Просто робити свою справу

img

Родина 1 861

Просто робити свою справу

Живёт в Астрахани чудесный человек, Вера Олеговна Дробинская. Она не выходила замуж и не рожала детей – так уж сложилось, но она мама. У неё детский дом семейного типа. И это уже само по себе замечательно. Но есть нечто, делающее её семью одной из немногих на территории СНГ, почти уникальной: все её дети (их 7, а было 8) – инвалиды, некоторые тяжёлые.

Семья Веры Дробинской началась в 2001 году, с мальчика с самым тяжёлым диагнозом – и судьбой.

Вера Олеговна, врач-неонатолог, встретила однажды знакомую заведующую отделением астраханской детской больницы. Та пожаловалась, что на кормление и лечение отказных детей государство не выделяет почти никаких средств и деткам, по сути, нечего есть. Так Вера Олеговна попала в палату «отказничков». И пропала. Она тогда раздумывала над предложением немецких друзей работать по специальности и жить в Германии. Но, увидев брошенных астраханских малышей, поняла, что не может их оставить…

Итак, первым был Данилка. Вернее Рамазан Серажитдинов – христианским именем он был крещён уже у Веры, в честь святого Даниила, брошенного в клетку со львами.

Мальчик лежал в кроватке на клеёнке без простыни, а когда приходило время кормить его, медсёстры просто вставляли в рот бутылочку и уходили. Сосать Рамазан не умел, он лежал в молочной луже и плакал. В 3 месяца он весил чуть больше 3 кг. Животик у него был страшно раздут, тоненькие скрюченные ножки и ручки – у мальчика не разгибались суставы. Среди множества его диагнозов – ДЦП и артрогрипоз. День и ночь в больнице он кричал. Родители не отказывались от Рамазана, но и домой не забирали. Занятые карьерой, они вовсе не желали быть связанными инвалидом по рукам и ногам. Без колебаний они оформили на Веру документы опеки. И она забрала ребёнка домой. Врачи пророчили, что больше 2 недель Рамазан у неё не протянет. Вера надеялась только на то, что, как она слышала, вне стен больницы, в семье отступают самые страшные болезни. Дома боялась отойти от него даже на минуту, не спала… И чудо случилось: Данил стал набирать вес…

9 лет прожил он вместе с Верой. А судьба тяжёлая у него не только потому, что ходить и говорить он так и не научился, а потому, что в 2009 их разлучили. Биологические родители предложили подписать Вере Олеговне, как опекуну, разрешение на продажу квартиры, где мальчик был прописан вместе с бабушкой. Бабушка умерла, и родители решили улучшить свои жилищные условия. Вера посчитала, что это против интересов Данила, и отказала. Родители долго пытались добиться разрешения в обход опекуна, когда же им это не удалось, решили забрать ребёнка. Вера Олеговна подала встречный иск о лишении родительских прав: ведь в течение 9 лет родители не интересовались судьбой сына и не помогали материально. Суд вынес решение оставить Данилку у Веры, но и Серажитдиновых родительских прав не лишил. Те продолжили борьбу и второй суд выиграли. «За всё заплачено и вы не рыпайтесь!» - предупредили они Веру. Когда приехали Данилку забирать, она пыталась рассказать родителям об уходе за мальчиком, но никто не слушал. И Данил снова стал Рамазаном. За первый же месяц без названой мамы он потерял в весе 3 кг. А на второй месяц у него начались эпилептические приступы, скорей всего, на фоне стресса. В 2010 году Вера Олеговна подала заявление в суд с просьбой разрешить видеться иногда с Данилкой. Но ей отказали. Потому что Вера не родственница, а ребёнок, по заверению адвоката Серажитдиновых, никого не узнаёт. Верины дети до сих пор, когда к ним приезжает опека, спрашивают: «А когда нам вернут Данилку?» Скучают.

