За пом'якшення сердець, або Історія одного всиновлення
Источник: www.zn.ua
Восьмилетняя Оля собирала свои вещи. Впрочем, какие такие особенные вещи могут быть у воспитанницы детдома? «Выходную» одежду должна была принести с собой мама. Оставались милые детскому сердцу кем-то когда-то подаренные или найденные безделицы: большая красивая пуговица, похожая на брошку, яркие крупные бусинки, небесно-голубая лента, любимый плюшевый заяц с поникшими от возраста ушами... Едва сдерживая радость, девочка перебирала свои сокровища, думая, что подарить на память подружкам, а что оставить себе. Сегодня за ней наконец-то приедет американская мама Черил. Еще немного, и Оля покинет это грустное место, где прожила последние четыре года. Все плохое останется позади. А вскоре Оля, теперь уже Оливия Мэй Сейбенз, вместе с мамой и папой переступит порог своего дома, где ее заждались три брата и сестренка. Ее семья…
Радость девочки омрачалась страхом. Оля боялась даже думать о том, что вещи снова придется раскладывать по местам, потому что маме опять не позволят ее забрать. Уже в третий раз… На смотрины опять станут приходить чужие тети и дяди, а дети будут подтрунивать над девочкой, говоря, что никто и никогда ее не заберет, потому что ее настоящий дом — здесь…
Историй о злоключениях иностранных семей, приехавших в Украину с целью усыновить здешнего ребенка, немало. Одну из них описала американка М.Шварц в своей книге «Тыквенная грядка. Международная усыновительная поездка одинокой женщины». Когда она вручала книгу членам украинской делегации, приехавшим в США изучать усыновительные процессы, ее глаза обжигали болью и ненавистью…
Незнакомые с украинским законодательством и не знающие языка иностранцы вынуждены целиком и полностью полагаться на добросовестность так называемых доверенных лиц, сопровождающих их в Украине в процессе усыновления, а заодно и обдирающих, как липку. Иностранные усыновители плохо понимают, что происходит на самом деле. Вернувшись домой (хорошо, если с ребенком), они ругают украинские законы и строят версии и догадки, идущие совсем не на пользу репутации нашей страны за рубежом.
Некоторые истории просто шокируют. Попытавшись поставить себя на место потенциальных родителей, можно только представлять какие отчаяние и бессилие они должны испытывать, столкнувшись с громоздкой украинской бюрократической системой; с коррумпированностью чиновников, равнодушием людей, сердца которых должны бы быть открыты, поскольку они работают с детьми. Взрослый может лишь догадываться о том, что переживает ребенок, трижды собирающий, а потом раскладывающий по местам вещи, терпящий насмешки сверстников и отказывающийся от встреч с потенциальными опекунами в ожидании тех единственных мамы и папы, к которым уже прикипел душой.
А начиналась история усыновления восьмилетней Оли К. из Белгород-Днестровского детского дома смешанного типа для детей дошкольного и школьного возраста вполне гладко.
Грегори и Черил Сейбенз — верующие люди. Они давно хотели усыновить ребенка из Украины. Здесь Грегори работал в 1992—1994 годах, ему нравилась страна, где остались друзья и знакомые. Ждали только, пока собственные дети немного подрастут.
«Каждый год в американские семьи приезжают на оздоровление дети из Украины, — рассказала Черил. — Мы узнали об этом и подали в агентство заявку на прием ребенка. Вначале хотели проверить, как справимся с пятью детьми, поэтому в июле 2009 года к нам на каникулы приехала Оля. Многие американцы впоследствии хотят усыновить детей, которых на время приютили в своем доме. Мы не стали исключением. Восьмилетняя Оля даже внешне похожа на наших родных детей. Кроме того, она как бы заполнила возрастной пробел между сыновьями-погодками (11, 10 и 9 лет) и дочерью семи лет. Дети прекрасно ладили друг с другом, хотя Оля не говорит по-английски. В августе мы уже приняли твердое решение удочерить ее. Обратившись в одно из агентств по усыновлению, начали собирать необходимые документы. Именно в агентстве мы получили контактные телефоны людей, которые сопровождали нас в Украине, — переводчика, водителя, адвоката».
