зараз йому п'ять років. І раптом світ навколо Сашка почав валитися. Мама з татом вирішили здати його назад в дитбудинок. І прийшли до суду із заявою про скасування усиновлення.
В цей же час, як з'ясувалося, в родині готувалися до радісної події. Олена, якій лікарі поставили діагноз «безпліддя», знову завагітніла. Це означало, що прийомній дитині в родині більше місця немає.
Батьки приходили на судові засідання кілька разів. В цей час Саша чекав їх перед дверима зали. Олена з Максимом пояснювали: не з ким залишити.

- Серце обривалася, коли ми бачили цього хлопчика, який тихо-тихо сидить на лавочці перед залом судових засідань, - зітхає представник від прокуратури Тетяна Лукке. - А батьки в цей час розповідали, що не змогли його полюбити, що з Сашею важко, він стає некерованим, у нього проблеми зі здоров'ям - мабуть, позначаються гени неблагополучної мами-наркоманки ... Батько поскаржився: «Буває, хочеться його дуже сильно вдарити ...»
26 жовтня у Олени та Максима народився хлопчик - свій, рідний. А на наступний день, 27 жовтня, суд задовольнив позовні вимоги про скасування усиновлення Саші.
Зараз п'ятирічна дитина, від якої за її недовге життя вже двічі відмовилися найрідніші люди, знаходиться в одному з дитячих реабілітаційних центрів Красноярська. Лікарі поки не можуть пояснити малюку, чому батьки не забирають його додому. За словами медиків, рішення прийомних мами і тата викликало у хлопчика найсильніший стрес. До розлуки з батьками додалося розставання з братом, якого він вважав близнюком ...

- Що тут коментувати? Коли читаєш такі історії, стискається серце, а у когось і кулаки. Повна безвідповідальність із боку прийомних батьків, справжня зрада. Дітей такого віку недарма не дають шефам «в гості», «на вихідні». Для малюка дорослі дядько і тітка, що проявили до нього трохи уваги, з перших хвилин стають мамою і татом. А тут 3 роки разом ... Для стороннього погляду цинізму ситуації додає те, що в 2 роки змінили ім'я і дату народження, а потім повернули, як бракований товар ...
І все ж не хочу нікого засуджувати, не знаючи ситуації зсередини. Хоча б тому, що судити - не наша справа.

І ми не знаємо, як страждають або будуть страждати від власного зрадництва люди, які так і не відбулися, як батьки. І ще тому, що зустріла на форумі сайту «Сім'я. Ру» таку грізну фразу: «Мало хто зізнається, яка це іноді пекельна праця - витягати травмовану дитину»... Мова, звісно, не про фізичні травми. Форумчанка продовжує: «У більшості всиновлювачів все ж прості й переборні проблеми, або взагалі немає проблем. Але навіть дитина з невеликими проблемками з дитбудинку, щоб вижити, вже виробила чудову тактику, як привернути до себе увагу персоналу ... »
Ось інша історія, де рішення батьків, здавалося б, набагато більш обґрунтоване:
«У дитячому будинку нам запропонували Колю. На той момент йому було десять, зовні дуже схожий на чоловіка. Серед інших його дуже рекламували як багатосторонньо розвиненого хлопчика. Але думаю, що частину правди від нас все ж приховали за терміном «гіперактивний». На той момент у нього вже був досвід перебування в сім'ї, де він не зміг прижитися. Тільки тоді нас це не збентежило. Оформили гостьовий режим на місяць. Уже на третій день Коля став звертатися до нас як до рідних батьків і просити оформити всі документи, щоб залишитися в нашій сім'ї назавжди. Пропонували йому все найкраще, те, що подобається і нашому синові - походи з шашликами, катання на моторному човні. За літо підтягнулися у шкільній програмі, з репетитором вчили англійську мову. Хлопчисько виявився дуже розумним, пам'ять феноменальна, прекрасно розвинена логіка. Але, на жаль, спокійно нам довелося пожити всього один місяць».