Откуда же взялись остальные дети? Вслед за Даниилом в доме появились Тавифа и Маша, обе из отказников. Тавифу Вера Олеговна возила в Австрию для операции на сердце. Затем и оформила опеку. А когда вернулась, просто не стала отдавать девочку. Период, когда с Верой жили только Данил и Тавифа, был самым тяжёлым: оба не говорили, не пользовались горшком – Вера никак не могла научить этому Тавифу. Когда же в доме появилась 4-летняя Маша, Тавифа научилась за 3 дня.

Правда, появлению третьего ребёнка воспротивилась Верина мама. Пришлось Вере Олеговне покупать отдельное жильё. Денег хватило только на ветхий домик в отдалённой татарской деревне. Условия там были те ещё, и начались проблемы с опекой. Но мир не без добрых людей – на пожертвования друзей Вера смогла всё-таки купить частный дом в Астрахани.

А с остальными детьми была совсем другая история. Началась она в 2005 году, когда Вера Олеговна в качестве волонтёра начала ездить в Разночиновский интернат для умственно отсталых.

Это огромное заведение на 250 детей находится в 50 километрах от Астрахани, 15 из которых – бездорожье. Когда весной случается разлив, доехать туда вообще практически невозможно. Поэтому не только проверки и комиссии редко туда добираются – не попадают туда и педагоги, психологи, врачи, так необходимые обитателям Разночиновки.

Вокруг интерната уже около года ведутся скандальные дискуссии. Что же на самом деле там происходит? Есть два взгляда на это.

Первый: сотрудники интерната – герои-подвижники, обихаживают тяжёлых инвалидов, совершенно безнадёжных детей, которым вообще-то было бы лучше умереть и не мучиться. А расформировать его хотят те, которым благодатный уголок природы понадобился для постройки роскошного отеля. Именно так представили ситуацию в передаче «Пусть говорят», посвящённой Разночиновке.

И второй: инвалидов, большую часть из которых можно реабилитировать, там не учат и не лечат. Уход заключается в кормёжке и мытье. Дети, психически абсолютно здоровые, инвалиды по зрению или с ДЦП, там содержатся среди ребят умственно отсталых (а отсталость тоже бывает очень разная). Половина диагнозов выставлена неверно. Детей, которым могли бы помочь в столичных больницах, никто не считает нужным туда направлять. И те, кто мог бы быть относительно здоров и в семье, теряют всякий шанс. Потому что после 18 лет из Разночиновки дорога одна – в дом престарелых. А претензии на землю интерната, о которых говорила его директор, вообще, скорей всего, выдумка чистой воды…

История девочки Кристины, которую едва спасли оттуда, и фотографии безымянных детских могил на Разночиновском кладбище сделали происходящее там достоянием общественности. До сих пор проверки якобы не выявили там нарушений, кроме незначительных санитарных, но благодаря поднятому шуму в интернате открыли 2 класса школы, где детей хотя бы учат читать и писать…

Когда Вера Олеговна впервые попала сюда, в одной из палат она увидела привязанного к кровати мальчика. Вернее сначала она его услышала из коридора: он громко рыдал, не по-детски, а по-взрослому. Спросила, почему привязывают – ответили: чтобы не причинил вреда себе и другим детям. Однако себе он вреда наносил более чем достаточно – голова была разбита, а руки искусаны в кровь. У Миши была чесотка, по-видимому, связанным терпеть зуд было настоящей пыткой. Потом, у Веры, он долго ещё не понимал, что свободен; когда за едой падала ложка, он, вместо того, чтобы поднять её, бился головой об стену… У Миши ДЦП.

А у двух других Вериных детей, Нади и Ромы – умственная отсталость. О Роме рассказала Верина знакомая-волонтёр из Италии, усыновившая в Разночиновке девочку. О Наде – сотрудница интерната: «Такую хорошую девочку к нам перевели, она же у нас погибнет». У Нади была короткая уздечка языка, из-за которой случались проблемы с речью – отсюда и диагноз… И Надя, и Рома теперь ходят в обычную школу. Надя заканчивает художественную, замечательно рисует, учится на компьютерных курсах, с учёта по умственной отсталости снята. Рома учится параллельно с ней, занимается в спортивной секции. На них, старших, сейчас в случае чего можно оставить дом, остальные дети слушаются их безоговорочно, а Вера безоглядно им доверяет. Когда же они только пришли в семью, младших били, не произносили слова без мата, а учиться не хотели, потому что «мы дураки». На что Вера Олеговна отвечала: «Раз вы дураки, собирайтесь, поедете назад в интернат». Через несколько месяцев детей было не узнать…