Американское агентство расписало семье стандартную процедуру усыновления в Украине и рассказало, какие шаги они должны будут сделать. По словам Черил, все именно так и выглядело, за исключением того, что планировать свое время в Украине они не могли. Посредники то пропадали на несколько дней, то вдруг появлялись и говорили: «идем туда-то и туда-то», ничего толком не объясняя. Это очень раздражало: у семьи Сейбенз не было никакой информации о том, что происходит на самом деле.
За полтора года, которые длился процесс усыновления, они потратили более 50 тысяч долларов США. Примерно половина этой суммы — расходы на транспорт, питание и проживание в установленных посредниками местах. Например, за то, чтобы отвезти семью в Белгород-Днестровский, они запросили 300 долларов, а арендованная квартира стоила 100 долларов в сутки. Половина денег ушла на «благотворительные взносы», назначение которых посредники далеко не всегда объясняли семье.
«Доверенные лица» вначале очень нервничали, когда Грегори и Черил пытались подключить к делу знакомых, хорошо знавших английский язык и искренне желавших помочь, и наотрез отказывались даже встречаться в присутствии «посторонних». Но когда процесс усыновления стал затягиваться и усложняться, посредники, увидев в этом выгоду для себя, с удовольствием переложили свои функции на добровольцев.
«Первый раз мы приехали в Украину в декабре 2009-го, пробыли до января, но так и не дождались суда, — продолжает рассказ Черил. — Сдавали документы. Тогда были введены новые правила — предоставлять результаты проверки семьи Интерполом. Если хочешь усыновить ребенка, принцип презумпции невиновности действует с точностью до наоборот: тебя подозревают во всем и ты должен доказать, что никогда нигде не проштрафился.
В апреле 2010-го мы вернулись еще на месяц, до заседания суда. В частности, потому, что инспектор службы по делам детей стала показывать Олю украинским семьям, которые хотели взять ее под опеку, несмотря на то, что мы оформили запрет на показ ребенка, поскольку уже начат процесс его усыновления».
Вообще в законодательстве Украины нигде не оговорено, что ребенка нельзя показывать другим семьям, если уже начат процесс его усыновления. Более того, на иностранное усыновление украинского сироту должны отдавать лишь тогда, когда исчерпаны все возможности устройства его в семью на родине. Такое правило действует во всех странах, подписавших Конвенцию ООН о правах ребенка или же работающих в соответствии с Гаагской конвенцией. Если украинский сирота находится под опекой в детском доме семейного типа (ДДСТ) — одна из форм семейного воспитания в Украине — то он уже не подлежит иностранному усыновлению. Эта норма была узаконена для того, чтобы ДДСТ не стали «питомниками», готовящими детей для иностранного усыновления. С одной стороны, такие попытки действительно бывали. С другой — усыновленный ребенок имеет в семье все права, в том числе и имущественные. А вот где будет жить тот, которому по достижении совершеннолетия (или 23 лет — после окончания вуза) придется покинуть ДДСТ?
Так или иначе, но подыскивать Оле украинскую семью было обязанностью органов опеки и попечительства. Однако за четыре года пребывания девочки в детдоме никто никогда не проявлял к ней интереса. Включая ее биологических родителей, которые были лишены родительских прав и находились на принудительном лечении от алкоголизма. Инспектор службы по делам детей С.Рохнянская стала проявлять активность только тогда, когда семья Сейбенз начала процесс усыновления Оли. Девочкой заинтересовались сразу несколько семей. Каждый такой визит Оля, уже говорившая о Грегори и Черил «мои американские папа и мама», воспринимала болезненно, а потом наотрез отказалась от таких знакомств. Инспекторы служб по делам детей пытались организовать встречу Оли с биологическими родителями. На вопросы об этом девочка отвечала: «от мужчины пахло сигаретами. Женщину, которая моя мама, я не знаю. А братья не хотели быть там».
А вот то, что у Оли был контакт с семьей Сейбенз, подтвердила и директор детдома Ольга Форнальчук в Белгород-Днестровском горрайонном суде Одесской области, вынесшем 14.12.2010 года положительное решение о возможности усыновления семьей Сейбенз Оли К., а также о выдаче девочке нового свидетельства о рождении на имя Оливии Мэй Сейбенз. Однако представитель органа опеки и попечительства Белгород-Днестровского горсовета Одесской области против усыновления возражала, поскольку это привело бы к разъединению семьи. Была подана апелляция.