Всі інші одинадцять місяців перебування Колі стали для сім'ї великим випробуванням. Як тільки освоївся, став проявляти хитрість і спритність, міг легко оббрехати і вчителя й маму. Безпричинні спалахи гніву й агресії - розбитий об стіну мобільний телефон, постійні конфлікти в школі. Старший брат, який був готовий навчити Колю грі на гітарі або роботі з комп'ютером, для хлопчика авторитетом теж не став. Не склалися стосунки і з такою ж дівчинкою з дитячого будинку, яку подружжя трохи пізніше взяло на виховання. Хлопчик став виявляти до неї нездоровий інтерес, як до протилежної статі. У школі дійшло до того, що після серії агресивних вчинків по відношенню до однокласників і вчителів, батьківський комітет поставив перед батьками питання про відрахування Колі. З ситуацією, якої нікому не побажаєш, прийомна сім'я з усіх сил намагалася впоратися. Але всі зусилля виявилися марні.

«Я дуже старалася, довго терпіла й усіляко опиралася обставинам, але так і не змогла зрозуміти цього хлопчика, - розповідає Марія. - На наше прохання з ним працювали і соціальні педагоги, і прекрасний психолог, практикуючий допомогу важким дітям. Консультації і навіть медикаментозне лікування у психіатра. Весь мій час з ранку до вечора йшов тільки на вирішення проблем, пов'язаних з Миколою. Я намагалася любити його, але від нього не чекала якоїсь особливої подяки. Просто сподівалася, що з нашою допомогою він виправиться, хоча ніякі переконання не діяли». Найважче рішення повернути хлопчика до дитячого будинку подружжя прийняло вже тоді, коли мова зайшла про збереження власної сім'ї. Відчувши розлад, хлопчик сам висловив бажання повернутися на колишнє місце проживання.

Агресія, спритність, брехня, а тим більше, лжесвідчення - терпіти це від члена своєї родини дуже складно. Не раз і не два я читала оповідання працівників дитбудинків про те, як вихованці писали на них брехливі заяви в міліцію про те, що «вихователька дала мені ляпаса», а «вчитель хотів згвалтувати». І заводилася справа, і на невинну людину лягала судимість. А діти потім із цього приводу дуже засмучувалися і просили вибачення: «Я ж пожартував!" Чи легко дорослому, навіть з усією його дорослою витримкою пережити таку зраду з боку дитини, в якої вклав душу? Без сумніву, дуже важко. І не кожному під силу. Думаю, у такій ситуації один лише шлях може бути вірним (і, можливо, зовсім не рятівним): ставитися до прийомної так, як ставилися б до рідної дитини. Тому що причина такої поведінки, що б там не говорили, зовсім не гени. Адже, й від рідних дітей можна дочекатися того ж.

«Мабуть, процес перевиховання в таких випадках просто неможливий, як ти не старайся. У свої 11 років Коля - повністю сформована особистість, навряд чи комусь під силу його переробити», - розповідає все та ж прийомна мама. Хочеться запитати лише: а якби рідний син так поводився, як би вчинили? Здали б у дитбудинок? Навряд чи. І знову - нікого не будемо засуджувати. Майнула фраза: «Мова йшла про збереження своєї власної сім'ї». Що ж, приречено дивитися, як хлопчик, якого все одно не врятувати, руйнує твою сім'ю? Непросто все, ох як непросто ... Але для довідки: в деяких країнах, у Німеччині, наприклад, усиновлення - незворотний процес. І скасувати його практично неможливо.

Що залишається? Не сім, але 777 разів подумати перш, ніж взяти дитину в сім'ю. Читати максимум чужих історій: і щасливих, і страшних. Продумати свої дії при будь-якому розкладі подій.
На форумі прийомних батьків одна з мам пише: «Наприклад, я відразу була налаштована так, що повернення для нас просто не існує; що принесу додому - з тим МЕНІ і жити решту життя, причому з опцією «а чоловік не прийняв і ми розлучилися». Інша: «Дивно, я розуміла, що в разі чого, нерідна дитина буде мені дорожче рідного чоловіка, з яким 15 років прожили». Жорстоко? А з дітьми, не тільки прийомними, взагалі часом так все складається, жорстоко і несправедливо по відношенню до інших. Чому вибір в сторону дитини? Тому що чоловік дорослий і сам про себе подбає, у житті не пропаде, а зламати долю дитини і позбавити її майбутнього легше легкого. Ні-ні, в жодному разі не хочу сказати, що часто через прийомних дітей розпадаються шлюби. Якщо рішення обопільне й обдумане - дуже-дуже рідко. Я просто зараз розкладаю всі карти ...