Максим, мальчик с тяжёлым пороком развития позвоночника, попал в эту семью случайно. Когда в опеке оформляли документы сразу на троих: Надю, Рому и Мишу, то перепутали и оформили ещё и Максима. Не могла же Вера отказаться… «Он у нас интеллектуал, много читает, сам пытается во всём разобраться», - рассказывает Вера Олеговна.

Последним был Коля, тоже совершенно здоровый умственно, но с тяжёлой формой ДЦП. С ней его собирались отправить в Разночиновский интернат, после того как разладилось планируемое усыновление во французскую семью… Вера взяла и его.

Что сейчас с Машей и Тавифой? Маша учится в обычной и художественной школе. Тавифа до 6 лет не говорила, теперь начала говорить, занимается индивидуально, во 2 классе. Миша ходит (в интернате только ползал на животе), выражает чувства и желания словами и жестами.

Как решилась Вера Олеговна на стольких детей? «Бояться не в моём характере. Я же врач, я привыкла работать и работать хорошо…» «Я знала одно: если бы в своё время не взяла Рамазана, то он бы просто умер. Если бы я не взяла Тавифу, то она бы тоже умерла. Максим – очень умный и хороший мальчик, но, как у сироты, у него не было абсолютно никаких перспектив, и если бы он остался вместе с психическими больными в интернате, то сгинул бы без следа. И остальные мои дети тоже долго бы не продержались». Вот так. Просто «не могла не…»

Живут на детские пенсии и пособия, добровольные пожертвования, Вера Олеговна подрабатывает переводами. В интернете множество статей об их семье и видео, на которых нельзя не разглядеть любовь и взаимное доверие… Трудно поверить, что кому-то придёт в голову усомниться в состоятельности Веры Олеговны как опекуна… Но таки пришло.

Две недели назад, 16 января 2012 года, поздно вечером у неё дома появились недобрые гости. Сотрудники опеки, отказавшиеся, однако, предъявить удостоверения, приехали с распоряжением об освобождении хозяйки от обязанностей опекуна и прекращении выплаты денежных средств детям. У ворот стоял автомобиль, готовый увезти детей. Решение об «отъёме» детей было принято на основании доноса Веры Зауэр, пастора лютеранской церкви, о том, что в семье детей бьют и не оказывают необходимой медицинской помощи. На вопрос Веры Олеговны, почему не проверили сначала сигнал, ответили, что «не успели». Приехать с проверкой не успели, а приехать за детьми успели. Да и вообще, по словам сотрудников опеки, не доверять «духовному руководителю» нет оснований. Детей Вера Дробинская, конечно же, не отдала. И очень скоро отправилось письмо губернатору области, подписанное Еленой Альшанской, президентом БФ «Волонтёры в помощь детям-сиротам», Татьяной Тульчинской, директором БФ «Здесь и сейчас» и ещё сотнями людей. У Веры Дробинской много друзей.

В последующие дни в семью шла комиссия за комиссией. Дети, естественно, нервничали, и маме жилось неспокойно. Атмосфера ещё больше накалилась, когда в интернете появились фотографии, демонстрирующие беспорядок в доме Дробинской. Фотографии сопровождались статьёй скандально известного астраханского журналиста, первой фразы которой достаточно, чтобы судить о её объективности: «На днях некоторые средства массовой информации дали слезоточивые матерьяльчики с заголовками, что Дробинскую будто бы необходимо защитить…» По словам Веры Олеговны, фотографии сделал кто-то, незаконно пробравшийся в дом в её отсутствие, и беспорядок отчасти создал он же, например, в ванной вывернули бельевую корзину… Так вот в прямом смысле копаются в грязном белье, чтобы опорочить человека, каждый день которого, по сути, подвиг.

