Життя довжиною в дев'ять годин

Життя довжиною в дев'ять годин

Что мы знаем о счастье? Наверное, это самый сложный вопрос, на который не могут найти ответ лучшие умы человечества. Кому-то понадобятся машина-квартира-и все такое, а кому-то... всего лишь девять часов, проведенных со своим новорожденным ребенком. Поразительно, но бывает и так...

 

Англичанка Катя Роу никогда особенно не хотела становиться матерью. Просто она и ее муж Шейн Джонсон последние четыре года жили с мыслью: «А вдруг?» «Вдруг» получилось неожиданно. Врачи сказали: «Да», и все должно было пойти своим ходом, но...

Как говорит сама Катя: «Наше первое сканирование было тогда, когда я была на третьем месяце беременности. Все было действительно восхитительно. Как только мы увидели нашего малыша, мы просто влюбились в него. Будущее, действительно, выглядело безоблачным».

 

Но уже на следующем обследовании доктора забили тревогу. У малыша был неправильно сформирован мозг, и все, что его ожидало – это тяжелейшая инвалидность. Следующий удар последовал в Детской больнице Бирмингема, где доктора, в очередной раз просканировав плод пришли к следующим неутешительным выводам: этот ребенок никогда не сможет ни ходить, ни говорить, вряд ли он проживет на этом свете дольше пяти лет, и все это время будет нуждаться в неусыпной, круглосуточной заботе.

 

Тогда, на 24-й неделе беременности, врачи предложили Кате сделать искусственные роды. Логично, казалось бы…

 

Но во время трехмерного сканирования в режиме реального времени женщина увидела своего малыша на мониторе. Он улыбался, он пускал пузыри, пинался и смешно размахивал ручками. Он ничем не отличался от других младенцев, наслаждающихся жизнью в материнской утробе. И тогда Катя приняла нелегкое решение идти во что бы то ни стало до конца. Как ни поразительно, но материнский инстинкт проснулся в ней именно в этот момент.

Позже она скажет: «Если он мог смеяться, играть и что-то чувствовать, несмотря на свою «особенность», если он хотел жить и радоваться этому, пусть и недолго, как я могла ему отказать?! В тот момент я поняла — неважно, сколь долгим будет счастье моего ребенка. Оно будет, а остальное неважно».

 

Катя и Шейн принялись готовиться к важному событию. Обставили детскую. Катя изучила все, что могла, относительно болезни ребенка и старалась предвосхитить любые его нужды. «Он рос, он толкался внутри меня, и несмотря на то, что еще не появился на свет, у него уже были свои предпочтения», - вспоминает она. Например, малыш полюбил… душ. Всякий раз, когда Катя направляла струю воды себе на живот, он начинал шевелиться – она чувствовала, что сын радуется. Чувствовала она и реакцию некоторых людей на свое поведение. Многие считали ее странной… «Но если меня обуревали какие-то сомнения насчет того, правильно ли я поступаю, я брала в руки «портрет» будущего сына – фотографию того самого трехмерного сканирования, где он улыбается – и понимала, что права».

Последние полтора месяца беременности оказались очень мучительными для Кати. Из-за своих нарушений будущий ребенок не мог заглатывать околоплодные воды и его матери проходилось ежедневно проходить болезненные процедуры их откачки. «Это был настоящий кошмар, - вспоминает она, - но передо мной и тогда не вставал вопрос, стоит ли так мучиться ради ребенка, который проживет на этот свете совсем мало. Любая мать сделает все возможное для своего малыша, а я приступила к выполнению материнских обязанностей с того самого момента, как узнала о своей беременности».

Мальчик появился на свет 23 октября прошлого года в больнице Royal Shrewsbury, и сразу попал под неусыпный надзор медиков в отделении патологии новорожденных. Катя говорит: «Я была готова к тому, что мне его не покажут сразу, как обычным молодым родителям, но не могла предположить того, что случится», - говорит Катя.

 

Спустя несколько минут к ней в палату ворвались акушерки. «Скорее! Он умрет с минуты на минуту!»

 

Они с мужем заранее приняли решение, что предоставят Лукиану (так назвали сына еще до рождения) право на выбор. Если он «решить» жить, значит, так тому и быть. Если не захочет задерживаться на этом свете, они не станут подвергать его сложным медицинским мероприятиям и поддерживать в нем жизнь искусственно. Лукиан умер спустя девять часов после своего рождения.