... Мені було вже 4 роки, і зовсім скоро я повинна була відправитися в дитбудинок. Навіть в тому віці я прекрасно розуміла, що нас вибирають, і всіма силами намагалася сподобатися, але мама не приходила ... І лише через майже рік з'явилася ВОНА. Господи, моя матуся, мама ... Це я потім дізнаюся, що їй в принципі довелося взяти мене, так як вона оформляла опікунство на моїх молодших брата і сестру. Але яка мені була різниця, я була в будинку з люблячими батьками. Я була найщасливішою! Я пам'ятаю, як рушила все в цьому будинку, я робила все, що хотіла, а мама зітхала, але ніколи не лаяла мене. Тільки щастя не може тривати вічно ... Я назавжди запам'ятала той весняний день, пам'ятаю кожну хвилину, як я втрачала вдруге свою маму ... Вона вмивалася слізьми і одягала мені черевики, а я запитувала: куди ми? Мама, чому ти плачеш? Мене кудись привели і посадили на лавку, підійшла мама і сказала: прощавай, кошеня ... А я ревіла і билася ногами: мама, що я зробила?! За що?! Мама не залишай мене! Як виявилося, з'явився мій батько, який невідомо звідки взявся ... Все літо я жила у своєї тітки, але ніяк не могла зрозуміти, чому я не можу жити з мамою ... Восени я знову потрапила в дитбудинок ... І знову чекала ... І знову щастя посміхнулося мені! Чудова татарська родина забрала мене напередодні випускного з дитбудинку. Як я хотіла бути хорошою дитиною ... Я робила все, що тільки попросить нова мама ... а ще годинами просто сиділа на стільці ... я так боялася зайвих емоцій, тому не плакала, не сміялася ... я так боялася зробити щось не так ... І коли через рік мама привела мене в дитячий будинок, я була настільки втомлена, що мені було все одно. Я до цього часу пам'ятаю, як вихователька кричала на мене, що я поставила хрест на своєму житті ... Так закінчилося моє золоте дитинство, в якому ще панувала надія ...

Наслідки повернення для дитини чи не страшніші, ніж безвиїзне життя в дитячому будинку. Тетяна Дорофєєва, лікар-психотерапевт громадської організації «Батьківський міст», розповідає про них так: «Після такого кроку з боку прийомних батьків дитина перестає вірити взагалі всім людям. Вона не розуміє причин подібного ставлення до себе і тому абсолютно всіх дорослих розглядає як жорстоких егоїстів. Виходячи з цієї нової позиції, вона змінює свою поведінку: у кращому випадку сама стає егоїстом і починає використовувати оточуючих, в гіршому - втрачає будь-яку віру в майбутнє. Почуття втрати рідних вона переживає дуже довго - від року до 5 років: у цей період у неї пропадає бажання вчитися, спілкуватися і навіть жити - багато, повторно кинутих дітей намагаються покінчити життя самогубством. Влаштувати їх знову в сім'ю вкрай важко - швидше за все, друга спроба теж закінчиться поверненням».
Коли Світлані було 10 років, її удочерила сімейна пара. «Мені сподобався чоловік, він колекціонував значки з різних міст, розповідав». Вони відразу попросили називати їх мамою і татом. «Років їм було, напевно, під 40 - мені вони здавалися літніми». Але називати їх мамою і татом Світлана не могла - стала називати по імені-по батькові і на «ви». Нові батьки показали Світлані нову школу і стали водити гуляти в Крилатське, де вона колись гуляла зі своєю мамою. «Я все прекрасно пам'ятала і говорила весь час:« А ось тут ми з мамою ... ». Їм це не подобалося». Всю весну і літо вона провела з новою родиною в Москві. «Вони купували мені сукні, іграшки, знімали на камеру, вечорами ми разом дивилися, що вони відзняли». А в кінці літа батьки сказали Світлані, що їй потрібно перед школою поїхати в літній табір з дитячим будинком. Коли зміна закінчилася, за Світланою ніхто не приїхав. «Я не вірила, казала, що за мною приїдуть. У школу не ходила - говорила, у мене інша школа, мені її мама з татом показували вже»...
Дуже довго Світлана думала, що все так вийшло тому, що вона не називала їх мамою і татом. «Я дуже картала себе, люди-то вони були хороші, чому я не могла їх називати, як вони хотіли? Потім думала: може, я їх племінницю чимось образила, вона іноді в гості приходила?Я думала - є якась причина, і я мушу її зрозуміти». Ніякої причини Світлана так і не знайшла, а та жінка їй сниться їй до цього часу.