Ради чего и почему всё это? Есть несколько предположений. Наиболее правдоподобное: это попытка, подняв шум вокруг семьи Дробинской, отвлечь внимание от Разночиновского интерната. Туда, вроде бы, сейчас собирается комиссия врачей из Российской детской клинической больницы, которая может выявить все вопиющие нарушения, которых не обнаружили предыдущие проверки. Заодно можно отомстить Вере Олеговне, ведь именно она вместе с другими волонтёрами вытащила на свет и историю Кристины (которая едва не умерла от голода в интернате), и сфотографировала безымянные могилы на разночиновском кладбище. Конечно, многим может быть на руку травля Дробинской, прежде всего, тем чиновникам, которые годами закрывали глаза на происходящее в Разночиновке.

Слава Богу, волна, поднятая в интернете, письмо губернатору, а главное, голос в защиту Веры правозащитника, члена Общественной палаты Бориса Альтшулера сделали своё дело. Решение опеки было отменено и выплата детских пособий возобновлена. Но неприятный осадок, как говорится, остался. И настороженность, и ожидание новых нападок. Остаётся пожелать Вере Олеговне сил и неравнодушных людей среди чиновников.

И ещё хочется сказать немного о том, какой лакмусовой бумажкой оказалась эта история для общества, в котором мы с вами живём. То, что Вере Олеговне, по репутации которой буквально потоптались грязными башмаками, пришлось пересмотреть список своих друзей, это понятно. Интересно, как реагировали блогеры, незнакомые люди на развивавшиеся события. Кто-то скрупулёзно начал выяснять, есть ли у Дробинской автомобиль и не жирует ли она на детские пенсии. Кто-то возмущался беспорядком в доме: «Ну знаете, это слишком!» Причём явно ни те, ни другие не пробовали растить в одиночку семерых инвалидов. Ну не видно было почему-то ни одного комментария: «Вот у меня тоже семь инвалидов, а я…» Поэтому очень хочется предложить таким людям попробовать. А потом уже комментировать.

Кто-то гордо заявил: «Я ведь вот не беру на себя ответственность семерых таких детей воспитывать, хотя у меня тоже приёмный ребёнок. А Вера Олеговна явно не справляется. Забыла о своей высокой миссии…» Хочется спросить, а по каким критериям видно, что не справляется? По беспорядку? А может, всё же будем судить по медицинским и психологическим показателям детей? Вера Дробинская, действительно забыв о «высоких миссиях», просто делает своё дело. И если бы она послушала таких здравомыслящих людей и не взяла на себя эту ответственность, было бы сломано 7 детских судеб. В интернате, где Миша был связан и искусан, внешне был вполне себе порядок…

А были другие люди. Которые сразу предложили собрать средства на няню в семью Дробинской. Или которые вообще ничего не предлагали, а переводили деньги на телефон Вере Олеговне, чтобы она в этой тревожной ситуации могла звонить, не заботясь о состоянии счёта. А кто-то из Следственного комитета прислал посылку с подарками и сладостями.

Незачем таких, как Вера Дробинская, возводить в ранг святых. Им нужно только дать спокойно работать. Ну и помогать по мере сил. Чтобы, глядя, как с человеческой и Божьей помощью справляется Вера, кто-то раздумывающий, не взять ли в семью ребёнка-инвалида, отбросил сомнения. Потому что человеческие судьбы перестанут перемалываться в разночиновках, только когда эти дети начнут попадать в семьи. Ох, скорей бы…

 

Ольга Левченко

Если и вы решили заняться благотворительностью детским домамвсю необходимую информацию вы можете найти на нашем сайте.



pomogaem.com.ua

Живе в Астрахані чудова людина, Віра Олегівна Дробінська. Вона не виходила заміж і не народжувала дітей - так уже склалося, але вона мама. У неї дитячий будинок сімейного типу. І це вже саме по собі чудово. Але є щось, що робить її сім'ю однією з небагатьох на території СНД, майже унікальною: всі її діти (їх 7, а було 8) - інваліди, деякі важкі.