О том, что у Оли есть два брата (14 и 17 лет), Грегори и Черил Сейбенз узнали, когда приехали в Киев. Согласно статье 210 Семейного кодекса Украины, родные братья и сестры не могут быть разъединены при их усыновлении. Однако в отдельных случаях, если исчерпаны все возможности для устройства детей на воспитание в одну семью или существуют обстоятельства, которые делают это невозможным, они могут быть разъединены. В Департаменте по усыновлению семье Сейбенз сказали, что в данном случае наличие старших братьев не станет препятствием для удочерения Оли, поскольку дети разъединены уже давно. Они никогда не находились в одном детском учреждении. И хотя инспектор службы по делам детей обязана была координировать процесс и следить за тем, чтобы дети писали друг другу и время от времени могли встречаться, этого не происходило. Кроме того, старший брат девочки находился под стражей в Измаильском следственном изоляторе и в дальнейшем был приговорен к лишению свободы с отбыванием наказания условно. Младший из братьев находится в Центре психолого-педагогической коррекции при Фонтанской общеобразовательной школе социальной реабилитации Коминтерновского района Одесской области. Вряд ли воссоединение с такой семьей было бы в интересах Оли. К тому же ни один из братьев не стоит на учете для усыновления. Приняв во внимание все эти обстоятельства, Апелляционный суд Одесской области 18 марта 2011 года отклонил апелляционную жалобу исполкома Белгород-Днестровского горсовета, оставив решение горрайонного суда без изменений.
Казалось, в этой долгой истории можно было бы поставить точку. Однако когда Черил Сейбенз пришла в детдом с новым свидетельством о рождении, чтобы в присутствии директора и инспектора службы по делам детей забрать Олю, там ее поджидал представитель Белгород-Днестровской межрайонной прокуратуры Одесской области. Он передал ей письмо, в котором говорилось о том, что прокуратура намерена обжаловать решения двух предыдущих судов в суде высшей инстанции, и на этом основании запрещает выдачу Оли семье Сейбенз. У родителей отобрали свидетельство о рождении ребенка, и они покинули детдом в полной растерянности.
Странные чувства испытываешь, когда закон вроде бы целиком на твоей стороне, но ты не можешь добиться его исполнения, ничего при этом не нарушив. Полномочия инспектора службы по делам детей и прокурорской службы были явно превышены. (Страшно даже представить, с какими трудностями вскоре могут столкнуться иностранные усыновители в регионах, когда, согласно административной реформе, будет ликвидирован центральный орган — Госдепартамент по усыновлению, до этого хоть как-то координировавший работу органов опеки и попечительства в этих вопросах. Пока неизвестно, кому будут переданы его полномочия.) Какие интересы при этом преследовались и почему такими твердокаменными оказались сердца этих людей, остается лишь догадываться. Ведь даже в случае подачи кассационной жалобы дожидаться нового суда ребенок мог вместе с родителями, не покидая при этом страну. Однако изменить ситуацию семья была бессильна. Директор детдома (о которой у семьи остались самые хорошие воспоминания) боялась взять на себя ответственность за выдачу ребенка: «Я не юрист». Впрочем, она и не могла этого сделать, поскольку инспектором не был составлен акт о передаче. Эта странная история могла бы зайти в тупик. Лишь благодаря оперативному реагированию управления по работе с обращениями граждан при администрации президента Украины, Оливии Сейбенз не пришлось в третий раз раскладывать вещи по местам и опять терпеть насмешки сверстников — родители наконец смогли забрать ее из детдома. Как выяснилось, кассационная жалоба так и не была подана прокурорской службой в суд высшей инстанции. Срок ее подачи истек 8 апреля. А 15 апреля семья Сейбенз отправилась в Америку, перед отъездом из Украины заказав в церкви службу — за смягчение сердец…
Источник: www.zn.ua
Восьмирічна Оля збирала свої речі. Втім, які такі особливі речі можуть бути у вихованки дитбудинку? «Вихідний» одяг повинна була принести з собою мама. Залишалися милі дитячому серцю, кимось, колись подаровані чи знайдені дрібниці: великий гарний ґудзик, схожий на брошку, яскраві великі намистини, небесно-блакитна стрічка, улюблений плюшевий заєць з понурими від віку вухами... Ледве стримуючи радість, дівчинка перебирала свої скарби, думаючи, що подарувати на пам'ять подружкам, а що залишити собі. Сьогодні за нею нарешті приїде американська мама Черіл. Ще трохи, і Оля залишить це сумне місце, де прожила останні чотири роки. Все погане залишиться позаду. А незабаром Оля, тепер вже Олівія Мей Сейбенз, разом з мамою і татом переступить поріг свого будинку, де її зачекалися три брати і сестричка. Її сім'я ...