Через 2 роки до неї стала приходити літня пара, всиновлювати вони її не стали, але все життя допомагали, а померли тільки рік тому. «Я їм не вірила, нікому не вірила. Вважала, що всі люди - зрадники. Адже, у моєму житті так і було».

Тетяна Дорофєєва каже, що у дітей із дитбудинку є маса особливостей, досить нормальних для їхньої психіки, але абсолютно божевільних і лякаючих для прийомних батьків. Досить часто ці особливості - не риси «вже сформованої особистості», а відігрування чогось із життя дитбудинку. Що може чекати на членів сім'ї в період адаптації прийомної дитини? Дуже багато чого, від найшкідливіших речей, на зразок розгойдування в ліжку і вимоги, щоб годували з ложечки, до істерик, агресії, брехні, злодійства, сексуалізованої поведінки. Про все це кандидатам у прийомні батьки розкажуть на курсах прийомних батьків. Якими ну ніяк не можна нехтувати тим, хто не хоче через кілька тижнів або місяців відіслати лелеку з вантажем назад ...

Там же допоможуть визначитися з мотивацією - навіщо батьки беруть дитину в сім'ю. Прийнято ділити причини на конструктивні (бажання допомогти дитині, присвятити їй життя) і деструктивні (бажання завести своєму синові або дочці друга, врятувати шлюб, який руйнується, «стакан води», який буде кому подати в старості, користь будь-якого виду: грошова допомога або житло) . У житті майже ніколи не зустрічається один якийсь мотив у чистому вигляді - зазвичай мотивація прикордонна, з'єднується безліч причин ...
Зі «склянкою води» пов'язана одна з найперших помилок прийомних батьків - очікування подяки від дитини за те, що її витягли з дитбудинку, вилікували, нагодували, обігріли. Пройшла колись гучна передача Андрія Малахова «Нехай говорять» про прийомну дочку, в якій у 14 років раптом «розцвіли пишним цвітом» гени і вона пустилася у всі тяжкі. «Страшний сон усиновлювача наяву» - так назвали цю ситуацію на інтернет-конференції самі прийомні батьки. Ведучий з пафосом заявив, що «передача, власне, про те, як ніхто у нас не вміє бути вдячним». Загалом, із таким же успіхом можна було знімати історію про кровну доньку, бо вдячними, на жаль, не вміють бути ні біологічні, ні прийомні діти. Ну, не просили вони, щоб їх народжували, як не просили, щоб усиновили. Батьки від дітей беруть рівно стільки ж, скільки дають - радість материнства і батьківства, любов і прихильність малюка. Всі квити.