Сім'я Віри Дробінської почалася у 2001 році, із хлопчика з найважчим діагнозом - і долею.

Віра Олегівна, лікар-неонатолог, зустріла одного разу знайому завідуючу відділенням астраханської дитячої лікарні. Та поскаржилася, що на годування та лікування дітей, від яких відмовилися батьки держава не виділяє майже ніяких засобів і діткам, по суті, нічого їсти. Так Віра Олегівна потрапила в палату «відмовничків». І зникла. Вона тоді роздумувала над пропозицією німецьких друзів працювати за фахом і жити в Німеччині. Але, побачивши кинутих астраханських малюків, зрозуміла, що не може їх залишити... Отже, першим був Данилко. Вірніше Рамазан Серажітдінов - християнським ім'ям він був хрещений вже у Віри, на честь святого Даниїла, кинутого в клітку з левами.

Хлопчик лежав у ліжечку на клейонці без простирадла, а коли приходив час його годувати, медсестри просто вставляли в рот пляшку і йшли. Смоктати Рамазан не вмів, він лежав у молочній калюжі й плакав. У 3 місяці він важив трохи більше 3 кг. Животик у нього був страшенно роздутий, тоненькі скорчені ніжки і ручки - у хлопчика не розгиналися суглоби. Серед безлічі його діагнозів - ДЦП і артрогрипоз. День і ніч у лікарні він кричав. Батьки не відмовлялися від Рамазана, але й додому не забирали. Зайняті кар'єрою, вони зовсім не бажали бути пов'язаними інвалідом по руках і ногах. Без коливань вони оформили на Віру документи опіки. І вона забрала дитину додому. Лікарі пророкували, що більше 2 тижнів Рамазан у неї не протягне. Віра сподівалася тільки на те, що, як вона чула, поза стінами лікарні, в сім'ї відступають найстрашніші хвороби. Дома боялася відійти від нього навіть на хвилину, не спала... І диво сталося: Данило став набирати вагу...9 років прожив він разом із Вірою. А доля важка у нього не тільки тому, що ходити і говорити він так і не навчився, а тому, що в 2009 їх розлучили. Біологічні батьки запропонували підписати Вірі Олегівні, як опікуну, дозвіл на продаж квартири, де хлопчик був прописаний разом з бабусею. Бабуся померла, і батьки вирішили поліпшити свої житлові умови. Віра порахувала, що це проти інтересів Данила, і відмовила. Батьки довго намагалися добитися дозволу в обхід опікуна, коли ж їм це не вдалося, вирішили забрати дитину. Віра Олегівна подала зустрічний позов про позбавлення батьківських прав: адже протягом 9 років батьки не цікавилися долею сина і не допомагали матеріально. Суд виніс рішення залишити Данилка у Віри, але й Серажітдінових батьківських прав не позбавив. Ті продовжили боротьбу і другий суд виграли. «За все заплачено і ви не рипайтеся!» - попередили вони Віру. Коли приїхали Данилка забирати, вона намагалася розповісти батькам про догляд за хлопчиком, але ніхто не слухав. І Данило знову став Рамазаном. За перший же місяць без названої мами він втратив у вазі 3 кг. А на другий місяць у нього почалися епілептичні напади, скоріше за все через стрес. У 2010 році Віра Олегівна подала заяву до суду з проханням дозволити бачитися іноді з Данилком. Але їй відмовили. Тому що Віра не родичка, а дитина, по завіренню адвоката Серажітдінових, нікого не впізнає. Діти Віри до цього часу, коли до них приїжджає опіка, запитують: «А коли нам повернуть Данилку?» Нудьгують.

Звідки ж взялися інші діти? Слідом за Данилом у будинку з'явилися Тавіфа і Маша, обидві з відмовників. Тавіфу Віра Олегівна возила до Австрії для операції на серці. Потім і оформила опіку. А коли повернулася, просто не стала віддавати дівчинку. Період, коли з Вірою жили тільки Данило і Тавіфа, був найважчим: обидва не говорили, не користувалися горщиком - Віра ніяк не могла навчити цьому Тавіфу. Коли ж у будинку з'явилася 4-річна Маша, Тавіфа навчилася за 3 дні.