Радість дівчинки затьмарювалася страхом. Оля боялася навіть думати про те, що речі знову доведеться розкладати по місцях, бо мамі знову не дозволять її забрати. Вже втретє ... На оглядини знову стануть приходити чужі тітки і дядьки, а діти будуть кепкувати над дівчинкою, кажучи, що ніхто і ніколи її не забере, бо її справжній дім - тут ...
Історій про поневіряння іноземних сімей, які приїхали в Україну з метою усиновити тутешню дитини, чимало. Одну з них описала американка М. Шварц у своїй книзі «Гарбузова грядка. Міжнародна поїздка самотньої жінки заради удочеріння». Коли вона вручала книгу членам української делегації, що приїхали в США вивчати процеси усиновлення, її очі обпалювали болем і ненавистю ...
Іноземці, незнайомі з українським законодавством та мовою, змушені цілком і повністю покладатися на сумлінність так званих довірених осіб, які супроводжують їх в Україні в процесі всиновлення, а тимчасом обдирають, як липку. Іноземні усиновителі погано розуміють, що відбувається насправді. Повернувшись додому (добре, якщо з дитиною), вони лають українські закони і будують версії і припущення, що йдуть зовсім не на користь репутації нашої країни за кордоном.
Деякі історії просто шокують. Спробувавши поставити себе на місце потенційних батьків, можна тільки уявляти які відчай і безсилля вони повинні відчувати, зіткнувшись із громіздкою української бюрократичною системою; з корумпованістю чиновників, байдужістю людей, серця яких мали б бути відкриті, оскільки вони працюють з дітьми. Дорослий може лише здогадуватися про те, що переживає дитина, тричі збирає, а потім розкладає по місцях речі, терпляче переносить глузування однолітків і відмовляється від зустрічей з потенційними опікунами в очікуванні тих єдиних мами і тата, до яких уже прикипів душею.
А починалася історія усиновлення восьмирічної Олі К., з Білгород-Дністровського дитячого будинку змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку, цілком гладко.
Грегорі і Черіл Сейбенз - віруючі люди. Вони давно хотіли всиновити дитину з України. Тут Грегорі працював у 1992-1994 роках, йому подобалася країна, де залишилися друзі і знайомі. Чекали тільки, поки власні діти трохи підростуть.
«Кожен рік в американські сім'ї приїжджають на оздоровлення діти з України, - розповіла Черіл. - Ми дізналися про це і подали в агентство заявку на прийом дитини. Спочатку хотіли перевірити, як впораємося з п'ятьма дітьми, тому в липні 2009 року до нас на канікули приїхала Оля. Багато американців згодом хочуть усиновити дітей, яких на час поселили у своєму будинку. Ми не стали винятком. Восьмирічна Оля навіть зовні схожа на наших рідних дітей. Крім того, вона як би заповнила вікової пробіл між синами-погодками (11, 10 і 9 років) і дочкою семи років. Діти чудово ладнали один з одним, хоча Оля і не розмовляє англійською. У серпні ми вже прийняли остаточне рішення удочерити її. Звернувшись в одне з агентств з усиновлення, почали збирати необхідні документи. Саме в агентстві ми отримали контактні телефони людей, які супроводжували нас в Україну, - перекладача, водія, адвоката ».