Міф про спадковість - друга помилка прийомних батьків. Не гени в 14 років керують підлітком, а гормони, спроби самоідентифікації, пошуки сенсу життя.
І багато ще помилкових думок і невірних очікувань є у прийомних батьків, про які говорять психологи на курсах для кандидатів. І, напевно, ідеально «правильної» мотивації немає ні в кого. Дуже ми всі меркантильні та егоїстичні. Але, як вважає сімейний психолог Людмила Петрановська, практично всі добрі справи здійснюються, якщо глибше копнути, для «заспокоєння своїх тарганів».
Ставить все на місця - правильно, любов. І ось з нею виявляється, все теж не так і просто.
Просиджуючи ночами на форумах і в конференціях прийомних батьків, я була вражена, як часто мами пишуть про подолання нелюбові до дитини. Мені здавалося: якщо вже вирішила узяти дитя в сім'ю - значить, такий надлишок материнської любові, що перешкоджати добрим відносинам може тільки поведінка дитини. Та ба.
«Чому полюбити дитину так складно? Я навіть уявити собі не могла, ЯК складно!
Ось, вона, дитина, живе у тебе, з тобою дивиться телевізор, щось тобі розповідає, а ти сприймаєш її, як нав'язливого сусіда, візит якого не завжди бажаний, і хочеться відправити її додому. Вона прикладається з тобою поруч на дивані, а хочеться скинути, ну або просто знайти привід і піти самій. Допоможи нам, Господи.
Може, знаючи минуле життя дитини, простіше було б її прийняти? Адже немає «чистого аркуша», є туманне минуле. Юля повернулася з прийомної сім'ї в дитбудинок вже через тиждень. Чому? Що не так з цією дитиною? Там теж були інші прийомні діти, але тих не «здали» назад. «7 вигляд», а начебто розумна, опіка припускає, що з поведінки в соціумі. Ну, так, поведінка не подарунок. Ти їй слово, вона тобі десять у відповідь. Головне, щоб ЇЇ слово було останнім. Ти лаєш її за чергову провину, а вона тебе з посмішкою холодним поглядом свердлить. Старша сестра посприяла потраплянню її в дитбудинок. Мати пила, сестра зі своєю сім'єю жила окремо, в будинку бабусі по батькові. З 6,5 років Юля сама собі варила макарони, куплені сестрою. Мати в п'яному угарі лупила її, всім підряд, що під руку попадеться. Це не пішло безслідно. До цього часу сахається і закривається рукою від передбачуваної небезпеки. Безпечніше було «здати» державі, звичайно ... »
***

«Хлопчик жив у родині вже півтора року. Але звикнути до нього так, щоб відчувати себе абсолютно вільно - не виходило. Хлопчик здавався огидним, дуже дратували всякі неприємні звички. У якийсь момент мені стало здаватися, що нічого не вийде, що ми так і промучаємось поруч, поки не вийде один від одного позбутися. Від того, щоб віддати назад, утримувало тільки те, що на курсах попереджали про відповідальність. Сама відповідальність якось не виростала. Я вирішила все-таки сходити до психолога. До того, вірніше, тієї - з курсів. Про що говорили - я зараз вже й не пам'ятаю. Але вийшла з твердим рішенням: постаратися побачити, як йому тривожно і незатишно через те, що немає нікого, хто любив би його з усіма недоліками. Я чесно намагалася думати про це, помічати його вираз обличчя, дивитися в очі, коли бажала «на добраніч».
Пам'ятаю відчуття безсилля, коли лягла сама: «Та це неможливо! Рідного можна тільки народити! »А вночі наснився сон: ми на озері, недалеко від будинку. Зі мною діти, поруч чужі бігають, всі сміються, і хлопчик мій веселий такий! Я дивлюся на нього - і вперше він мені подобається, але зовсім трошки. А поруч із нами - якийсь старий кістяк тролейбуса (так! Саме тролейбуса!) І діти навколо нього грають в хованки. Мій хлопчик забігає в тролейбус - і раптом ця махина сповзає миттєво в озеро! Я біжу за всім цим - і не наближаюся. Навколо крики жаху, хтось намагається пірнути, виринає і кричить - «Даремно! Засмоктало в трясовину!»
Прокинулася я від кома в горлі і власного якогось вою, ще декілька секунд відчувала стан страшної, непоправної втрати. Встигла зловити думку: «Щастя моє загинуло з тобою», - і зрозуміла, що це сон. Як влетіла до нього в кімнату, схопила в оберемок (це дев'ятирічного!) - І щастя просто полинуло! Звідки слова взялися! Нарікаю: «Пробач, синочку! Нікому не віддам!» Налякала дитину, потім сама ж заспокоїла, поклала - і люблю до цього часу. Стільки щастя у нас із ним було! Він і школу вже закінчив - а я все ще гріюся цим почуттям».