Правда, появі третьої дитини чинила опір Вірина мама. Довелося Вірі Олегівні купувати окреме житло. Грошей вистачило лише на старий будиночок у віддаленому татарському селі. Умови там були ті ще, і почалися проблеми з опікою. Але світ не без добрих людей - на пожертви друзів Віра змогла таки купити приватний будинок в Астрахані.

А з рештою дітей була зовсім інша історія. Почалася вона в 2005 році, коли Віра Олегівна в якості волонтера почала їздити в Різночинівский інтернат для розумово відсталих.

Це величезний заклад на 250 дітей знаходиться в 50 кілометрах від Астрахані, 15 з яких - бездоріжжя. Коли навесні трапляється розлив, доїхати туди взагалі практично неможливо. Тому не тільки перевірки й комісії рідко туди добираються - не потрапляють туди і педагоги, психологи, лікарі, які так необхідні мешканцям Різночинівки.

Навколо інтернату вже близько року ведуться скандальні дискусії. Що ж насправді там відбувається? Є два погляди на це.

Перший: співробітники інтернату - герої-подвижники, піклуються про інвалідів, абсолютно безнадійних дітей, яким взагалі було б краще померти і не мучитися. А розформувати його хочуть ті, яким благодатний куточок природи знадобився для побудови розкішного готелю. Саме так представили ситуацію в передачі «Нехай говорять», присвяченій Різночинівці.

І другий: інвалідів, більшу частину з яких можна реабілітувати, там не вчать і не лікують. Догляд полягає в годуванні і купанні. Діти, психічно абсолютно здорові, інваліди по зору або з ДЦП, там перебувають разом із розумово відсталими (а відсталість теж буває дуже різною). Половина діагнозів виставлена ​​невірно. Дітей, яким могли б допомогти в столичних лікарнях, ніхто не вважає за потрібне туди спрямовувати. І ті, хто міг би бути відносно здоровим і в родині, втрачають всякий шанс. Тому що після 18 років із Різночинівки дорога одна - в будинок престарілих. А претензії на землю інтернату, про які говорила його директор, взагалі, скоріш за все, вигадка чистої води... Історія дівчинки Христини, яку ледь врятували звідти, і фотографії безіменних дитячих могил на Різночинівському цвинтарі зробили те, що відбувається там надбанням громадськості. До цього часу перевірки нібито не виявили там порушень, крім незначних санітарних, але завдяки піднятому галасу в інтернаті відкрили 2 класи школи, де дітей хоча б вчать читати і писати ...

Коли Віра Олегівна вперше потрапила сюди, в одній із палат вона побачила прив'язаного до ліжка хлопчика. Вірніше спочатку вона його почула з коридору: він голосно ридав, не по-дитячому, а по-дорослому. Запитала, чому прив'язують - відповіли: щоб не заподіяв шкоди собі та іншим дітям. Проте, собі він шкоди завдавав більше ніж достатньо - голова була розбита, а руки покусані в кров. У Михайла була короста, мабуть, зв’язаному терпіти свербіж було справжніми тортурами. Потім, у Віри, він ще довго не розумів, що вільний; коли за їжею падала ложка, він, замість того, щоб підняти її, бився головою об стіну... У Михайла ДЦП. А у двох інших Віриних дітей, Наді і Роми - розумова відсталість. Про Рому розповіла Вірина знайома-волонтер з Італії, яка усиновила в Різночинівці дівчинку. Про Надю - співробітниця інтернату: «Таку хорошу дівчинку до нас перевели, вона ж у нас загине». У Наді була коротка вуздечка язика, через яку траплялися проблеми з мовою - звідси і діагноз... І Надя, і Рома тепер ходять у звичайну школу. Надя закінчує художню, чудово малює, вчиться на комп'ютерних курсах, з обліку на розумову відсталість знята. Рома вчиться паралельно з нею, займається у спортивній секції. На них, старших, зараз в разі чого можна залишити будинок, інші діти слухають їх беззастережно, а Віра безоглядно їм довіряє. Коли ж вони тільки прийшли в сім'ю, молодших били, не вимовляли слова без мата, а вчитися не хотіли, тому що «ми дурні». На що Віра Олегівна відповідала: «Раз ви дурні, збирайтеся, поїдете назад в інтернат». Через декілька місяців дітей було не впізнати...