Американське агентство описало сім'ї стандартну процедуру усиновлення в Україні і розповіло, які кроки вони повинні будуть зробити. За словами Черіл, все саме так і виглядало, за винятком того, що планувати свій час в Україні вони не могли. Посередники то зникали на кілька днів, то раптом з'являлися і казали: «йдемо туди-то і туди-то», нічого не пояснюючи. Це дуже дратувало: у сім'ї Сейбенз не було ніякої інформації про те, що відбувається насправді.
За півтора року, які тривав процес усиновлення, вони витратили більше 50 тисяч доларів США. Приблизно половина цієї суми - витрати на транспорт, харчування та проживання у встановлених посередниками місцях. Наприклад, за те, щоб відвезти родину у Білгород-Дністровський, вони запросили 300 доларів, а орендована квартира коштувала 100 доларів на добу.
Половина грошей пішла на «благодійні внески», призначення яких посередники далеко не завжди пояснювали сім'ї.
«Довірені особи» спочатку дуже нервували, коли Грегорі і Черіл намагалися підключити до справи знайомих, які добре знали англійську мову і щиро бажали допомогти, і навідріз відмовлялися навіть зустрічатися в присутності «сторонніх». Але коли процес усиновлення став затягуватися і ускладнюватися, посередники, побачивши в цьому вигоду для себе, із задоволенням переклали свої функції на добровольців.
«Перший раз ми приїхали до України в грудні 2009-го, пробули до січня, але так і не дочекалися суду, - продовжує розповідь Черіл. - Здавали документи. Тоді були введені нові правила - надавати результати перевірки сім'ї Інтерполом. Якщо хочеш усиновити дитину, принцип презумпції невинуватості діє з точністю до навпаки: тебе підозрюють у всьому і ти повинен довести, що ніколи ніде не проштрафився.
У квітні 2010-го ми повернулися ще на місяць, до засідання суду. Зокрема, тому, що інспектор служби у справах дітей почала представляти Олю українським родинам, які хотіли взяти її під опіку, незважаючи на те, що ми оформили заборону на показ дитини, оскільки вже розпочато процес її усиновлення ».
Взагалі в законодавстві Україні ніде не обумовлено, що дитину не можна показувати іншим сім'ям, якщо вже розпочато процес її усиновлення. Більше того, на іноземне усиновлення українську сироту повинні віддавати лише тоді, коли вичерпані всі можливості пристрою її в сім'ю на батьківщині. Таке правило діє у всіх країнах, які підписали Конвенцію ООН про права дитини або ж працюють відповідно до Гаазької конвенції. Якщо український сирота знаходиться під опікою в дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ) - одна з форм сімейного виховання в Україні - то він вже не підлягає іноземному усиновленню. Ця норма була узаконена для того, щоб ДБСТ не стали «розплідниками», які готували дітей для іноземного усиновлення. З одного боку, такі спроби справді бували. З іншого - усиновлена дитина має в сім'ї всі права, в тому числі і майнові. А от де буде жити той, якому після досягнення повноліття (або 23 років - після закінчення вузу) доведеться залишити ДБСТ?
Так чи інакше, але підшукувати для Олі українську сім'ю було обов'язком органів опіки та піклування. Проте за чотири роки перебування дівчинки у дитбудинку ніхто ніколи не виявляв до неї інтересу. Включаючи її біологічних батьків, які були позбавлені батьківських прав і перебували на примусовому лікуванні від алкоголізму. Інспектор служби у справах дітей С. Рохнянська стала проявляти активність тільки тоді, коли сім'я Сейбенз почала процес усиновлення Олі. Дівчинкою зацікавились одразу декілька сімей. У кожен з таких візитів Оля, вже говорила про Грегорі і Черіл «мої американські тато і мама», сприймала болісно, а потім навідріз відмовилася від таких знайомств. Інспектори служб у справах дітей намагалися організувати зустріч Олі з біологічними батьками. На питання про це дівчинка відповідала: «від чоловіка пахло сигаретами. Жінку, яка моя мама, я не знаю. А брати не хотіли бути там ».