І в першої мами теж все скінчилося добре. Після візиту до психолога вона йшла додому, придавлена висловленою нарешті думкою, що не прийняла, не змогла полюбити дочку. Повернулася додому, глянула на своє велике сімейство, і все якось стало на місця, і з того часу ставало все легше і легше. Пам'ятаєте, як говорила ворона з мультфільму: «Щастя - це коли всі вдома».
Не завжди буває такий хеппі енд. Читала я і повідомлення мами, яка вже кілька років не може відчути доньку рідною, і дочка, схоже, відчуває подібні почуття. Наскільки ж наша любов у нашій владі? Важко сказати, але вищезазначені приклади показують, що таки якщо дуже захотіти ... - і формулу кохання знайти можна. І тут не можна не нагадати про те, що любов часом доводиться вишукувати в своєму серці не тільки прийомним батькам. Скільки молодих мам, які недосипають ночами через крики немовляти, проклинали свою долю! Скільки жінок жахалися, зрозумівши, що вони більше собі не належать! І трапляється, це не просто післяродова депресія.

Одна моя знайома, назвемо її Ганною, дітей не хотіла. Народити дитину умовив чоловік, який випивав, не працював, коли під час чергового скандалу Аня стала збирати речі. Падав на коліна, клявся, що почне життя з чистого аркуша, що справжня родина, з малюком, зробить його людиною. Обіцяв ночами колихати і пелюшки прати. Аня вирішила дати чоловікові шанс. Малюк народився, горе-тато розчулювався, сюсюкав, але ночами не вставав, пелюшки не прав і пити не кинув.
У Ані материнський інстинкт не прокинувся. Качала немовля через зубовний скрегіт. Хотілося втекти від нього кудись подалі. Тільки через рік їй одного разу подумалось, що якби з сином хтось щось зробив ... розірвала б кривдника на частини. На тому материнські почуття і закінчувалися.

Характер у хлопчика проявився не ангельський, страшно впертий. У садку не проходило дня, щоб на хлопчика не скаржилися вихователі, то стільчиком вдарив дівчинку, то просто побився ... Веде його мама, наприклад, з дитячого майданчика додому, а йому не хочеться йти, він кричить, істерить, виривається, сідає на асфальт . Мама пробує піти одна, чекає, що син злякається і побіжить за нею, спостерігає за ним зі сторони. Але страху ні в одному оці, хлопчик готовий піти за першим зустрічним перехожим ... Вдарить Аня його в серцях, а він їй здачі з усіх своїх силоньок дає ... Тільки коли хлопчикові було 4 роки, мама одного разу зрозуміла, що страшно сумує за ним, адже, він гостював у бабусі ...
Так повільно-повільно, як в колбі графа Каліостро, зароджувалася любов.
Через 6 років після народження дитини батьки, нарешті, розійшлися. Син сказав, що тата дуже любить, але залишиться з мамою. І втішав її, як міг, бачачи, що тато її ображає. Зараз Аня із сином щасливі разом, він її опора і підтримка, справжній маленький чоловік у будинку.

Не завжди любов дається батькам згори. Буває і до біологічних дітей така любов-подолання. А прийомних таке випробування, звичайно, чекає ще частіше. Причому зовсім не кожну дитину одній і тій же людині полюбити важко. До одного тягне відразу, така собі «закоханість з першого погляду», а шлях до іншого триває роками ... Ось що радить Людмила Петрановська: «Перш ніж приймати рішення про те, що ви станете батьками дитині, прислухайтеся до свого природного початку. Не важливо, як він виглядає, якої він національності, і навіть не важливо, як він сам на вас відреагує. Просто візьміть на руки, посадіть на коліна, обійміть, вдихніть запах. Вам нормально? Не треба, щоб щось «йокало», просто - нормально? Опору, відторгнення немає? Значить, ваш. У ході повсякденної турботи прийде і любов, і відчуття «рідності». Якщо ж тіло протестує, якщо притиснути дитину до себе ви можете тільки після вольового зусилля - подумайте сто разів. Можливо, вам доведеться довго і болісно переборювати себе, але ж для когось іншого ця дитина може виявитися самою рідною і бажаною ».

Що ще залишається додати? Ось цю довгу і все ж щасливу історію повернення, яке не стало поверненням. І побажати нікому не ганяти лелек назад.