Максим, хлопчик з важким пороком розвитку хребта, потрапив у цю сім'ю випадково. Коли в опіці оформляли документи відразу на трьох: Надю, Рому і Михайла, то переплутали і оформили ще й Максима. Не могла ж Віра відмовитися... «Він у нас інтелектуал, багато читає, сам намагається у всьому розібратися», - розповідає Віра Олегівна.

Останнім був Микола, теж абсолютно здоровий розумово, але з важкою формою ДЦП. З нею його збиралися відправити в Різночинівський інтернат, після того як розладналося плановане усиновлення у французьку родину... Віра взяла і його.

Що зараз із Машею і Тавіфою? Маша вчиться у звичайній і художній школі. Тавіфа до 6 років не говорила, тепер почала говорити, займається індивідуально, у 2 класі. Мишко ходить (в інтернаті тільки повзав на животі), висловлює почуття й бажання словами і жестами.

Як зважилася Віра Олегівна на стількох дітей? «Боятися не в моєму характері. Я ж лікар, я звикла працювати і працювати добре...» «Я знала одне: якби свого часу не взяла Рамазана, то він би просто помер. Якби я не взяла Тавіфу, то вона б теж померла. Максим - дуже розумний і хороший хлопчик, але, як у сироти, у нього не було абсолютно ніяких перспектив, і якби він залишився разом з психічно хворими в інтернаті, то згинув би без сліду.  Інші мої діти теж довго б не протрималися». Ось так. Просто «не могла не...»

Живуть на дитячі пенсії та допомогу, добровільні пожертвування, Віра Олегівна підробляє перекладами. В інтернеті безліч статей про їх сім'ю та відео, на яких не можна не побачити любов і взаємну довіру... Важко повірити, що комусь прийде в голову засумніватися в опікунських здібностях Віри Олегівни... Але таки настало.

Два тижні тому, 16 січня 2012 року, пізно ввечері у неї вдома з'явилися недобрі гості. Співробітники опіки, які відмовилися, проте, пред'явити посвідчення, приїхали з розпорядженням про звільнення господині від обов'язків опікуна та припинення виплати грошових коштів дітям. Біля воріт стояв автомобіль, готовий відвезти дітей. Рішення про «відлучення» дітей було прийнято на підставі доносу Віри Зауер, пастора лютеранської церкви, про те, що в сім'ї дітей б'ють і не надають необхідної медичної допомоги. На питання Віри Олегівни, чому не перевірили спочатку сигнал, відповіли, що «не встигли». Приїхати з перевіркою не встигли, а приїхати за дітьми встигли. Та й взагалі, за словами співробітників опіки, не довіряти «духовному керівникові» немає підстав. Дітей Віра Дробінська, звичайно ж, не віддала. І дуже скоро надіслали листа губернатору області, підписане Оленою Альшанською, президентом БФ «Волонтери в допомогу дітям-сиротам», Тетяною Тульчинською, директором БФ «Тут і зараз» і ще сотнями людей. У Віри Дробінської багато друзів.

У наступні дні в сім'ю йшла комісія за комісією. Діти, звичайно, нервували, і мамі жилося неспокійно. Атмосфера ще більше загострилася, коли в інтернеті з'явилися фотографії, що демонструють безлад у будинку Дробінської. Фотографії супроводжувалися статтею скандально відомого астраханського журналіста, першого речення якої достатньо, щоб судити про її об'єктивність: «На днях деякі засоби масової інформації дали сльозоточиві матеріали із заголовками, що Дробінську нібито необхідно захистити...» За словами Віри Олегівни, фотографії зробила людина, яка незаконно пробралася в будинок у її відсутність, і безлад, почасти, створила вона ж, наприклад, у ванній вивернули білизняний кошик... Так ось в прямому розумінні копаються в брудній білизні, щоб зганьбити людину, кожен день якої, по суті, подвиг.