А ось те, що у Олі був контакт з сім'єю Сейбенз, підтвердила і директор дитбудинку Ольга Форнальчук в Білгород-Дністровському міськрайонному суді Одеської області, винесла 14.12.2010 року позитивне рішення про можливість усиновлення родиною Сейбенз Олі К., а також про видачу дівчинці нового свідоцтва про народження на ім'я Олівії Мей Сейбенз. Проте представник органів опіки та піклування Білгород-Дністровського міськради Одеської області проти усиновлення заперечувала, оскільки це призвело б до роз'єднання сім'ї. Була подана апеляція.
Про те, що в Олі є два брата (14 і 17 років), Грегорі і Черіл Сейбенз дізналися, коли приїхали до Києва. Згідно статті 210 Сімейного кодексу України, рідні брати і сестри не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Однак в окремих випадках, якщо вичерпані всі можливості для влаштування дітей на виховання в одну сім'ю або існують обставини, які роблять це неможливим, вони можуть бути роз'єднані. У Департаменті з усиновлення сім'ї Сейбенз сказали, що у даному випадку наявність старших братів не стане перешкодою для удочеріння Олі, оскільки діти роз'єднані вже давно. Вони ніколи не перебували в одному дитячому закладі. І хоча інспектор служби у справах дітей зобов'язана була координувати процес і стежити за тим, щоб діти писали один одному і час від часу могли зустрічатися, цього не відбувалося. Крім того, старший брат дівчинки знаходився під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі і надалі був засуджений до позбавлення волі з відбуванням покарання умовно. Молодший з братів знаходиться в Центрі психолого-педагогічної корекції при Фонтанської загальноосвітньої школі соціальної реабілітації Комінтернівського району Одеської області. Навряд чи возз'єднання з такою сім'єю було б в інтересах Олі. До того ж жоден із братів не стоїть на обліку для усиновлення. Взявши до уваги всі ці обставини, Апеляційний суд Одеської області 18 березня 2011 відхилив апеляційну скаргу виконкому Білгород-Дністровського міськради, залишивши рішення міськрайонного суду без змін.
Здавалося, в цій довгій історії можна було б поставити крапку. Однак коли Черіл Сейбенз прийшла до дитбудинку з новим свідоцтвом про народження, щоб у присутності директора та інспектора служби у справах дітей забрати Олю, там її чекав представник Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури Одеської області. Він передав їй листа, в якому йшлося про те, що прокуратура має намір оскаржити рішення двох попередніх судів в суді вищої інстанції, і на цій підставі забороняє видачу Олі сім'ї Сейбенз. У батьків відібрали свідоцтво про народження дитини, і вони покинули дитбудинок у повній розгубленості.
Дивні почуття відчуваєш, коли закон начебто цілком на твоєму боці, але ти не можеш домогтися його виконання, нічого при цьому не порушивши. Повноваження інспектора служби у справах дітей та прокурорської служби були явно перевищені. (Страшно навіть уявити, з якими труднощами незабаром можуть зіткнутися іноземні усиновлювачі в регіонах, коли, згідно адміністративної реформи, буде ліквідовано центральний орган - Держдепартамент з усиновлення, який до цього хоч якось координував роботу органів опіки та піклування в цих питаннях. Поки невідомо, кому будуть передані його повноваження.) Які інтереси при цьому переслідувалися і чому такими жорстокими виявилися серця цих людей, залишається лише здогадуватися. Адже навіть у разі подання касаційної скарги чекати нового суду дитина могла разом з батьками, не залишаючи при цьому країну. Однак змінити ситуацію сім'я була безсила. Директор дитбудинку (про яку у сім'ї залишилися найкращі спогади) боялася взяти на себе відповідальність за видачу дитини: «Я не юрист». Втім, вона й не могла цього зробити, оскільки інспектором не був складений акт про передачу. Ця дивна історія могла б зайти в глухий кут. Лише завдяки оперативному реагуванню управління по роботі із зверненнями громадян при адміністрації президента України, Олівії Сейбенз не довелося втретє розкладати речі по місцях і знову терпіти насмішки однолітків - батьки нарешті змогли забрати її з дитбудинку. Як з'ясувалося, касаційна скарга так і не була подана прокурорською службою в суд вищої інстанції. Термін її подачі сплив 8 квітня. А 15 квітня сім'я Сейбенз відправилася в Америку, перед від'їздом з Україною замовивши у церкві службу - за пом'якшення сердець ...