Мати другу дитину, і саме сина (дочці вже 21 рік), ми хотіли завжди.
І ось перед самим Новим роком ми махнули за 800 км по засніжених дорогах на першу зустріч. Боялися жахливо, просто трясло обох. [...] Даня був у санаторії, поїхали за ним з медсестрою, вивели нам маленького чоловічка в пошарпаному комбінезоні, з рюкзачком, на вигляд - роки три з половиною (а за документами йому всі 5), замкнутого, настороженого; половину з того, що говорить, не зрозумієш.
Потім у дитбудинку поспілкувалися в присутності виховательки, хлопчик трохи відтанув, із задоволенням прийняв подарунок, на пропозицію погуляти з нами після тихої години погодився. Вийшли, сіли в машину в якомусь ступорі, а потім хором сказали: наш, все одно заберемо. [...]
Опіка нам відразу запропонувала взяти Даню в гості, хоч на зимові канікули, але у нас виходило тільки наприкінці січня. Місяць жили в очікуванні. [...]

Приїхали, він одразу ж пішов до чоловіка на руки, сказав, що чекав його. Тут же став називати його татом. Трохи пізніше і мене - мамою, але це не дивно (вони всіх виховательок звали мамами). І от увечері в готелі, після того, як Даня заснув, награвшись новими іграшками, одягнений у все нове, домашнє, накотив такий жах: Боже, що ми робимо, адже все міняємо у своєму такому усталеному житті; так, як раніше, вже не буде ніколи, адже ми звикли до свободи, подорожей, зустрічей з друзями і т.д. А що робити? Вранці відвести в дитбудинок і поїхати? Не зможемо вже ... Потім все, начебто, заспокоїлося, отримали документи в опіку та дитбудинку, поїхали Додому. Думали, лелека летить за нами ...
І ось вдома через пару днів почалося: істерики, лайка, кидання всього, що попадеться, на підлогу, намагався і битися, і кусатися і т. д., по повній програмі. Ми були в шоці. Це при тому, що в сім'ї його прийняли добре, йому все подобалося, він із задоволенням грав, освоював комп'ютер, гуляв, але - найменшу заборону і будь-яке зауваження викликали істерику і напади агресії.
Тут ще й лікарі (а в дитбудинку нам ніякого медобстеження перед від'їздом дитини не робили, дали тільки з собою медкарту) стали підливати масла у вогонь своїми діагнозами та коментарями. Радість поступово змінювалася відчаєм, нерви давали знати, що і як робити в такій ситуації, ми не розуміли.

Для мене найголовнішим, напевно, в цей період був навіть не страх цих істерик, а страх, що я його, такого, не зможу прийняти і полюбити, і жити з цією нелюбов'ю буде мука для всіх.
Я написала на конференцію: «Повернути після незалежного обстеження». Дивно, але мені здалося, що в мене полетіло стільки «тапок» і докорів, скільки не летить навіть у тих, хто пише про повернення після декількох років будинку або «не люблю, дратує». Було так погано, що я навіть видалила реєстрацію на конференції, чоловік взагалі намагався заборонити мені туди заходити.
Загалом, в повному сум'ятті, в сльозах стали приймати рішення. Більшість членів родини були за повернення в дитбудинок, поки ще мало часу пройшло (2 тижні). Я сказала, що погоджуся з рішенням більшості, але поїхати назад не зможу. Хоча Даня до мене ставився (та й зараз, мабуть, відноситься) як до виховательки, навіть будь-тактильний контакт зі мною (погладити, поцілувати, обійняти) давався йому важко (перші спроби прояви ніжності до мене з'явилися місяців через 5), а от з татом любов-морква, обійми-поцілунки.