Заради чого і чому все це? Є кілька припущень. Найбільш правдоподібне: це спроба, піднявши шум навколо сім'ї Дробінської, відвернути увагу від Різночинівського інтернату. Туди, начебто, зараз збирається комісія лікарів із Російської дитячої клінічної лікарні, яка може виявити всі кричущі порушення, яких не виявили попередні перевірки.

Заразом, можна помститися Вірі Олегівні, адже саме вона разом з іншими волонтерами витягла на світ історію Христини (яка ледь не померла від голоду в інтернаті), і сфотографувала безіменні могили на різночинівському цвинтарі.

Звичайно, багатьом може бути на руку цькування Дробінської, перш за все, тим чиновникам, які роками закривали очі на те, що відбувається в Різночинівці.

Слава Богу, хвиля, піднята в інтернеті, лист губернатору, а головне, голос на захист Віри правозахисника, члена Громадської палати Бориса Альтшулера зробили свою справу. Рішення опіки було скасовано і виплата дитячої допомоги відновлена. Але неприємний осад, як мовиться, залишився. І настороженість, і очікування нових нападок. Залишається побажати Вірі Олегівні сил і небайдужих людей серед чиновників.

І ще хочеться сказати небагато про те, яким лакмусовим папірцем виявилася ця історія для суспільства, в якому ми з вами живемо. Те, що Вірі Олегівні, по репутації якої буквально потопталися брудними черевиками, довелося переглянути список своїх друзів, це зрозуміло. Цікаво, як реагували блогери, незнайомі люди, на розвиток подій. Хтось скрупульозно почав з'ясовувати, чи є у Дробінської автомобіль і чи не жирує вона на дитячі пенсії. Хтось обурювався безладом у будинку: «Ну знаєте, це занадто!» Причому явно ні ті, ні інші самі не пробували виростити сімох інвалідів. Ну не видно було чомусь жодного коментаря: «Ось у мене теж сім інвалідів, а я...» Тому дуже хочеться запропонувати таким людям спробувати. А потім вже коментувати.

Хтось гордо заявив: «Я ж ось не беру на себе відповідальність сімох таких дітей виховувати, хоча в мене теж прийомна дитина. А Віра Олегівна явно не справляється. Забула про свою високу місію...» Хочеться запитати, а за якими критеріями видно, що не справляється? Через безлад? А може, все ж таки будемо судити за медичними та психологічними показниками дітей? Віра Дробінська, дійсно, забувши про «високі місії», просто робить свою справу. І якби вона послухала таких розсудливих людей і не взяла на себе цю відповідальність, було б зламано 7 дитячих доль. В інтернаті, де Мишко був зв'язаний і покусаний, зовні був цілком порядок...

А були інші люди. Які відразу запропонували зібрати кошти на няню в сім'ю Дробінської. Або які взагалі нічого не пропонували, а переводили гроші на телефон Вірі Олегівні, щоб вона в цій тривожній ситуації могла телефонувати, не піклуючись про стан рахунку. А хтось із Слідчого комітету надіслав посилку з подарунками та солодощами.

Нема чого таких, як Віра Дробінська, зводити в ранг святих. Їм потрібно тільки дати спокійно працювати. Ну, і допомагати в міру сил. Щоб, дивлячись, як із людською та Божою допомогою справляється Віра, людина, яка досі роздумує, чи не взяти б у сім'ю дитину-інваліда, відкинула сумніви. Бо людські долі перестануть перемелювати в різночинівках, тільки коли ці діти почнуть потрапляти в сім'ї. Ох, скоріше б... 

 

Ольга Левченко

www.deti.dp.ua

Залиште свій коментар