Катя говорит: «Любовь, которую я испытала в тот момент, когда взяла сына на руки, не сравнится ни с чем. Это самое главное, что может быть в судьбе женщины. Это, вообще, единственное, ради чего стоит жить. И этому меня научил Лукиан. Я всегда буду благодарна своему сыну за это».

 

По материаламhttp://www.dailymail.co.uk

Денис СЕМЕНОВ

Англійка Катя Роу ніколи особливо не хотіла ставати матір'ю. Просто вона та її чоловік Шейн Джонсон останні чотири роки жили з думкою: «А раптом?» «Раптом» вийшло несподівано. Лікарі сказали: «Так», і все повинно було піти своїм ходом, але...

Як говорить сама Катя: «Наше перше сканування було тоді, коли я була на третьому місяці вагітності. Все було дійсно чудово. Як тільки ми побачили нашого малюка, ми просто закохалися в нього. Майбутнє, дійсно, виглядало безхмарним».

Але вже на наступному обстеженні лікарізабили тривогу. У малюка був неправильно сформований мозок, і все, що його чекало - це важка інвалідність. Наступний удар послідував в Дитячій лікарні Бірмінгема, де лікарі, в черговий раз відсканувавши плід прийшли до наступних невтішних висновків: ця дитина ніколи не зможе ні ходити, ні говорити, навряд чи вона проживе на цьому світі довше п'яти років, і весь цей час буде потребувати цілодобової турботи.

Тоді, на 24-му тижні вагітності, лікарі запропонували Каті зробити штучні пологи. Логічно, здавалося б...

Але під час тривимірного сканування в режимі реального часу жінка побачила свого малюка на моніторі. Він посміхався, він пускав бульбашки, штовхався і смішно розмахував ручками. Він нічим не відрізнявся від інших немовлят, що насолоджуються життям в материнській утробі. І тоді Катя прийняла нелегке рішення йти до кінця. Як не вражає, але материнський інстинкт прокинувся в ній саме в цей момент.

Пізніше вона скаже: «Якщо він міг сміятися, грати і щось відчувати, незважаючи на свою «особливість», якщо він хотів жити і радіти цьому, хай і недовго, як я могла йому відмовити?! У той момент я зрозуміла - неважливо, наскільки довгим буде щастя моєї дитини. Воно буде, а інше неважливо».

Катя і Шейн взялися готуватися до важливої ​​події. Обставили дитячу. Катя вивчила все, що могла, щодо хвороби дитини і намагалася передбачити будь-які його потреби. «Він ріс, штовхався всередині мене, і незважаючи на те, що ще не з'явився на світ, у нього вже були свої переваги», - згадує вона. Наприклад, малюк полюбив... душ. Щоразу, коли Катя направляла струмінь води собі на живіт, він починав ворушитися - вона відчувала, що син радіє. Відчувала вона і реакцію деяких людей на свою поведінку. Багато хто вважав її дивною... «Але якщо мене охоплювали якісь сумніви щодо того, чи правильно я дію, я брала в руки «портрет» майбутнього сина - фотографію того самого тривимірного сканування, де він посміхається - і розуміла, що права».

Хлопчик з'явився на світ 23 жовтня минулого року в лікарні Royal Shrewsbury, і відразу потрапив під24-годинний нагляд медиків у відділенні патології новонароджених. Катя говорить: «Я була готова до того, що мені його не покажуть відразу, як звичайним молодим батькам, але не могла припустити того, що трапиться», - каже Катя.

Через кілька хвилин до неї в палату ввірвалися акушерки. «Швидше! Він помре з хвилини на хвилину!»

Вони з чоловіком заздалегідь ухвалили рішення, що нададуть Лукіану (так назвали сина ще до народження) право на вибір. Якщо він «вирішить» жити, значить, так тому і бути. Якщо не захоче затримуватися на цьому світі, вони не стануть піддавати його складним медичним заходам і підтримувати в ньому життя штучно. Лукіан помер через дев'ять годин після свого народження.

Катя говорить: «Любов, яку я відчулав той момент, коли взяла сина на руки, не зрівняється ні з чим. Це найголовніше, що може бути у долі жінки. Це, взагалі, єдине, заради чого варто жити. І цьому мене навчив Лукіан. Я завжди буду вдячна своєму синові за це».

За матеріалами http://www.dailymail.co.uk

Денис СЕМЕНОВ