З чоловіком для підтримки поїхала бабуся. Дані сказали, що він їде в подорож на поїзді, зібрали всі речі, іграшки і т. д. Що було після його від'їзду? Зі мною - натуральна істерика, наче щось відірвали, відчувала себе зрадником ... Що відчував чоловік, особливо коли Даня пізнав дитбудинок і не хотів виходити з машини, не описати словами. Пізніше дізналася, що дочка, яка, начебто, підтримала ідею повернення (оскільки боялася за нас), у своїй кімнаті плакала ночами за Данею. Все, лелека полетів ...
Повернувся чоловік один, обличчя немає, сіли поговорити, як жити далі. Розуміємо, що викреслити ці 2 тижні з життя неможливо, що, скільки б часу не минуло, ми будемо думати про нього: як він там, що з ним? Вирішили, незважаючи на його від'їзд, продовжити очищення його документів, хай не для себе, для нього, для інших. Чоловік запитує: а якщо все з'ясуємо, статус очистимо, що робити? Відповідаю: як ти вирішиш, так і вчинимо, ти тільки мені відповідай, що вважаєш важливіше - свободу, як ми зараз сидимо з тобою, в тиші та спокої, без проблем, хоч завтра зірвись в гори, або коли Даня на дивані до тебе притиснувся і шепоче: «Папа»? Він не зміг відповісти ... Тому що заплакав ... Треба знати характер мого чоловіка, щоб оцінити ці сльози. І стало якось легше. І з документами стало прояснюватися.

Подзвонили в ДБ, кажуть: сидить на сумці своїй, нікого не підпускає, іграшки не дістає, чекає тата. Попросили покликати до телефону, психолог спочатку була проти (адже ви не повернетеся і т. д.), - ні, говоримо, через тиждень приїдемо. Поговорили з Данею, заспокоїли ... Він кричить: «Тату, я тебе чекаю! Приїжджай швидше! »
І поїхав тато знову в далеку дорогу ... Щоб забрати Даню назавжди. Це було 4 березня. В цей день Лелека таки знайшов дорогу в наш дім. Іноді вони повертаються, лелеки ...
Майже півроку вдома. Домашня дитина з іншими очима. [...] Пройшли лікарів по-новій (інших, на щастя, не пустодзвонів), виключили купу діагнозів, які були в карті.
Прогрес у розвитку не описати. Дуже любить всім допомагати, трудівник. Акуратний, чистюля. Нічого не візьме не спитавши, навіть цукерки, які завжди у відкритому доступі лежать.
Уже місяць ходить у садок. Адаптувався в саду швидко, спасибі виховательці, яка діяла з нами спільно, постійно йому говорила, що в садку не залишаються на ніч, а йдуть додому до батьків і т. д.

А тепер про ті помилки, які ми зробили.
Відчували ми себе людьми дорослими, з освітою і досвідом роботи з людьми (ми з чоловіком юристи, адвокати), вирішили, що ми такі розумні, все знаємо, у тому числі і як дітей виховувати. Одну вже виховали (розумницю, відмінницю, талановиту і неординарну, з характером), та ще племінницю фактично виростили, теж в люди вивели, бабусі - педагоги зі стажем. Що нам ще треба? Все знаємо, все вміємо, з усім справимося. Почитали книжечки розумні, в Інтернеті історії про усиновлення, цим і обмежилися. А виявилося - багато чого не знаємо, навіть не уявляємо, як вести себе з такою дитиною, як правильно боротися з нею - тією найстрашнішою АДАПТАЦІЄЮ! У тому числі й зі своєю власною. Помилка 1 - зайва самовпевненість.
У нашій опіці ніхто не говорив нам про школу прийомних батьків, про необхідність занять там, про відвідування психолога. Та ми самі вже такі психологи - думали ми - при нашій-то роботі. Але ми працюємо з дорослими, а тут - дитина, з важким минулим ... Ми виявилися до цього не готові, звідси - шок, розгубленість. Помилка 2 - НЕОБХІДНО або відвідувати школу прийомних батьків, або консультуватися у досвідченого психолога. Або хоча б більше прочитати про адаптацію.
І тут нам дуже допомогла конференція, яку я продовжувала читати і чоловікові переповідала, книжки купили, які там радили, дуже допомогло. Справитися з істериками дуже допомагали запевнення в тому, що ми його любимо, що він наш, ми одна сім'я, ми друзі і т. д.
Що ще допомогло впоратися з труднощами? Як не дивно, підтримка з боку практично всіх друзів, родичів і сусідів, які схвалили наше рішення, прийняли Даню і полюбили його. Дивовижна зовнішня схожість з нами, що дозволило відразу відчути нашу спільність. І те, що хвилин і годин щастя, радості, сміху, які ми отримуємо від спілкування з нашим сином, у багато разів більше, ніж хвилин невдоволення від його капризу.

Ольга Левченко

Коли лелека повертається назад

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар